Останній тамплієр

69

Хто б не відповідав за організацію подорожі — Ватикан чи ЦРУ, але роботу було виконано добре. Гелікоптер доставив їх на базу ВПС поблизу Кара-Касу, трохи на північ від того місця, де підібрали Рейлі. Потім він та Де Анґеліс сіли у «G-IV», що вже чекав на них, спеціально прилетівши з Даламана, і швиденько подалися на захід, до Італії. Імміграційні та митні процедури у Римі були зневажливо проігноровані, і менш ніж за три години після того, як монсеньйор матеріалізувався із хмарини пилу в горах Туреччини, вони вже мчали через Вічне місто у комфортному «лексусі» з кондиціонером та затіненими вікнами.

Рейлі треба було прийняти душ і перевдягтися, але Де Анґеліс поспішав, тому агентові ФБР довелося так-сяк помитися вже на борту літака, а водолазний костюм змінити на мішкуваті армійські штани і сіру футболку, похапцем знайдені для нього на складі ВПС Туреччини. Та Рейлі й не нарікав. Після тісного водолазного костюму уніформа стала для нього довгоочікуваним спасінням; до того ж він теж поспішав, бо доля Тес все більше непокоїла його. Він хотів знайти її, хоча і не надто заглиблюючись у мотиви цього бажання. Рейлі не просто так погодився на запрошення монсеньйора — тут у нього були власні розрахунки. Він не міг знати напевне — що саме чекало на нього наприкінці їхньої подорожі, і тому гадав, що чим швидше він забереться звідти і повернеться до Туреччини, тим краще. Але відступати було вже запізно. Зі спокійної наполегливості Де Анґеліса він недвозначно зрозумів, що цей візит був не просто якоюсь скороминущою примхою.

Ще з літака Рейлі помітив базиліку Собору святого Петра, а тепер, коли «лексус» прокладав свій шлях через полуденні автомобільні пробки, він знову побачив його. Собор бовванів попереду, і його велетенський купол гордовито вивищувався над смогом і хаотичністю переповненого людьми та автомобілями міста. Хоча вигляд цієї величної споруди неминуче викликав почуття замилування і захвату навіть у найзапеклішого атеїста, в душі Рейлі не було нічого, окрім люті та розчарування; він почувався як людина, котру зрадили. Він знав небагато про цю найбільшу у світі споруду — що в ній була Сікстинська капелла, і що збудована вона була на кістках її засновника, святого Петра, який помер за свою віру, розіп'ятий на хресті униз головою. Дивлячись на собор, Рейлі подумав про усі ті високі зразки образотворчого мистецтва та архітектури, на які надихнула саме віра — картини, статуї й культові споруди, що створили послідовники Христа по всьому світу. Подумав він і про незліченних дітлахів, які щовечора промовляли молитви на ніч, про мільйони вірян, котрі відвідували церкву щонеділі, про хворих, що моляться за своє зцілення, і про убитих горем родичів та близьких, що моляться за душі небіжчиків. Їх теж обманули? Все це була брехня? Та гірше — Ватикан увесь час про це знав?

«Лексус» проїхав по Віа де Порта Анжеліка і підкотив до Воріт святої Анни, де швейцарські гвардійці у мальовничій формі відчинили масивні ворота з литого заліза, як тільки авто до них наблизилося. Монсеньйор коротко кивнув, і «лексус», наче за помахом руки пропустили всередину, до найменшої у світі країни; разом із «лексусом» Рейлі опинився у самісінькому центрі свого збуреного і збентеженого духовного світу.

Автомобіль зупинився біля камінної споруди з портиком, і Де Анґеліс швидко вийшов. Рейлі подався услід за ним по невеликих східцях, що вели до двокімнатного вестибулю. Тут панувала урочиста тиша. Вони швидко пройшли коридорами, вимощеними камінним плитняком, потім — тьмяними кімнатами з високими стелями, зійшли широкими мармуровими сходами і нарешті наблизилися до вигадливо різьблених дерев'яних дверей. Монсеньйор зняв авіаторські сонцезахисні окуляри і натомість напнув свої звичні — замацані. Рейлі спостерігав, як із невимушеністю великого актора, що збирався вийти на сцену, Де Анґеліс змінив вираз свого обличчя з жорстокої невблаганності таємного агента-оперативника на лагідність доброго священика, якого він зустрів того пам'ятного дня у Нью-Йорку. Подив Рейлі зріс іще більше, коли він побачив, як монсеньйор спочатку зробив глибокий вдих, явно поборюючи сум'яття, і лише потім рішуче постукав у двері.

