Останній тамплієр

77 Тоскана. Січень, 1293 рік.

Підставивши спину холодному пронизливому вітру, що дув з півночі, Мартін Кармоський скоцюрбився біля невеличкого вогнища. До завивання вітру додавався гуркіт водоспаду в тінистих глибинах вузької яруги. Біля Мартіна, поринувши у нетривалий і тривожний сон, тихенько стогнав Гуго, вкритий обшарпаними залишками плаща, знятого кілька місяців тому з мамлюка, убитого під Беер ель Сіфсаафом.

За час їхніх довгих мандрів відтоді, як їх викинуло на берег після загибелі «Храму Сокола», старий моряк встиг здобути велику прихильність Мартіна. Окрім Еймара де Війера, Мартін ніколи не зустрічав людини більш рішучої і з більшим почуттям обов'язку, не кажучи вже про той стоїцизм, із яким Гуго приймав усі випробування, що випали на їх долю. За ті довгі та важкі дні, які вони провели у мандрах, моряк зазнав декількох поранень в сутичках і під час випадкових падінь, але все одно він терпляче долав милю за милею без жодного ремствування.

Принаймні, так тривало до кількох останніх днів. Сувора зима цупко вхопила їх своїми вбивчими пазурами, і крижані пориви вітру з гірського пасма, що відділяло їх від Франції, стали позначатися на послабленому здоров'ї моряка.

Впродовж перших кількох тижнів після того, як вони полишили Беер ель Сіфсааф, Мартін тримав укупі тих чотирьох, хто врятувався. Він гадав, що допоки лишається загроза з боку мусульман, вони мали бути разом, щоб успішніше захищатися. Однак, коли вони покинули територію мамлюків, Мартін вирішив, що настав час втілювати план Еймара і розділитися на дві пари. Небезпека й досі зберігалася, зокрема з боку бродячих бандитів, що вешталися у передгір'ях Старої Планини, і на шляху в тисячі з гаком миль, що їм залишалося пройти до венеціанських князівств, ця небезпека була цілком реальною.

У нього визрів дуже простий план. Розбившись на дві пари, вони підуть заздалегідь визначеним маршрутом з інтервалом у півдня. Таким чином ті, хто йтимуть попереду, зможуть попереджати про можливу небезпеку тих, хто йтиме за ними. Ті ж, що йтимуть позаду, зможуть допомогти переднім в тому разі, коли з останніми трапиться якась біда.

— Ні за яких обставин, — наставляв він, — не можна безпеку листа ставити в залежність від якихось інших умов. Навіть якщо для цього комусь із нас доведеться кинути свого напарника напризволяще.

Ніхто йому не заперечив.

Але Мартін не зважив на несприятливість ландшафту. Дорогу їм заступали високі гори і глибокі ущелини, швидкоплинні ріки і густі ліси. Багато разів їм доводилося іти в обхід, значно відхиляючись при цьому від запланованого маршруту. Після того як їхня група розділилася, і вони з Гуго пішли уперед, лише одного разу Мартін отримав сигнал від своїх друзів. Це було багато тижнів тому.

На своєму шляху вони втратили усіх своїх коней: частина з них загинула, частину вони продали, частину — з'їли. Вже минуло кілька тижнів відтоді, як їм довелося йти пішки. Часто уночі, лежачи в знемозі біля вогнища, але неспроможний заснути, Мартін розмірковував — а як там інші? Може їм поталанило більше і вони знайшли легший шлях? Може, вони вже давно дісталися до Парижа?

Але такі думки жодною мірою не коригували його планів. Зупинитися він не міг. Він мусив іти далі.

