Та дівчина

ДО

— Вона йде, — сказала Ганна Раянові, відірвавши погляд від телефона. Як і домовлялися, Г’ю з горішньої кімнати будиночка чергових написав їй, коли група акторів увійшла через центральні ворота. — Вони будуть тут за п’ять хвилин. Вимкніть хтось музику.

«Де ти????» — написала вона Емілі, коли світло погасло. За баром заметушилися. Тієї ж миті Odelay Бека приглушили і стало так тихо, наскільки це можливо в приміщенні, сповненому студентами напідпитку. «Увімкніть довбане світло!» — прогарчав хтось у глибині кімнати, але бармен доброзичливо похитав головою.

— Ай, тихо будь, друже. Дай їм п’ять хвилинок.

Вони причаїлися в зеленкуватому мороці, тьмяність якого розбавляло світло холодильників за баром і глухе сяйво вказівників аварійних виходів. Коли головні двері зі скрипом відчинилися, натовп миттєво збурився, але Г’ю швидко всіх заспокоїв, прошепотівши: «Це я, вони позаду». Потім прослизнув за столик, до Ганни.

У повітрі зависла напружена тиша. Раптом Ганнин телефон завібрував. Хтось зайшовся нервовим сміхом. Вона сиділа навпочіпки, а тому мусила докласти зусиль, щоб дістати його з кишені. То, певно, Емілі написала — попередила, що запізнюється, але вже біжить. Точно, Емілі.

Але вона не бігла.

«Вибач. Робота».

Ганна витріщилася на це повідомлення, шокована і розлючена водночас. «Вибач. Робота». А більше вона нічого не хоче сказати? Іспити ж позаду. Ейпріл нібито її подруга. Та часу на роздуми вже не було.

Двері до бару знову відчинилися, цього разу широко, впускаючи струмінь літнього нічного повітря. Ганна почула знайомий голос Ейпріл.

— ... а я сказала йому, що жарт дурний, що це вже занадто. А що зі світлом?

— Сюрприз! — Вигук рознісся всім приміщенням, і світло спалахнуло. Групка акторів у костюмах стояла просто у дверях — всі вони, як і належить у такій ситуації, сяяли від приголомшення. Ейпріл верещала й затуляла обличчя руками, дуже вправно вдаючи подив від такого дійства, хоча Ганна добре знала, що Ейпріл допомогла все підготувати — від списку гостей і до точних пропорцій фірмового коктейлю «Медея».

— Боже мій! — повторювала вона й обіймала всіх по черзі, витираючи, Ганна була певна, удавані сльози. — Людоньки! Ви що! Не можу повірити, що ви все це придумали!

— Вітаю тебе, Ейпріл. Ви всі неймовірні, усі, — мовила Ганна, підійшла до Ейпріл і обійняла її, відчуваючи шорстку перуку на своїй щоці й сподіваючись, що теракотовий макіяж не залишиться на її одязі. — А особливо ти, — прошепотіла вона.

— А ти така крута, що все це організувала, — прошепотіла у відповідь Ейпріл. Потім відійшла й закрутилася на місці, розвіюючи своєю тогою. — Ну як тобі мої манатки?

— Люкс! Хоча й не думала, що прийдеш у костюмі. Чого так надумалася?

— Та що, завіси опустилися аж о дев’ятій тридцять. От я й подумала: нащо гаяти час, коли вже можна випити. Луїс і Клем принесли змінний одяг у сумці. Про Роллі й Джо не знаю.

— Якщо хочеш, збігай до кімнати й перевдягнися, — запропонувала Ганна. — 3 тостами можемо й почекати.

— А будуть тости? — з удаваним жахом запитала Ейпріл, а Ганна вишкірила зуби.

— Та жартую!

— Ні, най буде! Хочу здобути всю славу. Ти не хвилюйся, я піду нагору через одну сек. Бо спершу випити хочу. Де там мій коктейль?

— Ходімо, я пригощу тебе й інших акторів першими келихами.

— Ні, — твердо відповіла Ейпріл. — Це я тебе хочу пригостити. Бандо-бандо! — загукала вона, намагаючись перекричати дедалі гучніший шум голосів та музики й замахала рукою до групки акторів. — Ідіть до бару, я хочу вас пригостити!

