Останній тамплієр

49

Тес втратила відчуття часу, але судячи з купи порожніх кавових чашок та кількості кофеїну, що пульсувала у її венах, вона здогадувалася, що минуло багато годин, відтоді як вона увімкнула свій комп'ютер в Інституті Манукяна.

Офіс був порожній. На вулиці голуби та горобці вже давно полягали спати, а сад поглинула темрява. Іще одна довга, виснажлива ніч попереду.

Останні два дні були як суцільна розмита пляма. Спочатку Тес цілий день простирчала у бібліотеці імені Батлера в Колумбійському університеті, аж поки її буквально не виштовхали звідти після одинадцятої вечора. Потім вона з вузликом потрібних книжок приїхала невдовзі після опівночі додому і сиділа, гортаючи їх, аж поки її не зморив сон на світанку; за півтори години радіобудильник брутально повернув її до свідомості.

А зараз, сидячи із почервонілими очима за письмовим столом на роботі, Тес і досі продовжувала вгризатися в невеличкий пагорб книжок — деякі з них вона принесла з дому, а деякі — запозичила з великої бібліотеки свого інституту. Час від часу щось впадало їй в око, і вона схвильовано починала порпатися в Інтернеті, дякуючи Богові за «Google» і здатність цієї пошукової системи зекономити їй години дорогоцінного часу, а потім — проклинаючи цю ж саму систему щоразу, коли вона не справджувала її сподівань.

Наразі прокльонів було значно більше, аніж подяк. Вони перемагали легко, однією лівою.

Тес відвела погляд від столу, протерла стомлені очі й подивилася у вікно. Тіні у саду напливали одна на одну і збивалися докупи. Вона зрозуміла, що не може навести різкість — очі її збунтувалися. Але їй було байдуже. Зрештою, можна було зробити невеличку перерву. Тес уже не пригадувала, коли їй востаннє доводилося читати так багато протягом такого короткого проміжку часу. І одне слово витаврувалося на сітківці її очей, хоча їй ще й досі не вдалося знайти хоч якісь відомості про нього ні в Інтернеті, ні в книжках з бібліотеки.

Фонсаліс.

Коли вона вдивлялася у темряву, погляд її впав на велику плакучу вербу, що нависала над садом. Легенький вечірній вітерець качав довгі пасма її тоненьких гілок, непевні силуети яких виднілися у мерехтливому світлі ліхтарів, яке відбивалося від височенного брандмауера[7] позаду неї. Тес поглянула на порожню лаву під вербою. Ця картина поставала як абсолютно недоречна тут, в центрі Нью-Йорка — така мирна та ідилічна вона була. Їй захотілося згорнутися на тій лаві калачиком і добряче виспатися.

І саме в цей момент несподівана і бентежна картина блискавкою промайнула в її голові.

Несподівана і бентежна.

Тес пригадалася мідна дощечка, прикріплена до стовпчика біля плакучої верби. Дощечка, яку вона читала сотні разів.

Це дерево привіз сюди з великою помпою понад п'ятдесят років тому вірменин-спонсор їхнього інституту. Він прислав його з села, де жили його предки, в пам'ять про свого батька, якого, разом з іншими двомастами представниками вірменської інтелігенції та керівниками общини, було вбито в перші дні геноциду 1915 року. Саме тоді міністр внутрішніх справ Туреччини пригрозив завдати вірменам «такого приголомшливого удару, що вони не зможуть оговтатися від нього впродовж півстоліття». Ці слова виявилися трагічно-пророчими: вірменський народ спіткали численні нещастя, і ця зловісна й темна епоха закінчилася нещодавно.

Мабуть вербу було обрано як символ. Плакучі верби — звичний пейзаж на цвинтарях від Європи до Китаю. Мабуть це пов'язано зі Старим Завітом, де йдеться про те, що коли Давид одружився з Вірсавією, то перед ним постали два ангели і переконали його у гріховності скоєного, після чого той упав на землю і проливав гіркі сльози розкаяння сорок днів і сорок ночей. Протягом цих сорока діб він був приречений пролити стільки сліз, скільки судилося пролити всьому людству відтоді й до Судного дня. Два ручаї сліз витікали до саду, де й виросли два дерева: ладанне дерево, яке проливало безконечні сльози печалі, та плакуча верба, що схилила свої віти від зажури.

Думки Тес знову перескочили до слів на мідній табличці. Перед її очима постав напис на ній. Вона пригадала, що дерево характеризувалося як таке, що належить до ширшого роду, відомого під назвою Vitisalix.

Вона пригадала також, що в табличці згадувалася також більш вузька таксономічна класифікація плакучої верби.

Salix Babylonica.

Це напис стояв у неї перед очима.