Останній тамплієр

47 Східне Середземномор'я. Травень, 1291 рік.

Усю ніч вони пливли вздовж узбережжя на північ, а на світанку галера повернула на захід і рушила до Кіпру, де на них чекав безпечний притулок.

Після спустошливого потрясіння, пережитого протягом останніх годин в Акрі, Мартін спустився в трюм, щоб хоч трохи відпочити, але хитавиця корабля не давала йому заснути, а образи вмираючого магістра та картини їхньої поспішної втечі міцно засіли в його голові. Коли з першим проблиском світанкових променів він знову з'явився на палубі, то був неприємно вражений побаченим. Яскраві стріли блискавок краяли темряву грозової хмари, яка передувала штормовому фронту, що швидко наближався. У посвисті вітру в такелажі вже чулися далекі розкоти грому. Позаду ж них, на сході, низка пурпурових хмар загрозливого вигляду заступала сонце, промені якого пробивалися догори, відчайдушно намагаючись освітити похмуре небо.

«Оце так, — подумав Мартін. — Два шторми: один попереду, а другий — наздоганяє». Коротка розмова із Гуго підтвердила: старий капітан ще ніколи не бачив нічого подібного.

Вони потрапили в оточення.

Швидкість вітру зросла, і несподівано він приніс пориви холодного колючого дощу. Вітрило несамовито тріпотіло на реї, моряки відчайдушно намагалися втримати його браси під контролем, а щогла глухо стогнала на знак протесту. Коні в трюмі іржали і били копитами об загорожу. Мартін спостерігав, як капітан квапливо вивчав карту і відмічав їхнє теперішнє місцезнаходження, а потім віддавав через наглядача накази галерним рабам пришвидшити веслування, після чого вигукував новий курс стерновому, у такий спосіб відчайдушно намагаючись відірватися від двох штормів і втекти від них.

Мартін підійшов до Еймара, який стояв на баці. Старший за віком рицар також спостерігав із занепокоєнням за штормами, що підходили все ближче й ближче.

— Наче сам Господь хоче, щоб море поглинуло нас, — сказав він Мартіну з глибоким занепокоєнням в очах.

Невдовзі навколо них вибухнув шторм небаченої сили. Небо потемнішало і стало непроглядно чорним, перетворивши день на ніч, а сильний вітер переріс у бурю. Розбурхана поверхня моря раптом набула форми масивних біловерхих хвиль, що стали несамовито лупити у правий бік корабля. Блискавки прорізали темряву в унісон із оглушливим тріском грому, а злива накрила судно такою щільною пеленою води, що фактично відрізала його від зовнішнього світу.

Гуго наказав марсовому обдивитися обрій — чи немає де землі поблизу. Мартін побачив, як моряк неохоче, долаючи спротив зливи, поліз на вершечок щогли до «воронячого гнізда». Велетенські хвилі гупали об корабель, деякі з них здіймалися високо над кормою і з гуркотом падали на палубу; «Храм Сокола» раз у раз заривався носом у спінену воду. Весла стали жити власним життям: одні колотило об корпус судна, інші — боляче вдаряли прикутих до них рабів, що відчайдушно намагалися дати їм раду; після того як деякі веслярі дістали травми, Гуго наказав втягнути весла всередину.

Впродовж, здавалося, безконечних годин безпомічний корабель крутило і кидало з хвилі на хвилю, і ось Мартін почув гучний тріскіт — то розламалися кормові люки, не витримавши шаленого натиску стихії, і темно-синя вода хлинула в трюми. Майже одночасно судно небезпечно накренилося, і згори долинув жахаючий звук; Мартін підвів очі й встиг побачити, як щогла переламалася навпіл і впала на палубу, задавивши трьох моряків і як з катапульти викинувши у бурхливе море безпорадного марсового, що сидів у «воронячому гнізді».

Без вітрила та весел, галера тепер повністю залежала від милості шторму й течій, і осатаніле море несамовито сіпало її туди-сюди. Шторм не вщухав три дні й три ночі, і «Храм Сокола» корився його злій волі, все ж якось примудряючись не розвалитися і залишитися на плаву. А на четвертий день, коли вітер і не думав утихомирюватися, чийсь поодинокий голос вигукнув: «Земля! Земля!» Мартін придивився і побачив, що якийсь моряк вказував рукою кудись прямо перед собою, але не зміг побачити нічого, окрім пагорбів води. Нарешті він помітив суходіл: далекий, ледь помітний темний масив на обрії.

