Та дівчина

ДО

Ну що, вип’ємо? — запитала Ганна в Ейпріл, яка клацала на телефоні у вітальні. Ганна нарешті розклала свої речі, тож їхнє житло знову стало схожим на рідну домівку.

— Ну звісно ж, — відповіла Ейпріл і потягнулася по-котячому, розпростерши пальці рук і ніг. — Пеламський бар? Ліньки йти в місто.

— Звичайно. А ми можемо піти через клавд? Дорогою я зустріла Раяна, він попросив сказати йому, якщо кудись підемо... — Ганна почервоніла на останніх словах. Вона зможе зайти до клавду ніби-то зовсім не заради Вілла. А якщо Раян і Вілл вже будуть там, то Ейпріл, безсумнівно, покличе свого хлопця із собою. Саме так, завдяки Раянові, Ганна зможе опинитися в компанії Вілла.

— Без проблем, — відповіла Ейпріл, схопила телефон, ключі та сумочку, глянула на себе в дзеркало і рушила за Ганною. Вони спустилися сходами й пішли через дворик до клавду.

Коли проходили масивну сучасну будівлю, Ганна за звичкою глянула на Віллове вікно — друге праворуч, розміщене між вікнами Г’ю та Раяна. Там було темно. Однак у Раяновій кімнаті світилося, а вікно, попри холод, було відчинене.

— Сто відсотків курять, — мовила Ейпріл з пустотливим поглядом, від якого в Ганни тривожно залоскотало в животі.

Вона надто добре знала цей вираз обличчя, що зазвичай віщував якусь витівку. Загадка була лише в тому, як далеко її подруга зайде цього разу.

Коли вони дійшли до Раянової кімнати, Ганна підняла руку постукати, але Ейпріл приклала пальця до вуст. Її очі аж іскрилися зо сміху.

— Чуєш цей запах? — прошепотіла вона. Ганна кивнула. Запах трави просочувався з-під дверей, навіть попри товстий килимок під ними, а разом з ним линула пісня New York Girls гурту «Белловгед».

— Нічого не кажи, — прошепотіла Ейпріл, а тоді різко загупала у двері. Цей стукіт геть не скидався на її звичайний глухий.

— Так, хто там? — озвався Раян ізсередини. Ейпріл підморгнула, а потім, на превеликий подив Ганни, заговорила голосом, зовсім не схожим на її власний — чванькувато-офіційним.

— Містере Ковтсе, вас турбує професорка Армітедж. Надійшла скарга, що з вашої кімнати доноситься запах марихуани, також відомої як сканк. Будьте такі ласкаві відчинити двері!

До вух Ганни донеслося приглушене слово «зараза», а потім шум — люди в кімнаті різко зірвалися на ноги. Музика раптово затихла.

Раян озвався знову, цього разу гучніше:

— Хвильку, професорко. Я... я просто саме на унітазі. Заждіть секундочку.

У кімнаті почалася ще жвавіша метушня — хтось відчинив двері до ванної кімнати, а потім змив в унітазі.

— Відчини вікно, — почула вона чийсь наполегливий шепіт, а потім, після тихенького зауваження іншої людини, відповідь: — То відчини його нормально, придурку.

Тим часом Ейпріл корчилася від придушеного сміху. Потім опанувала себе й проторохтіла:

— Містере Ковтсе, містере Ковтсе, я змушена просити вас негайно відчинити двері! — на останньому слові її голос підозріло затремтів, бо хтось знову змив в унітазі.

— Секунду! — крикнув Раян, цього разу з нотками відчаю, а потім відчинив двері й став на порозі. Його обличчя було червонющим, волосся скуйовджене, а одяг відчутно тхнув травою. Якусь секунду він спантеличено дивився на них обох і нічого не розумів. Коли ж Ейпріл зайшлася нестримним реготом, він усе второпав і почервонів від ледве стримуваного гніву.

— Ти курвела довбана! — випалив Раян, а потім схопив Ейпріл за руку й потягнув до кімнати. Вона досі завивала зо сміху, але й виривалася від нього.

— Та відчепися, заразо ти така! Боляче!

