Останній тамплієр

32

Звернувши з однієї з численних звивистих алей цвинтаря, Тес пішла гравійною стежиною.

Було далеко за восьму ранку. Повсюдно на могилах розпустилися квіти, а коротко підстрижена трава іще не висохла від нічного дощу. Через незначне потепління з'явилися кільця легкого туману, що оповив дерева та могильні камені.

Над головою у неї промайнув поодинокий довгохвостий папуга, зіпсувавши навколишню ідилію своїм нав'язливим вереском. Попри потепління, Тес навіть у пальті відчувала легенький дрож, заходячи дедалі глибше у цвинтар. Гуляти кладовищем і у гарну погоду заняття з не дуже веселих, а сьогоднішні відвідини нагадали їй про батька і про те, що вона вже давно не бувала на його могилі.

Тес зупинилася і поглянула на мапу, яку їй роздрукували у кіоску біля масивного готичного входу. Спочатку їй здалося, що вона прямує у правильному напрямку, але тепер вона завагалася. Цвинтар охоплював площу в понад сто шістдесят гектарів, і тут було легко заблудитися, особливо, коли йдеш пішки. З центру міста залізницею вона дісталася до зупинки Двадцять п'ята вулиця у Брукліні, а потім пройшла квартал пішки і зайшла на кладовище через головні ворота.

Тес озирнулася, намагаючись зорієнтуватися і подумала, що мабуть не варто було приходити сюди взагалі. Ситуація здавалася абсолютно програшною. Якщо Венс тут, то їй доведеться порушувати всю значущу інтимність моменту, втручаючись у особисте життя професора. Якщо ж він не прийде, то вона просто змарнує час.

Тес запхнула свої сумніви подалі у підсвідомість і рушила далі. Трохи згодом вона опинилася у старішій частині цвинтаря. Пройшовши повз вишуканий надгробний пам'ятник з нахиленим ангелом нагорі, Тес почула якийсь звук, що долинув звідкілясь з боку. Вона перелякано зупинилася і стала вдивлятися в туман, але не побачила нічого, окрім темних, розпливчастих силуетів дерев. Тес збентежено пришвидшила ходу, здогадуючись при цьому, що вона іще більше заглиблюється в закутки цвинтаря.

Поглянувши на мапу, вона збагнула, що знаходиться вже десь недалеко від шуканого місця. Переконавшись, що правильно визначила свої координати, Тес вирішила скоротити шлях, перетнувши невеличкий пагорбок, і поспішила по мокрій і слизькій траві. Перечепившись об невисоку кам'яну огорожу, вона втрималася за похилий надгробок, щоб не впасти.

І раптом Тес побачила його.

Він знаходився метрів за п'ятдесят від неї, сам-один, урочисто стоячи з похиленою головою перед невисоким надгробком. На могилі лежав букет темно-червоних та кремових гвоздик. Неподалік на алеї стояло поодиноке сіре «вольво».

Тес трохи почекала, а потім вирішила підійти. Наближаючись повільно і тихо, вона поглянула на надгробок і помітила на ньому слова «Венс» і «Марта». Окрім них, довкола нікого не було, але він все одно не обернувся, навіть коли Тес була від нього на відстані усього кількох метрів.

— Професоре Венсе, — вицідила вона із себе нерішуче.

Він на мить завмер, а потім різко обернувся і поглянув на неї.

Перед нею стояла зовсім інша людина.

Густе волосся Венса посивіло, а обличчя змарніло. Він був, як і раніше, високим та струнким, але статура його втратила притаманний колись атлетизм — він навіть трохи згорбився. Руки він тримав у кишенях піджака, поверх якого було пальто з піднятим коміром. Тес помітила, що рукава пальта потерті, а в кількох місцях виднілися плями. З неприємним подивом вона констатувала, що зовнішність Венса видавалася досить жалюгідною. Де б він зараз не працював, ця робота була явно набагато нижчою за статусом від тієї, якою він колись займався. Зустрінь вона його зараз на вулиці, через десять років після останьої зустрічі, вона могла би його і не впізнати, але за даних обставин сумнівів не було.

Венс поглянув на неї — з обережним виразом на обличчі.

— Я дуже вибачаюся за втручання, — нерішуче почала Тес, — сподіваюся, що ви мені пробачите за це. Знаю — сьогодні дуже особистий для вас момент, але повірте, я не мала іншого способу відшукати вас... — Вона замовкла, помітивши, як його обличчя ледь-ледь посвітлішало — схоже, він почав щось пригадувати. — Я — Тес, Тес Чайкіна. Донька Олівера Чайкіна.

Вона глибоко увібрала повітря і полегшено зітхнула. Пронизливі сіро-блакитні очі Венса стали менш похмурими, обличчя його посвітлішало, і в його рисах проступили залишки тієї харизми, яка справила таке сильне враження на Тес багато років тому. З пам'яттю у професора було явно все гаразд, бо він мовив:

— Я зрозумів, чому ви зараз здаєтесь мені іншою. Коли ми познайомилися, ви були вагітна. Пригадується, я ще й подумав, що закутень Туреччини був тоді для вас не найкращим місцем.