І тут сталося лихо.

Близькість землі лише підкреслювала його трагізм.

Корабель почав розпадатися на шматки. Гладенька обшивка збудованого у вигляді каравели судна зазнала немилосердного знущання і вже не витримувала шаленого натиску моря. Оглушливі стогони деревини перемежалися чимось схожим на вибухи — то розповзався корпус. Серед прикутих веслярів зчинилася паніка, а коні у трюмі несамовито іржали і ставали дибки.

— Подбайте про рабів! — загримотів Гуго. — Розімкніть їх, а то вони потонуть! — Морякам ціною неймовірних зусиль вдалося вивільнити веслярів, але недовгою була їхня свобода: у трюм з гуркотом увірвалися потоки води і поглинули нещасних.

Гуго вже не міг відтягувати невідворотне.

— Спустити баркас на воду! — заволав він. — Покинути корабель!

Мартін кинувся допомагати у підготовці їхнього єдиного засобу порятунку, і раптом побачив, як звідкілясь вигулькнув Еймар, несучи грубеньку шкіряну торбочку, і швидко подався у протилежному напрямку — до бака. Мартін несамовито заволав, гукаючи його, але саме цієї миті налетіла гігантська хвиля, швиргонула безпорадного Еймара через капітанський місток і вдарила об край столу для морських мап. Удар був настільки сильним, що Еймару пробило груди. Він скрикнув, але тут же підвівся, скрегочучи зубами від болю, і закрив рану рукою. Мартін хотів допомогти йому, але Еймар відмахнувся і продовжував стискати торбу, хоча її вага і розміри явно завдавали йому значного клопоту.

Їм ледь вдалося залізти на баркас, який вже був на одному рівні з палубою, і Мартін встиг кинути прощальний погляд на «Храм Сокола» перед тим, як розшматоване судно зникло у глибинах шаленіючого моря. Масивний дерев'яний брус, що закінчувався носовою фігурою, тріснув, наче суха гілка, не витримавши страхітливої моці шторму, а звук розколотої деревини заглушив несамовите завивання вітру й передсмертне іржання потопаючих коней. Поглянувши на вісьмох людей, котрі були у баркасі, Мартін побачив, що у їхніх очах відбився і його власний страх, коли вони перелякано спостерігали, як шматок за шматком корабель поглинають велетенські гори-хвилі.

І хвилі, і вітер гнали їхній баркас, крутячи і вертячи його як їм заманеться. Але невдовзі капітан посадив шістьох із дев'яти врятованих за весла, щоб хоч якось протистояти хвилям, пом'якшуючи їхні удари. Веслуючи, Мартін дивився поперед себе невидющими очима, бо був уже на межі виснаження від втоми і відчаю, їх вибили із Святої землі, а тут іще — втрата «Храму Сокола».

«Цікаво, скільки ми протримаємося, навіть якщо нам вдасться дістатися до берега», — подумав він. Куди б їх не винесло, все одно вони були на ворожій території і мали недостатньо зброї, щоб захиститися навіть від найжалюгіднішого супротивника.

Довго-довго баркас носило морем, перш ніж хвилі трохи вгамувалися, і вони нарешті побачили землю, яку раніше помітив моряк загиблого «Храму Сокола». Минув іще деякий час, і вони вже тягли баркас крізь смугу прибою до такого жаданого піщаного берега. Шторм і досі лютував, дощ колов їх своїми холодними краплями, але спасенні вже відчували землю під своїми ногами.

Вони прорубали мечами днище баркаса і зіпхнули його у море, яке ніяк не хотіло вгамовуватися, незважаючи на те, що епіцентр шторму вже рушив далі. Ніхто з тих, хто міг забрести на берег, не повинен був здогадатися про їхню присутність. Гуго розповів, що коли вибухнув шторм, то корабель йшов курсом на північ; капітан був певен, що буревій протягнув «Храм Сокола» повз острів Кіпр і поніс далі на північ. Покладаючись на досвід та інтуїцію бувалого моряка, Еймар прийняв рішення полишити відкритий берег, вирушити вглиб суходолу і, просуваючись на захід, спробувати знайти порт.