Тепер, коли він дивився на сонного Гуго, йому прийшла до голови сумна думка. Мартін збагнув, що навряд чи старому морякові вдасться дістатися з ним до Парижа. Зима ставала все лютішою, місцевість — все більш несприятливою, а хрипкий кашель його напарника — все гіршим і гіршим. Увечері у Гуго стався напад лихоманки з високою температурою, і вперше за увесь час він харкав кров'ю. Хоч як Мартінові було неприємно про це думати, але він розумів, що наближається час, коли йому доведеться полишити Гуго і далі піти самому. Але він не міг отак просто взяти і кинути його, беззахисного, тут, у передгір'ях. Тоді він точно замерзне і помре. Мартін мусив спочатку знайти якийсь притулок для Гуго, і тільки потім сам-один вирушати в дорогу.

Вчора на очі їм натрапило невелике місто за гірським пасмом. Воно лежало неподалік від каменоломні, яку вони з Гуго обійшли, бо бачили вдалині фігурки людей, що тяжко працювали, здіймаючи клуби пилу посеред величезних мармурових заготовок. Може, йому вдасться знайти когось у тому місті, на чию опіку він зможе залишити Гуго.

Коли Гуго прокинувся від свого неспокійного сну, Мартін поділився з ним своїми думками. Капітан корабля емоційно похитав головою.

— Ні, — заперечив він, — ти мусиш іти далі, до Франції. Ми не можемо покладатися на цих чужинців.

І це не було перебільшенням. Народ цієї землі не мав довіри у сусідів і зажив недоброї слави своїми сумнівними махінаціями; погана репутація посилювалася тим, що далекі північні райони цієї країни кишіли бандами грабіжників і работоргівців.

Не взявши до уваги протести свого напарника, Мартін спустився вниз кам'яними брилами, що обрамляли водоспад. За ніч випав сніг, що вкрив гори легкою примарною ковдрою. Пробираючись вузьким стрімчаком, Мартін на мить зупинився, щоб перевести подих, і помітив, що один із каменів мав тріщини у вигляді хреста з широкими кінцями, що дуже нагадував той хрест, який рицарі-тамплієри зробили своїм символом. На якусь мить він зупинив свій погляд на дивних тріщинах, забачивши в них добру прикмету. Може і дійсно Гуго пощастить, і його дні закінчаться в мирі у цій тихій безлюдній долині.

Вибравшись у місто, Мартін швидко віднайшов помешкання місцевого знахаря — огрядного чоловіка, очі якого сльозилися від кусючого холодного вітру. Рицар розповів йому байку, яку вигадав, поки спускався з гори у місто: буцімто він і його товариш — прочани, що мандрують до Святої землі.

— Мій супутник хворий і потребує допомоги.

Огрядний знахар підозріло оглянув його з голови до п'ят. Мартін знав, що, поза всяким сумнівом, він має вигляд бродяги без гроша у кишені.

— А ти заплатиш? — грубо спитав чужинець.

— Ми маємо трохи грошей, — запевнив його Мартін, — але їх вистачить, щоби заплатити за їжу і притулок на декілька днів.

— Що ж, добре. — Очі знахаря подобрішали. — У тебе самого такий вигляд, наче ти ось-ось упадеш. Заходь, поїси трохи і розкажеш, де ти залишив свого друга. А я знайду людей, які допоможуть забрати його з гори.

Заспокоєний такою раптовою зміною поведінки чоловіка, Мартін увійшов до світлиці з низькою стелею і охоче погодився з'їсти трохи хліба і сиру. Він і справді ледь з ніг не падав, тому їжа і питво додали б енергії його знесиленому тілу. Час від часу відволікаючись від жадібного поглинання їжі, Мартін розповів, де залишив свого друга, і опецькуватий знахар пішов.

Як тільки рицар спустошив таріль, його охопили тривожні передчуття. Звільняючись від заспокійливої омани, він потихеньку підійшов до вікна і обережно з нього визирнув. Трохи поодаль на вулиці, вкритій шаром мерзлої грязюки, стояв знахар і про щось розмовляв з двома чоловіками, жестами вказуючи їм на свій будинок. Мартін відсахнувся від вікна, а потім визирнув знову. Знахаря вже не було, однак двоє чоловіків прямували до його помешкання.

