Останній тамплієр

4

Місце злочину було обгороджене смугастою чорно-білою стрічкою. На краю східців музею, відразу за стрічкою, зі стурбованим виглядом стояв Шон Рейлі. Він провів рукою по своєму коротко підстриженому каштановому волоссю і подивився вниз на контури того місця, де ще недавно лежало обезголовлене тіло. Потім перевів погляд нижче, простеживши за струмочком розбризканої крові, де відмітина розміром з баскетбольний м'яч окреслювала місцезнаходження голови.

Підійшов Нік Джордано і став оглядати місце злочину з-за спини свого напарника. Кругловидий, з чималенькою лисиною, на десять років старший за тридцятивосьмирічного Рейлі, він був середнього зросту, середньої статури і середньої зовнішності. Ви могли б забути, як він виглядає навіть під час розмови з ним — корисна якість для агента, яку він успішно використовував протягом всіх тих років, що Рейлі знав його. Як і Рейлі, він був одягнений в простору, темно-синю штормівку, накинуту поверх чорної уніформи з великими білими буквами ФБР на спині. Рот його був перекошений гримасою відрази.

— Гадаю, слідчому буде досить легко визначити причину смерті в цьому випадку, — завважив він.

Рейлі ствердно кивнув. Він не міг відвести око від окресленого місця, де лежала голова. Калюжа крові, що натекла трохи нижче відмітини, вже встигла потемнішати. Рейлі хотілося б знати: чому смерть від кулі або ножа не здається такою жахливою, як смерть через обезголовлювання? Йому спало на думку, що офіційна страта шляхом обезголовлювання є стандартною процедурою в деяких країнах світу. Ці країни розплодили безліч терористів, наміри яких змусили його країну запровадити підвищені заходи безпеки, а вистежування вимагало задіяти усі сили — як удень, так, часто, і вночі.

Він обернувся до Джордано:

— Що там чутно про дружину мера? — Він знав, що її безцеремонно кинули разом із кіньми в центрі парку.

— Вона пережила шок — тільки й того, — відповів Джордано. — Більше синців дісталося її «я», ніж її дупі.

— Їй пощастило, що не за горами вибори. Було б непробачно, якби такий мальовничий синець пропав ні за цапову душу. — Рейлі озирнувся довкола: він все іще був приголомшений тим, що трапилося, і не міг примиритися з тим, що відбулося на місці, де він стояв. — Від дорожніх заслонів як і раніше — нічого?

Патрулі було розставлено в радіусі десяти кварталів, а також на всіх мостах і тунелях, що вели до Мангеттену і з нього.

— Абсолютно нічого. Ці хлопці знали, що роблять. Вони не покладалися на таксі.

Рейлі іронічно кивнув: Професіонали... Все добре сплановано...

Яка фігня!

Ніби дилетанти не змогли б зараз вчинити скільки ж шкоди! Для цього тільки і потрібно: зо два уроки з літаководіння або вантажівка з добривами, плюс схильну до самогубства фанатичну вдачу — цього добра завжди вистачає.

Він мовчки споглядав місце трагедії, відчуваючи, як його сповнюють відчай і гнів. Непередбачуваність та безсистемність цих смертельних актів божевілля і дратівливе прагнення злочинців застати всіх зненацька ніколи не переставали дивувати його. Проте в цьому злочині було щось дивне — навіть бентежне. Стоячи тут, він почав відчувати якусь відчуженість. Усе здавалося занадто безглуздим і нереальним, щоб порівнювати його з жорстокими і потенційно катастрофічними сценаріями, реалізації яких він і його колеги намагалися запобігти протягом останніх декількох років. Створювалося враження, що його навмисне виманили із залу, щоб відвернути увагу від головної події якимсь збоченим другорядним шоу. Але — хоч як це не дивно, і хоч як би це його не дратувало — все ж він був якоюсь мірою задоволений, що саме йому належить розслідувати цю справу.

На посаді старшого спецагента Рейлі очолював підрозділ відділу з боротьби з внутрішнім тероризмом, і вже з моменту телефонного виклику підозрював, що цим нальотом врешті-решт все одно займатимуться вони. Він не цурався копіткої й марудної роботи, яка передбачала координацію зусиль десятків агентів і офіцерів поліції, а також аналітиків, лабораторних фахівців, психологів, фотографів і незліченної кількості інших працівників. Він завжди хотів розслідувати злочини і відчував, що у нього це вийде краще, ніж у інших.

І завжди виходило. І виходитиме.

