Та дівчина

ПОЧАТОК

— Пологовий в інший бік! — крикнула жінка за стільницею, коли Ганна пройшла через головний вхід і рушила коридором до ліфта.

— Я знаю, — озвалася вона через плече. — Я до чоловіка.

У ліфті Ганна відчула повільні поштовхи дитини. Десь за останній тиждень вони змінилися — не сповільнилися, як постійно наголошували акушерки. Однак після звичної шалено-бурхливої активності вона відчувала, що рухи стали обдуманішими. Дитина зростала, а тому мала дедалі менше місця, щоб соватися й перевертатися. «Повернулася голівкою донизу, — сказала акушерка під час останньої консультації. — Не можу обіцяти, що так і залишиться, але... тримаємо кулачки».

Ганна поклала руку на тверду кульку, що випиналася трохи нижче від ребер. «Це сіднички, — пояснила акушерка, обвівши довгий круглий вигин її живота. — А ось хребет».

Ліфт задзвенів, і Ганна вийшла, повернула праворуч і пішла коридором до Віллової палати.

Він сидів у ліжку, говорив з лікарем і кивав.

Ганна зупинилася, щоб не переривати розмови, але Вілл, побачивши її, одразу ж засяяв на обличчі.

— Ганно, заходь, сідай. Докторе Джеймсе, це моя дружина Ганна.

— A-а, то ви щаслива жінка. Тримаймо кулачки, щоб у великий день він був знову на ногах, — мовив лікар і вказав поглядом на її живіт.

— Доктор Джеймс сказав, що, можливо, мене завтра випишуть, — повідомив Вілл, широко усміхаючись.

— За певних умов, — суворо додав лікар. — І з дозволу ерготерапевта. Ваша дружина, очевидно ж, не зможе вас піднімати. Самі маєте справлятися з туалетом і так далі.

Вілл скривився й кивнув, але Ганна бачила, що він змирився з тими умовами. Він дотягнувся до неї та міцно стиснув її руку.

Згодом, коли лікар попрощався й пішов, Вілл поплескав по подушці біля себе.

— Залазь.

— Ти здурів? — запитала Ганна, глянувши на вузесенький клаптик ліжка, а потім донизу, на свої пишні форми. — Я туди не влізу.

— Швиденько, — мовив він і, зморщившись, посунувся вбік. — Влізеш. Триматиму тебе.

Ганна обережно, щоб не зачепити пов’язки на Вілловому животі, залізла на ліжко й примостилася поруч з ним. Вона сперлася на його руку, відчуваючи, з якою дивовижною силою він стискає її плече.

Згадала довге кошмарне очікування швидкої на темному пляжі. Його закривавлену слизьку руку у своїй руці. Те, як м’якли його м’язи, коли він раз за разом непритомнів і знову приходив до тями. Те, як її серце мало не зупинялося, коли відчувала дедалі слабший потиск його руки. Як думала, що тепер... що Вілл вислизнув від неї назавжди — у морок, так само, як і Г’ю.

Вони на секунду заплющила очі, даючи собі можливість ще раз усвідомити, якою жахливою була та ніч.

Потім розплющила їх і рішуче прогнала ті спогади з голови.

— Все гаразд? — запитала вона, намагаючись говорити бадьорим і діловим голосом. — Я не роблю тобі боляче?

— Ти не робиш мені боляче, — відповів Вілл. Вільною рукою він забрав волосся з її обличчя і так ніжно погладив щоку, що її серце стислося від кохання. — Тепер розкажи мені про ранок. Усе дуже погано?

— Ох, Вілле. — Вона прикрила обличчя рукою. — Жахливо. Бідні батьки. Вікарій був чудовий, але що він міг сказати? Як можна було вшановувати його пам’ять, знаючи те, що відомо всім?

— Я й досі дивуюсь, що вони дозволили вам усім прийти, — мовив Вілл. — Я про його батьків. На їхньому місці... не знаю. Я сказав би: «Жодних сторонніх».

Ганна повільно кивнула. Вона думала про те саме дорогою до крематорію: дивувалася, чому батьки Г’ю погодилися. Однак, відчувши, як мама Г’ю обійняла її, усе зрозуміла.

