Та дівчина

ПІСЛЯ

Потяг прибував до Единбурга. Ганна вже майже переконала себе, що Г’ю помилився. Або, можливо, вона його неправильно зрозуміла.

По-перше, тієї ночі Вілл просто не міг бути в коледжі. Його побачили б. Бічні ворота зачинили о дев’ятій вечора, а головні — об одинадцятій, тож довелося б стукати, щоб черговий впустив його. І так, гаразд, він міг перелізти через стіну, як і сама Ганна багато років тому, але поліція легко викрила б фальшиве алібі, що спиралося б на таку крихку брехню.

А по-друге... По-друге, їй просто не вірилося, що він приховував би це понад десять років. Не тільки від поліції, а й від своєї сім’ї, від людей у коледжі, від неї.

Якби Вілл був у коледжі, а не в Сомерсеті, хтось обов’язково побачив би його за сніданком. Або в потягу, коли він мав би бути вдома.

«А може, хтось таки бачив, — прошепотів голосок у її голові, — або щонайменше чув. Може, Г’ю і був тим кимось».

Ні, неможливо. Неможливо.

Та потім вона подумала про Вілла. Згадала вчорашню розмову телефоном, його голос — невпевнений і сповнений вагань, ніби він сам себе переконував: «Звісно, ти маєш рацію. Алібі є алібі».

Вілл говорив про Маєрса, про висновки поліції: завдяки тій конференції він не належав до підозрюваних. Однак тепер у голові Ганни засіла думка про те, що насправді означало те довге мовчання. Він думав, як розповісти їй щось таке, у чому ніколи не міг зізнатися?

Вона пригадала те нескінченне уривчасте «Пише... Пише...» у вотсапі минулої ночі. Вілл хотів розповісти їй, але не зміг?

Ганна знову й знову перебирала все в голові, як раптом двері розчахнулися, а пасажири посипали на платформу. Думки так поглинули її, що вона пройшла через турнікет і прямувала до пандуса, навіть не почувши, що її хтось кличе.

— Ганно... Ганно!

Останнє слово таки долетіло до її вух, тож вона зупинилася й роззирнулася, щоб зрозуміти, чи то її гукали, чи то кликали когось іншого. Хоча й голос був знайомий. Він скидався на... ні. Неможливо. Він нагадував...

Ганна обернулася. Вони зустрілися лицем до лиця, мало не наштовхнулися одне на одного, тож він притримав її руками.

— Вілле!

— Сюрприз! — вигукнув він, сяючи. — Думав, зустріну тебе. Але хай воно скисне, бо тебе, жінко, не спинити. Ти так посунула, як той крикетист, що наміряється кидати м’яча. Не чула, як я горлав?

— Вибач... — Вона спантеличилася, ніби вони справді зіткнулися. — Я не... я щось задумалась... Я... рада тебе бачити!

«Рада тебе бачити?» їй захотілося вдарити себе. «Рада тебе бачити» — це слова, які кажуть колезі, коли випадково перетинаються з ним у картинній галереї, а не чоловікові при зустрічі.

— Я скучив за тобою, — мовив Вілл, а потім нахилився й поцілував її в губи, поколюючи щетиною. Ганна відчула, як щось поворухнулося всередині неї — не лише дитина, а й щось інше — заплутаний і суперечливий вир почуттів. Вона хотіла відповісти на поцілунок Вілла, потонути в його обіймах. І водночас — відштовхнути його, поки не зрозуміє всього, не складе своїх думок докупи. Як таке взагалі поєднується? Як вона може кохати цього чоловіка і водночас підозрювати, що він брехав їй упродовж десяти років?

Вона повинна довіряти йому. Він — її чоловік.

Вона довіряє йому.

То чому ж не розповідає про еркер і водозбіжну трубу?

Тим часом Вілл розпитував у неї про поїздку, а ще про Емілі, Новембер і доктора Маєрса.

— Бачу, тобі таки треба було заспокоїти душу, але тепер уже все позаду? — запитав він, а її вуста мовили «Так», хоча розум голосив: «Чого ти так сильно хочеш, аби я поклала всьому край? Бо боїшся того, що я можу розвідати?»

