Останній тамплієр

28

Роздруки з Колумбійського університету, що надійшли до офісу Тес того вечора, розчарували своєю мізерністю. Швидкий їх перегляд лише підтвердив початкове розчарування. Тес не знайшла в них нічого цінного для себе. Втім, після почутого від Клайва Едмондсона нічого особливого про тамплієрів від цих роздруків вона і не очікувала. Рицарі цього ордену не були офіційною спеціальністю Вільяма Венса. Він зосередився, в основному, на фінікійській історії третього століття до нашої ери. Однак тут простежувався певний зв'язок, що здавався сповненим надій: великі фінікійські порти Сідон і Tip тисячу років потому стали грізними форпостами тамплієрів. І для того, щоб кинути хоча б побіжний погляд на тогочасне фінікійське життя, треба було злущити численні нашарування історії хрестових походів і рицарів-храмовників.

Крім того, в отриманих копіях офіційних паперів вона ніде не знайшла жодної згадки на тему криптографії та криптології.

Тес розгубилася. Скільки книжок та інших матеріалів передивилася вона у бібліотеці — і все надаремне, отримала роздруки Венсових праць — і там майже нічого цікавого, що могло б дати хоч якусь зачіпку для подальших пошуків.

Вона вирішила ще раз — востаннє — закинути трал у Інтернеті, і знову перед очима у неї з'явилися ті самі численні посилання на Венса, що і минулого разу. Однак тепер Тес вирішила не поспішати і придивитися до них уважніше.

Вона вже встигла переглянути зо дві дюжини сайтів, коли раптом натрапила на один із них, де Венс згадувався лише побіжно, і то — у відверто глузливому сенсі. Ця стаття, що була стенограмою виступу одного французького історика в Нантському університеті десять років тому, являла собою нищівну критику того, що автор вважав за безглузді концепції, які, на його думку, замулюють кришталево-чисті води серйозної академічної науки.

Згадка про Венса містилася ближче до кінця стенограми. У ній ішлося, що автор чув від такого собі Венса сміховинне твердження про те, що Гуго де Пайєн начебто міг бути катаром; цей висновок робився лише на підставі генеалогічного дерева цієї особи, яке вказувало на його лангедоцьке походження.

Тес іще раз перечитала цю сторінку. Засновник ордену тамплієрів — катар? Це було абсурдне припущення. Тамплієризм і катаризм були діаметрально протилежними, антагоністичними поняттями. Впродовж двох сотень років тамплієри були непохитними захисниками Церкви. А катаризм навпаки — був гностичним рухом.

Однак це припущення все одно містило у собі певну інтригу.

Катаризм виник в середині десятого століття, взявши свою назву від грецького «katharos», що означало «чисті люди». Він ґрунтувався на тому понятті, що увесь світ є обителлю зла, і що душі, вмираючи, безперервно відроджуються. Душі можуть навіть вселятися в тварин (саме тому катари і були вегетаріанцями) перед тим, як остаточно покинути матеріальний світ і потрапити до духовного раю.

Все, у що вірили катари, було для Церкви анафемою. Вони були дуалістами і вірили в те, що окрім доброго і милосердного Бога неодмінно має бути не менш могутній злий Бог, існуванням якого і пояснюються ті страхіття, якими повниться світ. Милосердний Бог творить рай та людські душі; злий же Бог ув'язнює ці душі у тлінному людському тілі. На думку Ватикану, катари по-блюзнірському звеличили Сатану, прирівнявши його до Бога. За своїм віруванням, все матеріальне вони вважали злом, і такі погляди цілком логічно приводили до засудження і відкидання тих принад багатства і влади, жертвою яких стала, безумовно, корумпована Римська католицька церква у добу Середньовіччя.

Але ще більше Церкву турбувало те, що катари були ще й гностиками. Гностицизм, як і «katharos», походить від грецького слова «gnosis», що означає «вище знання, осяяння». Ця доктрина полягає у тому, що людина здатна входити у прямий і тісний контакт із Богом, не потребуючи при цьому священика або ж церкви. Віра у безпосередній особистий контакт з Богом звільнила катарів від усіх моральних заборон і релігійних обмежень. Не маючи потреби в будівництві пишних церков, вони не потребували і послуг священика. Релігійні церемонії здійснювалися у будь-якому приміщенні або просто неба. А на довершення усього цього, жінок вважали за рівних до чоловіків, і їм дозволялося бути «parfaits» — тобто виконувати функції, які у катарській вірі були найближчим аналогом функцій священика католицької церкви. Оскільки фізична подоба не мала для катарів ніякого значення, то душа, що жила у людському тілі, з однаковим успіхом могла бути і жіночою, і чоловічою — незалежно від зовнішнього вигляду.