Відповідь, мовлена спокійним тоном, пролунала негайно:

— Аванті.

Де Анґеліс відчинив двері й першим увійшов до кімнати. Стіни у схожій на печеру кімнаті від підлоги до стелі були заставлені полицями, що ломилися від книг. На дубовій паркетній підлозі не було килимів, і взагалі у кімнаті майже не було меблів. У кутку, біля каміна, між двома однаковими кріслами стояв синельний диван. Далі, біля височенних спарених балконних дверей, стояв стіл, а біля нього — один м'який стілець і три звичайних. У кімнаті не було нікого, окрім кремезного статечного сивочолого чоловіка; він вийшов з-за столу і привітав Де Анґеліса та його супутника. На обличчі його закарбувався похмуро-суворий вираз.

Де Анґеліс відрекомендував агентові ФБР кардинала Бруньйоне, і чоловіки потисли один одному руки. Потиск руки кардинала виявився несподівано міцним, і Рейлі стало трохи лячно, коли той мовчки окинув його своїм пронизливо-допитливим поглядом. Не зводячи очей зі свого гостя, Бруньйоне перекинувся з монсеньйором кількома фразами італійською, котрі Рейлі не спромігся зрозуміти.

— Прошу сідати, агенте Рейлі, — нарешті звернувся до нього кардинал і вказав рукою на диван. — Прийміть мою вдячність за те, що ви зробили і продовжуєте робити у цій злощасній справі. А ще — за те, що погодилися прийти сюди.

Не встигли Рейлі й Де Анґеліс всістися, як Бруньйоне дав їм зрозуміти, що запросив їх не для пустопорожнього базікання, і швидко перейшов до справи.

— Я вже отримав про вас основні відомості — в загальних рисах. — При цих словах Рейлі кинув погляд на Де Анґеліса, але той відвів очі. — Мене поінформували, що ви — людина, якій можна довіряти і яка не поступиться власними переконаннями. — Здоровань зробив паузу і зупинив на агентові Рейлі важкий погляд своїх пронизливих очей.

Рейлі тільки й чекав моменту, щоб взяти вола за роги:

— Я просто хочу знати правду.

Бруньйоне трохи нахилився вперед, склавши долоні своїх кремезних рук:

— Боюсь, у даному разі правда відповідає вашим найгіршим очікуванням. — Трохи помовчавши, кардинал рвучко підвівся зі свого крісла і ступив кілька важких кроків до спарених вікон. Спрямувавши погляд вдаль, він примружився від яскравого полуденного сонця. — Їх було дев'ятеро... просто якісь виродки з пекла. Вони з'явилися в Єрусалимі, і Болдуїн дав їм все, що їм треба було, бо думав, що вони — на нашому боці, тож допоможуть поширювати нашу доктрину. — Кардинал гмикнув, і за інших обставин цей звук можна було б сприйняти як сміх, але Рейлі зрозумів, що це був зовнішній вияв вкрай болісних думок. Голос кардинала понизився до гортанного бурмотіння: — От дурень! Знайшов, кому вірити.

— А що вони знайшли?

Бруньйоне тяжко зітхнув, повернувся і поглянув прямо у вічі Рейлі.

— Вони знайшли щоденник. Дуже детальний і дуже особистий щоденник, щось на кшталт євангелія. Писання теслі на ім'я Єшуа із Назарета. — Він зробив паузу, пронизав Рейлі таким поглядом, що той закляк на місці, а потім додав: — ...писання... звичайної людини.

Рейлі перехопило подих:

— Звичайної людини?

Бруньйоне похмуро кивнув головою, і його широкі плечі раптом осунулися, наче під якимось нестерпним тягарем.

— Як випливає з його власного Євангелія, Єшуа з Назарета — Ісус — не був Сином Божим.

Ці слова рикошетними кулями загуркотіли в голові Рейлі, а потім лавиною неотесаних гострих каменів обрушилися на самісіньке дно його душі. Він підніс руки вгору і зробив якийсь непевний жест, наче хотів обійняти увесь всесвіт.

— А як же бути з усім цим?..

— А «усе це», — вигукнув Бруньйоне, — і є тим найкращим, що спромоглася створити людина, проста, смертна і залякана людина. Це вчення було створене з найшляхетніших мотивів. І саме в це ви мусите вірити. А як би ви самі вчинили? І як, на вашу думку, маємо вчинити зараз ми? Майже дві тисячі років ми стояли на сторожі цього вірування, котре відігравало кардинальну роль для тих, хто заснував Церкву, і у котре ми й зараз продовжуємо вірити. Все, що могло підірвати ці вірування, треба було придушити або знищити. Іншого вибору не було, бо ми не могли покинути наш люд напризволяще — ні тоді, ні тим більше зараз. Сьогодні наслідки були б ще більш катастрофічними, якби ми сказали людям, що все це... — Не в змозі закінчити фразу, кардинал замовкнув, силячись підшукати правильні слова.