МАЙЖЕ ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Ейпріл, що сиділа на чолі столу посеред бару, підвелася. В одній руці вона тримала телефон, у другій — келих із шампанським, а сама похитувалася. Ганна навіть подумала, що її подруга намірялася вилізти на стіл, але та просто вигукнула, перекричавши гучний гамір:

— Увага, мої шалапути! — Вона обвела рукою стіл, а люди, що сиділи за ним, обернулися — веселі й трохи п’яні — до неї. — Я хочу виголосити тост. Цей рік майже скінчився, він став кайфовим початком нашого нового життя. Правда ж?

— Так, так! — вигукнув хтось, і всі підняли келихи.

— Той старий пердун, голова коледжу, сказав би нам, певно, що ми приперлися до Пеламу працювати, учитися або морочитися ще з якоюсь академічною фігнею. А я хочу сказати, що це брехня! Ми тут не для роботи. Ми тут для... дружби.

Вона притихла й вказала келихом на Ганну, і та відчула, як її щоки залив рум’янець.

— Бо друзів, хороших друзів, торба як важко знайти, — провадила далі Ейпріл. Вона була, безсумнівно, п’янюча, навіть трохи хиталася, але трималася дуже добре. — Друзів, які прикриють твою спину, друзів, які ніколи не зрадять. Коли знайдете такого друга, тримайтеся за нього. Правильно кажу?

— Однозначно! — крикнув хтось з іншого боку столу.

— Ну добре, тоді за це і вип’ємо. За друзів. За справжніх друзів! — вигукнула Ейпріл і підняла келих, розливши червоний напій собі на руку.

— За справжніх друзів! — заволали всі за столом.

— За тебе, Ейпріл, — сказала Ганна, підійнявши келих.

Ейпріл легенько й по-театральному вклонилася, від чого перука сповзла на одне око, а потім усміхнулася до подруги.

— А тепер, ви вже даруйте, піду до свого будуара перевдягнутися, — оголосила вона.

— А хіба не пізно? — із сумнівом запитала Ганна. — Уже майже одинадцята. Нас скоро витурять звідси.

— Чорта пухлого, — урочисто мовила Ейпріл і тицьнула пальцем на Ганну: — А ти не смій драпнути до ліжка, коли я повернуся до тебе спиною, юна леді. Я вернусь і гулятиму до останнього. Надіюся, що ви всі будете тут. Я говорю про кожного з вас, — сказала вона, обводячи звинувачувальним поглядом невеличкий натовп, що скупчився навколо столу. — Сьогодні субота, майже кінець триместру. І ви, ботанчики, можете хоч раз гарно гульнути!

По цих словах, драматично махнувши тогою, Ейпріл зникла за дверима. Г’ю звів брову й глянув на Ганну, яка спершу зайшлася сміхом, а потім відчула себе зрадницею.

— Та бачу-бачу. Але ти ж її знаєш. І це ії вечір. А ще вона була розчарована, що Вілл не прийшов.

— А я розумію, чого він злиняв, — пробурмотів Раян. — Увесь тиждень вона ставилася до нього, як до лайна.

— Ага, саме хотів сказати. Вона, може, і класна акторка, але й добряча скалка в дулі, — додав один з акторів, що грав у п’єсі. Ганна не знала його імені напевно, але пригадала, що Ейпріл, здається, називала його Луїсом. — Я і тижня не витримав би її. Респект тому хлопові, що терпів цю королеву драми майже весь рік.

— То, може, вони розійшлися? — втрутилася Клем. Ганні здалося, що так дівчина спробувала зам’яти розмову про вади Ейпріл. — Той тост і балачки про дружбу. Щось типу «жіноча солідарність понад усе». Зазвичай людина так каже тоді, коли її кидонули.

— То Ейпріл тепер знову на ринку вільних дів? — поцікавився Роллі. — Мені ставати в чергу? Вона ще та скалка в одному місці, але ж гаряча штучка!

— А що значить «знову на ринку»? Як я чув, вона з нього не йшла, — сказав його друг з кумедно-хтивим голосом. Вони обидва зайшлися диким реготом, але Ганна не сміялася. І Раян теж. Його обличчя палало громовим гнівом.

Пролунав перший дзвінок. Ганна підвелася:

— Я йду до бару, бо вже час останніх замовлень. Комусь щось брати?

— Мені одну пінту, — відрубав Раян.

— Кому ще?

— Я буду «Гіннесс». Щира дяка, — сказав Луїс.

Клем похитала головою.

— Я хотів би плящину чогось, — мовив Ролл, ніби перед ним стояла барменка. — Що там вони мають? «Сол»? «Естреллу»?

— Я запитаю, — коротко кинула Ганна.

— Я буду лагер, — сказав Г’ю, — але піду з тобою, бо ти сама не донесеш.