— А воно так і має бути, — відрубав Раян. Від його поштовху Ейпріл гупнулась у крісло. Потираючи руку, вона роздратовано й водночас нахабно зиркала на нього. — Через тебе я щойно змив цілу восьмушку в унітаз, тупа корово!

— Так-так, Раяне, заспокойся! — Вілл став між другом та Ейпріл. Він ніби розривався між полегшенням і роздратуванням. — Ти чого? Це ж просто невинний жарт! Вона ж не знала, що ми її змиємо.

— Ага. Звідки мені було знати, що ви такі кінчені?! — випалила Ейпріл. — Чого ти просто не викинув її у вікно, як нормальна людина?

— Бо подумав, що мене викинуть звідси під три чорти! — процідив крізь зуби Раян. Він стояв над Ейпріл, ніби хотів її вдарити, і Ганна подумала, що лише Вілл стримував його. — Певно, це все дуже смішно для таких елегантних пташечок, як ти, нє? А той, хто не має багатого татка відкупитися від усього на світі, мусить відповідати за свої вчинки. Якщо мене виженуть, то все, капут. Я опинюся в повній жирній сраці. Знаєш, я прекрасно бачу, чому ти цього не розумієш. А от ти! — тепер він взявся за Ганну. — Ніколи не подумав би, що ти така придуркувата дрібна погань. Може, це життя з нею тебе спаскудило?!

— Так, ану не чіпай її, — сказала Ейпріл, підвелася і глянула йому просто у вічі. — Вона тут ні до чого, чіпляйся до когось, хто тобі рівня.

— Це ти про себе, та? — загарчав Раян і сердито засміявся. Він вказав рукою на себе, а потім на неї, підкреслюючи очевидну різницю: Ейпріл заввишки під сто шістдесят і вагою від сили п’ятдесят кілограмів та Раян зі зростом понад сто вісімдесят і статурою регбіста. — А, так, ти хоча б яйця маєш.

— На два більше, ніж ти, — буркнула Ейпріл. Вони на мить завмерли, дивлячись одне на одного. Повітря між ними ніби наелектризувалося, так сильно, що Ганна відчула, як волосся на потилиці стало дибки. — Дрочун!

— Сука!

— Ну-ну-ну, — долинув голос із коридору. Вони обоє розвернулися й побачили Емілі, яка, вперши руки в боки, стояла у дверях. — Що за нестримне жінконенависництво, Ковтсе?

— До сраки мені твоє нависництво! — випалив Раян. — Через неї я змив в унітаз майже чотири грами трави.

— Ага, через мене, я його змусила! Силою свого ро-о-озу-му-у-у, вжу-у-ух! — саркастично кинула Ейпріл і замахала пальцями перед обличчям Раяна, ніби чаклунка. Той роздратовано відмахнувся від її руки. — Я постукала у двері, коли воно курило. Бідне так злякалося, що змило всі свої запаси.

— Гарний хід, Ковтсе! — Емілі підвела брову. — 3 такими успіхами тобі краще триматися якнайдалі від контрабанди.

— Ви обидві йдіть і позапихайте собі щось здоровецьке у свої дупла, — прогарчав Раян. — А ти, — він тицьнув пальцем на Вілла, — не вдавай, що не знаєш, який вона геморой у наших сраках. Я втратив майже п’ятдесят фунтів. Знаєш, декому з нас доводиться працювати, щоб мати кошти. Нєнє, не доїти фондовий ринок і відбирати гроші, які працівники заробили своїми руками, а гарувати!

— О, ну от ми й докопалися до правди, містере капіталізм-це-грабіжництво, — сказала Ейпріл. — Річ справді в п’ятдесяти фунтах? У вас, соціалістиків, завжди так: гроші — конструкт, а борг — інструмент для поневолення пролетаріату, аж поки вам хтось не заборгує десятку. От про це ви не забудете й не перестанете молоти. Глянь, ось! — Вона взяла сумочку й стала перебирати купюри. — Двадцять, сорок, шістдесят. Ось тобі п’ятдесят фунтів за дурну траву, плюс ще трохи за неприємності. Купи собі щось гарненьке, любчику!

Вона простягла гроші. Раян стояв і люто витріщався на неї, вена на його скроні помітно пульсувала, щелепи скреготіли. Його обличчя палало від гніву й ще якогось почуття — його Ганна не могла визначити напевно. Про приниження не йшлося, він не скидався на приниженого. Радше про сильне бажання дати Ейпріл по морді.