— Я теж. Та насправді... — почала була вона, а потім притихла, дивлячись через вікно на дахи Единбурга. — Насправді, думаю, вони знали, що нам теж треба попрощатися... Розумієш, про що я? Ніби завершення певного етапу або щось таке. І може... — вона добирала потрібні слова, — може, вони хотіли побачити мене. Переконатися, що зі мною та дитиною все гаразд. Навіть попри те, що він накоїв.

— Так, розумію, — відповів Вілл і заворушився, кривлячись від болю. Ганна відхилилася від нього, подумавши, що робить йому боляче, та потім зрозуміла, що він намагався взяти свій мобільний. — Ти бачила, — запитав він, тягнучи кінчиками пальців телефон, що лежав на шафці збоку, — що поліція зробила заяву щодо Невілла?

Ганна похитала головою.

— Ні, в інтернеті майже не сиділа. Що вони сказали?

— Просто... зажди... зараз знайду, — мовив він і почав незграбно гортати стрічку у твіттері лівою рукою, а правою притримував Ганну. — Ось воно.

Перейшовши за посиланням, Вілл зачитав статтю:

— «Сьогодні поліція долини Темзи оголосила, що, з огляду на нові виявлені докази, проситиме апеляційний суд розпочати процедуру скасування вироку Джона Невілла, який 2012 року був засуджений за вбивство студентки Пеламського коледжу Ейпріл Кларк-Клівден. Містер Невілл помер у в’язниці на початку цього року, але до останнього обстоював свою безвинність. Його адвокат, Клайв Меррітт, прокоментував: “Я вважаю, що нинішня ситуація — це величезна трагедія, адже Джон Невілл не дожив до свого виправдання, а помер у в’язниці за злочин, якого не скоював. Однак сподіваюся, що друзів і родину Невілла хоч якось розрадить той факт, що його ім’я нарешті очистять від асоціації із цим мерзенним злочином”. Ґерайнт Вілльямс, представник родини Кларк-Клівденів, заявив: “Родина Кларк-Клівденів висловлює найглибше співчуття родині Невілла через цю страшну судову помилку. Звісно, що цей факт не втішає, однак дарує полегшення, адже нарешті в цій справі взяла гору справедливість, а друзі й сім’ї Ейпріл і містера Невілла нарешті матимуть спокій, який у них так жорстоко відібрали”. Представник поліції долини Темзи висловив глибокий жаль і щирі співчуття друзям та родині містера Невілла. Річ певна, що розслідування цього злочину завершено».

Якусь мить обоє мовчали, а Ганна намагалася примиритися з почутим. Уявила, як Новембер сидить у кав’ярні з Ґерайнтом, силкуючись виразити почуття, для опису яких немає слів, почуття, які вона й сама осмислює після зізнання Г’ю.

Чи взагалі можливо примиритися з таким? Як Віллові жити після жахливої зради з боку найкращого друга? І як їй жити далі, знаючи, що вона прирекла Джона Невілла на самотню й ганебну смерть?

— Ганно, — вона почула Віллів голос, відчула його губи на маківці, а потім зрозуміла, що відбувалося, усвідомила, що її щоками течуть сльози. — Ганно, ні. Послухай мене. Більше не плач, чуєш? Ти не винна. Ти не винна.

— Винна, — мовила вона. — Винна, Вілле! Я прирекла його на таку долю тільки через те, що він був старим незграбним диваком. Цей гріх на моїй душі, розумієш? Він навіки залишиться на моїй душі.

— Ти не винна, — наполегливіше повторив Вілл. — Г’ю обдурив тебе. І не тільки тебе, а й нас усіх. Тебе, мене, поліцію, керівництво. Навіть саму Ейпріл. Усіх. Він був... — Віллів голос зірвався, а Ганна знову пригадала його безпорадний плач у перші дні й тижні після стрілянини. — Він був моїм найкращим другом, заради бога. Я любив його! І це я познайомив його з тобою та Ейпріл. Тоді я теж винен?

