Та дівчина

ПІСЛЯ

Отож... — Раян знову криво усміхнувся. Вони сиділи у вітальні й пили чай, який Ганна приготувала під його керівництвом. — Що тебе сюди привело? — Він заговорив з манірним акцентом, зовсім не схожим на його звичайний, і наголосив: — Чутки про мою смерть занадто роздувають.

Ганна не втримала сміху. Перед нею сидів той самий Раян — насмішкуватий і саркастичний. Любить подуркувати навіть попри пережите.

— Ніяк не можу повірити: ти маєш просто фантастичний вигляд, — мовила вона, а він вишкірив зуби.

— Ай, бачила б ти мене кілька років тому. Підгузки для дорослих, підіймачі й усі ці прибамбаси. Я був такий сексі.

— А Белла як?

— Ніби добре. Вона й дівчатка — мій порятунок.

Дівчатка. Звісно. Вона мало не забула, що тепер Раян має двох маленьких донечок.

— А скільки їм?

— Мейбл майже чотири, а Лулу — два. Мейбл народилася одразу після інсульту. Белла весь час каже, що я не можу ділитися місцем під... — Він замовк і трохи насупився, ніби добирав правильне слово, а потім його обличчя проясніло і він доказав: — Під прожектором. Що все має крутитися навколо мене.

— Ми з Віллом чекаємо на дитину, — сказала Ганна. Вона злегка поплескала свій живіт і одразу відчула себе демонстративною дурепою. Вона досі не могла звикнути, що воно, їхнє дитя, там. Що їхня з Віллом єдність зростає всередині неї. — Ти знав?

— Так, Г’ю казав. Вітаннячка. Дитина розірве ваше минуле життя на клапті й склеїть його блювотинням і лайном, але нова реальність все одно буде прекраснішою, ніж ви могли уявити.

Ганна усміхнулася від цих слів. Раян теж, але цього разу сумно. Можливо, він думав про те, як їхні життя розбилися на друзки після смерті Ейпріл.

— А я й не знала, що ти досі спілкуєшся з Г’ю, — мовила вона, щоб змінити тему.

— Так, кумедія якась. Я теж ніколи не думав, що ми з ним подружимося через листування. Після коледжу ми майже не спілкувалися. Але він написав мені після інсульту. Він хороший друг.

Кращий від вас із Віллом. Ці слова зависли в повітрі. Ганна прекрасно розуміла, що Раян не промовив би їх, він не докоряв би їм, але замовчування правди не скасовувало її.

Ганна ковтнула. Вона мусила порушити це питання: їй було нестерпно дивитися, як вони обоє оминають цю тему: стільки років мовчання без навідин... Що це, як не зрада?

— Вибач, — мовила Ганна. — Раяне, мені справді прикро, що ми взагалі не навідувалися до тебе. І я знаю, що Вілла теж це мучить. Просто... не знаю. Я так хотіла втекти від усього, пов’язаного з Пеламом. Саме тому й опинилася в Единбурзі. І я не хочу, щоб ти думав, ніби я, Вілл і Г’ю утворили там таку собі милу зграйку й відгородилися від інших. Усе геть не так. Вілл приїхав, щоб знайти мене. Не думаю, що я коли-небудь шукала б його сама. Бо мені було боляче. А Г’ю... — Вона притихла, бо ніколи не замислювалася про те, чому Г’ю поїхав до Шотландії. — Думаю, Г’ю подався за Віллом. Або, здається, він колись проходив там хірургічну ординатуру. Може, йому там просто сподобалося. Але я ніколи не хотіла відштовхнути тебе... або Ем. Я просто... — Ганна знову притихла, добираючи слова: — Я просто намагалася вижити, розумієш?

— Усе добре, — лагідно мовив Раян. Простягнувши здорову руку, він ніжно доторкнувся до неї. — Ми всі трохи наколобродили. Ну дивися, скільки разів я телефонував тобі до інсульту? Раз чи двічі? І хіба щоб на весілля запросити. Усе крутилося навколо мене, кумедія. І так, не брехатиму, мені було дуже паскудно. Але бачу, що й ти не дуже веселилася. І ти тут ні до чого. Я і з Емілі не спілкувався після університету. Якось ми розбіглись усі. Хто куди.

Ганна кивнула. На її очах забриніли сльози. Вона хотіла сказати, як сильно за ним скучала, як часто думала про нього та Ем, але не могла дібрати слів.