Ганна кивнула, почекала, поки Г’ю вибрався з-за вузької лавки, а потім розвернулася й рушила через велелюдну кімнату до бару. Годинник над стійкою показував, що вже за три одинадцята. Ейпріл не було вже майже двадцять хвилин, а бар от-от мав зачинятися. Дійти до Нового дворика й повернутися назад можна за кілька хвилин. Гаразд, за десять хвилин, якщо знімати перуку й макіяж. Ейпріл передумала? Чи запросила когось до себе?

— Що кому?! — крикнув бармен навпроти. Ганна підняла руку.

— Так-так, я наступний! — вигукнув кремезний хлопець у футболці для регбі й проштовхнувся вперед.

Незабаром пролунав другий дзвінок, і Ганна здалася.

— Думаю, потяг пішов, — сказала вона Г’ю.

— Ага. Які плани? Спатусі?

Ганна кивнула. Вони повернулися до столу, за яким досі сидів Раян та інші.

— Вибачте, не змогла доступитися до бару.

— Треба було послати того хлопа! — сказав друг Луїса. — Останні замовлення потребують трохи м’язів.

Усмішка Ганни згасла.

— Я, мабуть, піду спати, бо реально замахалася. Вибачте, що йду першою. Знаю, що зануда. Було дуже приємно познайомитися, — сказала вона групці акторів.

— Що? — Раян відірвався від захопливої розмови з хлопцем, якого Ганна ніби вже бачила в клавді. — Вибач, що ти сказала?

— Тоді ти — довбаний марксист, безсумнівно! — вигукнув його співрозмовник, наче їхня бесіда не переривалася.

— Я додому! — відповіла Ганна, підвищивши голос. — Вибач, що не принесла тобі пінти, не змогла навіть доступитися до того бару.

— Та нічого, — озвався Раян. — Слухай, Річе, якщо ти хочеш називати базову перерозподільну фіскальну політику марксизмом...

— Я... я піду з тобою, — дещо невпевнено сказав Г’ю. — Проведу тебе й таке інше.

Ганна вдячно йому всміхнулася. Після того випадку з Невіллом вона почувалася беззахисною та ловила себе на тому, що вечорами дедалі частіше озирається через плече. Швидка хода позаду змушувала її серце калатати, а адреналін підскакувати. Ганну мучив страх, що доктор Маєрс без її згоди поговорив з Невіллом про «звинувачення». І тепер Невілл вишукує її, щоб запитати, якого чорта вона звинуватила його в нападі. Саме тому думка, що її проведуть, надзвичайно заспокоювала.

— Якщо тобі зручно, то я буду дуже вдячна, — мовила Ганна. Г’ю взяв свою куртку з лавки, і вони поволі попрямували до виходу.

Порівнявшись там із групою дівчат, Г’ю одразу ж поступився, легенько вклонився і відчинив двері перед однією з них.

— Хай воно скисне, — видала дівчина, проходячи повз. — У мене є руки, хіба не бачив. Господи, таке враження, що у двадцятих минулого століття опинилася.

Вони проштовхалися повз Г’ю і, сміючись, зникли у дворику.

— Дякую, Г’ю, — мовила Ганна вибачливим тоном, бо він притримав двері й для неї. Після барної духоти повітря надворі було приємним, прохолодним і чистим.

— Прошу, — трохи сумно відповів Г’ю.

Ганну охопили злість і бажання захистити його. Г’ю такий милий. Тільки він помітив, що їй не хотілося йти додому наодинці. І він справді допоміг організувати цей вечір. Навіть попри те, що Ейпріл не була його найкращою подругою. Навпаки, вона завжди ставилася до нього з насмішкуватою зверхністю, крутила ним, як хотіла, мала за попихача й затикала ним усі діри. А Г’ю... Г’ю просто терпів усе зі своєю добродушною усмішкою. Хай навіть його манірність видавалася старомодною, але саме так він зав’язував стосунки з дівчатами. Не кожен має легкий шарм Вілла або провокаційну жартівливість Раяна. Навряд чи Г’ю скоїв злочин століття, притримавши перед дівчиною двері.

Вони ступили на знайому вкриту рінню доріжку в Старому дворику. Ганна взяла Г’ю під руку й ніжно стиснула її. Вона нечітко бачила його обличчя в тьмяному світлі місяця й ліхтарів, що височіли навколо дворика, але навіть попри це їй чомусь видалося, що він виснажений і пригнічений.

— Ти як? У тебе все гаразд?

