Останній тамплієр

50

Наступного ранку Рейлі та Джордано не відходили від телефонів на своїх робочих столах у Федерал-плазі. Кендрікс доповідав Рейлі останні новини. І ці новини були невтішними. Специ з управління національної безпеки і досі не змогли знайти жодної зачіпки. Кендрікс попередив його, що віднині прогрес у цій справі значно уповільниться. Телефонні дзвінки дружнім експертам не змогли прояснити картини, а електронний пошук у відповідних базах даних вже давно вичерпав свої можливості. Наразі аналітики працювали дідівським способом, продивляючись гори книжок, намагаючись виявити хоч якесь посилання на місцезнаходження поховання.

Настрій у Рейлі погіршився.

Джордано теж похмуро кивнув йому з-за свого столу, коли закінчив власну розмову. Рейлі відчув, що яке б повідомлення не отримав його напарник, воно все ж мало важливе відношення до даної справи. Невдовзі Джордано підтвердив його передчуття. Йому телефонував Бачинський. Вранці цього ж дня на алеї за багатоквартирним будинком в районі Асторія, що у Квінсі, знайшли тіло якогось чоловіка. Приналежність цієї страхітливої знахідки до їхнього розслідування підтверджувалася тим фактом, що у крові загиблого знайшли залишки лідокаїну. Він також мав характерні проколи на шиї. Звали цього чоловіка Мітч Ейдсон.

З усе більшою тривогою Рейлі подумав, що ця справа може цілковито вийти з-під їхнього контролю.

— Як він загинув?

— Впав з даху. Зістрибнув сам, випадково впав чи його хтось зіштовхнув — розумій як хочеш.

Рейлі сперся об спинку крісла і зморено потер очі.

— Троє з чотирьох. Залишився один. Питання: чи він теж звалиться з даху, чи він вже на півдорозі до Європи?

Окинувши поглядом кімнату, він помітив, як через подвійні двері, що вели до фойє з ліфтом, увійшов монсеньйор. Той факт, що він з'явився тут власного персоною, свідчив лише про одне: нічого цікавого він із собою не приніс.

Він усівся біля Рейлі, і похмурий вираз його обличчя лише підтвердив песимістичні здогадки.

— На жаль, моїм колегам в Римі ще не поталанило щось знайти. Вони і досі шукають, але... Вигляд у Де Анґеліса був не надто оптимістичний.— Наскільки я можу здогадатися... — він міг і не продовжувати.

— Так, ми теж поки що витягуємо лише програшні білети, отче.

— Що ж, — з надією у голосі посміхнувся монсеньйор. — Якщо ні наші вчені, ні ваші експерти не можуть поки що знайти бажане, то може і у Венса виникають не менші проблеми?

У глибині душі Рейлі відчував, що думати так означало видавати бажане за дійсне. Фотографії Венса було розіслано до усіх основних баз даних від округу Колумбія до Бостона, але жодних повідомлень про те, що його десь бачили, не було. Або цей тип уже знав, куди мав вирушати, або він мав власні джерела інформації, до яких не мало доступу ФБР. Хоч так хоч сяк, але нічого доброго це не передвіщало.

Монсеньйор трохи помовчав, а потім сказав:

— До речі, міс Чайкіна. Схоже, що вона — дуже... обізнана і кмітлива жінка.

Рейлі не міг стримати глузливу посмішку.

— Впевнений, що саме зараз, коли ми про неї говоримо, вона ламає голову в пошуках Фонсаліса.

Сказане підтвердило здогадку Де Анґеліса.

— Вона ще не давала про себе знати?

— Поки що ні.

Монсеньйор стримано кивнув. Рейлі помітив, що його явно щось турбує, але він не наважується про це сказати.

— Що там, отче? Ви чимось стурбовані?

Монсеньйор трохи зніяковів.

— Сам не знаю. Якась неясна тривога, от і все.

— Тривога через що?

Священик стулив губи.

— А ви впевнені, що вона проявиться, якщо їй вдасться знайти те, що вона шукає? Може, вона вже знайшла?

Сказане Де Анґелісом здивувало Рейлі. Він що, їй не довіряє? Агент ФБР подався вперед:

— А що змушує вас до таких слів?

