Останній тамплієр

54

Коли Тес і Рейлі зійшли по трапу на асфальтове покриття аеропорту Даламан, було вже за полудень, і вони обидва почувалися розбитими. Ті декілька годин, що вони поспали під час польоту, звичайно ж, допомогли, але перед продовженням подорожі їм не завадив би іще й нормальний сон у ліжку. Та на це часу не було. Натомість вони ще більше посилили свою втому, прочекавши три години у стамбульському аеропорту на короткий місцевий рейс до південного узбережжя, звідки вони мали розпочати наземну частину своєї подорожі.

Половину часу в Стамбулі Рейлі розмовляв по мобільному телефону, даючи інструкції Джордано, а потім мав розмову на підвищених тонах з Йенсоном, який і досі вважав, що краще було йому не супроводжувати Тес, а взяти її за гузницю і привезти на Федерал-плазу. Решта часу пішла на спілкування з місцевим зв'язківцем ФБР — опецькуватим напівтурком на ім'я Кларк Ертюгрюль, який виїхав їм назустріч і допоміг Рейлі владнати проблему з його безпаспортним в'їздом до країни. Лише кілька днів тому отримав Ертюгрюль повідомлення про можливість появи Венса у підвідомчій йому частині світу. Зв'язківець поінформував Рейлі, що з жодного пункту в'їзду не надходило ніяких відповідних повідомлень, а потім почав заповнювати папери для матеріально-технічного забезпечення подальшої роботи американських гостей. ФБР не мало резидентів у Туреччині. Найближчі з них знаходилися зараз у Афінах, де допомагали розслідувати вибух закладеної в автомобіль бомби. Відносини з турецьким урядом у найкращому випадку можна було б назвати напруженими через виснажливі дії інсургентів[8] в Іраку.

Ертюгрюль запевнив Рейлі, що у разі необхідності він може організувати йому супровід місцевої поліції від самого аеропорту Даламан. Рейлі подякував йому, але пропозицію відхилив, воліючи уникнути мовних бар'єрів та доморощених бюрократів. Він попрохав Ертюгрюля, щоб той просто поінформував місцеву владу про його присутність на території Туреччини, а потім підтримував із ним постійний контакт і в разі необхідності викликав на допомогу війська, хоча Рейлі підозрював, що краще б це було зробити йому самому.

Вимушену перерву Рейлі використав також для того, щоб підібрати собі відповідний одяг. Маленький рюкзак, який він тримав тепер у своїх руках, містив робочий костюм, у якому він прибув до Туреччини, а також видані Ертюгрюлем папери, що слугували замінником паспорта. Там містився також телефон супутникового зв'язку, за допомогою якого Рейлі, через розташовану на Гавайях ретрансляційну станцію міністерства оборони, міг дотелефонуватися у будь-яку точку планети.

А ще у рюкзакові був потужний браунінг, до якого Ертюгрюль щедро видав кілька запасних обойм набоїв.

Тес також скористалася перепочинком і зателефонувала тітці, переговоривши з Ейлін та Кім. Розмова складалася непросто. Вона скучила за Кім і відчула це іще сильніше, почувши по телефону доньчин голос, хоча її дещо втішало, що дівчинка приємно проводить час. Однак розповісти своїй матері про те, чим вона буде займатися в Туреччині, виявилося справою набагато складнішою. Тес всіляко намагалася запевнити її, що все буде гаразд і у відчаї навіть вдалася до того, що розповіла про Рейлі, від чого мати стурбувалася іще більше: якщо небезпеки немає, тоді навіщо до неї приставили агента ФБР? Тес похапцем вигадала пояснення, що вона приїхала до Туреччини як незалежний експерт, а потім, пославшись на те, що начебто оголошують її рейс, перервала розмову. З важким серцем поклала вона слухавку, хоча й знала, що ніщо не допомогло б їй заспокоїти матір — хіба що треба було збрехати, що вона взагалі нікуди не поїхала.

Тес майже не звернула уваги на чоловіка з хворобливими очима, який випадково штовхнув її, коли вона пробиралася через переповнений термінал до дамського туалету буквально за кілька хвилин після важкої розмови з матір'ю. Він стусонув її так сильно, що ручна поклажа, яку вона тягнула за собою на коліщатах, випала у неї з рук, але чоловік галантно підняв її, подав Тес і, пересвідчившись, що все гаразд, пішов собі далі.