Ганна сперлася на подушку й глибоко вдихнула, стримуючи сльози. Вона розуміла, що Вілл слушно каже. Винен Г’ю, він і тільки він. Та все ж і вона мала рацію. Усі вірили Г’ю не завдяки його сутності, а завдяки тому, яким він видавався: чарівним, лагідним, невинним, красивим. Усі ті риси, яких не мав Джон Невілл. У цьому їхня провина. І вона завжди лишатиметься на їхній совісті. Ганні доведеться навчитися жити із цим — до кінця своїх днів.

— А я тобі скажу, від чого мене перекорчує, — гірко мовив Вілл, витираючи очі гнівним рухом. — Ті їхні «нові виявлені докази». Таке враження, ніби то поліція долини Темзи власноруч відкопала їх. А правда звучала б так: «Докази, які нам піднесла на довбаній тарілочці групка цивільних, що ризикувала своїм життям».

Ганна кивнула. Вони з Віллом уже обговорювали ту кошмарну ніч і його довгу жахливу поїздку на мотоциклі, коли навколо була лише темрява й Ганнин голос, що шепотів йому на вухо під шоломом і невідступно вів Г’ю до зізнань. Він розповів їй, що відчував, коли минав поворот за поворотом, мчав тунелями, наїжджав на стримувальні решітки для худоби, як усередині нього зростала болісна впевненість, що Ганна в біді, а заразом і усвідомлення причин тієї біди. Саме запис тієї розмови розв’язав проблему з поліцією.

Навіть тепер у Ганни холоне на душі від полегшення й страху водночас, коли думає про той секундний вибір, який зробив Вілл, і про те, що сталося б, якби він не ввімкнув диктофона. Тоді хтось із них опинився б за ґратами. Поліція застала Ганну саму не свою, Г’ю — мертвим, Вілла — усього в крові й із простреленим боком, розпластаного на піщаному ґрунті скельної вершини. Звісно, поліціянти одразу подумали на Ганну як на потенційну вбивцю, начепили на неї наручники й посадили до окремої карети швидкої допомоги. Вілла ж повезли на машині, огорнутій синім світлом сирен, кудись у далечінь.

Зрештою, історія Ганни дуже скидалася на вигадку: вбивство десятирічної давнини, її невпинні сумніви, дії Г’ю: викрадення, боротьба, постріли — спершу у Вілла, а потім собі в серце. Його пістолет випадково вистрілив під час бійки? А може... Ганна згадала, яким втомленим він був у машині, коли вони їхали далі й далі у нічний морок, подумала про важезний тягар, який, здавалося, мало не розчавлював його. Можливо, з нього було досить тієї ціни, яку він заплатив, тих жертв, на які пішов, аби захистити власну таємницю.

Вони ніколи не дізнаються правди про ті останні хвилини. Навіть Вілл не знає. Темна кошмарна боротьба була для нього такою само розмитою, як і для Ганни. Вілл пам’ятав лише біль і жаске усвідомлення, що його підстрелили, що він стікає кров’ю, а ще відчуття тепла, яке невблаганно ширилося його тілом. Однак саме Біллів телефон у руках Ганни — липкий і червоний — телефон, який вона розблокувала тремтячими закривавленими пальцями й передала поліції, прояснив усе інше. Г’ю підтвердив Ганнину розповідь власними ж словами: «Браво, Ганно Джонс. Отож. Нарешті ти все з’ясувала. А я знав, що із часом ти зрозумієш».

Та нічого вона не з’ясувала. Щонайменше не цілком. Адже й досі не знала мотивів убивства. Ніхто не знав.

У ТАКСІ ДОРОГОЮ з лікарні вона зателефонувала Новембер зі свого нового телефона, розповіла про похорон і самопочуття Вілла.