— Ну, вона явно людина емоційна, до того ж — це її фахова сфера. І таке відкриття... люди робили кар'єру і на менших здобутках. Якби на її місці на якийсь момент опинився б я, то не впевнений, що б поставив на перше місце: спіймати Венса чи... знайти те, за що будь-який археолог готовий пожертвувати половиною свого життя. Повідомити владу й втратити потенційні здобутки на царині археології та майбутню славу... або ж самому взятися за цю справу. — Говорив Де Анґеліс тихо, але надзвичайно переконливо. — Вона, виявляється, є дамою дуже амбіційною, а амбіції... часто спонукають людину до обрання, скажімо так — найменш шляхетного і безкорисливого шляху.

Слова Де Анґеліса іще довго відлунювали в голові Рейлі після того, як священик пішов.

Чи дасть вона про себе знати? Йому навіть і в голову не приходило, що вона запросто може цього не зробити. А якщо посланець Ватикану має рацію? Який сенс їй повідомляти ФБР про те, що вона знайшла сучасний Фонсаліс? Якби Тес дійсно знайшла те, що шукала і повідомила ФБР про місцезнаходження схованки, то на перехоплення Венса відразу б вилетіли агенти, були б задіяні місцеві правоохоронці, і для неї ситуація швидко і суттєво погіршилася б. На неї ніхто вже не став би зважати, і у неї практично не лишилося б можливостей для пошуків. Пріоритетом для місцевої влади стало б затримання втікача, а про археологічну знахідку вже майже ніхто б і не згадував.

Але хіба ж вона здатна на таку нерозсудливість? Чи... може здатна? Вона що — збирається летіти туди сама?

Рейлі аж здригнувся від тривожних передчуттів. Та ні, це просто безумство.

Він зняв слухавку і набрав її домашній номер телефону. Відповіді не було. Рейлі продовжував дзвонити до тих пір, поки не спрацював її автовідповідач, але відразу ж вимкнувся, не давши йому змоги залишити повідомлення. Він негайно подзвонив їй на мобільний, але після п'яти гудків увімкнулася функція повідомлень.

Зі швидко наростаючим відчуттям тривоги, Рейлі поклав слухавку і подзвонив внутрішньому оператору. За мить його з'єднали з поліцейським, який чергував у автомобілі, припаркованому біля дому Тес.

— Ти її сьогодні бачив?

Відповідь прозвучала твердо і однозначно:

— Ні, не бачив відтоді, як вона приїхала додому вчора пізно вночі.

Його внутрішні давачі тривоги заволали на повну потужність: сталося щось серйозне, дуже серйозне.

— Слухай, підійди до дверей і перевір, чи з нею все гаразд. А я поки що не кластиму слухавку.

Було чути, що агент вже вилазить із авто.

— Зараз перевірю.

Цокали секунди, і Рейлі з нетерпінням чекав. Він уявив собі, як агент перетинає дорогу, іде стежиною через галявинку, піднімається трьома камінними східцями і натискає кнопку дзвоника. Якщо Тес вдома, то їй знадобиться лише кілька секунд, щоб зійти вниз, коли б вона була нагорі. Саме в цей момент вона, мабуть, відчиняє вхідні двері.

Однак, не сталося нічого.

Повільно тягайся секунди, і його занепокоєння зросло стократ. І тут у слухавці заскреготів голос поліцейського.

— Вона не відчиняє дверей. Я перевірив чорний хід, там все у порядку, слідів насильницького проникнення немає, але схоже на те, що її немає вдома.

Рейлі уже почав вживати заходів.

— Гаразд, слухай сюди, — гаркнув він у слухавку, одночасно подаючи жести Джордано. — Мені потрібно, щоб ти зараз же проник всередину і підтвердив, що будинок порожній.

Джордано підвівся зі свого місця.

— Що сталося?

Тим часом Рейлі вже простяг руку до другого телефону.

— З'єднайте мене зі службою безпеки митниць і кордонів. — Стискаючи телефон, він поглянув на свого напарника, очі його блиснули досадою і люттю. — Боюсь, що Тес також вдарилася у втечу.