Та дівчина

ПІСЛЯ

Якусь мить Ганна була певна, що знепритомніє. Усе навколо поринуло в темряву, а у вухах загуло. Вона вхопилась обома руками за край столу, щоб встояти, і переконувала себе, що це якась омана.

— Ганно? — почула вона занепокоєний голос Ґерайнта. — Ганно? Усе гаразд?

— Привіт, — мовила дівчина й рушила до них, ховаючи мобільний у кишеню шовкових гаремних штанів. Її лабутени зацокотіли по мармуровій підлозі. Вона простягнула руку до Ганни. — Вітаю. Я Новембер, дуже приємно познайомитися.

Ганна поволі отямлювалася, хоч і не розуміла, чи це завдяки голосу дівчини — дуже схожому на голос Ейпріл, але не її, чи це щось було в її очах. У будь-якому разі її вираз обличчя вказував на одне: вона не впізнала Ганни. Навіть Ейпріл, хай якою неперевершеною акторкою вона була, не змогла б отак прикинутися.

— Хто... хто ви така? — мовила Ганна, а її захриплий голос мимоволі прозвучав різко, з ноткою докору.

— О боже, — пробубнів Ґерайнт, ніби лише зараз зрозумів, що накоїв. — Я дуже перепрошую, я мав би сказати, думав, що ви знали. Новембер — сестра Ейпріл.

Ганна примружилася, а потім дуже повільно сіла. Новембер сіла навпроти неї, а на її обличчі виринула м’яка сумна усмішка, яка так нагадувала усмішку Ейпріл, що в Ганни аж серце затерпло. Проте на її щоках не було тих самих ямочок, що чомусь заспокоїло Ганну: незаперечний доказ, що перед нею геть інша людина. Тепер Ганна зауважила, що ця дівчина надто молода, радше схожа на Ейпріл зі спогадів, а не на ту, якою вона мала би бути зараз — якби була жива. Цій дівчині десь двадцять два чи двадцять три роки, не більше.

— Шкода, що ми не познайомилися раніше, — мовила Новембер. — Я, звісно ж, чула про тебе від Ейпріл. Я постійно канючила в неї, щоб взяла мене до Оксфорда, але тоді я була просто меншою шмаркатою сестричкою. А потім, думаю, батьки хотіли захистити мене від ЗМІ. Мене ніколи не пускали до суду чи ще кудись. Нічого дивного — тоді мені було лише одинадцять чи дванадцять.

— Так... так, правда шкода, — мовила Ганна. Вона досі намагалася все осягнути. Сестра Ейпріл... Через стільки років. Як Ґерайнт її назвав? Новембер Рейн? — Вибач, Ґерайнт сказав, що твоє прізвище Рейн. Змінила?

— Ох... — Новембер дещо сором’язливо усміхнулась і прибрала з очей білосніжне волосся. Її довгі сережки-пір’їнки сягали кінчиками оголених засмаглих плечей. — Щось таке. Рейн — це, так би мовити, псевдонім. Я інфлюенсерка в інстаграмі, а брати прізвище Кларк-Клівден... Звучить бундючно, ще й має свою... історію. Рейн... Тут я трохи пожартувала із цим словом. Знаєш, як у тій пісні November Rain. Завдяки їй «Новембер» не так впадає в око.

Звісно. Раптом Ганна склала все докупи: фотосесію, готель, вроду Новембер, довершену ніжним макіяжем. Вирване з контексту ім’я ні про що не говорило, але навіть Ганна, яка дуже рідко заходить в інстаграм — хіба щоб покатувати себе спогадами про Ейпріл — чула про б’юті-інфлюенсерку Новембер Рейн.

— Я весь тиждень була в Единбурзі, позувала для Дольче й Ґаббани, якось так випадково склалося. Потім Ґерайнт написав мені в інсті, що ти тут живеш, спитав, чи могла б я зустрітися...

Дівчина знизала плечима. Тієї миті офіціант приніс Ґерайнтове американо й Ганнине капучино. Бесіда на якийсь час стихла: всі троє розбирали свої напої, Ганна відмовилася від цукру.

Офіціант пішов, і Ганна глибоко вдихнула. Вона стільки всього мала запитати в Новембер, так багато хотіла обговорити, але мусила одразу братися до самої справи, бо часу було обмаль.

— Новембер, вибач, що запитую так різко, але я зараз на короткій обідній перерві. От-от доведеться піти. Ґерайнт сказав... він сказав, що ти знаєш щось... про розтин...

Новембер кивнула.

— Так. Просто не все. Ясно, що ніхто не розказував дванадцятирічній дівчинці про ті кошмарні подробиці, але я підслуховувала під дверима й усяке таке. Багатьох речей не згадали в суді — наркотики, вагітність...

Ганна затамувала подих. То це правда?

— Як... о... о боже, — Ганна знервовано видихнула. — Перепрошую, просто забагато нового. То вона точно була вагітна?