Невисокі пагорби дали їм хоч якийсь притулок, а ще важливіше — сховали від очей місцевих мешканців, якщо такі, звичайно ж, тут були. Про якусь небезпеку не йшлося, ні, бо вони нікого не бачили і не чули нічого, окрім завивання вітру. Навіть диких тварин ніде не було видно: їх, вочевидь, розлякала негода. Під час тривалого і виснажливого походу Мартін бачив, як погіршувався стан Еймара. Удар, якого він зазнав у грудну клітку, був дуже сильним, і поранення почало даватися взнаки. Намагаючись не показувати, якого болю завдавала йому ходьба, Еймар мужньо й наполегливо долав шлях, однією рукою прикриваючи рану, і другою стискаючи об'ємисту торбу.

Коли їм на очі потрапило перше поселення, у них на якусь мить виник страх, що їм доведеться оборонятися у нинішньому ослабленому стані. Врятовані були не тільки зморені й травмовані, вони не мали також достатньо зброї. Незабаром страх змінила надія знайти тут хоч якийсь харч. Але трохи згодом виявилося, що і страх, і надія були необгрунтованими. Селище було безлюдним, домівки — порожніми. У центрі бовваніли залишки церкви. Її стіни були неушкодженими, але дах являв собою скелет із обгорілих чорних брусків. Важко було сказати, коли було здійснено акт блюзнірства, але можна було твердити напевне, що не вчора, а декілька тижнів, а може й місяців чи навіть років тому.

Неподалік від церкви виднілася стара плакуча верба, що схилила над колодязем свої безлисті віти.

Обережно, намагаючись не завдати собі болю від ран, вцілілі полягали на землю, щоб хоч трохи відпочити. З усіх у найгіршому стані був Еймар. Коли Мартін пішов до колодязя, щоб принести йому води, то почув звук, схожий на мелодійне дзеленчання дзвіночків. Зморені й виснажені люди прожогом кинулися ховатися хто куди і раптом побачили, що вузенькою вуличкою до них наближається невелике стадо кіз. Невдовзі стадо наблизилося до колодязя, марно шукаючи поживи; деякі тварини почали смикати гілки плакучої верби і жувати їх. Потім з'явився пастух — згорблений і покалічений дід і при ньому маленький хлопчик.

Поглянувши на Еймара, який ствердно кивнув, Мартін перебрав на себе командування. Подаючи знаки рукою, він розосередив віялом своїх людей, а сам із Гуго підійшов до діда, який відразу ж впав на коліна, благаючи змилуватися над ним і його онуком. Як і деякі з їхніх братів, Мартін та Еймар трохи знали арабську. Але навіть за такої сприятливої умови їм довелося витратити чимало часу, запевняючи діда, що його життю нічого не загрожує. Ще більше часу вони витратили на пояснення, що хочуть купити у нього козу, а не забрати її силоміць. Ніяких коштовностей чи грошей у них, звичайно ж, не було, але вцілілі спромоглися зібрати поміж себе кілька предметів одягу, які хоч і не дорівнювали вартості кози, але все ж являли собою суттєву компенсацію. Поки пастух та його юний помічник діставали з криниці воду і напували нею кіз, рицарі забили куплену козу, викресали вогонь, розвели багаття і підсмажили тушу. Після цього вони гостинно запросили пастуха та хлопчика приєднатися до трапези.

Мабуть, саме така шляхетна і добросерда поведінка рицарів і врятувала їм життя трохи згодом.

Старий пастух, який повідомив їм назву міста — Фонсаліс — був надзвичайно вдячний за те, що йому зберегли життя. Під вечір він знову подався у мандри зі своїм помічником та стадом. Добряче попоївши, рицарі та моряки ще раз влаштувалися на відпочинок, сподіваючись вранці, набравшись сил, знову вирушити в путь.

Але недовгим був їхній відпочинок.

Рицар-вартовий почув якийсь звук і розбудив Мартіна. Хтось біг, причому у їхньому напрямку. Це був онук пастуха. Хапаючи ротом повітря і явно чимось нажаханий, він розповів, що до них прямує ватага мамлюків. Колись вони натрапили на діда і пограбували його; він знав, що мамлюки обов'язково з'являться біля колодязя.

Рицарі мали напасти на ворогів — іншого виходу у них не було.

За допомогою Еймара Мартін швидко склав план засідки. Широко розосередившись, вони утворять щось на кшталт V-подібного бойового порядку, широка частина якого буде обернена в бік ворога, що наближався, а вузька розташується біля колодязя.

У зруйнованій церкві вони віднайшли шматки кованого заліза, щоби поповнити свій небагатий арсенал, а мотузку з колодязя розмотали і простягнули, з'єднавши нею обидва кінці V-подібного бойового порядку. Помістивши мотузку впоперек стежини, якою мали наближатися мамлюки, рицарі притрусили її землею, а самі сховалися — кожен на своєму місці.