— Ти якась тиха, — згодом зауважив він, коли Ганна не відповіла на його чергову репліку. — Усе гаразд?

— Вибач, — мовила вона, приклавши руку до чола. — Т-так, усе добре. Просто неймовірно втомилася. Не знаю чому, але останні кілька днів я почуваюся так, ніби мене переїхала вантажівка.

— Ну ти на якому, майже на двадцять п’ятому тижні? — запитав Вілл і ніжно поцілував її у маківку. — Шість місяців. Майже третій триместр!

— Третій триместр! — вирвавшись на мить з виру думок про Ейпріл, Ганна зважила ці слова й усвідомила, що Вілл має рацію. — Та щоб воно скисло, третій триместр! Вілле, ми вже так близько.

— Так, ми близько, — мовив він, і на його обличчі замерехтів усміх. Тієї миті Ганна відчула рвучкий поштовх у животі, найсильніший за весь цей час, такий потужний, що вона аж завмерла. — Що там? Ти щось забула?

— Ні, дитина. — Вона приклала руку до живота і, на свій подив, відчула його. Вловимий тиск на долоню, ніби дитина хотіла вирватися назовні просто через шкіру, як у сцені з фільму «Чужий». — Боже, Вілле, швидко!

Спантеличений Вілл нічого не зрозумів, вона ж схопила його за руку й притиснула її до свого круглого живота, а потім чекала, чекала — і ось знову.

Ганна знову відчула поштовх, а Віллове обличчя миттєво засяяло.

— Матір Божа! — у Вілловому голосі бринів нестримний захват. — Що це? Це він?

— Так. Це наше дитя. — Ганна усміхалася так широко, аж здавалося, що шкіра от-от лусне, та нічого не могла із собою вдіяти. Вони стояли посеред пандуса, що сполучав перон і головну залу; натовп сунув повз них, люди зачіпали її сумку валізами й гучно нарікали на перепону. Однак Ганні було байдуже. Тієї миті їй було байдуже до всього, окрім відчуття Віллової гарячої долоні на своєму животі й поштовхів їхньої дитини всередині.

— О боже, — дуже повільно мовив Вілл, а на його обличчі поєдналися шок і захват. — А він зробить так ще раз?

— Перепрошую, — в’їдливо проторохтіла жінка в діловому костюмі, грубо проштовхуючись повз них. — Ви можете відійти?

— Не знаю. — Ганна підхопила сумку, проте Вілл, забравши долоню від живота, вихопив її. Вони знову почали підійматися. — Думаю, зараз більше не буде. Але ж це не востаннє. Аж не віриться, що ти відчув його.

— Тобі не віриться? Та це мені не віриться! — мовив Вілл. На його обличчі розтягнулася широчезна усмішка, шкірою бігли зморшки від щирого захвату. — Наше дитя. Наше дитя, Ганно! У нас буде дитина!

— Саме так, — мовила Ганна і теж усміхнулася. Обійняла його однією рукою, стиснула так міцно, що він ледь не спотикнувся, а їхні ноги стукнулись одна об одну. Її серце розпирало від кохання. Відчуженість і непевність, що мучили Ганну всю дорогу до Единбурга, нарешті зникли, розчинилися. Як вона могла сумніватись у ньому? Як вона могла сумніватись у собі та власних відчуттях? Та це ж Вілл. Чоловік, якого вона кохає вже понад десять років. Чоловік, якого вона знає як свої п’ять пальців.

— Кохаю тебе, — мовила Ганна.

Вілл тієї ж миті запитав:

— На вечерю карі?

Вони засміялися. Раптом усе знову стало добре. Він — її Вілл. А Оксфорд дуже й дуже далеко.

— На вечерю карі, — кивнула вона. — Навіть пива не заборонятиму.

— Тепер я п’ю за трьох, — мовив Вілл із грайливою усмішкою, а потім теж міцно обійняв її. Ганна вкотре відчула, як її серце переповнилося любов’ю.