Вона відзначила, що від нього смерділо тютюном, але, наскільки вона пам'ятала, у цій країні більшість чоловіків були курцями. Чого Тес не помітила, так це маленької чорної пластинки розміром приблизно з монету, яку цей чоловік встиг причепити поруч із коліщатком на нижній частині сумки.

Тягнучи за собою поклажу, Тес пройшла разом із Рейлі через тісний і душний термінал до конторки, де здавали в оренду автомобілі. Ертюгрюль приніс їм деяке похапцем зібране спорядження, до якого входили упаковка пляшок з мінеральною водою, два спальні мішки і нейлоновий тент. Минуло ще трохи часу — і вони виїхали в трохи пошарпаному джипі «Міцубіші Паджеро» на пошуки прадавніх слідів купки хоробрих рицарів, яким вдалося врятуватися з корабля, що зазнав катастрофи.

Рейлі сидів за кермом, а Тес взяла на себе роль штурмана. Вона мала при собі цілий набір мап та нотаток, за якими можна було звіряти маршрут, вказаний у щоденниках Аль-Ідріссі, а також ті прикмети, на які вказував лист Еймара.

Коли берег залишився позаду, скупчення будинків та невисоких малоповерхових багатоквартирних споруд змінив більш спокійний ландшафт. Великі пагорби лікійського узбережжя було оголошено заповідною зоною ще до того, як збудували аеропорт у Даламані, і це уберегло район від неконтрольованої забудови стандартними курортними комплексами. Не встигли Тес і Рейлі виїхати, як швидко потрапили у пасторальне оточення старих маєтків, огороджених кам'яними стінами і парканами з іржавого кованого заліза та обсаджених соснами. Обабіч дороги земля здавалася жирною та родючою, з густими заростями чагарників і розкиданими то тут, то там купками дерев. На височині, праворуч від них, рослинності було помітно більше.

Менш ніж за годину вони дісталися до Кьойчегіза — невеликого містечка на краю великого загадково-містичного озера, яке колись було природною затокою. Карійські печерні гробниці, що вражаюче добре збереглися винахідливо та хитромудро вирізані в скелях край води, похмуро бовваніли перед ними, нагадуючи про одну з численних давніх цивілізацій цього регіону.

Приблизно в двох милях за містом Тес дала Рейлі вказівку з'їхати з головної дороги. Почався потрісканий та подовбаний асфальт; віднині дорога обіцяла бути набагато гіршою, але поки що дебела підвіска «паджеро» легко долала цю проблему.

Вони їхали повз гаї оливкових та лимонних дерев, повз пшеничні лани та помідорні плантації дорогою, обсадженою ладанними деревами, а жваві кольори та підбадьорливі запахи допомагали їм розбурхати приспану довгим польотом сприйнятливість. Потім знову пішов підйом, і вони потрапили до зарослих густим лісом пагорбів з рідко розкиданими цяточками сонних селищ.

Довкола скрізь виднілися жалюгідно-примітивні, але мальовничі залишки способу життя, яким жили іще тисячу років тому; це була жива історія, яка вже давно зникла з набагато заможнішого Заходу.

Вони мчали вперед, а назустріч їм, наче вітаючи, раптово і без попереднього оголошення виринали колоритні картини: дівчина з пряжею, що пасла отару овець; завантажений трелювальник, що як мураха тягнув на собі велетенську гору деревини; двоє биків, що тягли зроблену зі стовбура з сучками дерев'яний плуг у променях призахідного сонця.

Час від часу Тес захоплено вигукувала, коли бачила орієнтири на місцевості, які збігалися з нотатками Аль-Ідріссі. Однак загалом її думки були зайняті не стільки подорожжю цього відомого мандрівника, як долею тих хоробрих рицарів, які йшли через ці краї сотні років тому.

Сутеніло, і їм довелося увімкнути фари. Дорога перетворилася на вузьку, всіяну камінюччям стежину.

— Гадаю, на сьогодні досить, — сказав Рейлі.

Тес звірилася з мапою.

— Та це вже недалеко. Залишилося миль двадцять-тридцять.

— Можливо, але скоро впаде темрява, і я не хочу налетіти на валун чи щось подібне, ризикуючи зламати вісь саме тут, серед поля.

Тес кортіло якомога швидше дістатися до пункту призначення, але їй довелося визнати, що він мав рацію, — в таких умовах навіть спущене колесо перетворилося б на велику проблему. Рейлі звернув зі стежини на відносно рівну ділянку землі й зупинив авто.

