Та дівчина

ПІСЛЯ

— Вілле.

Свій голос вона почула ніби здалеку — чужий, здушений і грубий.

— І давно... давно ти тут стоїш?

— Досить довго.

На його обличчі не було жодної емоції. В одній руці він тримав куртку, а в другій — бекон. Ганна мимоволі глянула на годинник. 7:59.

— Ти... ти не мав би так рано прийти, — пробубніла вона.

— Еджеш побачив, що я чекав надворі. Відчинив раніше. Господи. Їй защеміло серце. Що він устиг почути?

— Що тут, горіло б воно, відбувається? — стримано запитав він. Ганна навіть і не уявляла, що його голос може бути таким холодним. Віллів. Біллів голос, голос її чоловіка. Чоловіка, якого вона кохає всіма фібрами свого єства.

«Навіть тими фібрами, які зателефонували Раянові, щоби перевірити його алібі?» — прошепотів голосок у її голові, однак Ганна відкинула це звинувачення. Її душило здавлене ридання.

— Ти думаєш, що я вбив Ейпріл? — запитав він загрозливо спокійним тоном.

Ганна похитала головою. На очі набігли сльози.

— Ні. Ні!

— А я ось щойно почув дещо інше, — мовив він, а тоді дуже обережно поклав бекон на стійку й ступив крок до неї. Ганна затремтіла.

— Ні, Вілле, ні. Я ніколи так не думала.

— Якщо це так, то якого лихого ти не спитала мене?! — закричав Вілл, а на його лобі запульсувала вена.

Ганні до горла підступила нудота.

— Вілле, будь ласка... — мовила вона. Ці її слова прозвучали як протяжне злякане скавуління. Вона побачила, як у його очах спалахнуло щось геть незрозуміле. Гнів? Презирство? Ненависть?

— Спитай мене, — прошипів Вілл, підступаючи дедалі ближче. Ганні завжди подобалися його зріст і сухорлявий м’язистий стан, те відчуття безпеки, коли він був поруч. Тепер вона подивилася на нього по-іншому. Зрозуміла, що він може схопити її однією рукою за горло й притиснути до стіни. — Спитай мене! — закричав він, бризнувши слиною їй в обличчя. Ганна мимоволі відсахнулася. — Спитай, чи я вбив Ейпріл!

Її серце шалено гупотіло. Усе перед очима дробилося на пікселі, як під час перебоїв у телевізорі. Вона розуміла, що дихає надто швидко, та нічого не могла вдіяти. «Подумай про дитину».

І вмить усередині залягла тиша. Ніби вона вирвалася з буревійного виру, а все довкруж на якусь мить завмерло. Її огорнув оманливий спокій.

Перед очима розвиднілося. Серцебиття сповільнилося.

— То це ти вбив Ейпріл? — запитала вона, вимовляючи кожен склад чітко й виважено.

— А ти як думаєш? — озвався Вілл. А потім... засміявся.

Ганна заціпеніла й похолола: здавалося, уся кров покинула її тіло. Вона вп’ялась у нього очима й не могла повірити в почуте. Була ж певна, цілком певна, що почує заперечення. Нажахана й ніби загіпнозована, вона прикипіла до місця й не зводила з Вілла погляду. Однак за мить телефон різко задзвонив, змусивши її конвульсійно здригнутися.

— Хто це, поліція? — запитав Вілл. Його голос був крижаний, підбурливий і жорстокий. Слова Новембер знову промайнули в Ганниній голові: «Будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією».

Боже, яка ж вона дурепа.

— Ганно? — запитав Вілл і ступив крок до неї. Вона відступила назад. Телефон не вмовкав. Він лежав на стійці, до нього можна було дотягнутися. — Ти не хочеш відповісти?

Серце Ганни стукотіло так швидко й сильно, що вона відчувала пульсацію в зап’ястках і шиї. Дитина всередині звивалася.

Вілл стояв між нею та дверима. Вона була такою, такою дурепою...

Не відриваючи від нього погляду, Ганна ступила крок до вікна, намацала телефон і схопила його. Вілл ступив крок уперед. Вона відступила на ще один крок назад. Він знову ступив крок уперед.

Ганна прекрасно розуміла, що задкує в куток, але якщо змусить його ступити ще раз уперед...