М'язи Мартіна напружилися. Все може бути, але юнак привчився завжди очікувати найгіршого. Коли ж він визирнув з вікна утретє, то помітив, як один з тих чоловіків витягнув здоровенний кинджал.

Похапцем намагаючись знайти у кімнаті хоч якусь зброю, Мартін випадково почув, як з боку чорного ходу хтось шепочеться. Він тінню ковзнув по підлозі, притис вухо до дверей і прислухався. Залізна клямка потихеньку піднялася, Мартін аж прилип до стіни — двері скрипнули і повільно відчинилися. Як тільки перший з чоловіків зайшов навшпиньки до кімнати, рицар вхопив його, вибив з рук кинджал і різко швиргонув об кам'яну стіну. Штурхонувши двері на другого нападника, він гепнув його об одвірок так, що у того запаморочилося у голові; не даючи йому оговтатися, Мартін стиснув кинджал, схопив чоловіка за шию і загнав лезо йому під ребро.

Витягнувши кинджал і штовхнувши обм'якле тіло на підлогу, він швидко обернувся і побачив, як перший чоловік через силу спинається на ноги. Гігантськими кроками перетнувши кімнату, Мартін збив його з ніг, змахнув кинджалом і увігнав його в спину чужинця.

Він швидко зібрав усю їжу, що зміг знайти, і запхав її до торби, думаючи при цьому, що ці харчі стануть у великій пригоді знесиленому Гуго. Потихеньку вислизнувши через задні двері, Мартін крадькома кружляв містом доки не знайшов стежину, що вела до гори.

Минуло небагато часу, як з'явилася погоня. Судячи з голосів, що дзвінко лунали в морозному лісі, їх було четверо чи п'ятеро. Коли Мартін дістався до каменя, біля якого він відпочивав по дорозі до міста, з похмурого неба вже почали падати сніжинки. Його погляд впав на дивні тріщини у вигляді хреста, і він зупинився, миттєво згадавши ті вказівки, що він дав своїм друзям багато місяців тому назад. Жодним чином безпеку Еймарового листа не можна ставити під загрозу. Не гаючи часу на роздуми, він пильно придивився до звивин, які утворювали хрест з широкими краями.

Тепер Мартін був певен, що вже ніколи не забуде цього місця.

Користуючись кинджалом, він видряпав з-під валуна декілька каменів розміром з людський кулак, засунув лист у торбинці подалі у видовбаний отвір, запхнув назад вириті каменюки і забив їх каблуком чобота. Потім Мартін знову подерся вгору, навіть не намагаючись замести сліди і сховатися.

Невдовзі голоси тих, хто гнався за ним, заглушив потужний гуркіт водоспаду. Але коли він дістався до їхньої стоянки, то Гуго ніде не було видно. Обернувшись, Мартін побачив своїх переслідувачів — аж п'ятьох. Тепер їх було видно дуже добре. Позаду зграї плентався знахар, що видав його.

Схопивши свого палаша, Мартін знову став видряпуватися вгору, прямуючи до краю пагорба, через який перекочувався потік води. Він вирішив, що оборонятиметься саме там.

Перший із переслідувачів, молодший і сильніший за інших, трохи вирвався вперед, стискаючи в руках вила з довгим держаком. Він наскочив на Мартіна, намагаючись штрикнути його своїм знаряддям. Рицар відсахнувся, уникаючи удару, змахнув палашем і легко, наче сірник, розрубав держак навпіл. Нападник по інерції продовжував рухатися уперед, тож Мартін підсів під нього, підняв на спину і скинув в ущелину, де вирувала вода.