— Що все це — масовий обман? — зробив невтішний висновок Рейлі.

— Але чи справді це є обманом? Зрештою, що таке релігія, як не віра у те, для чого не потрібно жодних доказів, віра у якийсь ідеал? І це завжди був ідеал гідний того, щоби в нього вірили люди. Ми маємо потребу у щось вірити. Нам усім потрібна віра.

Віра.

Рейлі намагався збагнути можливі наслідки того, що сказав кардинал Бруньйоне. У його конкретному випадку, саме віра допомогла йому — ще в юному віці — пережити спустошуючу втрату батька. Саме вірою керувався він впродовж свого дорослого життя. І тепер не де-небудь, а у самісінькому серці Римо-католицької церкви йому кажуть, що все це — одна велика брехня.

— Окрім віри, ми іще потребуємо чесності, — сердито відказав Рейлі. — І правди.

— Але більш за все людина потребує віри, причому зараз — ще більше, аніж будь-коли, — вперто наполягав Бруньйоне, — і те, що ми маємо, це краще, ніж не мати ніякої віри взагалі.

— Віри у воскресіння, якого насправді ніколи не було? — різко кинув Рейлі. — Віри у Царство Небесне, якого не існує?

— Повірте мені, агенте Рейлі, — чимало достойних людей багато років мучилися цією думкою і всі дійшли одного й того ж самого висновку: ми мусимо все це зберегти. Альтернатива є настільки страшною, що годі про неї й думати.

— Але ж ніхто не ставить під сумнів Його висловлювання і Його вчення. Йдеться лише про Його чудеса та Його воскресіння.

Але Бруньйоне був непохитний.

— Християнство було засноване не на повчаннях якогось мудреця. Воно було засноване на висловлюваннях Сина Божого. Воскресіння і є основою Церкви. Приберіть це поняття — і вона впаде. Згадайте лишень слова Святого Павла у його першому посланні до корінфян: «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша».

— Засновники Церкви добре знали, які слова добирати! — скипів Рейлі. — Увесь сенс релігії полягає в тому, щоби допомогти нам зрозуміти: що ми робимо у цьому світі — так? Як же ми можемо розпочати цей процес розуміння, якщо ми виходимо з фальшивого припущення? Ця брехня спотворила кожен аспект нашого життя.

Бруньйоне глибоко зітхнув і кивнув, спокійно погоджуючись зі сказаним.

— Може і спотворила. Може, коли б усе це почалося зараз, а не дві тисячі років тому, то воно робилося б по-іншому. Але все це не розпочинається зараз. Воно вже існує, його передали нам у спадок, і ми мусимо зберегти його. Якщо ми вчинимо інакше, то загинемо, а нашому крихкому світу буде завдано руйнівного удару. — Кардинал більше не тримав свого погляду на Рейлі, а дивився кудись вдалину, явно думаючи про щось, що викликало у нього тяжкі роздуми, болісність яких відчувалася майже фізично. — Від самого початку ми тільки те й робили, що захищалися. Це цілком природно, якщо врахувати наше становище, але захищатися стає все важче й важче... сучасна наука і філософія не надто надихають на віру в Бога. І тут ми частково винуваті самі. Відтоді як Константан Великий фактично захопив Церкву і зробив її частиною політичного життя... сталося надто багато розколів та суперечок. Було надто багато дрібних доктрин, надто багато шарлатанів та різних виродків отаралося біля Церкви, надто багато пожадливості. Справжнє послання Ісуса було спотворено себелюбцями та бузувірами-фанатиками, підірване жалюгідними внутрішніми чварами та непоступливими фундаменталістами. А ще ми надто повільно пристосовувалися до швидкозмінного світу, і тепер, коли ми стали ще більш вразливими, над християнством постала загроза не менша, ніж дев'ятсот років тому. Ось тільки в наш час зведена нами споруда є навіть більшою, ніж будь-хто сподівався. Тому її крах призведе до наслідків просто катастрофічних.

