Та дівчина

ПІСЛЯ

Коли вони повернулися додому з ресторану, Вілл упав у ліжко й поринув у глибокий сон, але Ганна — хоча й відчувала втому в таксі — не могла заснути. Вона випила гарячого молока й увімкнула білий шум, щоб заглушити хропіння Вілла, але нічого не допомагало. Боліли суглоби. Груди теж. Усе боліло, і вона не могла зручно влягтися.

Зрештою Ганна витягла навушники й зробила те, чого не робила місяцями, а то й роками: відкрила інстаграм і ввела в пошуку @ТНЕАрrilCC. Сторінка Ейпріл.

Ейпріл перша завела інстаграм серед усіх знайомих Ганни. У ті часи слово «фільтр» асоціювали винятково з кавою, а більшість людей не мали навіть камери на телефоні. Однак Ейпріл одна з перших завантажила додаток, ніби знаючи, яким популярним він стане.

Вона гортала давні селфі Ейпріл з яскраво-сонячними фільтрами й рамками, які наближали їх до поляроїдів. Світлини, де Ейпріл розпростерлася на плоскоденці, фото з оксфордських барів, фото хлопця, вирядженого в смокінг, якого ведуть за краватку вздовж Санкт-Олдейтс. На цих знімках закарбувалися всі ті п’яні, смішні та щирі миті зі студентського життя десятирічної давнини.

Ганна добре знала ці фотографії. Не лише тому, що преса зловживала ними для привернення уваги. У перші дні вони були всім, що лишилося від Ейпріл і її власного життя в Пеламі. Тоді Ганна одержимо переглядала їх — помічала кожну вподобайку, читала кожен коментар, бо всі вони засвідчували життя Ейпріл на цьому світі та незмірну порожнечу, яку вона лишила по собі.

«Спочивай з миром, Ейпріл <3».

«ОМГ, досі не можу повірити, що тебе більше немає. Лю тебе».

«Воу, вона була класна, шкода лол».

Не варто було переглядати інстарам Ейпріл — Ганна розуміла це навіть тоді. Зрештою, біль, якого їй завдавали ці світлини, пересилив потребу дивитися на них і доводити собі, що Ейпріл була реальною, з плоті й крові; вродливою, жвавою і щасливою, якою Ганна її й пам’ятала. Тож коли вподобання й коментарі вщухли, вона змусила себе не повертатися на цю сторінку.

Однак тепер Ганну знову вразила неймовірна природна врода Ейпріл. І не так на світлинах, де вона, вбрана на всі сто і з фантастичним макіяжем, випинає стегна, як на спонтанних знімках, де лежить ненафарбована на ліжку в променях ранкового сонця й сонно усміхається в камеру. Під цією світлиною вона написала «Усім привітики» й додала гештеги: #безфільтрів, #селфібезмакіяжу, #недільний-ранок, #божеякаястрашна #букхабтоп.

«Сумую за тобою...» — написала Ганна в коментарях. На мить її палець затремтів над стрілочкою «Надіслати». Однак вона не опублікувала цих трьох слів. Натомість стерла їх, повернулася до стрічки Ейпріл і знову стала гортати знімки десятирічної давнини.

На одній Ганна побачила молодого Вілла з тими самими гострими вилицями, який усміхався до неї з берегів Айзіса. Вона на мить завмерла, вражена його безпосередністю. А далі, десь на середині сторінки, є світлина, яка завжди змушувала Ганну затамувати подих, хоч вона добре знала, що от-от побачить її: їхнє з Ейпріл фото, де вони стоять поруч і тримають напої. Ейпріл надула губки для селфі, а Ганна має такий вигляд, ніби її заскочили зненацька. Вона невпевнено сміється й дивиться не на камеру, а на подружку. Нижче підпис: «Тату, це Ширлі Темпл, чесно *смайлик, що цілує*». Раптом Ганна відчула, як усередині неї завирували горе, гнів і... ні, вона вже не розуміла, що відчувала. Натомість прикипіла поглядом до світлини, розглядаючи тих двох дівчат — таких несамовито молодих, щирих і охоплених щастям. Щастям, про яке вона вже й забула, якого так давно не відчувала.

Бажання достукатися крізь стіну років до тих двох дівчат на світлині й застерегти їх боляче штрикнуло в серце — так різко, що вона не витримала й вимкнула телефон. Потім завмерла, втупилася в темряву й задумалася про те, як все могло б скластися.

МОЖЛИВО, САМЕ ЧЕРЕЗ ці світлини Ганна прокинулася на світанку від сну про Ейпріл. То не був звичайний кошмар: тінь Невілла виринає з темряви, а тіло Ейпріл лежить у золотавому світлі лампи, і тільки щоки ще жевріють життям.

Цього разу Ганна йшла одним з вузьких середньовічних провулків, що звиваються й ведуть від садів до «Лонмаркету» біля Единбурзького замку. Ступала повільно, прикриваючи рукою дитину у своєму животі. Завернувши за ріг, побачила золотистий спалах і шовкове мерехтіння. І чомусь одразу зрозуміла, що то Ейпріл.

