Останній тамплієр

57

Старий почувався тепер набагато спокійніше, коли Рейлі обережно спрямував «паджеро» вниз тряскою всипаною камінюччям дорогою і зупинив його аж біля краю водосховища. Воно було чималеньке за розмірами, а поверхня води — гладенька, як скло. На протилежному березі виднілася низка стовпів.

«Мабуть, це телефонна лінія та лінія електропередач, що тягнулися до дамби, — подумав Рейлі, — скоріш за все, там мала бути і якась дорога». А від самої дамби на північ, до цивілізації, крокували опори високовольтної лінії. Щодо цивілізації, то окрім дамби та штучного водосховища, навкруги не було якихось інших її ознак. Навколишні ліси, розмиті обриси гір на горизонті — не надто привітний пейзаж — все було таким самим, як і сімсот років тому, коли цими місцями простували рицарі-тамплієри.

Коли вони доїхали до дамби, Рейлі, якому, як і Тес, кортіло якомога швидше дістатися до пункту призначення, рвонув «паджеро» по бетонці, прокладеній зверху масивної споруди греблі. Ліворуч він побачив урвище метрів з шістдесят завглибшки. На дальньому кінці дамби виднілася ремонтно-експлуатаційна станція, до якої їх і спрямовував старий.

Коли вони їхали греблею, Рейлі час від часу уважно обмацував поглядом берег озера і місцевість над ним. Ознак життя ніде не було помітно, хоча стовідсоткової впевненості він не мав, бо дерева росли тут густо, і в тіні їхніх крон міг сховатися будь-хто, кому не дуже хотілося знаходитися на видноті. З обережністю, він придивлявся до будь-яких ознак присутності Венса, оскільки незабаром мала початися фінальна частина їхньої подорожі, але не побачив нічого, що могло б засвідчити наявність якихось прибульців у цьому районі. У розпал туристичного сезону ситуація могла би бути зовсім іншою, але наразі здавалося, що вони тут самі-одні.

Але це не заспокоїло Рейлі, ні. Венс уже проявив свою здатність бути хоч на півкроку, але попереду них, до того ж він виявився вперто-рішучим і непоступливим у досягненні своєї мети.

Він неодмінно теж тут був. Десь поряд.

Поки вони спускалися з пагорбів над водосховищем, Рейлі встиг поцікавитися у старого — чи не питався хто, бува, про селище Беер ель Сіфсааф останнім часом. За допомогою карколомних лінгвістичних кульбітів йому врешті-решт вдалося дізнатися, що про це селище ніхто не питав, наскільки йому було відомо. «Може нам вдалося таки його випередити», — подумав Рейлі, уважно вивчаючи місцевість безпосередньо біля дамби, видивляючись що-небудь незвичне, незвичайне і підозріле. Трохи згодом він зупинив джип біля невеличкої експлуатаційної станції.

Поруч із будиночком був припаркований іржавий білий «фіат». Звідси Рейлі побачив, що до станції з протилежного боку теж вела дорога. Здавалася вона відносно новою та рівною.

— Якби ми поїхали по он тій дорозі, то зекономили б половину часу, — звернувся він до Тес.

— Ну що ж, коли ми впораємося тут, — посміхнулася вона, — то тоді вже дозволимо собі проїхатися рівненькою та гладенькою дорогою.

Настрій її вже встиг невпізнанно змінитися, і вона, радісно поглянувши на Рейлі, так само радісно вистрибнула із машини і пішла слідком за дідом, який уже вітався з молодшим за нього чоловіком, що вигулькнув їм назустріч із приміщення станції. Рейлі на мить задумався, дивлячись, як вона широкими кроками підійшла до двох місцевих жителів. «Вона таки невиправна. І навіщо я дозволив цій жінці вплутати мене у невідомо що?» — подумав Рейлі. Він запропонував не розголошувати факт знахідки і чекати на прибуття групи експертів, а ще він запевнив Тес, що зробить все від нього залежне, щоб знахідка дісталася їй. Вона ж, не моргнувши оком, з порога відкинула його пропозицію, благаючи почекати і не втручатися. У його варіанті було більше рації, але Рейлі все ж піддався, поступившись одному лише напору її ентузіазму. Тес вперто стояла на своєму, і дійшла навіть до того, що почала вимагати, щоб він поки що не користувався супутниковим телефоном, принаймні, доки вона сама не розбереться зі знахідкою.