Вони вибралися з джипу і обдивилися довкола. Останні слабкі промені вечірнього сонця пробивалися крізь пасма рожево-сірих хмар над обрієм, в той час, як решта неба була чистою і безхмарною. Над їхніми головами з'явився місяць-молодик — він висів незвично близько.

Гори довкола них були незворушно тихими та безлюдними, і ця незвична для Рейлі тиша дещо бентежила його.

— Може, поблизу є якесь селище, де можна було б заночувати?

Тес знову поглянула на мапу.

— Поблизу нічого немає. Останнє селище залишилося за сім миль позаду.

Рейлі швидко оглянув місцевість на предмет її безпечності й вирішив, що вона є цілком придатною для ночівлі. Він попрямував до задніх дверей джипу.

— Нумо погляньмо, що там приготувала для нас наша людина у Стамбулі!

Доки Рейлі вовтузився з алюмінієвим каркасом і встановлював другий тент, Тес примудрилася розпалити невеличке вогнище. Незабаром вони вже наминали приготовлені Ертюгюлем їстівні припаси, запиваючи мінеральною водою шматочки бастурми та сиру «касері».

Рейлі побачив, як загорілися очі Тес, коли вона видобула з невеличкого картонного ящичка шматок локми і жадібно запхала його до рота, не звертаючи уваги на сироп, що стікав з пальців.

— Отой твій Кларк — як подарунок долі, — встигла промовити вона перед тим, як вкинути до рота іще шматок. — Покуштуй оце — дуже смачно. Я так і не встигла наїстися цього делікатесу, коли була тут востаннє. І не надто звертала увагу на те, що була тоді вагітна — все одно їла.

— А що тут робив у той час Венс? — спитав Рейлі, скуштувавши шматочок.

— Мій татко здійснював розкопки неподалік Араратської аномалії. Венсу страшенно кортіло подивитися, тож він запросив його сюди.

Тес розповіла, як 1949 року шпигунський літак У-2, повертаючись із розвідувального польоту над Радянським Союзом, зробив декілька фотографій турецької території, які на довгі роки заінтригували аналітиків з ЦРУ Врешті-решт стався витік інформації, і наприкінці дев'яностих років оприлюднення цих фотографій спричинило невеличку сенсацію. Високо у вірменських горах, трохи нижче від вершини, знаходилося дещо, схоже на корабель. На знімках крупним планом можна було побачити якісь подоби великих вигнутих дерев'яних брусів, що нагадували частину корпуса великого судна.

— Ноїв ковчег, — смутно пригадав Рейлі тогочасні газетні заголовки.

— Багато людей були просто зачудовані цією новиною, і мій татко теж. Однак проблема полягала в тому, що, незважаючи на завершення «холодної війни», цей район все іще залишався дуже вразливою територією. Ці гори знаходяться лише у дванадцяти милях від тогочасного радянського кордону, і менш, ніж у двадцяти — від іранського. Спробувати зійти нагору і подивитися — що то воно є таке насправді, дозволили лише обмеженій кількості людей. Серед них був астронавт Джеймс Ірвін. Той, що побував на Місяці й став одним із найвідоміших ново-навернених у християнство. Він зробив спробу сходження, щоб краще придивитися до цієї аномалії. — Тес зробила паузу. — Під час другого сходження він зірвався вниз і загинув.

Рейлі спохмурнів.

— А ти як гадаєш — це і справді Ноїв ковчег?

— Переважає думка, що ні. Просто скелясте утворення дивовижної форми.

— Але ж якої думки ти?

— Не знаю. Ніхто так і не дістався до нього і не помацав його руками. Але достеменно відомо, що історія про потоп і людину з судном, у якому він зібрав цілу купу звірів, розповідалася у писаннях, що сягають часів Месопотамії, писаннях, які з'явилися за тисячі років до Біблії. І це наштовхує мене на думку про те, що щось подібне дійсно колись трапилося. Звичайно ж, затоплений був не цілий світ, а якийсь значний регіон у якійсь частині світу. Якийсь чоловік пережив цей потоп, і його розповідь стала легендою.

У тому, як вона це сказала, було щось наперед визначене, остаточне. Ні, не те, щоб він вірив у існування Ноєвого ковчегу, але все ж...

— Дивно якось, — мовив Рейлі, явно розмірковуючи уголос.

— Що дивно?