— Його можуть завтра виписати, — мовила Ганна, хвилюючись від самої думки про те, що Вілл повернеться додому. Звісно, побитий і в синцях, із прострілом живота завбільшки з кулак, з чорно-жовтими крововиливами, що поширилися майже по всьому торсу, але він опиниться вдома. Останні кілька тижнів їй було самотньо наодинці з дитиною. Самотньо схоплюватися вночі, задихаючись від кошмарів, у яких вона досі там, у тій машині, їде невідь-куди із чоловіком, що виявився вбивцею. Самотньо від усвідомлення: якщо щось станеться, якщо в неї почнуться передчасні пологи або кровотеча, то в машині до лікарні вона їхатиме сама; сама чекатиме на лікарів і намагатиметься пояснити їм складність ситуації. Синець від удару Г’ю обернувся із синьо-чорного на хворобливий жовто-зелений: іноді вона досі відчуває те місце ночами, коли незграбно повертається на інший бік, а ковдра напинається на її здоровенному животі. Біль різкий — розірвані м’язи завдають мук глибоко всередині.

Перший тиждень з нею була мама, готувала їй обіди: спагеті з фрикадельками або велику ситну лазанью. Однак уже через тиждень Ганна лагідно сказала, що далі впорається сама, що їй треба звикати до самостійного життя. І, крім того, допомога мами могла б знадобитися їй, якщо Вілла не випишуть до пологів.

— Поїхали, побудеш зі мною, — наполягала мама, — поки Вілл одужує.

Однак Ганна похитала головою. Вона не могла покинути Единбург, не тоді, коли Вілл такий хворий. Не тоді, у перші дні, коли лише сиділа біля ліжка й дивилася, як його очі неспокійно бігали під заплющеними повіками. Не зможе й тепер, коли він прокинувся і постійно скучав за нею.

— А як батьки Г’ю? — запитала Новембер, повертаючи Ганну до реальності й похорону. — Було ніяково?

— Ой, Новембер, дуже ніяково. Я просто... — Ганна притихла. Їй до горла підступили сльози від спогаду про тендітну розгубленість мами й жорстку стриману мужність батька Г’ю. — Я навіть не знаю, що сказати. Він був їхньою єдиною дитиною, їхнім усім. Що тут говорити?

— А вони не... нічого не казали про... мотиви? — запитала Новембер.

— Ні, нічого, — сумно мовила Ганна. — Просто... я не питала. Але вони, безсумнівно, дуже любили сина. Я все думаю про нашу останню розмову в Пеламі, перед смертю Ейпріл. Тоді Г’ю проводив мене додому й розповідав, як його батько пишався, що він пішов його стежиною... просто... просто все це розриває мені серце.

— Ейпріл завжди казала, що йому не місце в Пеламі, — мовила Новембер і зітхнула. — Якось вона мені сказала... як же вона так сформулювала? Ну згадала про допомогу, яка нічого йому не дасть, якщо не втримає планки.

— Допомога? — Ганна розгубилася. — Ейпріл не вчила медицини. Як вона могла б йому допомогти?

— Не знаю, — відповіла Новембер. — Думаю, її друг допомагав людям складати іспити чи щось таке. Може, був репетитором?

Ганні перехопило подих. Голос Ейпріл долинув до неї так чітко, ніби вона була на іншому кінці лінії, разом з Новембер: «Он воно як! Мій колишній з Карне гарно заробляв, складаючи за людей ВМАТ».

І раптом Ганна все збагнула.

Так буває у грі в судоку, коли майже всі клітинки заповнені, і розмістити останні цифри на місця просто, як порахувати до трьох. Один, два, три.

Один. Відчайдушне бажання Г’ю піти стежиною свого батька, сімейного лікаря.

Два. Допомога від Ейпріл.

Три. Г’ю ніколи не міг впоратися з навчанням у Пеламі. Як там він казав? «Ви просто не засмучуйтеся, на іспитах ми дивитимемося на вас крізь пальці». І суха заувага Емілі, сказана всього кілька тижнів тому, хоча Ганні здавалося, що відтоді минула ціла вічність: «Правду каже. Я аж ніяк не заслуговувала на той найвищий бал. А Г’ю взагалі не склав би іспитів, якби не Ейпріл».

Усі дрібниці тепер набули сенсу. Шок і жах Г’ю, коли він побачив Ейпріл у їдальні того першого вечора. Ейпріл, що крутила ним, як хотіла, і мала за попихача, змусила його прийти на виставу навіть у вечір перед найважливішим іспитом. Чому Г’ю ніколи їй не відмовляв? Ганна ніколи цього не розуміла. Та тепер усе видавалося логічним. Він просто не міг їй відмовити.