— Гадаєш, це все через Ейпріл? — зрештою спитала вона. — Я про інсульт. Завжди про це думала.

— Через... — Раян притих, підбираючи слова. — Ти маєш на увазі стрес?

Ганна кивнула. Раян криво знизав плечима, підійнявши одне вище від другого.

— Може, трохи вплинув, але загалом це через мою поведінку. Я ж постійно цмулив, курив, вживав усіляке лайно... тиск був жахливий... І це був мій вибір. Ну добре, тиску я не вибирав, — додав він, засміявшись, — його вже успадкував. Але я мав би лікуватися, а не ховати голову в пісок.

Ганна прикусила губу. Вона не хотіла про це думати.

— Отже, що тебе сюди привело? — перепитав Раян, цього разу з очевидним наміром змінити тему розмови. Ганна надпила чай, згадавши, як вона ненавидить марку PG Tips, і глибоко вдихнула.

— Ти знаєш репортера Ґерайнта Вілльямса?

— Ґера? — трохи здивовано перепитав він. — Так, знаю. Хороший хлоп. Ми працювали разом у «Геральді». А чому ти питаєш?

— Він прийшов до моєї книгарні. Ти ж, певно, чув, що Джон Невілл помер?

— Чув. Важко було не почути, якщо чесно. В усіх новинах гуділи.

Ганна кивнула.

— Так от, після його смерті до мене прийшов Ґерайнт. Він працював над подкастом разом з Невіллом, принаймні так він сказав. І хотів почути мою версію подій.

— Зрозуміло, — відповів Раян. Він трохи насупився, але не злісно, очевидно, просто намагався зрозуміти, до чого вона вела.

— Ми випили по каві, і він... ну, він думає, що Невілл. — Ганна надпила гарячого чаю, намагаючись видавити із себе ті слова. — Він думає, що Невілл невинний.

На її подив, Раян відреагував спокійно. Він просто повільно кивнув.

— Ну що тобі сказати? Не він єдиний. Зрозуміло, що з таким захистом запитання посипалися, купа запитань.

— Ти про що? — насуплено запитала Ганна.

Раян зітхнув і злегка підійнявся на кріслі колісному, ніби сидіння на ньому завдавало болю. Ганна зауважила, що в нього працює лише одна рука. Цією рукою він тримав чашку чаю й кермував кріслом колісним, а тепер сперся на неї, нахилився на бік й опустився назад, від чого заскрипіли гальма крісла.

— Ти не належиш до того кола, то можеш і не знати. Але журналісти... Ми часто спілкуємося з юристами, і, що ж, є загальна... загальна... — Він притих, а його погляд посклянів.

— Що?

— Ай, от зараза... як там кажуть? — Раян роздратовано скривився. — Коли всі погоджуються з одним і тим самим. Згода. От слово, яке я шукав. Вибач, після інсульту дещо по-випадало з голови. Слова, імена, обличчя. Уже все налагоджується поволі, але, коли втомлююся, таке трапляється. Що я там казав?

— Загальна згода, — підказала Ганна, і Раян кивнув.

— Так от. Згода щодо того, що його захист не дуже добре попрацював. Тобто до чого все звели? Ти побачила, як він спускався сходами. І все! Не так і багато, щоб посадити хлопа на довічне.

— А як же переслідування? — запитала Ганна. Раптом вона відчула роздратування, ніби Раян у чомусь її звинувачував. — Усе це випливло на суді, про інших дівчат, за якими він шпигував. Хіба суддя не розказував про загострення його поведінкових проявів?

— Казав, але ж є аргументи, що половина доказів взагалі непри... — Він замовк і розчаровано вдарив себе по коліні. — От собака, і воно вилетіло з голови.

— Неприйнятні? — несміливо запитала Ганна, вагаючись, чи ввічливо з її боку доповнювати, але Раян полегшено кивнув.

— Так! Дякую. Неприйнятні. Через ці докази присяжні могли ставитися до нього упереджено. Адже жоден з тих доказів не свідчив, що він точно вбивця. Правда ж?

— Раяне, він напав на мене!

— Або ж просто виконував свою роботу й зупинив людину, що, як він бачив, намагалася вдертися до коледжу, — відповів Раян, а помітивши, що вона наміряється протестувати, підняв руку. — Послухай, я ж не кажу, що ти помилилася. Ти розповіла, що сталося, а все інше залежало від присяжних. Не ти мала захищати Невілла. Я просто пояснюю, чому дехто не згоден з вироком. Але вже запізно.