Тим часом Тес уже встигла заприятелювати з молодим чоловіком, техніком на ім'я Окан. Він був маленький, тендітний і мав аж надто великі вуса. З улесливої посмішки, що вже встигла приклеїтися до обличчя Окана, Рейлі здогадався, що на молодика вже вплинули чари Тес, долаючи будь-яке потенційне його небажання їм допомогти. А ще Окан трохи розмовляв англійською, і це, разом із жіночою привабливістю, також посприяло її успішним перемовинами. Рейлі зацікавлено спостерігав, як Тес пояснила молодому туркові, що вони — археологи, які цікавляться старовинними церквами, особливо тією, що знаходиться на дні водосховища. Технік розповів, що долину затопили 1973 року — за два роки після надрукування мапи, якою користувалася Тес. Тепер гребля постачала основну частину електроенергії для процвітаючого прибережного регіону, що знаходився на південь від них.

Від наступного запитання, що поставила Тес, Рейлі аж похолонув.

— У вас на станції має бути водолазне устаткування, еге ж? Для перевірки греблі.

Окан був спантеличений не менше за Рейлі.

— Так, ми маємо водолазне устаткування. А що?

Вона відразу ж розвіяла будь-які сумніви.

— Ми хочемо на певний час орендувати його.

— Ви хочете зануритися під воду і подивитися на церкву? — запитав технік зі спантеличеним та невпевненим виразом на обличчі.

— Ну звичайно ж! — весело відповіла Тес експансивно піднявши руки. — І погода сьогодні відповідна для занурення, правда ж?

Окан поглянув на Рейлі, а потім на старого, непевний, як тут бути.

— Так, ми маємо устаткування, але воно використовується лише двічі на рік, — сказав він вагаючись. — Спочатку його треба перевірити, бо я не певен...

Вона не дала йому завершити фразу.

— Ми з колегою перевіримо його самі. Нам до цього не звикати. Ми часто виконуємо таку процедуру. Ну що, ходімо?

Рейлі із сумнівом поглянув на неї. У відповідь вона кинула на нього погляд, сповнений абсолютної впевненості. Її дико-фантастичне твердження, що вони обидва є досвідченими водолазами, його просто ошелешило. Щодо неї — хтозна, а сам він знав лише напівзабуті ази підводного плавання. Однак він не збирався якось стримувати її хвалькуватість — зараз це недоречно, особливо у присутності двох іноземців. До того ж, йому було просто цікаво — куди заведе Тес її безоглядна рішучість.

Окану ця ідея була явно не до вподоби.

— Я не певен... я не маю повноважень на такі речі.

— Та не турбуйтеся ви, все буде гаразд, — Тес подарувала йому сліпучу посмішку. — Певна річ, ми підпишемо відмову від права, — запевнила вона його. — Все буде повністю на нашій відповідальності. І, звичайно ж, ми будемо раді заплатити... е-е-е... вашій компанії за використання водолазного устаткування. — Тес дуже вправно зробила паузу перед словом «компанія». Була б пауза коротшою — Окан її просто не помітив би; довшою — міг би образитися за так грубо запропонований хабар.

Чоловічок якийсь момент пильно придивлявся до Тес, потім смикнув вусами і знизав плечима.

— Гаразд, ходімо. Я покажу вам, що у нас є.

Вузькі сходи вели з контори до запиленого складського приміщення, безладно захаращеного купами обладнання і тьмяно освітленого флуоресцентною лампою, яка миготіла і дзижчала. У її синюватому мерехтінні Рейлі зміг роздивитися апарат для дугового зварювання, балони з бутаном, киснево-ацетиленову горілку, а у дальньому кутку — купу водолазного устаткування.

Він дав можливість Тес самій розібратися з цією купою, і вона, насилу піднімаючи кожен предмет, удавала з себе великого спеціаліста.

— Не фонтан, але і таке згодиться, — кинула вона недбало.

Втім, комп'ютера для управління цим устаткуванням Тес не знайшла — доведеться обходитися без нього. Забачивши на стіні водолазну мапу, вона поцікавилася у Окана глибиною водосховища. Той відповів, що вона становила, на його думку, десь тридцять-тридцять п'ять метрів. Тес придивилася до мапи і спохмурніла.

— У нас на дні залишиться мало часу. Нам потрібно іти під воду прямо над селищем. — Знову звернувшись до Окана, вона запитала його, чи не знає він бува кого-небудь, хто міг би показати місцезнаходження селища.

Маленький турок насупився у задумі.

— Вам слід поговорити з Рюстемом, — нарешті сказав він. — Цей чоловік жив там до того, як затопили долину; він так нікуди звідси і не поїхав. Хто-хто, а він повинен знати, де знаходиться церква.

Рейлі почекав, поки Окан не вийде з кімнати, і відразу ж накинувся на Тес.

— Це безумство. Нам слід викликати групу професіоналів.

— Ти що, забув? Я ж і є професіонал, — вперто відповіла вона. — І сотні разів бувала під водою.

— Так, але тільки не зараз. Окрім того, мені не зовсім подобається, що поки ми пірнатимемо, підстрахувати нас на поверхні буде нікому.