І нарешті... таблетки. Невинні капсулки на тумбочці біля ліжка Ейпріл — напівкольорові, напівпрозорі. Де вона їх брала, лишалося загадкою. Тоді ніхто ще не знав про «Шовковий шлях» та інші торговельні сайти даркнету. Натомість треба було мати знайомих, які виписували б рецепти. «“Нодоз” для дорослих», але ж не «Нодоз». Щось сильніше. Значно сильніше. Саме таке, про яке Ейпріл сказала Г’ю того вечора в театрі: «Та до одного місця ті квіти. Треба було із чимось міцнішим прийти. З тим, що лікар приписав, правда ж?»

— Ганно? — погукала Новембер. — Ганно? Ти тут?

— Так, — мовила вона. Їй пересохло в горлі, тож вона ковтнула, щоб хоч якось заговорити. — Так-так, я тут. Гадаю, я зрозуміла. Думаю, я зрозуміла, що сталося. Зажди.

Таксі повернуло до завулка й, гуркочучи бруківкою, під’їхало до її будинку. Ганна нахилилась і оплатила поїздку новим телефоном, а потім вийшла і стала під мжичкою, спостерігаючи, як від’їжджає авто. Її пробирав холод.

— Ганно? — знову погукала Новембер.

— Я тут, — озвалася Ганна. Дощ почав стікати її потилицею. — Новембер, я знаю, чому Г’ю вбив Ейпріл.

— Знаєш? То ти ж секунду тому говорила...

— Так, знаю: все зрозуміла, коли ти сказала про допомогу Ейпріл йому. Вона якось розповіла мені, що її колишній складав ВМАТ замість інших.

— А що таке ВМАТ? — запитала Новембер. Здивування в її голосі зростало.

— Це іспит, який треба скласти, щоб вступити до Оксфорду на медицину. Він дуже важливий. Якось Г’ю сказав мені, що добре складений ВМАТ важливіший за співбесіду, навіть певною мірою важливіший за результати післяшкільних іспитів. А Г’ю впорався добре. Він впорався дуже добре. Його результати були одними з найкращих того навчального року. Я дуже здивувалася, коли він так хвилювався через річні. Ніби ж ВМАТ склав на відмінно, то чого ж так нервуватися через якийсь паскудний малесенький іспит на першому курсі? Хіба що... не він, певно, склав той ВМАТ на відмінно. Може, то зробив хтось інший?

— А... а як він так міг? — запитала шокована й розгублена Новембер. — Я про колишнього Ейпріл. Як він міг прикинутися Г’ю? Чи будь-ким іншим?

— Не знаю, — відповіла Ганна. Вона відчайдушно прокручувала минулі події в голові й намагалася пригадати подробиці. — Якщо ВМАТ складали так само... що ж, мій вступний тест відрізнявся від звичайних іспитів. Треба було, по-перше, йти до центрів тестування. А по-друге, не пригадую, щоб там вимагали документів для посвідчення особи. Просто для чого... Наскільки ймовірно, що, наприклад, якийсь одноліток прийде й видасть себе за Г’ю Бленда, щоб скласти іспит замість нього?

— Хіба... — повільно мовила Новембер, — хіба що за гроші. Та невже Г’ю міг би заплатити? Не видається, що він мав таку можливість.

— Не мав, — мовила Ганна. — Але його тато — сімейний лікар, а тому, ймовірно, він мав доступ до бланків для рецептів. Тоді ж рецепти не були зацифровані, здебільшого лікарі виписували їх ручкою. Як думаєш, чи важко було б такому винахідливому хлопцеві, як Г’ю, украсти кілька бланків і навиписувати рецептів на дорогі ліки, яких просто так не продають?

— На такі ліки, як «Декстроамфетамін», — мовила Новембер, раптово усвідомивши все. — О боже! Ти навіть казала якось, що наркоугода могла би бути невдалою.