— Та ніби гаразд, — мовив Г’ю та зніяковіло знизав плечима. — Якщо чесно, я дуже хвилююся через іспити. Я впевнений, що провалив той, який був після першої вистави Ейпріл.

Серйозно? — здивувалася Ганна. Вона пригадала Віллові слова: «Г'ю був найголоватішим хлопаком у нашому й всіх паралельних класах». — Слухай, я впевнена, що ти переживаєш через дрібниці. Усі думають, що провалили, поки не побачать результатів. Усе буде добре.

— Думаєш? — Г’ю скривився. Ганна була вражена — їй здалося, що він ледь стримує сльози. — Просто в медицині ти не маєш права на провал. Якщо не встигаєш за іншими, то тобі ввічливо покажуть на двері. Цей рік... він, по правді, справжній шок. У Карне не надто терпіли ледарів, але вчителі були на боці учнів і підтримували. А в Пеламі... таке відчуття, що тут ти борешся наодинці, боїшся всіх підвести. Ти розумієш, про що я?

Ганна мовчала, адже не могла дібрати потрібних слів. Насправді почуття Г’ю були для неї чужими: навчання в новому місці виявилося геть не таким важким, як вона боялася. У Додсворті не було викладачів на її боці. Їй просто бажали успіхів — як і сотням інших учнів, що навчалися з нею та в паралельних класах. І вона, звісно, не боялася когось підвести. Усі були щасливі, що їй вдалося досягти таких успіхів.

Коли вони повертали за ріг, Ганна подумала, що з усієї їхньої компанії вона найменше знає Г’ю. Зухвалий дотепний Раян, суха саркастична Емілі — вона знала їх менше ніж рік, але здавалося, ніби все життя. Знала їхні заяложені анекдоти, коронні фразочки, чула про їхніх друзів з дому, а ще про їхні перші рази й кошмарних колишніх. А між нею та Ейпріл була невимушена близькість, що можлива лише зі співмешканкою: Ейпріл — та людина, яка бачить її першою щоранку, чує її стогони над есеями, знає, коли в неї менструальні болі, і хто застукував її, коли дудлила молоко просто з пакета.

Навіть Вілл, стриманіший від інших — Ганна знала про його період у школі-інтернаті, про його батька з типовим характером військового та його м’якосерду маму, а ще про різкий розрив з Олівією, подругою Ейпріл. Вона знала, яких викладачів він ненавидів і що хоче вивчати наступного року.

А Г’ю... Г’ю та його думки були для неї таємницею, аж поки він сам не відкрився. І тепер Ганна шкодувала його, бо ж він мусив сам-один справлятися з турботами щодо навчання. Звісно, він дружив з Віллом, але той мав ще десятки друзів та Ейпріл. А Г’ю мав лише одного друга. Ганна вперше зрозуміла, як самотньо він почувався, коли Вілл був не в коледжі або зникав з Ейпріл.

— Чому ж ти мовчав? — запитала вона. — Я й не думала, що ти так переймаєшся. І нащо тоді ти пішов на першу виставу Ейпріл? Ти міг просто сказати, щоб вона відчепилася, і все.

— Ну так, — скривився він. — Я просто... вона так хвилювалася, розумієш? А Ейпріл... Їй важко відмовити.

Ганна мовчала. Тут вона його розуміла.

— Я просто боюся напартачити, — мовив Г’ю, коли вони проходили під Червеллською аркою, яка відділяла Старий дворик від Фелловзького саду. — Мої батьки не заможні, розумієш? Не такі, як у Вілла. Мій тато — простий сімейний лікар, а мама — домогосподарка. Вони все життя економили кожну копійку й відкладали гроші, щоб я навчався в приватній школі. А Пелам... що тут казати, Пелам — це все, чого вони хотіли. Мій тато навчався тут і так пишався, коли я вступив. Я в них один, справді єдина надія. Я не можу їх підвести. Просто не можу.

— І не підведеш, — мовила Ганна, здивована відчаєм у голосі Г’ю. Вона стиснула його руку, відчувши, як напружилися його тонкі м’язи під курткою. — А ще... Навіть якщо ти провалив той іспит — хоч я так не думаю, — то що з того? Вони однаково любитимуть тебе.

Г’ю знову знизав плечима, а потім, ніби бажаючи змінити тему, прокашлявся й сказав:

— У тебе сироти на шкірі. Дати куртку?

Він ніс її в руці. Ганна зупинилася, обернулася до нього й на мить торкнулася його обличчя.

— Г’ю, чому ти такий добрий? — запитала вона, а той ледь-ледь знизав плечима.