Та потім він, здавалося, вибрав одне з двох почуттів: простягнув руку і, трохи комедійно вклонившись і насмішкувато смикнувши себе за чуба, узяв гроші.

— Що ж, красно дякую, міледі. Будьте певні, я ваш що-найпокірніший слуга, і мені дуже приємно, що ви шпилите мене кожного буднього дня.

Ганна перевела подих і перезирнулася з Емілі. Здавалося, конфлікт вичерпано, хоча вона не була в цьому повністю впевнена. Невже Раян справді вдарив би Ейпріл на очах у всіх, навіть у Вілла? Навряд чи, але щось між ними таки пробігло, щось електричне, потужне й дуже небезпечне.

— Ну справді... — пролунав інший голос позаду неї, спокійний і нерішучий. — Що тут діється? Ви ніби багаття розводили.

Ганна обернулась і побачила Г’ю, який стояв у дверях та по-совиному зиркав з-за своїх окулярів. Зловивши її погляд, він здмухнув з очей чуб і видавив дурнувату усмішку.

— Ти що, трохи попустував зі старенькою марією Іванівною?

— Господи, — пробурмотів Раян. — Куди мене занесло? У якийсь роман Пелема Ґренвіля Вудгауза?

— Привіт, Г’ю, — мовила Ейпріл. Вона поважно пройшла через кімнату й поцілувала того в обидві щоки. — Дякую за різдвяний подарунок.

Різдвяний подарунок? Ганна розгубилася, бо не думала, що Г’ю та Ейпріл настільки близькі. Вона кинула погляд на Вілла, щоб побачити його реакцію на ці дивні слова, але той збирав розсипаний на столі тютюн і, очевидно, нічого не почув. Г’ю щось відказав Ейпріл — зніяковіло і досить тихо, тому Ганна не розібрала слів. Ейпріл засміялася не зовсім доброзичливо.

— Слухай, а нащо ти взагалі сюди прийшла? — запитав Раян. — Щоб я змив свої запаси, як довбаний придурок?

— Ні, — холодно відповіла Ейпріл. — Ми з Ганною йдемо до бару. Ти з нами?

Ганна очікувала, що Раян відмахнеться від Ейпріл, але, на її подив, він кивнув.

— Ну добре. Пивка я хочу. А ти... — Він вказав пальцем на Ейпріл. — П’ятдесят фунтів чи ні, ти платиш. Ясно тобі?

— Ясно, — відрубала Ейпріл. Вона взяла Раяна під руку й трохи стиснула її, а потім промовила отим манірно-офіційним професорським голосом: — Насправді ви мене любите, містере Ковтсе, ви знаєте, що любите.

— Мав я тебе в дупі, — випалив Раян, але вже без гостроти в голосі. Ейпріл штовхнула його під ребра, він залоскотав їй спину, змусивши сміятися, верещати й звиватися, а тоді погнався за нею сходами вниз і через дворик. Решта побігла за ними.

— На мене напали! — закричала Ейпріл, коли вони завернули за ріг бібліотеки. — Рятуйте!

— Боже мій, — застогнав Вілл, коли ті двоє зникли серед темних обрисів трояндового саду. — Присягаюся, вона моя смерть. Вона мене погубить, Ганно. Чесно, так і буде.

— Але ти ж кохаєш її, — безтурботно сказала Ганна. — Правда ж?

Згодом вона багато думала, чи то їй привиділося, чи направду Вілл спершу притих, а потім відвів погляд і відповів, не дивлячись їй у вічі.

— Так, — зрештою промовив він і засміявся. — Звісно ж, кохаю. Знаєш, як кажуть, «ні з нею, ні без неї». Так?

— Так, — повторила за ним Ганна. Г’ю та Емілі випередили їх, тож вони з Віллом лишилися наодинці в підстриженому на зиму трояндовому саду. У коледжі було тихо й порожньо, усюди витала та сама незбагненна атмосфера, яку мають лише просторі будівлі, що зазвичай кишать сотнями студентів і викладачів. — Звісно ж, кохаєш.