Ганна замислено кивнула. Тепер уже направду запізно. Невілла не повернути. Та водночас вона розуміла, що не може лишити все як є. Не тоді, коли існує бодай малесенький шанс, що Ґерайнт таки має рацію.

— І... і ще дещо, — дуже й дуже повільно мовила Ганна, а потім притихла, не знаючи, як спитати про таке. Звісно, зараз ситуація інакша, це не розмова з Віллом — її коханим, законним чоловіком, хлопцем Ейпріл. Та в будь-якому разі таке запитання має нотку звинувачення.

— Кажи вже, дитино, — мовив Раян, але доброзичливо, наче розумів, що їй важко. Ганна глибоко вдихнула.

— Ґерайнт сказав... він стверджує, що Ейпріл розповіла тобі... — Ганна знову притихла й ковтнула, відчуваючи гупотіння пульсу в горлі, а потім подумала, що таке хвилювання не надто корисне для дитини. За якусь мить вона різко випалила: — Він сказав, що Ейпріл була вагітною.

Хай що Раян очікував почути, але точно не ці слова. Його обличчя сполотніло, з-під темної бороди завиднілася бліда шкіра. Але він не здивувався, принаймні не так, як мав би, якби дізнався про це щойно.

Запала довга тиша. Раян підніс чашку до вуст, повільно, із зусиллям надпив чаю, а потім відставив її й невпевнено кивнув.

— Це правда? — запитала Ганна.

Раян знизав плечима, підійнявши одне вище від другого.

— Хто зна. Ти ж пам’ятаєш, якою була Ейпріл.

— То ти думаєш, що це просто жарт?

— Я й досі не зрозумів. Ми... — Раян притих. Його обличчя засмикалося, він відвів погляд, щоб не дивитися Ганні у вічі. — Ми спали. Ти, певно, в курсі.

Ганна видихнула. Вона не знала, що відповісти. Здивувалася, що її підозри підтвердилися.

— Я... я не була впевнена, — зрештою мовила вона, — тоді точно. Але коли озирнутися назад... то я не дуже здивована. Довго?

— Майже весь рік, — відповів Раян і невдоволено скривив губи. — Перший раз до того, як дізнався, що вони з Біллом разом. Я не робив би цього, якби знав, що в них усе серйозно. Щонайменше я намагався переконати себе в цьому. Коли дізнався, відчув себе повним козлом. А оскільки це вже сталося раз, то...

Він знову знизав плечима.

— А Емілі? — запитала Ганна. Їй стиснуло горло від думки про Ем і масштаби зради. Ейпріл ніколи не дружила з Емілі так, як з Ганною. Між ними завжди точилася якась ворожнеча й недовіра. Але вони все ж вважалися подругами — принаймні проводили час в одній компанії.

— Так, я почувався козлом і через це теж. Гірше ніж козлом. Але в тому й то річ — варто було мені раз зробити це, і я опинився на гачку Ейпріл.

— Що? Тобто вона тебе змушувала? — Ганна навіть не намагалася приховати скептицизм у голосі. Для Раяна такі слова були дуже зручними, а Ейпріл не треба було шантажувати хлопців, аби ті спали з нею. Якби вона тільки захотіла, до неї вишикувалася б довжелезна черга кандидатів.

Раян посмутнів на обличчі.

— Я знаю. Я знаю, що ти думаєш. І так, звісно, це правда: я міг би припинити все будь-якої миті. Я мав вибір. Щоразу, коли вона телефонувала, писала або підкрадалася до мене після гулянок, розповідаючи, що «Вілл заклопотаний», я міг їй відмовити. Я знаю. Я просто кажу, що важко відмовити комусь, хто має прямий зв’язок із твоєю дівчиною. Знаю, що поводився як засранець... але так, не брехатиму. Я таки хотів шпилити Ейпріл. От і шпилив. Ми обоє не бажали, щоб про це хтось дізнався.

Він скривив губи. Ганна побачила в його очах не лише самоненависть, а й відразу. Тільки тепер вона зрозуміла... або думала, що зрозуміла. Неприязнь Раяна до Ейпріл була справжньою. Не через її багатство і вроду, не тому, що їй піднесли все на тарілочці. Принаймні річ була не лише в цьому. Раян ненавидів її за їхні спільні вчинки.

