Останній тамплієр

34

Прийшовши до тями, Тес відчула запах ладану. Коли ж вона розплющила очі, то побачила довкола сотні свічок, жовте полум'я яких освітлювало рівним яскравим сяйвом кімнату.

Вона лежала на якійсь доріжці — це був старий кипим. Тес помацала його пальцями — він був грубий і потертий. Раптом їй пригадалася недавня зустріч з Білом Венсом, і холодні мурашки побігли у неї по спині. Але його в кімнаті не було. Вона була сама.

Тес сіла, і у неї запаморочилось у голові, але зусиллям волі вона змусила себе зіп'ятися на ноги. У лівому боці, а також у стегні сильно боліло. Вона поглянула на ногу і помацала її, намагаючись пригадати, що трапилося.

«Він вистрелив у мене. Невже він справді в мене вистрелив? Але ж я... жива?»

Тес оглянула свій одяг, цілком серйозно шукаючи вхідні отвори від куль і дивуючись — чому вона і досі дихає. Врешті-решт вона знайшла дві точки, де вона була уражена — дві невеличкі дірочки зі злегка розтріпаними та обгорілими краями. І тут вона поволі все згадала і в голові у неї з'явився образ Венса із пістолетом в руці. Тес збагнула, що Венс хотів її не вбити, а лише вивести з ладу, і що пістолет, яким він у неї встрелив, був, насправді, якимось шокером.

Але цей висновок чомусь її не заспокоїв.

Озирнувшись довкола і досі трохи затуманеними очима, Тес зрозуміла, що знаходиться у підвалі. Голі стіни, мощена підлога, низька склепінчаста стеля, підтримувана елегантними колонами. Вікон немає. Дверей теж немає. В одному кутку — дерев'яні сходи, що ведуть нагору, в темряву, куди не досягає світло свічок, більшість яких стоять на безформних купах розплавленого воску.

Тес поволі збагнула, що це був не просто підвал. Тут хтось жив. Біля однієї стіни стояло ліжко, поруч — стара дерев'яна скриня замість тумбочки, завалена книжками та паперами. З протилежного боку стояв великий стіл. Перед ним, схилившись на один бік від багатолітнього використання, знаходився великий обертальний офісний стілець. Цей стіл також був завалений книжками та паперами, а в центрі його, обставлений ще більшою кількістю свічок, гордовито височів шифратор із Музею мистецтв.

Навіть у темряві освітленого свічками підвалу він здавався нетутешнею, потойбічною річчю. Він ніби був у кращому стані, ніж тоді, коли Тес бачила його в музеї.

Біля столу на підлозі вона помітила свою сумку і раптом згадала про мобільний телефон. Тес смутно пригадала, що перед втратою свідомості чула, як він дзвонив. Вона пригадала також, як навпомацки шукала кнопку, знайшла і натиснула, таким чином встановивши зв'язок. Тес зробила крок до сумки, але не встигла вона до неї підійти, як несподіваний шум змусив її різко обернутися. Вона збагнула, що звук іде згори, від сходів; почулося, як відчинилися і, трохи згодом, з металевим клацанням зачинилися двері. Потім на східцях залунали кроки, і з'явилися ноги — це був чоловік, одягнений у довге пальто.

Коли він вийшов на світло, Тес перелякано відступила назад. Венс дивився на неї і посміхався так приязно, що вона почала сумніватися — а чи не примарилося їй, що він у неї вистрелив?

Він пройшов через кімнату і підійшов до неї, тримаючи в руці велику пластикову пляшку з водою.

— Мені й справді дуже незручно перед тобою, Тес, — мовив він вибачливим тоном. — Але іншого вибору я не мав. — Взявши склянку з-поміж книжок на столі, він налив у неї води і подав їй. Потім понишпорив у кишенях і видобув упаковку таблеток у фользі. — Ось. Це сильний знеболювальний засіб. Випий одну таблетку і запий великою кількістю води. Це допоможе позбутися головного болю.

Тес поглянула на упаковку і розпізнала фірмову марку. Фольга була непошкодженою.

— Та це ж всього-на-всього «Вольтарол». Пий, не бійся. Тобі стане легше. — На якусь мить вона завагалася, потім вилущила таблетку з упаковки і проковтнула її, запивши водою. Він знову наповнив склянку, і вона знову жадібно осушила її. Все іще не в змозі заспокоїтися після того, що з нею сталося, вона втупилася у Венса, намагаючись сфокусувати погляд у незвичному для себе мерехтінні свічок.