Їм не довелося довго чекати. Вони почули мамлюків ще задовго до того, як побачили, бо їхній гучний регіт і галас розносився далеко у непорушному повітрі. Було очевидно, що після своїх «подвигів» у цих місцях почувалися вони безкарно і поводилися нахабно.

Мамлюків боялися — і недарма. Близько п'ятдесяти років тому тисячі молодих хлопців було продано на службу єгипетському султану. Султан, погано уявляючи собі наслідки своїх дій, сформував із цих молодиків національну гвардію і назвав їх мамлюками, тобто, по-арабськи, «слугами». Через кілька років мамлюки стали ініціаторами революції й невдовзі захопили контроль над Єгиптом. Їх стали боятися навіть ще більше, ніж тих, хто колись продав їх у неволю.

Закутий у залізно-шкіряний обладунок, кожен вершник-мамлюк був озброєний довгим мечем у піхвах, а на паску у нього висів кинджал. На луці коня кожного знаходився круглий металічний щит, а кольорові стрічки, що елегантно звисали з їхніх списів, тріпотіли в куряві, що здіймалася навколо них.

Мартін порахував вершників. Хлопчик-пастух зробив правильний підрахунок. Кількість мамлюків дорівнювала двадцяти одному. Він знав, що усіх їх треба вбити, інакше їхнє життя закінчиться саме тут — біля колодязя у місті, яке покинули мешканці. Якщо хоч один із ворогів втече, то потім їх повернеться іще більше.

Коли останній з мамлюків проїхав повз позицію, яку зайняли Гуго з товаришем, Мартін почув, як ватажок групи під'їхав до колодязя і спішився. Різко підскочивши, Мартін вилетів з колодязя наче ядро з гармати і швидко скосив двох ворогів смертоносними помахами свого палаша. Решта вершників саме злізали з коней, коли соратники Мартіна вискочили зі схованок і налетіли на них з войовничими криками, рубаючи і колючи їх усім, чим вони були озброєні. Раптовість була повного, її ефект — вбивчим.

Мамлюки, які ще не встигли спішитися, розвернули своїх коней, пришпорили їх в галоп і кинулися навтьоки тим самим шляхом. Коли вони порівнялися з Гуго, капітан різко підняв мотузку і туго її напнув. Вершники навіть не встигли її помітити. Коні, що неслись попереду, попадали, решта налетіли на них ззаду, і вершники, повилітавши із сідел, безпорадно гепнулися на землю. Тут до них підоспіли рицарі, і невдовзі на всьому маленькому полі бою не лишилося жодного живого мамлюка.

Але перемога далася дорогою ціною.

У розпалі сутички загинули два моряки і два рицарі. Живими лишилося п'ятеро, включно із Еймаром.

Зате тепер вони мали коней, вони мали зброю.

Тієї ночі, поховавши своїх загиблих, вцілілі після катастрофи корабля спали під стінами зруйнованої церкви, по черзі стоячи на варті. Однак Мартін ніяк не міг заснути. Його розбурханий розум ніяк не вгамовувався, гостро реагуючи на звуки і рухи.

Зсередини церкви, де на ночівлю влаштувався Еймар, почувся шурхіт. Мартін знав, що його старшому товаришу було дуже боляче — час від часу той спльовував кров. Рицар підвівся, зайшов до церкви через обгорілий портал, але не побачив Еймара у тому місці, де він його залишив. Мартін понишпорив очима у темряві й побачив, що старший рицар сидить біля невеликого вогнища, яке миготіло від поривів вітру, що долітали до нього крізь дірявий дах. Наблизившись, Мартін побачив, що Еймар щось пише. То був лист. Поруч лежав якийсь шестеренчастий пристрій, якого йому раніше не доводилося бачити.

Старший товариш підвів голову і поглянув на Мартіна; в його очах відбивалося миготливе світло вогнища.

— Мені потрібна твоя допомога, — мовив він хрипким і скрипучим голосом.

Мартін, вагаючись, підійшов до нього і відчув, як напружилися його м'язи.

— Чим я можу прислужитися? — запитав він.

— Здається, сили покидають мене, — прокашляв Еймар. — Ходи-но сюди.