Якби нам довелося започатковувати християнство сьогодні, з правдивої історії Єшуа з Назарета, то, може, ми зробили б це по-іншому. Може, нам вдалося б уникнути усіх цих догм, що суперечать одна одній, і зробити все просто. Візьмімо іслам. Йому ж вдалося обійти ці проблеми, хоча з часу розп'яття Христа тоді минуло лишень сімсот років! Прийшов чоловік і просто сказав: «Нема бога, окрім Господа, і я — пророк його». Не месія, не син Божий, не Отець чи Святий Дух, не якась незрозуміла Трійця, а просто посланець Бога. І цього було достатньо. Простота цього послання була, як сірник, кинутий в суху траву. Менш ніж через сто років його послідовникам належав майже увесь світ, і мені боляче думати, що саме зараз — у цей день і у цю епоху — іслам є релігією, що поширюється найшвидше... хоча мусульмани ще повільніше за нас пристосовувалися до реалій та потреб сучасності, і через це їх також очікують величезні проблеми. Але ми теж відставали, ми були неквапливими і зарозумілими... і, на жаль, мусимо платити за це саме зараз, коли люди потребують нас як ніколи.

А ми їм дійсно потрібні. Вони потребують нас, потребують якоїсь віри. Лишень погляньте на хаос, що панує довкола, на злобу, пожадливість, продажність, що пронизують світ згори донизу. Погляньте на моральний вакуум, на духовну спраглість, на брак цінностей. Щодня світ стає більш фаталістичним, цинічним і розчарованим. Людина стала більш апатичною, байдужою і егоїстичною, ніж будь-коли. Вона краде і убиває з безпрецедентним розмахом. Скандали у світі великого бізнесу викривають незаконні оборудки і крадіжки на мільярди доларів. Війни розпочинаються і ведуться просто так. Мільйони людей і понині стають жертвами геноциду. Може наука і допомогла нам позбутися таких хвороб, як чума, але це з лишком компенсувалося тим, що та ж сама наука руйнує нашу планету, а нас самих перетворює на нетерпимих, обмежених і жорстоких істот. Може комусь із нас і вдається прожити довге життя, але чи стало воно змістовнішим чи, принаймні, безпечнішим? Чи й справді світ став більш цивілізованим, аніж дві тисячі років тому?

Сотні років тому ми були темними невігласами. Мало хто вмів читати й писати. Але ж сьогодні, в нашу так звану «просвічену» епоху — чим ми можемо виправдати свою жахливу поведінку? Розум людини, її інтелект може і зазнали певного прогресу, але, боюся, душа її залишилася далеко позаду — я би навіть насмілився сказати, що вона регресувала і дегенерувала. Знову і знову чоловік продемонстрував, що в глибині душі залишається жорстоким звіром; Церква лякає його вищою силою, але він все одно примудряється поводитися жорстоко. Уявіть собі, що сталося б, коли б не було Церкви! Але вже безсумнівним є той факт, що ми втрачаємо свою здатність впливати, ми втрачаємо зв'язок з людьми, Церква перестала бути їхнім пастирем. Гірше — нас часто використовують як привід для війни і кровопролиття. Істина полягає в тому, що ми стрімголов несемося до духовної кризи досі незбагненних масштабів. Ми висимо над прірвою, вчепившись кінчиками пальців за її край, тому важко навіть збагнути всю недоречність того відкриття, про яке ми щойно говорили.

Бруньйоне замовк і поглянув через кімнату на Рейлі.

— А може це — неминучий процес? — озвався Рейлі вже не таким войовничим тоном, у якому прозвучали нотки згоди. — Може християнство просто віджило своє?

— Можливо, Церква і помирає повільною смертю, — погодився Бруньйоне. — Зрештою, в якийсь історичний момент всі релігії сходять нанівець і помирають, а наша проіснувала довше, ніж більшість із них. Але таке несподіване відкриття, як це, здатне призвести до катаклізму більшого, ніж ви собі уявляєте. Якщо отак раптом взяти і забрати у людей символ віри, то це спричинить величезне потрясіння... Попри свої вади, Церква і досі відіграє велику роль у житті людей. Мільйони людей у всьому світі покладаються на віру як на дороговказ у своєму повсякденному житті. Їй і досі вдається надавати людям втіху в скрутний для них час — навіть тим, хто її зрікся. І найважливіше: Церква забезпечує нам те, що є найголовнішим для самого нашого повсякденного існування, — вона допомагає нам подолати безумовний страх смерті й потойбіччя. Втративши віру у воскреслого Христа, мільйони душ буде покинуто напризволяще. Знайте, агенте Рейлі, що коли ота неприємна правда вийде назовні, то це занурить світ у стан іще небаченого відчаю та розчарування.