— Де ми є? Що це за підвал?

Його обличчя набуло сумного, дещо присоромленого вигляду.

— Щось на кшталт домівки.

— Домівки? Ти хочеш сказати, що тут живеш?

Він не відповів.

Тес через силу осягала зміст того, що відбувається.

— Чого тобі від мене потрібно?

Венс кинув на неї прискіпливий погляд.

— Сама прийшла до мене, ще й питає.

— Я шукала тебе для того, щоб ти допоміг мені де в чому розібратися, — сердито відказала вона. — Я не прийшла для того, щоб ти в мене вистрелив і ось так викрав.

— Вгамуйся, Тес. Ніхто тебе не викрадав.

— Та невже? Мені що — можна йти?

Венс поглянув убік, про щось думаючи. Потім різко повернувся до неї.

— А може ти і не захочеш піти — якщо вислухаєш мою частину правди.

— Кажу тобі — я б з радістю вшилася звідси до бісової матері!

— Що ж... може ти і маєш рацію. — Венс здавався розгубленим, навіть присоромленим. — Але все не так просто, повір.

Тес відчула, як її гнів змінюється на обережність. Ти що — здуріла? Не здумай злити його. Не бачиш, що він схиблений? Та ще й неврівноважений. І запросто може відрубати людині голову. Поводься спокійно. Вона не знала, що казати і що робити. Поглянувши вкотре на шифратор, Тес помітила отвір у стіні, біля якої стояв стіл. Він був маленький, квадратний і зачинений віконницею. Вона відчула раптовий приплив надії, котрий так само швидко минув, коли вона второпала, що Венс не міг залишити незаблокованим жодного шляху для втечі. Може він і схиблений, але він не йолоп.

Тес знову поглянула на шифрувальний пристрій. Так ось через що зчинилася буча! Їй захотілося знати більше. Зусиллям волі вона змусила себе заспокоїтися, а потім запитала:

— Це тамплієри його змайстрували?

— Так... Подумати тільки, скільки разів я був у бібліотеці Ватикану, а він стояв поруч у якомусь підвалі, збираючи пилюку! Думаю, вони навіть не здогадувалися, яку цінну річ мали при собі.

— І після скількох років — він і досі працює?

— Довелося його трохи почистити і змастити, а так він працює бездоганно. Тамплієри були талановитими майстрами.

Тес придивилася до механізму. Вона помітила, що поруч із ним на столі лежали численні аркуші паперу. Це були старовинні документи, схожі на аркуші якогось рукопису. Вона поглянула на Венса і побачила, що той спостерігає за нею. Їй навіть здалося, що він втішається з її сум'яття.

— Чому ти цим займаєшся? — зрештою запитала Тес. — Навіщо цей механізм так тобі потрібен?

— Це сталося у Франції. — Професор задумливо поглянув на старовинні документи, що лежали біля шифратора, і замовк, про щось розмірковуючи. Потім продовжив. — Декілька років тому я приїхав до Лангедока, щоб трохи побродити там і відпочити. Там так красиво! І можна легко уявити собі тогочасне життя цього краю. Вони мають надзвичайно багату історію, але значна частина її — кривава... Так чи інакше, але там я почув історію, яка запала мені в душу. Історію, що трапилася кілька століть тому. У ній йдеться про молодого монаха, якого покликали до одного діда при смерті, щоб сповідати його. Подейкували, що цей старий був одним із останніх живих тамплієрів. Монах увійшов до нього, хоча сам вмираючий його не запрошував, бо належав до іншої конгрегації; спочатку він навіть не захотів з ним розмовляти. Врешті-решт він зголосився, і легенда розповідає, що коли монах вийшов, то був блідий від пережитого потрясіння. Але не лише його обличчя сполотніло, а й волосся посивіло. Кажуть, що з того дня він більше ніколи не посміхався. А через багато років, перед своєю смертю, він проговорився. Виявилося, що останній тамплієр розповів йому про своє життя і показав деякі папери. І ці папери приголомшили його так, що йому більше не хотілося жити. От і все. І ця історія не йшла з моєї голови, мене завжди переслідував образ монаха, який посивів тільки через те, що провів декілька хвилин біля того старого при смерті.