— А вагітність? — запитала Ганна. В роті пересохло, тож вона надпила трохи чаю, який уже охолов. — Коли це сталося?

— Не певен. Я не бачився з нею останні кілька тижнів, вона була дуже заклопотана репетиціями й усім іншим. Але написала мені зранку після першої вистави. Коротке повідомлення: «Заглянь до своєї поштової скриньки». Я і зазирнув. А в ній лежав конвертик з тестом на вагітність, дві смужки. Я відписав: «Це що, жарт?», а вона відповіла: «Зовсім ні».

— О боже. — Ганна не знала, що думати. Ейпріл полюбляла такі витівки, але водночас... — А той тест хоч скидався на справжній?

— Ну ти й випалюєш! Звідки мені знати? — різко видав Раян. — Я тоді ще не бачив тих тестів на вагітність. Вона могла намалювати ці смужки... е-е... — Він скривився, намагаючись пригадати забуте слово, а Ганна прикусила губу, щоб не втрутитися. — Кульковою ручкою, наприклад. Але... так, якщо чесно, він скидався на справжній. Ну мене він точно як громом прибив. Решту тижня я просто панікував, пудив часом у штани й подумки повторював, що дитина не моя... а потім... а потім...

Він затих. Ганна побачила сльози в його очах. А потім Ейпріл убили.

— Чому ти нічого не розповідав? — лагідно запитала вона.

Раян гучно пирхнув і провів здоровою рукою по волоссю, від чого воно наїжачилося, ніби колючки дикобраза.

— А ти як гадаєш? Бо її задушили, а я розумів: коли розповім їм про тест, то підставлю, і себе, і Вілла. А ще я не був упевнений. Гадки зеленої не мав, чи то не чергова її довбана витівка. Я подумав, що коли це правда, то вона спливе й без моїх зізнань під час... тієї медичної процедури, розтину. От і все. Тож я чекав і чекав — днями, тижнями, але мені так ніхто і не зателефонував. А потім вони заарештували Невілла, і я подумав... — Раян притих. Йому на очі наринули сльози, а на щоці засмикався м’яз. Ганна побачила, що він втомився, радше навіть виснажився, і відчула болісні докори сумління.

— Ясна дупа, що я зрадів. Розумієш? — продовжив він. На останньому слові його голос зірвався. — То був просто хворий жарт Ейпріл. Та пізніше... пізніше я почав задумуватися.

— Вибач, — відповіла Ганна, підвівшись. — Чесно, вибач, Раяне, я не мала б цього розворушувати. Тепер мушу йти, ти надто довго говорив через мене, та й до Единбурга треба повернутися до... — Вона замовкла, затнувшись на останніх словах, бо мало не сказала «до того, як Вілл прийде додому». Ганна не хотіла говорити Раянові, що приїхала сюди потайки від Вілла, тож вона зніяковіло доказала: — До години пік.

Раян кивнув.

— Ну правильно. Ти бережи себе, добре? І якщо тобі знадобляться дитячі речі...

Він обвів рукою вітальню, завалену пластиковими дрібничками двох маленьких дівчаток.

— Як бачиш, тут давно час навести лад і перебрати все.

Не думаю, що Белла захоче третю дитину.

— Дякую, — відповіла Ганна, усміхаючись. Ця тема розрадила її після тридцяти хвилин серйозної розмови. — Залюбки звернуся. І ти бережи себе.

— Добре, — мовив Раян. Він під’їхав разом з нею до дверей і відчинив їх. Потім попросив Ганну нахилитися і, на її подив, поцілував у щоку. Його губи були м’які, а борода ще м’якша, значно ніжніша, ніж триденна щетина Вілла, коли той забуває поголитися. — Ти на це не заслужила, Ганно Джонс. Пам’ятай про це, добро?

— Пам’ятатиму, — мовила Ганна. Вона ковтнула й відчула, що очі пече від невиплаканих сліз. — Дякую тобі, Рая-не. Ти...

Вона не могла дібрати слів.

«Ти добра людина».

«Ти — друг, якого ми з Віллом не варті».

«Ти теж не заслужив на це».

Ганна так і не знайшла потрібних слів. Натомість поцілувала Раяна у відповідь, відчувши м’яку бороду на своїх губах. А потім взяла сумку й попрямувала до вокзалу.