— Або була незадовго до того, — відповіла Новембер. — Цього я так і не зрозуміла. Хай там що, але гормонів було достатньо, щоб результат виявився позитивним. І мені здається, що вони намагалися зробити тест ДНК, щоб визначити батька, але не знаю, чи змогли. Може, протестували замало людей або не взяли достатньо ДНК Ейпріл для хорошого профілю.

Ганна заплющила очі. Раптом усе в голові прояснилося. Вона пригадала, як поліція брала мазки та відбитки пальців у неї, Вілла, Раяна й інших. «Елімінація за допомогою ДНК», — казали вони. Тоді Ганна думала, що вони просто хотіли виключити тих людей, які без лихих намірів бували в кімнаті Ейпріл. Тепер вона задумалася, чи крилося в тому всьому щось більше, щонайменше пов’язане з хлопцями.

— То ж не... — Голос Ганни захрип, вона не знала, чи зважиться вимовити ці слова, але таки мусила: — То ж... то ж не... Вілл?

Новембер співчутливо похитала головою, але в її очах виднівся смуток.

— Вибач, я не знаю, але гадаю, що ні. Якби так було, ми довідалися б. Але я не впевнена. Ти, мабуть, могла би піти до поліції й розпитати, хоч я і не знаю, чи вони тобі щось скажуть.

Тепер уже Ганна похитала головою. Знала, що нікуди не піде. Не тільки через те, що поліція навряд чи розголошуватиме конфіденційну інформацію про закриту справу. І не через те, що станеться, якщо вона зізнається у своїх страхах, визнає, що всі ці роки дедалі сильніше вагалася, чи на ту людину вказала. А тому, що боялася можливих наслідків.

— А т-твої батьки? — запитала вона. — Вони могли б знати?

— Сумніваюся, — відповіла Новембер. — Мій тато помер. Знала?

— Ні, — мовила Ганна і прикусила губу. — Співчуваю.

— Тяжкий серцевий напад два роки тому. Та якщо чесно, він так і не зміг оговтатися після вбивства. Розумієш, Ейпріл була його першою дитиною, золотою дівчинкою. Він не змирився з такою трагедією. А моя мама... Ейпріл, мабуть, розказувала тобі. У неї... проблеми. Мала їх навіть до того, як Ейпріл померла. Її пам’ять, м’яко кажучи, не дуже надійна, а вона ще й доклала зусиль, щоб усе забути. Не думаю, що вона погодилася б говорити про ті події, а навіть якби й так, не певна, що її словам можна вірити.

— Боже, Новембер, я дуже співчуваю, — мовила Ганна. — Не уявляю, як тобі важко.

Новембер легенько знизала плечима, мовляв: «А що тут удієш?»

— А... наркотики? — запитала Ганна. — Ти казала, що під час розтину в її організмі виявили наркотики. Вони якось причетні до її смерті?

— Та ні, не думаю, — зітхнула Новембер. — Наскільки я знаю, знайшли ту штуку, як воно, ну її дають дітям зі СПАУ...[7] Декс чи щось таке.

— Декстроамфетамін, — тихо мовив Ґерайнт, а Новембер кивнула.

— Так, точно. У її кімнаті вдома знайшли сховані запаси, так само й у коледжі. Саме тому, гадаю, ніхто й не припускав, що їй оте все підкинули. Про смерть від передозування теж не йшлося. Ейпріл приймала препарат добровільно, методично й дуже довго. Думаю, вона добре знала про його токсичність.

— Ліки від СПАУ?.. — приголомшено перепитала Ганна. — Щось тут немає логіки. Нащо вони Ейпріл? Вона ж не мала жодних синдромів.

— Деколи цей препарат вживають для покращення навчання, — пояснив Ґерайнт. — Під час війни його давали пілотам військово-повітряних сил, щоб ті краще концентрувалися і не засинали. Підлітки ж п’ють його, аби не спати всю ніч. Для іспитів і так далі. Але його важко дістати: потрібен рецепт, бо якщо з ним гратися, то можна звикнути й стати залежним. А тому контроль продажів серйозний.

— О боже... — прошепотіла Ганна.

Раптом дуже багато речей стали на свої місця. Есеї, які Ейпріл часто писала ночами та її, здавалося, надлюдська здатність виступати на сцені весь тиждень і вчитися всю ніч. Ганна пригадала, як поскаржилася їй на втому, а вона запропонувала дві пігулки. Згадала, як тоді спантеличилася: «А що це? Щось типу “Нодозу”?» Тоді Ейпріл засміялася і сухо відповіла: «“Нодоз” для дорослих».

— А які вони на вигляд? — запитала вона в Ґерайнта, а той швиденько знайшов їх в інтернеті й показав світлину. У Ганни завмерло серце. Це вони. Ті самі капсули, наповнені перлинками, які Ейпріл запропонувала їй багато років тому.

— Я знала, що вона їх пила, — мовила Ганна. — Просто не розуміла, що то. Але... вони ж не причетні до її смерті, правильно?

Новембер похитала головою.

— Ні, не думаю. І припускаю, саме тому про них не згадували в суді. А от ця тема з вагітністю... Мені якось дивно, що адвокати Невілла ніколи не згадували цього.