— У подальші роки, — продовжив професор, — тільки-но я опинявся у відповідному місці, у відповідній бібліотеці, я завжди згадував цю історію і приділяв певний час для того, щоб знайти якісь зачіпки стосовно рукопису і де його шукати. — Він злегка посміхнувся, згадуючи, напевне, ті далекі, усамітнені бібліотеки. — Вже навіть не пам'ятаю, у скількох запилених архівах я порпався, де тільки цей рукопис не шукав: по всій Франції у музеях, церквах, монастирях; навіть за Піренеями, на півночі Іспанії. Я, звичайно ж, і не сподівався, що знайду справжні документи, про які йшлося у легенді, а просто розраховував знайти посилання, яке почуту мною легенду або підтвердить, або спростує раз і назавжди.

Венс зробив паузу, потім простягнув руку і поклав її на папери, що лежали біля шифратора.

— Але одного дня я дещо знайшов — у замку тамплієрів.

Замок з написом на порталі. Тес аж запаморочення відчула від хвилювання. Вона згадала про той латинський вислів, що промовив Венс, вислів, який, за словами Клайва, було викарбовано на порталі Шато де Бланшфор. Згадала — і ще раз подивилася на папери, що лежали на столі. Було видно, що це — старовинні, написані від руки документи.

— Ну і як? Ти знайшов справжній рукопис? — запитала Тес, на подив собі відчуваючи той трепет дослідника, який, без сумніву переживав і Венс. І тут її осяяла несподівана здогадка. — Але ж вони були закодовані. Так ось для чого тобі був потрібен цей пристрій!

Він неквапно кивнув, підтверджуючи її здогадку.

— Так. Це гнітило мене — страх як! Я роками був власником чогось надзвичайно важливого, знав, що знайшов ті папери, які шукав, але ніяк не міг їх прочитати. Просте підставляння або ж використання інших кодів не дали жодних результатів. Але потім я дізнався, що тамплієри були у цій справі набагато хитрішими. Я віднайшов таємні посилання на шифрувальні пристрої тамплієрів, але не зміг знайти жодного. Здавалося, що я взявся за безнадійну справу. Все, що їм належало, було знищено 1307 року, коли проти них почалися репресії. Але потім сама доля втрутилася і видобула ось це маленьке чудо із підвалів Ватикану, де воно перебувало усі ці роки, давно заховане і усіма забуте, і...

— І тепер ти маєш змогу читати ці папери.

Венс ствердно поплескав рукою стос старовинних аркушів.

— Як ранкові газети.

Тес поглянула на документи. Вона вже докоряла собі за той дослідницький екстаз, якому вона піддалася на деякий час. Їй довелося нагадати собі, що під час нальоту на музей загинули люди, що цей чоловік, цілком імовірно, є психічно неврівноваженим, і — з огляду на останні події — безсумнівно небезпечним. Відкриття, над яким він працював, є потенційно дуже важливим, важливішим за будь-яке відкриття, яке досі вдавалося зробити їй, але воно вже було заплямоване людською кров'ю, і їй не слід про це забувати. До того ж, у цій історії лишалося щось зловісно незрозуміле, щось глибоко бентежне, і вона не могла не брати цього до уваги.

Тес допитливо поглянула на Венса, якого знову поглинули власні думки.

— І що ж ти сподіваєшся знайти?

— Те, що вже давно чекає свого часу. — Його очі звузилися і обличчя набуло вперто-зосередженого виразу. — Те, що все поставить на свої місця.

«Те, через що варто убивати людей», — хотіла додати вона, але стрималася. Натомість вона згадала раніш прочитане — про припущення Венса, що засновник ордену тамплієрів був катаром. Венс щойно сказав їй, що знайшов лист у Лангедоці — звідкіля, за його припущенням, походила родина Гуго де Пайєна, хоча ця його версія й зазнала нищівної критики з боку французького історика. Тес хотіла дізнатися про це більше, але не встигла вона й рота розтулити, як нагорі почувся скреготливий звук, наче хтось дряпнув цеглиною кам'яну підлогу.

Венс різко скочив на ноги.

— Стій тут, — наказав він.

Вона кинула погляд на стелю, звідки долинув звук.

— Що то було?

— Стій тут і нікуди не виходь, — суворо повторив професор і заметушився. Він зайшов за стіл і витягнув звідкись шокер, яким вразив її на цвинтарі, з сумнівом повертів його в руках і поклав на місце. Потім понишпорив у торбі й витяг звідти ще один пістолет, цього разу — справжній, незграбно звів затвор і поспішив до сходів і швидко зійшов ними. Коли його ноги щезли з очей, Тес почула металічний грюкіт — це він зачинив двері й замкнув їх за собою.