Не встиг його пронизливий крик вщухнути у вухах Мартіна, як перед ним постали іще двоє із компанії переслідувачів. Вони були старші й слабші за попереднього нападника, але краще озброєні. Перший тримав у руці короткий меч, яким він намагався вдарити Мартіна, але натомість лише молотив перед ним повітря. Для такого добре тренованого рицаря, як Мартін, битися з цим чоловіком було все одно, що битися з дитиною. Нехитрий виверт, потім швидкий удар знизу — і короткий меч теж зник у круговерті водоспаду. Ударом у відповідь Мартін вразив чоловіка у плече, майже відрубавши йому руку. Крок убік — і він ухилився від удару третього нападника, а потім зробив йому підніжку. Чоловік упав на коліна, і Мартін, не гаючи часу, огрів його по голові руків'ям свого палаша. Потім він перевернув свій меч, знову взяв його за руків'я, і, широко розмахнувшись, сильним ударом відітнув ворогові голову.

Унизу Мартін побачив знахаря, який тікав, спотикаючись. І раптом він відчув дикий біль у спині. Обернувшись, рицар побачив, що чоловік, з рук якого він вибив меча, примудрився зіп'ятися на ноги. У руках він тримав вила наймолодшого з нападників. З гостряків на тоненьке снігове покривало капала кров. Мартін ступив кілька непевних кроків уперед і мимоволі судомно вхопив ротом повітря від страшенного болю у спині. Прикинувши, скільки сил у нього залишилося, він розмахнувся і розсік палашем горлянку кривдника.

Якийсь момент Мартін стояв нерухомо, відчуваючи, як його огортає товста ковдра втоми. Зачувши звук, що перекривав шум падаючої води, він крутнувся на місці, скрикнувши при цьому від сильного болю. Останній із переслідувачів нісся на нього, стискаючи в руці старий іржавий меч. Мартін трохи забарився, але не встиг нападник добігти до нього, як із підліску, похитуючись, з'явився Гуго. Нападник помітив його, полишив Мартіна і, схопивши меча обома руками, проткнув тулуб старого моряка.

З рота Гуго булькнула кров, але якимось чином він примудрився встояти на ногах; потім непевно рушив уперед, тим самим ще глибше заганяючи меча у груди, і обома руками міцно обхопив спантеличеного нападника. Повільно і болісно продовжував Гуго свій рух, крок за кроком штовхаючи чоловіка назад, не послабляючи своєї залізної хватки і не зважаючи на відчайдушні спроби останнього вивільнитися. Так вони дотанцювали до самісінького краю ущелини, в якій шумів водоспад. Зрозумівши, що на нього чекає, чужинець дико заверещав, борсаючись у міцних, як лещата, обіймах Гуго.

На якусь мить забувши про власну безпеку, Мартін поглянув туди: на краю водоспаду балансував Гуго, тримаючи ворога у своїх смертельних обіймах. Він зустрівся очима з Гуго і побачив, як у того на губах з'явилася легка печальна посмішка; і капітан затонулого «Храму Сокола», кивнувши Мартіну на прощання головою, ступив крок у прірву і пішов у вічність, забравши свого вбивцю, який продовжував борсатися у його руках.

Раптом Мартін відчув страшний удар у потилицю, і до горла йому підкотилася нудота. Ледь не втративши свідомість і знемагаючи від болю, він поглянув назад і побачив розпливчасту фігуру знахаря, що тримав у руках велику каменюку.

— За такого сильного чоловіка, як ти, у каменоломні заплатять багато грошей, а дякуючи тобі, мені ні з ким не доведеться ділитися, — гмикнув він. — А ще тобі не завадить знати, що родичі декого з тих, кого ти сьогодні вбив, працюють у каменоломні наглядачами.

Знахар високо підняв каменюку над головою, і Мартін збагнув, що нічого не зможе вдіяти, щоб уникнути удару, запобігти полону й продажу в рабство, не зможе зробити нічого, щоб дістати листа і продовжити подорож до Парижа. Мартін лежав на чистому свіжому снігу, і в його уяві виринули образи Еймара де Війєра і Гійома де Боже, але тут на голову йому обрушився камінь і обличчя його друзів зникли у темряві, яка поглинула все довкола.