— Думаю, що багато угод були невдалими, — повільно мовила Ганна. Вона відчула жахливу й непоборну впевненість. — Ейпріл ніколи не вміла вчасно зупинитися, не бачила, що вимагає від людей забагато. Пригадую, вона й мені якось запропонувала ті капсули, сказала, що «запаси величезні». Певно, приймала їх цілу вічність, почала задовго до Пеламу. Після того іспиту Ейпріл, думаю, місяцями видурювала в Г’ю препарати. А коли дізналася, що він у Пеламі, то зраділа, як та кішка, якій дали сметани. І я не розуміла цього навіть тоді, бо ж не скидалося, що вони справді дружили. Але, мабуть, у цьому й полягала причина. Її маленький постачальник не просто десь там в Оксфорді, а в тому самому коледжі. І Ейпріл шантажувала його цілий рік, аж поки Г’ю не зірвався. Але що він міг зробити? Не мав жодного компромату на неї, бо вона ж не складала ВМАТ замість нього, а просто була безвинним свідком. А от Ейпріл мала компромат. І намірялася користатися з нього. Мабуть, усе життя.

— А він мовчав, — прошепотіла Новембер. — І тоді, мабуть, запевнив її, що дістане ще. Певно, навіть поспівчував їй через тебе й Вілла, сказав, що її гнів через таку зраду виправданий.

— Думаю, Г’ю допоміг їй спланувати ту останню витівку, — додала Ганна. — А може, навіть запропонував таку ідею. Підказав, щоб вона прикинулася мертвою, і пообіцяв запевнити мене, що пульсу немає. Я побігла б кликати на допомогу й залишилася б ідіоткою в очах голови коледжу й усіх інших. А потім він нахилився до неї, удав, що робить штучне дихання...

— А коли ти пішла з кімнати, задушив, — безбарвним голосом закінчила Новембер. Запала німа тиша. Ганна стояла біля дверей і відчувала, як з її плечей спав якийсь дивний тягар, та водночас став ще сильніше тиснути на неї.

Ох і Г’ю...

— Треба йти, — мовила Ганна. Її голос зривався. — З тобою все буде гаразд?

— Звісно ж, — сумно мовила Новембер. — Бувай, Ганно.

Вони завершили розмову.

Ганна відімкнула двері й поволі, сходинка за сходинкою, підіймалася до своєї квартири.

Дійшовши нагору, сильно захекалася, адже дитина тиснула їй на легені знизу.

Потім подалася на кухню, сіла біля вікна й задивилася на вулицю.

Вона мала б зателефонувати Віллові, дізнатись останні новини про його виписку, зв’язатися з відділом ерготерапії, замовити таксі, придумати щось з ручками для пересування й владнати ще тисячу й одне питання, щоб він міг повернутися додому. Однак нічого не робила, навіть попри сильну тугу за ним, яка, здавалося, болісно стискає тіло.

Натомість розблокувала телефон, зайшла в гугл і ввела в пошуковій стрічці п’ять слів — учинок, для якого їй бракувало сміливості майже десять років: «Джон Невілл Ейпріл Кларк-Клівден».

А потім натиснула «Пошук».

Результати пошуку виринали один за одним, і Ганна мимоволі здригалася від кожного з них — інстинкт ще з тих часів, коли всяка новина змушувала її тремтіти, а кожен заголовок скидався на удар у живіт.

ВИРОК «ПЕЛАМСЬКОМУ ДУШІЄВІ» СКАСУЮТЬ, — ЗАЯВИЛА ПОЛІЦІЯ ТЕМЗИ

ДЖОН НЕВІЛЛ НЕВИННИЙ. ЯК ПОЛІЦІЯ

ПРИПУСТИЛАСЯ ТАКОЇ ПОМИЛКИ?

УБИВЦЯ ЕЙПРІЛ — НАРЕШТІ СПРАВЕДЛИВІСТЬ?

Ганна натиснула навмання на один із заголовків. Одразу побачила Невілла, що насуплено позирав на неї зі своєї ідентифікаційної картки. Потім — Ейпріл, світлину з її інста-граму, на якій вона грайливо озирається через плече у своїй яскраво-смарагдовій суконці.