Він насилу підвівся, скривившись від болю, підняв шкіряну торбу і повів Мартіна вглиб церкви, в ту її частину, де підлога була встелена кам'яними плитами; на деяких із них були вибиті імена і дати. Мартін здогадався, що вони позначали місця поховання.

— Отут, — сказав Еймар, зупинившись біля каменю, на якому виднілося слово «Romiti».

Мартін запитально подивився на нього, все іще не розуміючи, що має зробити. Еймар через силу посміхнувся.

— Відсунь, будь ласка.

Мартін не потребував подальших пояснень. Він витягнув меча із піхв і підважив ним могильну плиту.

— Не зачиняй, я зараз, — сказав Еймар, а потім став навколішки і опустив шкіряну торбину в темний отвір. Впоравшись, він кивнув своєму молодшому товаришеві. — Готово.

Мартін обережно опустив плиту на місце. Еймар ретельно обдивився навсібіч, аби пересвідчитися, що їхнє вторгнення лишилося непоміченим, потім підвівся, пошкутильгав назад до свого притулку і влігся на підлогу, скорчившись від болю.

Мартін занепокоєно вдивлявся в темряву, і в голові у нього крутився рій суперечливих думок. Коли Еймар де Війєр вперше запропонував йому приєднатися до ордену, то він був у захваті від такої честі. Протягом перших трьох років ця честь знаходила своє підтвердження: рицарі-тамплієри дійсно виявилися об'єднанням винятково шляхетних і не менш безстрашних людей, відданих Господу, людству і Церкві. Але тепер, коли Святу землю було втрачено, що на них чекало у майбутньому? Мартін уже не мав того чіткого уявлення про цілі тамплієрів, яке було у нього колись.

Він згадав тепер і про інші питання, які турбували його й раніше. За час перебування в ордені йому стало відомо про приховані суперечності всередині цієї організації. З уривків випадково підслуханих розмов Мартін дізнався про тертя між орденом і Церквою. Там, де, на його думку, мали бути тісні узи взаєморозуміння і взаємодовіри, він інстинктивно відчував наявність розбіжностей і підозр. Цих розбіжностей і підозр накопичилося так багато, що Церква навіть не відреагувала на їхні недавні прохання надіслати підкріплення. Небажання Церкви допомогти їм фактично прирекло гарнізон в Акрі на загибель. Невже Церква навмисне підставила орден?

Мартін відігнав від себе цю жахливу думку. Та ні, такого не могло бути.

А тут ще оті таємні зустрічі, що мав Гійом де Боже з декількома керівниками ордену. Зустрічі, з яких він повертався похмурий і мовчазний. Серед цих керівників був і Еймар де Війєр, чия відвертість та чесність завжди імпонували Мартіну. Потім з'явилася оця оздоблена скринька, потім була загадкова розмова між Еймаром та Великим магістром, яка відбулася перед їхньою посадкою на борт «Храму Сокола». І ось тепер — якийсь незрозумілий пристрій.

Йому що — не довіряли?

— Мартіне!

Сіпнувшись від несподіванки, він обернувся до Еймара, чиє обличчя спотворила гримаса болю, а голос стишився до здавленого бурмотіння.

— Я знаю, про що ти думаєш. Але мені ти можеш довіряти... Щоб наш орден вижив, тобі треба дещо знати, ти мусиш дещо знати. Гійом ввірив мені ці відомості та завдання, але... — Еймар замовк, прокашлявся, витер рота, а потім знову заговорив, поволі і важко добираючи слова. — Моя подорож закінчується тут, і ми обидва це добре розуміємо. — Він підніс руку вгору, упереджуючи можливі заперечення з боку Мартіна. — Тепер я ввіряю ці відомості тобі. Тобі доведеться завершити завдання, до виконання якого я ледь встиг приступити.

Мартін відчув, як почуття вини за власні невиправдані підозри хвилею накотилося на нього.

— Сядь біля мене, — сказав Еймар. На якусь мить він замовк, зводячи подих, а потім почав. — Упродовж багатьох років цю таємницю знали лише кілька членів нашого ордену. Від самого початку їх було лише дев'ять. І кількість посвячених у цю таємницю ніколи не змінювалася. Вона лежить в основі нашого ордену і є джерелом страху та заздрості з боку Церкви.

Еймар говорив цілу ніч. Спочатку Мартін поставився до почутого з недовірою, потім його захлинуло відчуття потрясіння і навіть гніву, але через те, що розповідав йому про це Еймар, він серцем вірив, що розповідь ця не може бути вигадкою. Вона могла бути лише правдою.

