Останній тамплієр

37

Відбивши напад незнайомця, що посягнув на його схованку, Венс планував втекти з підвалу каналізаційними тунелями, прихопивши з собою шифрувальний пристрій та ще не повністю розкодовані документи, які він роздобув у Альбі. Однак вийшло так, що мудровану машину він і справді міцно стискав обома руками, але документів при ньому вже не було. Хвиля холодної люті накотилася на нього, він заволав «Тес!», і його гнівний крик затанцював між вологими стінами, що напирали на нього зусібіч.

Венс не тримав серця на Тес Чайкіну. Колись вона йому навіть подобалася — тоді, коли він ще був спроможний відчувати до людей симпатію; та він і зараз не мав причини шити її у вороги. Та більше: він навіть хотів запропонувати їй взяти участь у його власному хрестовому поході.

Але тепер, коли вона вкрала документи, що він знайшов у Альбі, професор впав у несамовиту лють.

Вмостивши шифратор більш зручно у своїх обіймах, Венс пустився навздогін за нахабою. Якщо він не спіймає її зараз, то врешті-решт вона надибає один із люків і вибереться із цього страхітливого лабіринту. Допустити цього він не міг. Знову Венс відчув, як у його душі вирує гнів, але зусиллям волі він придушив його: йому не можна ризикувати, діючи необдумано.

Не зараз.

І тим більше — не тут.

Тес повернулася спиною до стіни, в котру вона вперлася, і вже хотіла було йти назад, як раптом побачила залізні двері, вмонтовані в бокову стінку. Вона вхопилася за їхню заіржавлену ручку і смикнула на себе. Двері були незамкнені, але защемлені. Тес знову щосили смиконула за ручку, двері відчинилися, і вона побачила перед собою спіральні східці, що вели вниз. Спускатися вниз, в темряву було, мабуть, не надто розумним кроком, але наразі іншого виходу вона не мала.

Обережно ступаючи кутастими східцями, Тес поволі зійшла вниз і опинилася у ще одному тунелі. Господи, та скільки ж їх тут іще буде — оцих чортових тунелів!? Але цей був принаймні ширшим, а найголовніше — сухим. Поки що. Що б це не було, але, дякувати Богові, це не каналізація.

Вона не знала, куди бігти. Потім все ж таки вирішила повернути ліворуч. Раптом попереду вона побачила мерехтіння жовтуватого світла. Воно рухалося. Знову свічки?

Тес нерішуче ступила крок уперед.

Світло згасло.

Тес заклякла від страху. Потім до неї дійшло, що світло не згасло: його хтось заступав.

Шум позаду неї не стихав. Хто б там не був попереду, це точно був не Венс. Але все може бути! Можливо, професор знає всі ходи і виходи у цих тунелях. Казав же він, що тут живе!

Зусиллям волі змусила вона себе ступити кілька кроків уперед і побачила не одну, а дві постаті у кількох метрах попереду. Жодна з них не була схожа на Венса. Тес не могла розрізнити, хто то був — чоловіки чи жінки, але все одно тут, в каналізації, ця зустріч аж ніяк її не тішила.

— Агов, крихітко! — хрипко вигукнув хтось. — Ти часом не заблукала?

Негайно вирішивши, що сумнів у такій ситуації піде їй не на користь, Тес пришвидшила ходу, незграбно похитуючись у майже повній темряві.

— Схоже, тобі сьогодні пощастило, чоловіче, — пролунав інший голос, цього разу — гугнявий і тонкий.

І перший голос, і другий звучали не надто привітно.

Тес йшла, не зупиняючись. Шум позаду неї посилювався. Тепер дві постаті були вже зовсім близько, хоча темрява і досі маскувала їхні обличчя. Позаду них тьмяно горіла свічка, і Тес змогла розгледіти безладне скупчення картонних коробок, щось схоже на згорнутий килим і жмути ганчірок.

Тес швидко зорієнтувалася.

— За мною женуться копи, — різко кинула вона, наблизившись до безпритульних.

— Якого біса вони сюди приперлися? — пробурчав один із них.