З утвердженням і поширенням цього на півдні Франції та півночі Італії Ватикан непокоївся усе більше й більше і нарешті дійшов висновку, що цю єресь терпіти більше не можна. Вона загрожувала не лише католицькій церкві; вона загрожувала також засадам феодального устрою в Європі, бо катари вірили у гріховність клятви, оскільки ця остання прив'язувала людину до матеріального, тобто гріховного світу. 1209 року армія хрестоносців напала на Лангедок, винищивши впродовж наступних тридцяти п'яти років 30 тисяч жінок, чоловіків та дітей. Розповідали, що коли у церквах вбивали людей, що прагнули знайти там захист, то кров доходила до кісточок, а коли один із солдатів папської армії поскаржився, що не знав, як відрізнити християн від єретиків, то йому просто наказали: «Вбивай усіх, Бог на небі сам розбереться».

У цьому просто немає сенсу! Тамплієри ходили до Святої землі, щоб охороняти в путі християн-паломників. Вони були авангардом Ватикану, його найстійкішими союзниками. Катари ж навпаки — були ворогами Церкви.

Тес не могла повірити, що така обізнана людина як Венс могла висувати настільки дике припущення, особливо коли це останнє ґрунтувалося на непевних відомостях про мандрівки та пригоди окремо взятої людини. На якийсь час Тес засумнівалася — а чи там вона шукає, але її не полишала впевненість у тому, що їй неодмінно треба поговорити з ним сам на сам. Так, у бік Венса було зроблено академічно безтактну вихватку, але якщо між тамплієрами та пограбуванням музею дійсно існує якийсь зв'язок, то вона помітить його за лічені секунди.

Вона знову набрала номер Колумбійського університету, і невдовзі її з'єднали з кафедрою історії. Нагадавши секретарці про їхню попередню розмову, Тес запитала у неї, чи не пощастило їй, бува, знайти хоч кого-небудь, хто знав би, як зв'язатися з Вільямом Венсом. Секретарка відповіла, що дізнавалася у кількох професорів, які викладали в університеті одночасно з Венсом, але вони втратили з ним контакт після того, як той пішов.

— Все ясно, — задумливо сказала Тес. Вона більше не знала, куди можна було звернутися.

Секретарка вловила в її голосі нотки незадоволення і розгубленості.

— Я розумію, що вам потрібно з ним поговорити, але може він сам не хоче ні з ким говорити. Інколи, в час страждань люди не хочуть, щоби їх турбували...

Тес аж підскочила і вся перетворилася на увагу.

— Страждань?

— Так, звичайно ж. Після всього, що йому довелося пережити... Це таке горе... Адже він так її любив.

Думки Тес шалено забігали, і вона почала гарячково згадувати, чи не пропустила вона, бува, якоїсь інформації про Венса.

— Вибачте, але я не зовсім розумію, про що йдеться. А що, професор Венс когось втратив?

— Ой, а я гадала, що ви знаєте. Я мала на увазі його дружину. Вона захворіла і померла.

Це стало для Тес повного несподіванкою. У жодному з переглянутих нею сайтів про це не згадувалося, але ж вони були чисто академічними і не заглиблювалися в особисті справи.

— А коли це сталося?

— П'ять чи шість років тому, точно не пам'ятаю... Пригадую, що це було навесні. Професор взяв річну відпустку для наукової роботи і більше не повернувся.

Тес подякувала секретарці й поклала слухавку. Подумавши, що може їй треба забути про Венса взагалі, вона вирішила зв'язатися із Сіммонсом. Однак відчуття таємничої інтриги не полишало її. Вона знову вийшла в Інтернет і клацнула на веб-сторінці «Нью-Йорк Таймс». Вибравши функцію прискореного пошуку, вона з полегшенням дізналася, що архів охоплює період до 1996 року. Тес набрала «Вільям Венс», клацнула на розділі «Некролог» і знайшла те, що шукала.

Коротенька стаття сповіщала про смерть дружини професора, Марти. У ній йшлося лише про ускладнення після нетривалої хвороби, але подробиць не давалося. Мимоволі Тес відзначила, що поховання мало відбутися на цвинтарі Грінвуд, у Брукліні. «Цікаво, чи платить Венс за утримання могили в належному стані», — подумала вона. Якщо так, то адміністрація цвинтаря має знати його теперішню адресу.

Тес спочатку вирішила зателефонувати на цвинтар, а потім передумала. Навряд чи вони нададуть їй таку інформацію. З неохотою знайшла вона картку, яку дав їй Рейлі, і зателефонувала до нього на роботу. Почувши у відповідь, що Рейлі зараз на нараді, вона знітилася і вирішила розповісти йому все не по телефону, а при особистій зустрічі.

Тес знову поглянула на екран і погляд її упав на некролог; раптом її пронизала бентежна здогадка.

Секретарка в університеті правильно пригадала, що Марта Венс померла навесні.

Бо саме завтра п'яті роковини її смерті.