— Я думав, що кого-кого, а археологів повинні вабити таємниці минулого, бо у них більш розкуті свідомість та уява, гостріша зацікавленість тим, що відбувалося у ті такі далекі й такі несхожі на наші часи... однак твоє ставлення є таким раціональним та аналітичним. Не можу судити напевне, але може такий підхід заважає відчути всю магію цієї справи?

Було несхоже, що вона вбачала у цьому якийсь парадокс.

— Я науковець, Шоне. Я схожа на тебе, бо оперую доконаними фактами. Коли я виїжджаю на розкопки, то я шукаю свідчень того, як люди жили і помирали, як будували міста... міфи ж і легенди я залишаю іншим.

— Значить, коли щось не можна пояснити з наукової точки зору, то...

— То цього «щось», скоріш за все, не існувало. — Тес відклала вбік порожню коробку з-під локми, витерла обличчя серветкою, а потім ліниво відкинулася назад і поглянула скоса на Рейлі. — Хочу дещо у тебе спитати.

— Валяй.

— Там в аеропорту Кеннеді...

— Ну?

— Як сталося, що ти не зняв мене з літака? Ти ж міг мене заарештувати, еге ж? То чому ж не зробив цього?

З ледь помітного натяку на посмішку та пустотливої іскринки в її очах Рейлі зрозумів, куди вона хилить. Вона перебирала на себе ініціативу — і слава Богу, бо сам він не надто хотів порушувати цю тему. Він ухилився — поки що — від прямої відповіді:

— Не знаю, — а потім додав: — Я боявся, що ти здіймеш вереск на всі Сполучені Штати, а потім клопотів з тобою було б цілий вагон.

Тес присунулася поближче до нього.

— Здійняла б — це точно!

Серце його тьохнуло; він теж змінив положення, присунувшись до неї, щоб краще бачити.

— Ну, і... чорт з нею, подумав я. Раз вона вважає, що така розумна, то нехай доводить, що так воно і є.

Тес прихилилася до нього іще ближче. Їх відділяли тепер лише кілька дюймів, і її очі снували по обличчю Рейлі, наче вона намагалася запам'ятати кожну його рису. Хитрувато-пустотлива посмішка знову з'явилася на її губах.

— Як великодушно з твого боку!

Нічне небо, ліс, вогнище... все було прекрасно. Він відчував тепло випромінюване її губами, вони вабили його, і на якусь мить йому здалося, що окрім цих звабливих губ не було більше нічого. Цілий світ просто перестав існувати.

— Так, скромно зізнаюся, що я — навдивовижу великодушний парубок. Особливо якщо одній не надто обережній дамі страх як кортить здійснити... небезпечну паломницьку подорож.

Тес зберегла той малесенький проміжок, що відділяв їхні губи.

— Раз ти тут для мого захисту, — прошепотіла вона, — то ти тепер — мій особистий охоронець, рицар-тамплієр, еге ж?

— Ніби щось таке.

— А знаєш, — замріяно продовжувала вона, грайливо окинувши його поглядом, — згідно з офіційним статутом тамплієрів ти мусиш стояти на чатах цілу ніч, поки паломники сплять.

— А ти впевнена?

— Розділ шість, пункт чотири. Не віриш — перевір сам.

— Це нереально.

— Так що — зможеш вистояти на варті цілу ніч?

— Без проблем. Нам, тамплієрам, до цього не звикати.

Тес посміхнулася. І тут він нахилився і поцілував її.

Потім притиснувся до неї і їхній поцілунок став спрагло-жагучим. Вони наче розтанули одне в одному, випали з часу, думки відлетіли кудись далеко-далеко, і їх поглинув грандіозний і нестримний потік почуттів, запахів, присмаків... але раптом щось втрутилося, якийсь давно знайомий йому підсвідомий імпульс, що підштовхнув його розум до темних глибин душі, звідки виплив образ його убитої горем матері й чоловіка у кріслі, з мертво зроненими руками; на підлозі такий невинний, наче дитяча іграшка, пістолет, а на стіні позаду — бризки крові.

Рейлі несподівано відсахнувся.

— Що там? — мрійливо спитала Тес.

Він сів і внутрішньо напружився. Погляд його набув якогось одержимого, відстороненого виразу.

— Зараз... зараз це не надто слушна ідея.

Вона теж сіла, провела рукою по його волоссю, а потім прихилила його губи до своїх.

— Дозвольте з вами не погодитися. Я гадаю, що це — дуже добра і своєчасна ідея. — Вона знову його поцілувала, але тільки-но вони доторкнулися одне до одного губами, як Рейлі знову відсахнувся.

