Останній тамплієр

31

У приємній тиші свого номера Де Анґеліс розглядав зроблене з відеоплівки фото, що лежало перед ним, а пальці погладжували оздоблену золотом, діамантами та рубінами статуетку коня, що став дибки.

Сам він вважав цей антикварний витвір досить вульгарним, але нікому про це не патякав. Де Анґеліс знав, що це подарунок, зроблений святому отцю Російською православною церквою з нагоди папської аудієнції наприкінці дев'ятнадцятого століття. Він знав також, що ця річ є безцінною. Вульгарною, некрасивою, але безцінною.

Монсеньйор придивився до фотографії пильніше. Її дав йому Рейлі при їхній першій зустрічі, коли агент поцікавився призначенням і цінністю багатошестеренчастого шифратора. Це зображення і досі змушувало його серце бентежно калатати. Навіть цей неякісний зернистий відтиск знову і знову збуджував у ньому те відчуття мимовільного захвату, яке вперше з'явилося у нього тоді, коли у Федерал-плазі їм прокручували відеозапис нальоту на музей, зроблений камерами спостереження.

Середньовічні рицарі в блискучому обладунку грабують Мангеттенський музей у двадцять першому сторіччі!

«Яка відчайдушна сміливість! — подумав він. — Це ж треба — наважитися на таке!»

На фото було видно вершника. Де Анґеліс уже знав, що це був четвертий нападник — той, що прихопив шифрувальний пристрій. Монсеньйор став пильно вдивлятися в шолом рицаря, наче намагаючись проникнути через фарбу і папір у його думки. Зображення являло собою знімок на три чверті, зроблений зліва ззаду. Навколо вершника валялися на підлозі розбиті виставкові шафи. А у лівому верхньому куті фотографії з-за вцілілої шафи визирало жіноче обличчя.

«Ага, це якраз і є ота жінка-археолог, котра почула, як четвертий вершник сказав щось латиною», — подумав Де Анґеліс. Для цього їй треба було знаходитися поруч, тому, дивлячись на фото, він дійшов висновку, що це і є та сама жінка.

Монсеньйор зосередив увагу на її обличчі: воно було застигле від жаху, заклякле. Повний переляк.

«Без сумніву, це — вона».

Де Анґеліс поклав фото і статуетку на ліжко біля підвіски, а саму підвіску взяв у руки. Вона була зроблена з рубінів у срібній оправі; це був подарунок від Нізама Хайдарабадського, вартий викупу за життя правителя. Власне, саме таким викупом ця підвіска колись і була. Похмуро вертячи прикрасу в руках, Де Анґеліс усвідомлював, що його власне розслідування зайшло у глухий кут.

Той, на кого він полював, зумів добре замести сліди. А чого іще слід було чекати від такого сміливця? Його ж поплічники, невдахи-відчайдухи, яких Де Анґеліс вистежив, допитав і вивів у розхід, виявилися нікудишнім джерелом інформації.

Сам же організатор примудрявся і досі залишатися непоміченим.

Потрібна якась нова зачіпка, наводка. Втручання з небес, щасливий випадок.

А тут іще ця жінка. Яка досада!

Неочікуване ускладнення.

Монсеньйор знову поглянув на її обличчя. Потім взяв свій мобільник і натиснув кнопку прискореного набору. Після двох коротких гудків йому відповів хрипкий грубий голос.

— Хто це?

— А ви що — комусь іще давали мій телефон? — різко відказав Де Анґеліс.

Чути було, як його співрозмовник видихнув сигаретний дим.

— Приємно чути вас, пане.

Де Анґеліс здогадався, що зараз чоловік на іншому кінці загасить недопалок і інстинктивно простягне руку за новою сигаретою. Монсеньйор завжди вважав паління огидною звичкою, але чесноти цієї людини значно перевершували цю ваду.

— Я потребую вашої допомоги у одній справі, — сказав він і нахмурився, бо сподівався, що йому не доведеться користуватися чиїмось послугами. Де Анґеліс знову поглянув на обличчя Тес. — Я хочу, щоби ви проникли в базу даних ФБР з «Музрейду».

Співрозмовник не забарився з відповіддю.

— Без проблем. Відтоді, як проголосили війну з тероризмом, це можна зробити цілком легально. Усі служби мусять тепер допомагати одна одній і обмінюватися інформацією. Скажіть лише, що вам потрібно.