Та дівчина

КІНЕЦЬ

Дорогою до крематорію задощило. Ганна раділа дощу. Вона сиділа в автівці, дивилась у вікно на світ, що плакав, і відчувала, як сльози котяться її щоками, змочуючи комір чорного пальта.

— Усе добре? — прошепотіла Емілі, а потім похитала головою. — Вибач. Дурне спитала. Хіба тут може бути щось добре?

Водій похоронної машини промовчав. Він звик, що люди плачуть на задньому сидінні його лімузина. Про це красномовно свідчила коробка із серветками між сидіннями. Ганна не знала, чи йому сказали, але він мав би знати щось про обставини, які привели їх сюди: що це не звичайний похорон, що ховають не людину, яка померла від старості чи передчасно — від раку, хвороби серця або тисячі й однієї іншої невідворотної примхи життя.

Ні, йшлося про трагедію. Не більше й не менше. І раптом Ганна усвідомила несправедливість, яка спіткала її — Вілл мав би бути тут, поряд, тримати її за руку. Проте його не було, а вона мусила пережити ці події сама. І все через Г’ю та її власну нестерпну й непрощенну дурість.

Її пройняв спалах гніву. Коли автівка зупинилася біля крематорію, то саме це почуття дало їй сил підвестись і пройти непевний важезний шлях рінистою доріжкою до тих, хто чекав на неї — до Раяна в кріслі колісному й Белли з її співчутливими обіймами.

Вона зможе впоратися. Вона впорається.

А потім дитина всередині зробила довгий повільний поштовх, натиснула на стінку живота. Ганна побачила, як від того руху туго натягнута чорна тканина зморщилася й змістилася, а потім виправила себе: вони впораються. Разом.

— Ти готова? — запитала Емілі, і Ганна кивнула.

— Як ніколи.

— Ми з тобою, — мовив Раян. Вона знову кивнула і навіть спромоглася на усмішку.

— Його батьки вже всередині, — сказала Белла. — Треба зайти. Рає, ти готовий?

Раян кивнув, натиснув контролер свого крісла, і вони почали поволі підніматися пандусом до каплиці крематорію. Ганна не знала, на що чекати всередині. У прохолодній темряві стояли, схиливши голови, лише двоє людей — ті, кого вона так боялася побачити. Адже що вона скаже їм? Що можна сказати батькам, котрих спіткало найстрашніше?

Та зрештою слова виявилися непотрібними.

Його мати підійшла і мовчки обійняла її. Вони обидві завмерли у світлі вітражного вікна, що купало їх у морі синіх і зелених барв. Потім заграла органна музика. Ганна витерла очі й обернулась обличчям до вікарія, що виголосив:

— Ми зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять Г’ю Ентоні Бленда.

І тоді вона зрозуміла, що все справді позаду.