— Та ні, не треба. Я серйозно.

Тес обперлася на лікоть і ошелешено поглянула на Рейлі. Той сидів і пригнічено мовчав.

— О Господи, який же ти у нас серйозний! — Вона знову глянула на нього з-під лоба і безцеремонно хихикнула. — Чи не пов'язана, бува, твоя оця стриманість з Великим постом?

— Навряд чи.

— А що ж тоді? Ти — неодружений, скоріш за все — не голубий, хоча... — вона непевно махнула рукою, — зараз цим нікого не здивуєш. І наче я — не остання нечепура. Тоді в чому ж причина?

Рейлі не без великих зусиль намагався дібрати правильні слова. Він не вперше зіштовхувався з цим психологічним комплексом, але останній раз це було досить давно.

— Це важко пояснити.

— А ти спробуй.

— Я знаю, що ми ледве знайомі, і ти мені справді подобаєшся... може, я сам собі зараз зроблю шкоду, але, гадаю, дещо про мене тобі потрібно знати, навіть якщо... — Він замовк, але натяк був прозорим. — Навіть якщо через це нам зрештою доведеться розстатися. Причина полягає в моєму батькові.

Тес аж підскочила від несподіванки.

— Яке це має відношення до нас? Ти ж казав, що був малим, коли він помер, і що його смерть була для тебе важким ударом. — Вона побачила, як Рейлі здригнувся. Ще тоді, коли він розповів цю історію того вечора у неї вдома, вона зрозуміла, що це для нього — вкрай болюча тема. Але вона все одно бажала знати правду. — Так що ж трапилося?

— Він застрелився. Без будь-якої видимої причини.

У Тес з'явилося таке відчуття, наче нарешті розв'язався якийсь вузол. Вона полинула уявою до темних і непривабливих закутків людської душі.

— Як це — без причини? Якась причина мусила бути.

Рейлі похитав головою, обличчя його спохмурніло.

— В тім-то й річ, що причини не було. Тобто, не було жодної, вартої уваги. Він ніколи не був сердитий чи у поганому настрої, принаймні зовні. Врешті-решт ми дізналися, що він хворів, страждав на депресію, але для неї не було жодних підстав. У нього була гарна посада, він любив свою роботу, жили ми добре, і він мав люблячу дружину. За всіма зовнішніми ознаками він був успішною людиною. І все одно — це не завадило йому рознести собі голову пострілом із пістолета.

Тес притислася до нього.

— Депресія — це серйозна хвороба, Шоне. Це — серйозне порушення, хімічний дисбаланс — називай, як хочеш. Ти ж сам сказав, що він хворів.

— То ж бо й воно. Але річ у тім, що це також і генетичне захворювання. Існує один шанс із чотирьох, що воно буде і у мене.

— І три із чотирьох, що у тебе його не буде. — Вона підбадьорливо посміхнулася. Але видно було, що її оптимізм не переконав його.

— А він лікувався від депресії?

— Ні. Це було ще до того, як «Prozac» став аспірином нашої доби.

Вона помовчала, обмірковуючи почуте.

— А ти сам перевірявся?

— На роботі нас регулярно перевіряють психіатри.

— І що?

— І нічого. Нічого поганого вони у мене не виявили.

Тес ствердно кивнула головою.

— От і добре. Я теж не виявила. І бачу, що з тобою все гаразд.

— А як ти це можеш бачити?

— По твоїх очах, — відповіла вона ніжним голосом. — Я ще раніше помітила в них якусь відстороненість, наче ти відгороджений якоюсь внутрішньою стіною, щось приховуєш. Спочатку я подумала, що це пов'язано з твоєю роботою, що ти належиш до спокійного, впевненого у собі типу, зі значною долею професійної зарозумілості. — Вона випромінювала переконливість і прагнення заспокоїти його. — З тобою нічого поганого не трапиться, я певна.

— А що, коли трапиться? Я на власні очі бачив, як страждала моя мати. І я не хочу ні тобі, ні комусь іншому завдавати таких страждань.

— Ага, значить, ти зібрався відсторонитися від решти світу? Та годі тобі, Шоне! Це те саме, що казати: ми не можемо бути разом через те, що мій батько помер від раку. Хто знає достеменно, що трапиться з кожним із нас? Просто треба жити і сподіватися на краще, от і все.