Це відчуття почало кристалізуватися ще під час навчання у вищій юридичній школі «Нотр Дам». Рейлі бачив, що в цьому світі дуже багато несправедливості. Смерть батька, коли Рейлі було всього сім років, стала болісним підтвердженням цього. Його прагненням було — допомогти зробити цей світ кращим якщо не для себе самого, то хоча б для людей. Це відчуття стало невідчепним з того дня, коли він, працюючи над тестовим завданням, у якому йшлося про злочин на расовому ґрунті, став свідком маршу прибічників панування білих в Тер Оті. Ця подія сильно вплинула на нього. Він відчув себе свідком зла і усвідомив настійну необхідність глибше зрозуміти його — якщо збирається допомагати боротися з ним.

Його перший план не дав того результату, на який він розраховував. У юнацькому пориві ідеалізму Рейлі вирішив стати пілотом морської авіації. Ідея допомогти світові позбутися зла, сидячи за штурвалом сріблястого винищувача-перехоплювача «Томкет», видавалася дуже принадною. На щастя, він виявився саме тим новобранцем, якого підшукував військово-морський флот. На нещастя ж, командування мало на думці щось інше. Охочих стати асами було хоч греблю гати, а їм були потрібні юристи. Вербувальники зробили все можливе, щоб умовити його поступити в Головну військову академію суддів і адвокатів, і Рейлі якийсь час бавився з такою ідеєю, але врешті-решт відкинув її і зосередився на вступі до університету штату Індіана — на юридичний факультет.

Випадкова зустріч у букіністичному магазині знову підкоригувала його шлях, цього разу — на краще. Там він зустрів відставного агента ФБР, який з великим піднесенням розказав йому про діяльність бюро і надихнув поступити туди на роботу, що він і зробив, тільки-но отримав диплом адвоката. Його мати не була у захваті від такого рішення: провчитися сім років в університеті для того, щоб стати, як вона висловилася, «знаменитим копом»! Але Рейлі знав: це було те, про що він мріяв.

Не встиг він попрацювати рік за призначенням у чиказькому відділенні у складі групи, яка займалася регулярним патрулюванням з метою запобігання грабежам, а також вистежуванням наркокур'єрів, як 26 лютого 1993 року все змінилося. Того дня на автостоянці біля Всесвітнього торгового центру вибухнула бомба, убивши шістьох і поранивши понад тисячу людей. Фактично змовники планували завалити одну башту на іншу і одночасно випустити хмару ціанистого газу. Тільки брак коштів не дав їм змоги досягти кінцевої мети: у них банально закінчилися гроші. Вони не змогли заготовити достатню кількість каністр з газом для виготовлення потужної бомби, до того ж один із рядових членів змови заклав її не під ту колону.

Цей теракт, хоча і невдалий, послужив серйозним сигналом. Він продемонстрував, що невелика група недосвідчених людей, з украй обмеженими фінансами і можливостями, може заподіяти досить великої шкоди. Розвідслужби заметушилися, намагаючись перегрупувати свої сили, щоб протистояти новій загрозі.

І ось менш ніж за рік роботи у чиказькому відділенні Рейлі опинився у Нью-Йоркському відділенні ФБР. Цей підрозділ вже давно вважали за найневдаліше місце для роботи через дорожнечу життя, транспортні проблеми, а також через необхідність жити досить далеко від міста — якщо ви надаєте перевагу чому-небудь просторішому, аніж кімнатка розміром з клозет. Але попри всі зазначені незручності, це місто завжди генерувало більше енергії, ніж будь-яке інше в країні. Працювати тут було мрією більшості молодих, наївних спецагентів. Рейлі був одним із них, коли отримав призначення сюди.

Однак він більше не був молодим і наївним.

Оглядаючи місце злочину, Рейлі зрозумів, що хаос довкола нього вимагає мобілізації всіх його сил у найближчому майбутньому. Подумки він відзначив, що вранці треба зателефонувати отцю Бреґґу і попередити, що він не зможе прийти на тренування з м'ячем. Йому це зовсім не сподобалося; він дуже не хотів розчаровувати дітлахів. Ці вихідні в парку були тим єдиним, що він не міг принести в жертву роботі. Може йому й доведеться побувати в парку цієї неділі, але з іншої, менш приємної причини.

— Хочеш зазирнути всередину? — спитав Джордано.

— Так, звичайно, — знизав плечима Рейлі, окинувши прощальним поглядом сюрреалістичну картину довкола себе.