Ганна пришвидшила ходу, пішла звивистим провулком так швидко, як тільки могла, і помчала сходами догори. Вона чула кроки Ейпріл попереду, бачила її підсвічений ліхтарями силует, що вимальовувався на тлі стін алеї, але не могла наздогнати її.

Нагорі сходи несподівано закінчилися, а вона різко опинилася серед метушні «Лонмаркету»: зграї туристів, волинкарі, сувенірні кіоски... Ганна зупинилася, переводячи подих і шукаючи поглядом Ейпріл.

Зрештою побачила її, зловила останній мимобіжний позирк того насмішкуватого обличчя, перш ніж воно розчинилось у натовпі далеко наприкінці вулиці. Найдивніше, що то була не та Ейпріл, яку знала Ганна, не та дівчина з інстасвітлин із блискучою шкірою та по-дитячому пухким обличчям. То була Ейпріл, якою вона мала би бути зараз — жінкою під тридцять із загостреними рисами обличчя, за якими й досі виднілася ніжна юність.

Уві сні Ганна кинулася до неї — проштовхувалася крізь натовп, аби тільки побачити її востаннє...

А потім прокинулася.

Лежала, важко дихала й намагалася повернутися до реальності. Крізь щілини в шторах пробивалося сіре світло, а поруч чулося повільно-ніжне дихання Вілла. Сечовий міхур нагадав про себе — на світанку Ганні постійно хотілося до вбиральні, але після цього сну вона не могла змусити себе встати. Потребувала часу, щоб зорієнтуватися та відрізнити вигадане від справжнього.

Ейпріл не снилася Ганні вже давно. А ще більше часу минуло відтоді, як вона ввижалася їй у велелюдних місцях. Був період, коли Ганна шукала в натовпі обличчя Ейпріл, а її серце завмирало щоразу, коли над гамором здіймався чийсь дзвінкий сміх або коротко підстрижена білявка прямувала до бару. Однак останні кілька років таке ставалося дедалі рідше — принаймні дотепер.

Новина про смерть Джона Невілла сколихнула спогади, як намул — образи минулого почали виринати з глибин. Не увічнені в інстаграмі Ейпріл, а інші — особистіші, реальніші. Ганна лежала, вдивляючись у дрібні тріщинки на стелі, а перед очима поставали обличчя людей — не такі, як зараз, а такі, як тоді. Г’ю туманного ранку навіжено женеться через Новий дворик в самих окулярах, бо побився об заклад, а навколо нього кружляють дрозди, обурено ляскаючи крильми. Емілі схилилася над книжками в Бодліянській бібліотеці, а між її густими чорними бровами видніється та сама зморщечка. І Раян. Раян, що стрибає з Пеламського мосту в Червелл, виряджений у вечірній фрак з білою краваткою. Раян, що після перемоги «Шеффілд Венздей» біжить Бродською вулицею з оголеним торсом, вимахуючи футболкою, як стягом. Раян, що сидить у пабі «Орел та дитя», осушує одну пінту гіркого за іншою і править теревені про прокляття капіталізму, а згодом стає на стіл та вигукує щось типу: «Повстаньте, мої братці-робітники, і беріть засоби виробництва до своїх рук!». Раян, що за мить після тих слів перестрибує через барну стільницю й глитає пиво просто з крана, поки ошелешена барменка не отямлюється й не зупиняє його.

Ганна пам’ятає, що за цю витівку його вигнали.

— Ще раз, і я тебе ніколи в житті сюди не пущу. От дармоїд студентський! — проревів тоді господар і виштовхав Раяна на вулицю, а інші, заливаючись сміхом, кинулися за ним. — Ну й загнуло, «братці-робітники». Виродок ледачий! Ганну пройняла цікавість, як він тепер поживає, а заразом ще сильніший сором за те, що викреслила його зі свого життя після коледжу.

Поруч заворушився Вілл, вона глянула на нього й відчула, як любов торкнулася самого її серця й стиснула його із щемливо-болісною силою. Найсильніші почуття проймають Ганну тоді, коли спостерігає за ним, а він того не знає. Після сну Вілл стриманий і делікатний, дуже схожий на того ідеально вихованого хлопчика з приватної школи, який запропонував їй місце в залі першого вечора. Глибоко в душі вона відчуває, що ніколи не пізнавала його краще, ніж у перший день знайомства.

Та коли він спить, або коли його охоплює безтурботний настрій — саме тоді він стає Віллом. Її Віллом. Якого вона знає і якого любить — кожну дрібничку в ньому.

Здавалося, що йому щось снилося, емоції віддзеркалювалися на його обличчі, а очі неспокійно рухалися за заплющеними повіками. Ганна замислилася, про що він думає. Її часто це цікавило. Чи навчиться вона коли-небудь читати його, осягати справжню глибину почуттів, які він приховує за своєю м’якою та веселою манірністю? Але, можливо, саме за це вона його так любить — за недосяжність і рідкісні спалахи вразливості, яку він показує тільки їй.

Лише один раз Ганна бачила, як він плакав — після того як померла Ейпріл. Тоді вони обіймалися, плакали, обмивали слізьми втрачене, але також і те, що знайшли одне в одному.