Коли Тес протискувалася повз них, один із чоловіків простягнув руку і вхопив її за пальто.

— Ходи-но сюди, дівчинко!

Не задумуючись, вона розвернулася і з розмаху врізала нахабу кулаком по голові. Той верескнув від несподіванки і відсахнувся. Його компаньйон із гугнявим голосом хотів було теж пошукати свого щастя, та, мабуть, узрів у загрозливому блиску очей Тес щось таке, що змусило його відступити.

Тес відвернулася і кинулася вперед, намагаючись якомога далі відірватися від двох покидьків. Вона бігла, вибиваючись із сил, задихаючись, а майже непроглядна темрява підземного світу тиснула їй на нерви і намагалася паралізувати волю до опору.

І знову розгалуження! Куди бігти — невідомо! Цього разу Тес рвонула праворуч. Проспотикавшись іще кілька метрів, вона побачила заглиблення в стіні, перегороджене решіткою, яка під натиском відчинилася. Знову кутасті східці, що ведуть вниз. Та їй же треба вгору, а не вниз! А ще їй треба втекти від Венса, тож вибору немає: вона кинулася вниз, сподіваючись, що переслідувач загубиться позаду.

Тепер Тес потрапила у тунель набагато більший за попередні, з прямими стінами, і теж сухий. У ньому було значно темніше, і вона стала рухатися дуже обережно, безперервно намацуючи рукою стіну. Ні кроків Венса, ні його криків чути вже не було. Тес полегшено зітхнула. Клас! І куди тепер? Та через півхвилини, яка здалася їй вічністю, ззаду знову почувся звук. Цього разу це були не пацюки, не ще один переслідувач у людській подобі. Вона почула віддалений гуркіт потяга.

От фігня! Я у підземці!

Потяг зі скрипом і скреготом підходив все ближче й ближче, і на стінах з'явилося поки що слабке мерехтіння світла його фар. Ось стало видно рейки. Тес кинулася бігти, намагаючись не зводити очей із силового кабелю і тримаючись від нього подалі. Потяг швидко наближався, його ритмічний гуркіт лупою котився по тунелю. Він уже майже наздогнав її, але тут, чітко освітлена його фарами, Тес помітила невеличке заглиблення в стіні й щодуху кинулася туди. Вона щосили втиснулася у заглиблення, і потяг загуркотів повз неї лише у кількох сантиметрах від її тремтячого від страху тіла. Серце вистрибувало з грудей; інстинктивно закривши обличчя руками, наче намагаючись захиститися, із заплющеними очима, через повіки яких все одно пробивалося пульсуюче, як у стробоскопі, світло, чекала вона, доки не проїде потяг. Хвиля гарячого, із домішкою кіптяви повітря, налетіла на неї, вкривши кожен дюйм її тіла, проникши до рота і ніздрів. Ще сильніше притислася Тес до стіни. Шум потяга оглушував, подавляючи усі інші відчуття. Вона не розплющувала очей аж поки мерехтіння світла не припинилося, змінившись несамовитим вереском гальм, які, висікаючи снопи іскор, вгризлися в рейки. Хоч серце Тес шалено калаталося й досі, важким гупанням відбиваючись у скронях та вухах, та все ж вона відчула величезне полегшення.

Станція! Десь поруч має бути станція.

Мобілізувавши останні резерви енергії, Тес героїчно про-спотикалася декілька останніх метрів. Потяг тим часом поїхав, і вона, вийшовши на яскраве світло, зморено видряпалася на платформу. Останні пасажири вже полишали станцію, піднімаючись сходами, і якщо хтось і побачив Тес, то ніяк на це не відреагував.

На якусь мить Тес так і заклякла навкарачки на краю платформи, а серце продовжувало калатати від втоми і пережитого страху. Потім, мокра і смердюча, тремтячи від холоду і втоми, вона поволі зіп'ялася на ноги.

Зморено, ледь переставляючи ноги, що стали наче гумові, пошкандибала вона за рештою пасажирів угору — до цивілізації.