— Може минеться... Слухай, ти ж сам казав, що сторонніх тут не видно. Ми випередили Венса. — Тес майже впритул наблизилася до Рейлі; її обличчя випромінювало ентузіазм і передчуття сенсації. — Зупинятися вже пізно. Хіба ж можна — коли ми так близько до мети!

— Одне занурення, — неохоче погодився він, — і я відразу дзвоню по супутниковому телефону!

А Тес уже прямувала до дверей.

— Там побачимо.

Вони винесли обладнання сходами і завантажили його у джип. Окан запопадливо запросив Тес до свого іржавого білого «фіата», і сказав, щоб Рейлі їхав слідом за ним із старим. Рейлі поглянув на Тес, і вона по-змовницьки йому підморгнула, а потім, ледь вмостивши свої довгі ноги, залізла у «фіат» — на величезне задоволення його власника. «Паджеро» їхав за Окановою таратайкою десь півгодини по асфальтовій дорозі, а потім технік звернув з неї й зупинився біля огородженого ланцюгами майданчика, на якому купами лежали бетонні блоки, каналізаційні труби і десятки порожніх бочок з-під оливи — звичний мотлох, що найчастіше залишається по закінченні будівництва. На майданчику лінькувато вовтузився дід у традиційному головному уборі й халаті. Рейлі вже здогадався, що приватне підприємництво тут тримається на кумівстві, і тому зовсім не здивувався, коли Окан відрекомендував йому утилізатора Рюстема як свого дядька.

Рюстем посміхнувся їм беззубим ротом, а потім уважно вислухав торохтіння свого племінника. У відповідь на його запитання він з ентузіазмом закивав головою і емоційно замахав руками.

Окан повернувся до Тес і Рейлі.

— Мій дядько дуже добре пам'ятає залишки селища. Багато років він випасав там своїх кіз. Каже, що від церкви лишилася тільки частина її. — Технік знизав плечима і додав власний коментар. — Принаймні, так було до того, як затопили долину. Неподалік від церкви був колодязь, і мій дядько пам'ятає, що поруч із колодязем був... — Окан замовк, підшукуючи правильне слово, — був мертвий корінь дуже великого дерева.

— Пеньок — ви хочете сказати? — запитала Тес.

— Так-так, пеньок. Пеньок плакучої верби.

Тес повернулася до Рейлі, очі її аж палали передчуттям близької сенсації.

— Ну, що скажеш? Може подивимося, — запитав він із непорушним виразом обличчя.

— Раз ти наполягаєш... — хитро усміхнулася Тес.

Вони подякували Окану і старому, з яким приїхали до озера. Сідаючи в своє авто, технік, що явно не бажав розставатися з Тес, кинув на неї останній тоскний погляд. Не гаючи часу, Тес і Рейлі вдягнули водолазні скафандри і підтягли решту устаткування до берега — туди, де Рюстем мав два невеличких човни. Вони залізли в один із них, Рюстем відштовхнув їх від берега і вскочив у човен сам. Старий почав веслувати так вправно і легко, що наче все життя тільки цим і займався.

Поки вони пливли, Рейлі інструктував Тес, згадавши свій єдиний досвід підводного плавання під час свого нетривалого відпочинку на Кайманових островах чотири роки тому. Приблизно посередині між східним та західним берегами і приблизно за три чверті милі від греблі Рюстем облишив весла. Щось бурмочучи собі під ніс, він скоса поглянув на навколишні пагорби, а потім, використовуючи лише одне весло — як на байдарці — кількома ретельно виваженими рухами підігнав човен у потрібне місце. Поки він це робив, Рейлі перехилився через борт і побовтав обидві пірнальні маски у воді.

— Як ти гадаєш — що там внизу, у церкві? — запитав він.

— Не знаю. — Тес задумливо подивилася на воду. — Зараз мені хочеться лише сподіватися, що воно там є.

Вони мовчки дивилися одне на одного, аж поки не збагнули, що старий зупинив човен і тріумфально вишкіряється їм своєю беззубою посмішкою, показуючи рукою вниз.

— Кіпіс суюн алтінда, — мовив він. Приблизно такі самі слова говорив їм раніше і другий старий.

— Суркан, — сказала Тес.

— Що він сказав?

— А біс його знає, — відповіла вона, перехилившись через борт, і додала — але я певна, що «кіліс» означає «церква», а значить — вона саме під нами.

Тес різко підвела голову і поглянула на Рейлі.

— Ну то як — ти йдеш, чи ні?

Не встиг він відповісти, як вона натягнула маску і майже без сплеску перекинулася у воду спиною уперед. Рейлі незграбно бебехнувся у темну воду услід за Тес, встигнувши лише кинути погляд на діда, який цілком сучасним схвальним жестом підняв угору великий палець.