Вона глянула на них обох. Зрозуміла, що вперше за десять років може подивитися їм у вічі, хай навіть її очі тонуть у сльозах.

Доторкнулась до їхніх облич — до Джона та Ейпріл — так, ніби вони могли відчути її через екран, через десятиліття, через смерть.

— Простіть, — прошепотіла вона. — Простіть, що я підвела вас.

Вона сиділа, втративши лік часу й втупившись у їхні обличчя: таємниче й усміхнене в Ейпріл, похмуре й обурене в Джона. Та потім її телефон завібрував, сповіщаючи про новий електронний лист, а на екрані вигулькнуло сповіщення. Автор: Ґерайнт Вілльямс. Тема: «Як Ви?».

Вона відкрила лист.

Ганно, вітаю.

Ґерайнт на зв’язку. Сподіваюся, у Вас із дитиною все гаразд.

А ще сподіваюся, що Вілл почувається краще. Я говорив з Новембер про ту ордалію, яку Ви пережили через Г’ю. Мені прикро, що Вам довелося пізнати такий жах. Важко повірити, бо він видавався добрим хлопцем, а як з'ясувалося, пошив нас усіх у дурні.

Я двічі подумав, перш ніж написати Вам, адже певен, що у Вас удосталь клопотів через поранення Вілла, та й пологи через кілька тижнів. А ще, можливо, Ви не готові говорити (до того ж я не знаю, скільки можете розповісти, поки поліція не закінчить своєї роботи). Однак я знову взявся працювати над подкастом. Звісно, він буде дещо іншим, ніж я собі уявляв. Невинність Невілла більше не викликає сумнівів, а більшість із тих десяти запитань, які я поставив у своїй статті, тепер мають відповіді. Тож подкаст буде радше про Ейпріл і її життя, а також про ланцюговий ефект цього злочину. Про те, як ЗМІ ставилися до неї, її родини тощо. Його назва — «ТА ДІВЧИНА». Новембер погодилася бути виконавчою продюсеркою, і я дуже задоволений, як усе розвивається. От що хотів сказати: якщо Ви матимете бажання поговорити, викласти власну версію подій, то я буду дуже радий, вважатиму це за честь. Ось і все. Вибір за Вами. Я не нарікатиму, якщо Ви відмовитеся або скажете, що ще не готові.

Я дуже радий, що нам зрештою вдалося домогтися певної справедливості для Невілла. Очевидно, що він був досить проблемною людиною, проте на таку долю не заслуговував — ніхто не заслуговує на таке. Я завжди буду вдячний Вам за те, що ви довели справу до кінця.

У будь-якому разі не відповідайте одразу. Не поспішайте й обдумайте мою пропозицію. Я завжди чекатиму, коли будете готові поговорити - хай навіть через шість тижнів, пів року чи ще довше.

Ґерайнт

P.S. Перший епізод ще не закінчено, однак надаю посилання на «сирі» записи. Можливо, захочете послухати. Пароль — «Новембер».

Навіть не подумавши, Ганна перейшла за посиланням. Раптом тишу порушив голос — не Ґерайнтів, як вона очікувала. Натомість то був до болю знайомий голос, від якого її руки вкрилися сиротами. Високий і писклявий, той, що колись змушував її здригатися від однієї лише думки про нього. Говорив Джон Невілл. Та голос був інший, відрізнявся від того, що закарбувався в її спогадах. Не був войовничим і пихатим. А... сумним.

«Ейпріл Кларк-Клівден була однією з найкрасивіших дівчат, яких я бачив у своєму житті, — мовив він. Від його голосу маленькі смужки на екрані підіймались і падали. — Її називали “та дівчина”, бо вона мала все — вроду, гроші та й не без розуму була, бо інакше ж, думаю, не потрапила б до Пеламу. Усі її знали або чули про неї. А хтось відібрав у неї все. Це завжди гнівитиме мене. Я хочу, щоб той “хтось” заплатив».