— Так, дійсно, — сказала Тес із полегшенням. — Я народила доньку, її звуть Кім.

— Мабуть, їй зараз уже... — Венс почав підраховувати, коли саме вони зустрічалися.

— Їй зараз дев'ять, — з готовністю підказала вона, але потім, знітившись, швидко відвела очі. — Вибачте, але... мені сьогодні тут дійсно не місце.

Тес вже була повернулася йти, коли усмішка зникла з його лиця. Поглянувши на надгробок, він спохмурнів і тихо мовив:

— Моїй доньці Анні було б зараз п'ять років.

Доньці? Тес спантеличено поглянула на професора, а потім перевела погляд на могильний камінь. Він був білим і елегантним у своїй простоті, і на ньому виднівся напис, викарбуваний літерами приблизно п'ять сантиметрів заввишки:

Спочатку Тес не зрозуміла. А потім до неї дійшло.

Напевне його дружина померла під час пологів.

Тес відчула, як спалахнуло її обличчя від сорому за те, що вона вистежила цього чоловіка саме тоді, коли він вирішив прийти до могили своєї дружини та доньки. Вона поглянула на Венса і побачила, що той дивиться на неї; у зморшках на його обличчі заховався сум. Серце її захолонуло.

— Мені так незручно, — промимрила вона, — я не знала.

— Ми вже навіть вибрали імена: Метью, якби народився хлопчик, і, звичайно ж, Анні. Ми вибрали їх у той день, коли побралися.

— А чому... А що призвело... — Тес не змогла дібрати правильні слова.

— Це сталося, коли минула вже половина терміну вагітності. З самого початку вона перебувала під пильним медичним наглядом. Моя дружина... тобто, ми обидва були вже не надто молоді для первістка, а у членів її родини був спадковий високий тиск. Так чи інакше, але у неї розвинулася хвороба, що зветься преклампсія. Лікарі не знають, чим вона спричиняється. Мені сказали, що це — досить звичне явище, але інколи воно може становити загрозу життю. Саме так і сталося у випадку з Мартою.

Венс замовк, тяжко зітхнув і відвів погляд убік. Видно було, що йому боляче розповідати про це, і Тес хотіла, щоб він припинив, вона ладна була крізь землю провалитися, аби тільки її егоїстична присутність не змушувала його говорити далі.

Але було запізно.

— Лікарі сказали, що нічого не можуть вдіяти, — продовжив він. — Вони сповістили нас, що Марті доведеться робити аборт. Анні була надто маленька, щоби мати хоч якусь надію вижити в інкубаторі, а шанси Марти благополучно пережити пологи ставали все меншими з кожним днем.

— І аборт...

У Венса був такий погляд, наче він зазирав собі в душу.

— У звичайній ситуації ми б не вагалися з вибором. Але тут все було інакше. Під загрозою знаходилося життя Марти. І ми зробили те, що робили завжди. — Його обличчя вкрила тінь злості. — Ми звернулися за порадою до священика нашої парафії, отця Маккея.

Тес аж заціпеніла, здогадавшись, що було далі.

Обличчя Венса напружилося.

— Його позиція, як і позиція Церкви, була у цьому питанні абсолютно однозначною. Священик сказав, що це буде вбивство. Розумієте, не просто вбивство, а найогидніше з усіх убивств. Жахливий, невимовний злочин. О, як красномовно він про це теревенив! Казав, що ми порушимо заповідь Божу — «Не вбивай!» Казав, що тут йдеться про людське життя, що ми уб'ємо людину на самісінькому початку її життя, і це буде вбивство найбезневиннішої жертви. Жертви, яка іще нічого не розуміє, жертви, яка не може вам заперечити, не може навіть благати, щоб ви залишили їй життя. Потім він спитав нас, чи наважилися б ми на це, якби почули її плач і побачили її сльози. А на довершення він навів такий вбивчий, на його погляд, аргумент: «Якби ви мали однорічну дитину — ви б убили її заради спасіння власного життя? Звичайно ж, що ні. А одномісячну? А одноденну? Коли ж насправді годинник починає відміряти життя?» — Венс перевів подих і скрушно похитав головою, згадуючи пережите. — Ми прислухалися до його поради і поклалися на волю Божу.

Професор поглянув на могилу; видно було що у крові його нуртує гримучий коктейль гніву та скорботи.

— Марта трималася до тих пір, поки у неї не почалися конвульсії. Вона померла від крововиливу в мозок. А Анні... Анні навіть не встигла вдихнути нашого забрудненого повітря.