Вона ступила ще один крок назад.

Він знову ступив уперед.

Ганна побігла.

Вілл лайнувся, але завдяки цьому останньому крокові між ним і дверима опинився кухонний стіл, і Ганна тепер мала вільний прохід.

Вона вибігла з кухні, помчала босоніж через коридор і вниз сходами, чуючи глухий гуркіт — Вілл кинувся їй навздогін і перечепився через один зі стільців.

На вулиці бруківка до огиди холодна й мокра від нічного дощу. Ганна посковзнулася, але втрималася на ногах і побігла до відкритого кінця завулка. Стукіт на сходах підказував, що Вілл уже спускається.

Ганні здавалося, що її серце от-от вибухне. Однією рукою вона притримувала свій живіт, ніби захищаючи ще ненароджену дитину. Останні кілька метрів Стокбриджського завулка промчала ще швидше... а потім вибігла на головну дорогу й звернула вбік, відчуваючи, як міський тротуарний асфальт вгризається їй у стопи. Вона шпарко роззирнулася. Повз неї промчала автівка. Потім ще одна. Водії їхали надто швидко, тож не могли спинитися й навіть не дивилися на вагітну жінку, що босоніж гасала вулицею та дико оглядалася навсібіч. Можливо, варто погукати когось? Або побігти до кав’ярні? Найближча зачинена, тож вона перевела тремтливий подих і побігла далі, до парку.

— Ганно! — заревів Вілл з такою люттю, якої вона ніколи раніше не чула від нього. Він уже вибіг із-за рогу на головну дорогу й наздоганяв її. — Ганно, що ти робиш?

Вона змусила ноги бігти ще швидше — навіть не озираючись, перетнула дорогу, згодом ще одну, а потім...

Вереск шин і чиясь лайка.

— Господи боже! Вмерти захотіла?

То був таксист, що висунувся з вікна автівки. Його обличчя розчервонілося від гніву.

— Ще троха, і погубила б себе разом з дітваком!

Ганна на мить завмерла й, безпорадно задихаючись, сперлася руками на автівку. Вілл, звісно, нічого не зробить перед таксистом. Однак він от-от поїде й лишить її. Вона звела очі й відчула, як її накрила величезна хвиля полегшення.

Індикатор на даху таксі горів жовтим. Машина вільна. Більше Ганна не зволікала.

Вона кинулася до дверцят і рвучко відчинила їх саме тієї миті, коли Вілл підбіг до перехрестя.

— Їдьте! — одразу ж кинула таксисту. — То мій чоловік, він... ми щойно посварилися.

Посварилися. Це слово вирвалося як зойк, а все ж воно таке жалюгідно применшене. «Посварилися» й близько не описує правди. «Я щойно дізналася, що мій чоловік убивця».

А все ж Ганна не могла вимовити цих слів. Вона не годна видавити їх із себе, визнати реальність, що крилася в них.

Вілл — убивця. Вілл убив Ейпріл.

Можливо, якщо вона повторюватиме ці слова подумки, то колись зможе в них повірити.

— Зрозуміло, пташечко, — співчутливо мовив водій. — Яй, се діло нелегке. Куди тобі? До мамуні? Хоча чую за говіркою, що нетутешня.

Ганна зі слізьми в очах подумала про свою маму в далекому Додсворті, за сотні кілометрів звідси. Якби ж то вона могла опинитися там, упасти в мамині обійми, виплакатися.

Однак ні. Потягом туди їхати добрих вісім годин, а в неділю ще довше. Вона не мала ні пальта, ні взуття. Навіть грошей, хіба що гугл-гаманець у телефоні. Навряд чи можна взяти таксі до Південної Англії. Куди ж їй податися?

Раптом їй дещо спало на думку. Г’ю.

Г’ю прихистить її та позичить грошей. Вона зможе купити собі куртку й тепле взуття, а ще обдумати, що робити далі.

— Знаєте, де вулиця Ґрейт Кінґ? — запитала вона у водія, і той кивнув.

— Аякже.

— Дякую, — мовила вона й відкинулася на сидінні, відчуваючи, як серцебиття заспокоюється, а занімілі ноги відігріваються. — Дякую, відвезіть мене туди.