— Гадаю, вони вбачали в тому ризик, — пояснив Ґерайнт. — їхні шанси й так були гарні, через брак доказів. Не було нічого конкретного, що пов’язувало б Невілла зі смертю Ейпріл. Хіба те, що він виходив з будівлі десь під час убивства, а його побачили. Проте зі свідченнями Невілл мав проблеми.

Ганна кивнула, бо теж чула, як дивно він свідчив. Спочатку Невілл взагалі заперечував, що заходив у кімнату, стверджував, що просто перевіряв щось у будівлі. Та потім посеред перехресного допиту рознервувався і змінив свою історію: коли Невіллу показали його відбитки пальців на дверній ручці зсередини, він раптом зізнався, що таки був у кімнаті. Однак пояснив, що просто приніс щотижневу посилку від Ганниної мами, а Ейпріл його впустила. Запевняв, що вони приємно поспілкувалися — це Ганна апріорі вважала брехнею — і що через кілька хвилин залишив Ейпріл живою і здоровою.

Ці свідчення і стали доленосними. Джон Невілл стверджував, що бачив Ейпріл живою о 23:00. Ганна й Г’ю знайшли її мертве тіло лише через кілька хвилин. Вхід до будівлі весь час був перед їхніми очима. Ніхто інший не міг би туди ввійти. Або Невілл, або ніхто.

Чи... ні?

Ганна насупилася, збираючи думки докупи, але Ґерайнт знову заговорив.

— Річ у тім... добренько, трохи побуду адвокатом диявола. Навіть якщо Ейпріл була вагітною, важко простежити зв’язок цього факту з усією справою. Ми не живемо у вікторіанській Англії. Ніхто не намірявся змушувати когось до шлюбу. Можна було б говорити про вбивство на ґрунті ревнощів. — Ґерайнт кинув на Ганну вибачливий погляд, розуміючи, що мимоволі натякнув на Вілла. — Задушення зазвичай вказує на побутове вбивство, на типовий злочин через сексуальні мотиви. Однак хлопець Ейпріл тут ні до чого, у вечір убивства він був далеко від коледжу. А вагітність сама собою не дуже скидається на мотив.

— Це ти так думаєш, — утрутилася Новембер. — Вагітність-то всяка буває. А якщо був хтось, для кого викриття статевих зв’язків зі студенткою стало б не надто вигідним? Хтось, чия робота чи шлюб опинилися б під загрозою?

— Ти про викладачів? — запитав Ґерайнт. Новембер знизала плечима, а він, очевидно, відчув інтригу. — Безумовно, що й таке могло бути.

— Боже мій, — мовила Ганна. Її руки різко похололи. — Боже мій!

— Що? — запитав Ґерайнт, насупившись. — Ганно, усе гаразд?

Ганна хитнула головою, сама не розуміючи, що означав цей жест: «усе паскудно» чи «не зважайте». Вона знала, що сполотніла. Вираз обличчя Ґерайнта підказував, що те приголомшення, яке пройняло її зсередини, виднілося в її погляді.

— Доктор Маєрс, — прошепотіла вона, радше собі під ніс, а не до них.

— Хто? — перепитала Новембер.

Ґерайнт насупився.

— Той консультант, що жив на вашому сходовому майданчику?

— Так, — серце Ганни калатало як навіжене. Вона почувалася невимовною дурепою. Аж не вірилося, що це не спало їй на думку раніше. — Так. Боже мій, він єдиний, хто міг потрапити до кімнати Ейпріл у ті кілька хвилин, коли Невілл пішов, а ми з Г’ю ще не прийшли. Йому не треба було заходити до будівлі, він уже був там.

— Ви хочете сказати... — Ґерайнт насупив брови й продовжив: — Ейпріл же не могла завагітніти від нього? Правильно? Він навіть не викладав у неї.

— Ні, він викладав у мене, але Ейпріл знала його. Вона була на одній з його вечірок. А він мав певну репутацію... — Ганні погіршало. У вухах загуділо. — Він часто запрошував студентів... тобто студенток... випити. І всі вони були як Ейпріл. Дуже вродливі, дуже...

Раптом її голос зірвався. Гудіння у вухах дедалі сильнішало. Здавалося, що її віднесло кудись дуже далеко звідси.

— Тобто це означає, що він міг спати з нею? — запитав Ґерайнт. На його обличчі з’явився скептицизм, але заразом якась дивна надія. Ганна ж відчувала що завгодно, однак не надію.

— Я не знаю, — видавила вона із себе. Водночас з подивом відчула, ніби її язик збільшився. Пальці задубіли. Усе тіло заніміло. — То я із самого початку помилялася? Я не... я не...

Слова не приходили. Раптом Ганна перестала відчувати власне тіло, воно здавалося чужим, а руки й ноги — пластиліновими.

Я не... — мовила вона голосом, що долинав звідкись іздалеку.

Ганно? — почула вона. — Ганно, усе гаразд?

— Я...

Умить усе довкруж розчинилося, і Ганна плавно провалилася в чорну безодню.