Ганна вимкнула запис і на якусь мить завмерла, ховаючи обличчя в долонях і стримуючи сльози. Дитина в її животі заворушилася. Вона подумала про Невілла, про правду, про те, як замовчували його голос. Подумала про Ейпріл. Подумала про решту свого життя, що простягнулося перед нею — життя, якого вже не буде в них обох.

Її дихання вирівнялося.

Вона підійшла до лептопа, ввімкнула його й відкрила лист від Ґерайнта. Хотіла відповісти до того, як передумає.

Дорогий Ґерайнте,

тішуся вісточці від Вас. Бачила в новинах, що Ви виступаєте представником родини Кларк-Клівденів. Дуже рада, що підтримуєте Новембер у спілкуванні зі ЗМІ. Щодо моїх справ: дякую, усе гаразд. У Вілла теж. Він поки в лікарні, та лікарі обіцяють невдовзі його виписати.

Хоч Ви й просили не відповідати одразу, але я все ж таки напишу зараз. Хочу, щоб Ви знали мою відповідь і розуміли, що вона не зміниться.

Я готова. Але не поговорити. Певною мірою маю відчуття, що я тільки й розмовляла. Знову й знову розповідала свою версію: поліції, судам, Вам, Новембер і Віллові. Розповідала її понад десять років.

Я вже все сказала. А тепер настав час замовкнути і йти далі.

Я прослухала перший епізод Вашого подкасту. Сподіваюся, що він стане хітом. Ви знаєте правду й добре розповісте її. Ейпріл заслуговує на вшанування, а голос Невілла — бути почутим.

Та я сказала достатньо. Я присвятила достатньо свого життя смерті Ейпріл.

Бережіть себе. Будьте здорові. Піклуйтеся про Новембер. Ви їй потрібні.

Щиро —

Ганна

Вона на мить затримала курсор на кнопці-літачку, а потім впевнено натиснула на неї — лист полетів. Потім прикипіла поглядом до своїх вхідних і до стовпчика тек біля непрочитаних. «Рахунки». «Дім». «Особисте». «Квитанції». А потім, зрештою, «Запити».

Вона поволі навела курсор на теку й відкрила її. А тоді вперше за багато років, можливо, навіть уперше в житті проглянула список електронних листів.

Ганно, нам треба терміново поговорити! За гонорар

Повідомлення для Ганни Джонс щодо справи пеламського душія

Важливі новини щодо справи Кларк-Клівден!!! Терміново!!!

ITV News просить надати коментарі щодо новин у справі Ейпріл

Запит на інтерв’ю для Mail — будь ласка, перешліть міс Джонс

Їх тут десятки. Сотні. Тисячі. За багато-багато-багато років. Дуже й дуже поволі Ганна навела курсор і натиснула «Вибрати всі». На екрані вигулькнуло діалогове віконце: «Вибрано всі повідомлення (50) на цій сторінці. Вибрати всі повідомлення (2758) у “Запитах”?»

Вона натиснула «Вибрати всі повідомлення (2758)». Потім — кнопку видалення.

«Ця дія буде застосована до всіх 2758 бесід у “Запитах”, — попередив її комп’ютер. — Продовжити?»

Ганна натиснула «Ок».

Сторінка на мить зависла, ніби даючи їй час передумати... а потім екран спорожнів. «Бесід у “Запитах” немає», — повідомили їй.

Знову пролунало сповіщення — прийшов новий електронний лист. Ганна глянула на нього. Від якогось незнайомого репортера, Пола Ділона. Тема: «Терміновий запит на коментар щодо скасування вироку Невіллу для вечірнього випуску новин».

Ганна натиснула «Видалити» й побачила, як лист безслідно зник. Згодом закрила лептоп, підвелася, довго й протяжно потягнулася, відчуваючи, як дитина всередині неї заворушилася, ніби насолоджуючись додатковим простором. Стегна і хребет захрумтіли. Вона глибоко вдихнула й видихнула.

Потім підійшла до шафи в кутку вітальні, де вони зберігають викрутки, шестигранні ключі й запасні запобіжники. Витягнула коробку з інструментами, перенесла її до вікна й звільнила широкий простір на килимі.

Час настав. Треба зібрати дитяче ліжечко.