Еймар вів розмову далі слабким і тремтячим голосом, і Мартін почав усвідомлювати істину. Його гнів змінився на побожний захват, а потім прийшло всепоглинаюче відчуття шляхетності мети. Еймар був для нього як батько, і його щира відданість своїй справі важила в очах Мартіна дуже багато. Повільно, але надійно засвоював він цю істину; з кожним словом Еймара вона все глибше проникала в його душу.

Уже встало сонце, та їхня розмова іще тривала. Коли Еймар замовк, Мартін після невеликої паузи спитав:

— Що я маю зробити?

— Я написав листа, — відповів йому Еймар. — Листа, якого треба доставити магістру в Парі Тампль. Ніхто, крім тебе, не мусить його бачити. — Наставник вручив листа Мартіну, і той не зміг його прочитати. Еймар кивнув на шестеренчастий пристрій, що стояв біля нього. — Я закодував лист... на той випадок, коли він потрапить до рук недоброзичливців.

Еймар перервався і визирнув, щоб подивитися, що роблять інші.

— Ви на ворожій території і вас лишилося тільки четверо, — сказав він. — Тримайтеся докупи скільки зможете, а потім розділіться по двоє. Йдіть до Парижа різними маршрутами. Я виготовив копію листа. По одному для кожної пари. Донеси до інших всю важливість вашого завдання, але не розповідай, благаю — не розповідай їм тих відомостей, які я тобі ввірив, допоки не відчуєш, що смерть твоя є неминучою.

Мартін уважно поглянув на свого старого друга і запитав:

— А що, коли всі ми помремо на шляху до Парижа? Що станеться з нашим орденом?

— Є інші люди, — відповів йому Еймар. — Дехто в Парижі, дехто — деінде. Істина ніколи не загине. — Він замовк, зводячи подих. Дещо з того, що містять ці листи, знаю лише я, хоча мені здається, що Гуго вже здогадався. Але він не буде ставити зайвих запитань. Так, він не належить до нашого братства, але він — непохитно віддана нам людина. Йому можна довіритися — так само, як я довірився тобі.

Еймар заліз у кишеню своєї шкіряної куртки і видобув звідти два пакунки, кожен замотаний у промаслену шкіру.

— Ось, візьми. Другий віддаси іншій парі.

— Кому — Гуго?

Еймар похитав головою.

— Ні. Він не є членом нашого ордену і тому може статися так, що магістр в Парі Тампль захоче вислухати лише члена братства. Взагалі-то я хочу, щоб ти взяв Гуго із собою.

Мартін задумливо кивнув, а потім спитав:

— А ти як?

Еймар закашлявся, витер рота рукою, і Мартін побачив на ній кров. Її стало іще більше.

— Поки що нам таланило, але хто знає, які випробування і небезпеки чекають вас попереду, — сказав наставник. — Вашу подорож не можуть стримувати хворі та поранені. Ні пізніше, ні тим більше зараз. Я ж сказав, що моя подорож закінчується тут.

— Ми не можемо покинути тебе напризволяще, — заперечив Мартін.

Кривлячись від болю, Еймар обережно доторкнувся пальцями до ребер.

— Після удару, отриманого на кораблі, — сказав він, — це диво, що я спромігся дістатися з вами аж сюди. Забирай листи і вирушай. Як завгодно, але ти мусиш дістатися до Парижа. Від тебе залежить дуже багато.

Мартін Кармоський кивнув і міцно обійняв свого друга і наставника. Потім підвівся і пішов туди, де на нього вже чекали інші члени групи з осідланими кіньми.

Він коротко пояснив ситуацію, і його товариші спрямували погляди на Еймара де Війєра. Той теж на якусь мить затримав на них свої очі, а потім насилу підвівся на ноги і пошкутильгав до колодязя. У руках він тримав шестеренчастий пристрій. Зосереджено і мовчки спостерігав Мартін, як його старий товариш з силою гепнув шифратор об кам'яну стіну і один за одним кинув його розбиті шматки у колодязь.

— Нехай Господь допоможе тобі, — тихо промовив Мартін, — і нам усім.

Взявши коня під вуздечку, він вскочив у чуже сідло. Мить — і вервечка з чотирьох вершників, що вели за собою запасних коней, потяглася через зруйноване місто. Вони прямували на північ, несвідомі своєї подальшої долі й не знаючи, які небезпеки чигатимуть на них під час їхньої довгої подорожі до Парижа.