— Вибачте мені, вибачте, будь ласка, — прошепотіла Тес. Але її слова вже не мали значення. Венс, здавалося, поринув у власний світ. Зазирнувши йому в очі, вона побачила, що вираз печалі змінився в них всепоглинаючою люттю, що збурювалася у глибинах його душі.

— Які ж дурні ми були, що ввірили свої долі й своє життя в руки цих бундючних невігласів. Незабаром цьому буде покладено край, і таке нещастя більше не повториться. Ні з ким. Про це потурбуюся особисто я. — Він окинув поглядом безлюдне кладовище. — За тисячу років світ невпізнанно змінився. Життя не залежить від доброї волі Бога, чи злої волі диявола. Життя залежить від наукових фактів. Настав час, щоб люди нарешті зрозуміли це.

І раптом Тес усе зрозуміла.

Кров застигла у неї в жилах, коли безпомилкова здогадка вразила її наче блискавка.

Це він був у музеї. Четвертим вершником був Вільям Венс.

У її пам'яті ожили картини паніки у музеї, рицарі на конях, стрілянина, гармидер і верески.

— Veritas vos liberabity — ці слова самі собою зірвалися з її вуст.

Венс підвів на неї свої брунатні очі; їхній лютий погляд пронизував її наскрізь — він все зрозумів.

— Саме так «Істина зробить вас вільними».

Їй треба було тікати, але ноги наче налилися свинцем. Від страху вона навіть пальцем не могла поворухнути, і саме в цю мить їй пригадався Рейлі.

— Вибачте, але мені не слід було сюди приходити, — тільки й змогла вона сказати. Вона знову згадала про музей і про людей, до смерті яких призвели дії цього чоловіка. Тес з надією озирнулася довкола, сподіваючись побачити інших відвідувачів, туристів або ж любителів птахів, які часто бували на цьому цвинтарі, але було ще надто рано: зазвичай, вони приходили пізніше. Вони з Венсом були тут самі.

— Навпаки — це дуже добре, що ви прийшли сюди. Мені подобається ваше товариство, і ви, як ніхто інший, здатні оцінити те, що я намітив зробити.

— Будь ласка, я лише хотіла... — Зусиллям волі їй вдалося повернути до життя свої ноги і вона почала потихеньку задкувати, озираючись довкола і відчайдушно намагаючись знайти шлях до втечі. І в цей момент задзвонив її мобільний телефон.

Очі Тес округлилися від страху, коли вона, дивлячись на Венса, виставила одну руку вперед, а другою — і досі незграбно задкуючи — намагалася видобути з сумочки телефон, який продовжував дзвонити.

— Будь ласка, — благально сказала Тес.

— Не чіпай телефон! — наказав Венс. І цієї миті вона побачила, що професор тримає у руці якусь подобу пістолета. Він був схожий на іграшковий, з жовтими перетинками на короткому, наче обрубаному стволі. І не встигла Тес поворухнутися чи крикнути на допомогу (і досі стискаючи в руці мобільник), як Венс натиснув на курок, і зі ствола вилетіло щось схоже на дві стріли. Вони вп'ялися їй у груди, і Тес відчула вогненні хвилі нестерпного болю, що пронизав її тіло.

Її ноги вмить підкосилися.

Паралізована і безпомічна, вона впала на землю.

І швидко втратила свідомість.

Неподалік, за деревом, ховався високий худорлявий чоловік, темний одяг якого провонявся цигарковим димом. Чимала доза адреналіну потрапила йому в кров, коли він побачив, що у Тес вистрілили з пістолета і вона впала на землю. Виплюнувши з рота шматочок жувальної гумки «Нікоретте», він витягнув з кишені свій мобільник і натиснув на кнопку швидкісного набору, а іншою рукою потягнувся до кобури за пістолетом системи «Хеклер — Кох», яким, зазвичай, озброюють американських поліцейських.

Де Анґеліс не забарився із відповіддю.

— Що трапилося?

— Я і досі на цвинтарі. Ця дівчина, — Джо Планкет зробив паузу, і поглянув на Тес, що лежала на мокрій траві, — ця дівчина зустрілася тут з якимось типом, і він щойно вирубив її шокером.

— Що!?

— Що кажу — вона в глибокому нокауті! Що накажете робити? Може ліквідувати цього типа? — У його голові уже визрівав план дій. Шокер — не проблема. Джо мав сумніви щодо відсутності чи наявності у цього чоловіка іншої зброї, але це також не було проблемою: він зможе напасти зненацька і той не встигне зреагувати; до того ж, здається, цей сивочолий козел тут сам-один.

Планкет очікував наказу. У нього вже з'явилося приємне передчуття майбутньої пригоди, і він майже чув, як гарячкувато працює мозок Де Анґеліса у пошуках потрібного рішення.

Монсеньйор озвався спокійним, приглушеним тоном.

— Не треба. Не роби нічого. Вона для нас більше нецікава. Всю увагу — на цього чоловіка. Стеж за ним і дивись — не випусти його з очей. Я виїжджаю.