У кімнаті запанувала гнітюча тиша; важким тягарем тиснула вона на Рейлі. І нікуди було подітися від неприємних думок, що взяли в облогу його розум. Він пригадав початок цієї історії: він стояв на східцях музею разом із Джордано тієї ночі, коли з'явилися вбивці на конях, і подивувався з того, що врешті-решт волею долі опинився тут, у самісінькому епіцентрі своєї віри, ведучи глибоко бентежну розмову, в якій би він волів не брати участі взагалі.

— І давно це вам відомо? — запитав він врешті-решт кардинала.

— Відколи я заступив на свою теперішню посаду. Тридцять років.

Рейлі кивнув сам собі, уявивши, наскільки важко було Бруньйоне жити так довго з сумнівами, котрі зараз картали і його душу.

— Але ви змирилися з цим...

— Змирився?

— Ви ж приймаєте це, — уточнив Рейлі.

Бруньйоне на якусь мить замислився, і обличчя його спохмурніло.

— Я ніколи з цим не змирюся в тому сенсі, який, сподіваюся, маєте на увазі ви. Але я звик із цим жити, якось пристосувався. І це все, на що я виявився здатен.

— А хто іще знає? — Рейлі відчув нотки осуду у власному голосі, і збагнув, що кардинал їх теж не міг не помітити.

— Лише купка наших людей, і все.

Рейлі стало цікаво, про скількох людей йшлося конкретно.

— А як Папа? Він — знає?

Раптом Рейлі нестерпно захотілося спитати про це — він не міг собі уявити, що Папа про це не знав, — але врешті-решт стримався і не став цього робити. І без цього ударів було завдано надто багато. Натомість, його увагою заволоділа тепер іще одна думка. Інстинкт слідчого прокинувся і вже встиг висунути свої пазури із оповитого сумнівами мозку.

— А звідкіля ви знаєте, що знахідка справжня?

Очі кардинала просвітлішали і у куточку рота з'явилася слабка посмішка. Здається, спроба захисту, до якої вдався Рейлі, трохи поліпшила йому настрій, але безрадісний тон Бруньйоне швидко поклав край усякій надії.

— Коли тамплієри вперше знайшли ці писання, Папа послав до Єрусалима своїх найкращих експертів. Вони і підтвердили справжність знахідки.

— Але ж це було майже тисячу років тому, — заперечив Рейлі. — Тих експертів можна було легко обдурити. А що, коли це — підробка? Наскільки мені відомо, тамплієрам було цілком до снаги провернути подібну аферу. І ви все одно готові прийняти це як факт, навіть не побачивши цього Євангелія? — Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як Рейлі пронизала несподівана і бентежна здогадка. — Це може означати лише одне: ви завжди сумнівалися в істинності канонічних Євангелій!

Стурбованість, яку продемонстрував Рейлі, викликала у кардинала широку посмішку і заспокійливу відповідь.

— Є ті, хто вважають, що історія Христа від початку призначалася для чисто метафоричного сприйняття; що істинне розуміння християнства означає розуміння глибинної суті цього вчення. Однак більшість вірних нашої Церкви ставляться до кожного слова Святого Письма як до беззаперечної істини. Моя точка зору перебуває десь посередині. Мабуть, усі ми проводимо межу між нашою вільною уявою, котра вірить в чудеса, і нашим раціональним розумом, котрий ставить ці чудеса під сумнів. Якщо знахідка тамплієрів і справді є підробкою, то це, безперечно, допоможе нам насолоджуватися перебуванням на тому боці межі, де панує наша ірраціональна уява, але допоки ми не дізнаємось, що було на тому кораблі... — Бруньйоне пришпилив Рейлі до крісла своїм пристрасним поглядом. — Ви допоможете нам?

Якусь мить Рейлі мовчав, пильно вдивляючись у всіяне глибокими зморшками обличчя кардинала. Він відчував, що у глибині душі той є людиною чесною, але не мав жодних ілюзій щодо мотивів Де Анґеліса. Рейлі розумів, що допомога Ватикану автоматично означала співпрацю з монсеньйором, і ця перспектива його аж ніяк не втішала. Він окинув поглядом Де Анґеліса. Ніщо зі сказаного кардиналом не применшило його глибокої недовіри до ницого священика і не змінило негативного ставлення до методів його роботи. Рейлі знав, що у майбутньому йому іще доведеться вирішувати — як повестися з монсеньйором. Але зараз треба було виконувати більш нагальні завдання. Треба було знайти Тес, яка перебувала невідомо де разом із Венсом, а іще — десь причаїлося загрозливе відкриття, котре страшною небезпекою нависло над мільйонами довірливих душ.

Рейлі знову пильно поглянув на Бруньйоне і коротко відповів:

— Так.