Та дівчина

ПІСЛЯ

— То куди їдемо? — запитала Новембер, коли Ганна пірнула в пропахлий шкірою салон лімузина. — Правда ж, не на роботу?

От лихо. Крамниця. Ганні захотілося вдарити себе по лобу паперовим пакетом з пігулками, що тримала в руках.

— Я геть забула про роботу. Треба зателефонувати колезі. Можеш підкинути мене до Стокбриджа? Я живу в Стокбриджському завулку, біля Дін-Парк-стріт.

— Гадки зеленої не маю, де це, — з усмішкою мовила Новембер, — але якщо Артур знає, то залюбки.

Вона нахилилася поговорити з водієм, а Ганна зателефонувала до крамниці. Робін узяла слухавку, і Ганна пояснила їй усю ситуацію, потім заспокоїла шоковану й стурбовану колегу, вислухала настанови, що їй треба йти додому, відпочити та в жодному разі не приходити наступного тижня.

— Я не братиму лікарняного, — відповіла Ганна на останню довжелезну вказівку Робін. — Я не хвора, а ще маю багато відпускних днів. Запитаю в Кеті, чи зможу взяти тиждень.

— Добре! — суворо мовила Робін. — І щоб наступного тижня на очі мені не потрапляла. Тепер іди й відпочинь. Тобі треба розслабитися. Поїж шоколаду й не суши собі голови!

Вона поклала слухавку, а Ганна зітхнула.

«Уже відпустили додому, — написала вона Віллові. — Усе гаразд. З дитиною теж. Мене підвезуть. Скоро побачимося. Цілую».

— Усе гаразд? — запитала Новембер, а Ганна кивнула.

— Так, на роботі всі такі добрі, а я відчуваю себе якоюсь дурисвіткою.

— Чого б то? — здивовано запитала Новембер. — Ти ж не винна!

Ганна лише похитала головою. І не тому, що почувалася винуватою через сьогоднішні події. Атому, що не збиралася дослухатися до порад Робін. Не те щоб не хотіла, просто не могла. Десять років тому її захопив неконтрольований вихор подій. Тоді її життя обернулося на боротьбу із цим почуттям безсилля й паніки. Цього разу вона не сидітиме склавши руки, поки Ґерайнт копирсається в її минулому, а адвокати працюють за лаштунками. Цього разу вона візьме все у свої руки.

— Я поїду до Оксфорда, — сказала Ганна Новембер. — Думаю, іншого виходу просто немає. Я божеволію, відколи помер Невілл: знову й знову прокручую в голові спогади про той вечір, намагаюся зрозуміти, чи мала я рацію, чи справді бачила те, що пам’ятаю. Бо що більше я дізнаюся, то сильніше мені здається, що все було геть не так. Маю відчуття, ніби я щось пропустила, ніби щось вислизає від мене всі ці роки.

— Що ти маєш на увазі? — невпевнено запитала Новембер. — Що саме?

— У тому й то річ, що я не знаю. Може, якщо повернуся, поговорю з іншими людьми, які були того вечора там, наприклад, з доктором Маєрсом... — Ганна ковтнула. — Я маю подружку в Оксфорді, Емілі. Говорила з нею кілька тижнів тому, коли помер Невілл. Вона запрошувала мене в гості. Тоді я відмовилася — для мене не було б нічого гіршого, аніж опинитися там знову. Але тепер... тепер я скажу їй «так».

Ганна глянула на схвильовану Новембер.

— Що скажеш? Гадаєш, я збожеволіла? Бо Вілл так і думає.

— Ні, ти не збожеволіла, — повільно відповіла Новембер. — Просто... не думаю, що це гарна ідея — їхати самій до Оксфорда. Усі зрозуміють, що ти приїхала туди, аби щось винюхати.

— Ти про що? Мені потрібне якесь виправдання?

— Я про те... — Новембер глибоко вдихнула. — Я про те... що тобі треба їхати зі мною.

— З тобою? — Ганна намагалася не видати здивування. «Але ж ми ледь знайомі», — вигулькнуло в її голові, що насправді було не цілком правдою. Так, вони з Новембер провели разом лише кілька годин, але вона — сестра Ейпріл. Глибоко в серці Ганна відчувала, що вони знають одна одну значно довше.

— Дивись, я там ніколи не була, — швидко заговорила Новембер, пояснюючи їй свою думку. — Я про Оксфорд. Я ніколи не бачила, де жила Ейпріл, де померла. І, якщо чесно, це завжди гризло мене. І тоді, і зараз. Ти могла б узяти мене із собою до Оксфорду й сказати Маєрсові правду: що смерть Невілла сколихнула мої спогади, що я хочу заспокоїти їх, побачивши, де жила Ейпріл. Не думаю, що керівництво коледжу нам відмовить.

— Так... навряд чи відмовить, — повільно й замислено мовила Ганна. Їй дедалі більше подобався цей план. Діяти разом безпечніше, а ще Новембер зможе запитати те, про що сама Ганна не заговорила б.

— Треба дізнатися, чи він ще там, — мовила Новембер. — А як його звати?

— Гораціо, — Ганні було незвично вимовляти лише його ім’я, це звучало надто інтимно й фамільярно. Вона пригадала слова Ейпріл у день вечірки доктора Маєрса: «Гораціо запросив мене й ще кількох дівчат випити в місті...» Сьогодні годі навіть уявити, щоб викладачі так перетинали межу.

Новембер щось набрала в телефоні, а потім простягнула його Ганні.

— Це він?

— Так, він, — відповіла Ганна.

То була сторінка факультету англістики Пеламського коледжу, перший запис — «проф. Гораціо Маєрс, старший декан гуманітарних наук». Трохи старший, трохи сивіший, але, на диво, загалом такий самий. Він не змінився так, як Невілл — спустошена людина-примара, що причаїлася на одній зі сторінок вебсайту BBC і пильнує невідривним оком усякого відвідувача. Маєрс же, навпаки, має чудесний вигляд: з лиском, опасистий, видно, що всі ці роки не бідував.

— Міс Рейн, ми вже під’їжджаємо до Стокбриджського завулка, — пролунав голос з передавача.

Ганна здригнулася. Новембер натиснула кнопку.

— Дякую, Артуре.

Вона обернулася до Ганни.

— Я дуже рада познайомитися з тобою, Ганно. Зараз, певно, скажу дурницю, але я відчуваю... відчуваю себе значно ближче до Ейпріл, ніж будь-коли за останні роки.

Ганна кивнула. Новембер не сказала дурниці, бо вона відчувала те саме.

— Ти впевнена? — запитала Ганна. — Я про поїздку до Оксфорду. Ти ж не зобов’язана. Якщо думаєш, що за мною потрібно приглянути, то не їдь. Я буду з Емілі. Або попрошу Вілла.

— Я іду, бо справді хочу поїхати, — сказала Новембер.

Авто зупинилося, а Ганна взяла свою сумку.

— Гаразд, дякую тобі. І дякую, що підвезла.

— Та нема за що. Бережи себе, Ганно.

— Берегтиму, — мовила вона, а потім вийшла з автівки й завмерла, спостерігаючи, як силует Новембер у задньому вікні поволі віддалявся і зменшувався. На якусь мить вона ніби обернулася на Ейпріл і мало не роздерла Ганниного серця.