— Далеко не кожен вранці прокидається із думкою пустити собі кулю в лоба і піти з цього світу. Справа в тому, що я бачу в собі частину його натури. Він був не набагато старшим за мене, коли вчинив самогубство. Інколи я дивлюся на себе у дзеркало і натомість бачу його: його погляд, його поставу, і це мене не на жарт лякає.

Тес, явно засмутившись, пригнічено похитала головою.

— Ти казав, що священик вашої церкви допоміг тобі це пережити?

Він неуважно кивнув.

— Мій батько не був релігійною людиною. Для цього він був надто скептичним, а мати, схоже, наслідувала його у цьому, і я не сказав би, що вона була аж такою вже релігійною. Після його смерті я повністю замкнувся у собі. Я не міг збагнути, навіщо він це зробив, докоряв собі й матері, що ми вчасно цього не помітили і не зупинили. А мати взагалі місця собі не знаходила. Зрештою, вона стала все більше й більше часу проводити зі священиком, який, в свою чергу, почав більше спілкуватися зі мною, в тому числі — і щодо самогубства мого батька. Він допоміг мені зрозуміти, що у смерті татка немає вини ні моєї, ні материної, і відкрив мені нову грань життя. Церква стала моїм порятунком, і я ніколи про це не забував.

Тес зібралася з духом і знову заговорила з переконаністю в голосі.

— Знаєш що? Я вдячна тобі за турботу і за попередження — це дуже шляхетно з твого боку, але це мене зовсім не лякає. Ти хотів, щоб я про це знала, от я тепер і знаю, бач? Але так жити не можна, не можна допускати, щоб те, що, можливо, ніколи не трапиться, зруйнувало тобі життя. Інакше все це перетвориться на самовиправдання, на зловісне пророцтво заради самого пророцтва. Ти ж не точна копія свого батька, правда ж? Забудь про цю проблему, живи власним життям, а коли це не допоможе, то може, тоді й дійсно є щось фундаментально хибне у способі твого життя. Ти — одинак, що саме по собі не є великим досягненням, і, якщо чесно, робота у тебе теж не з найцікавіших.

— Робота як робота, мені подобається те, чим я займаюся.

— А може, саме час зайнятися чимось іншим? — Пустотлива усмішечка з'явилася саме вчасно і бажано. — Наприклад, замовкнути і поцілувати мене?

Рейлі уважно вдивився в її обличчя. Він розпізнав щось уже знайоме, щось таке, що йому вже доводилося відчувати лише у її присутності й раніше: це було відчуття повноти життя. І він притис Тес до себе — міцно-міцно.

Коли їхні тіла зблизилися, сіро-блакитні зображення на екрані перетворилися на суцільну розмиту пляму. Приглушені голоси стихли, натомість стало чути, як похапцем скидається одяг, потім долинули звуки, що видають люди, коли кохаються.

Стискаючи обома руками філіжанку з кавою, Де Анґеліс байдужими очима дивився на екран. Вони зупинили своє авто на пагорбку, що нависав якраз над тією улоговиною, де Тес і Рейлі влаштувалися на ночівлю. Задні двері бежевої «Тойоти Лендкруізер» було відчинено, і всередині салону виднілися два екрани, що містично поблимували у темряві. Один із них був екраном ноут-бука, від якого тягнувся кабель до інфрачервоного приладу нічного бачення «Raytheon Thermal Eye-250D», що стояв на тринозі, відображаючи навколишній ландшафт. Параболічний мікрофон спрямованої дії містився на другій тринозі. Інший екран належав маленькому переносному детектору. Він мигтів, вказуючи положення GPS-давача, прикріпленого знизу валізи Тес.

Монсеньйор повернув голову і поглянув на темну долину, що простиралася внизу. Він почувався спокійним і задоволеним. Все було під контролем, і такий стан справ йому явно подобався. Його підопічні були недалеко, а якщо поталанить, то до них незабаром приєднається і Венс. Де Анґеліс іще достеменно не знав, куди вони прямують; шкода, що не вдалося встановити аудіожучок у них в авто, просто для цього не випало нагоди. Але великого значення це не мало. Що б вони не знайшли, він чатуватиме позаду, і відразу відбере знахідку.

Це була найлегша частина завдання.

Важчою його частиною було вирішити — що робити з усіма ними, коли першу частину буде виконано.

Де Анґеліс кинув останній лінивий погляд на екран і різким помахом руки вилив у кущі залишки кави.

Побачене не зацікавило його. Буде він ніч не спати через якісь там дурниці!