— Та не знаю. Просто дурник, мабуть.

— Ти дуже милий дурник, — усміхнулася Ганна. — І дякую тобі.

Вона взяла куртку, накинула її на плечі й повернулася до Фелловзького саду, трава якого біліла від роси. Раптом їй на думку спала одна ідея.

— А ти... а якщо порушити правила? Зараз же останній тиждень триместру. Нас навряд чи виженуть.

Якусь мить Г’ю, здавалося, не зрозумів, що про що вона. Проте незабаром його стурбоване обличчя осяяла широка усмішка.

— Я тільки за.

Вони відпустили руки одне одного й побігли по незаймано-неторканому саду, відчуваючи м’яку росяну траву на стопах. Добігши до іншого краю, зупинилися й перевели подих. Ганна озирнулася назад і побачила їхні зелені сліди зі зрадливо-чорнуватим відтінком на тлі блідих, по-ювелірному витончених і сяйних кінчиків неторканих стеблин. Їй довелося стримати раптовий порив сміху.

Коли вони пройшли крізь ковані ворота до Нового дворика, Ганна всміхнулася й хотіла щось сказати — згодом так і не пригадала що — але зупинилася. З-під арки, що вела до сходів, виринула постать. Постать, що дуже скидалася на... Не може бути.

Вона різко зупинилася.

Г’ю ще трохи пройшов, а потім почув, що вона стала, й обернувся.

— Ганно?

— Tc-c! — наполегливо прошипіла Ганна і показала в протилежний бік дворика. Чоловік, який поволі брів до галереї, їх, мабуть, не побачив — вони стояли в тіні високого тиса.

— Г’ю, — поспіхом прошепотіла вона, говорила тихо, але щоб він почув. — Г’ю, а це, це не... Невілл?

Він придивився, зняв окуляри, витер їх об футболку, знову надів і примружився, намагаючись розгледіти постать, що віддалялася, поволі розчиняючись у мороці галереї.

— Гм, ну так, може бути. Силует його. А що?

— Я впевнена, що він спустився із сьомих сходів. З моїх сходів, — пояснила вона, а Г’ю розгублено глянув на неї.

— Думаєш, він шукав тебе? — запитав Г’ю, порушивши тривале мовчання. Ганна обняла себе руками. Вона раптом затремтіла, попри теплий літній вечір.

— Не знаю.

— То він міг просто робити обхід, — дещо невпевнено мовив Г’ю.

— Який обхід? — запитала Ганна. — Нащо йому шастати сходами в таку пору?

— Хтось міг покликати його, — відповів Г’ю не надто переконливо.

Ганна міцно схрестила тремтячі руки, щоб вгамувати дедалі сильнішу тривогу. Раптом їй закортіло опинитися у своїй кімнаті, вдома, де Ейпріл, мабуть, не перевдягнулася і не зняла макіяжу, а вже вляглася на дивані й хропіла на все горло. Ганна могла б замкнути двері й згорнутися калачиком під теплою ковдрою з гарячою пляшкою води.

Джон Невілл зник у дальньому кінці дворика, у галереї, а Ганна мовчки пішла далі, дедалі більше прискорюючи ходу. Г’ю повагався якусь мить, а потім підтюпцем побіг за нею.

Вони мовчки попростували вздовж дворика і зупинилися біля сьомих сходів.

— А ти впевнена, що він виходив звідси? — зрештою запитав Г’ю.

Ганна стала біля освітленої сходової арки й глянула на темряву вгорі, а потім знизала плечима.

— Я не можу сказати напевно. Але, думаю, що так. А ти справді не бачив, як він виходив?

Г’ю похитав головою.

— Та в мене зір нікудишній. Нічого не бачив, поки ти не сказала. То я почекаю, коли ти дійдеш до кімнати.

— Та не треба, він уже пішов, — заперечила Ганна, але Г’ю рішуче замотав головою.

— Ні, я так хочу. Коли зайдеш до кімнати й будеш у безпеці, напиши мені. Тоді я піду. Але перед тим хочу переконатися, що в тебе все добре.

Він був напружений і стурбований. Ганна зауважила, що його чоло, на яке лягало нерівне світло лампи над сходами, було надто насуплене як для дев’ятнадцятирічного хлопця.

— Добре, — зрештою мовила вона.

Перший крок у сутінки завжди найгірший. Він нагадував стрибок віри — треба наважитися й пірнути в темряву, перш ніж сенсор на повороті сходів зафіксує рух, а нагорі замерехтить світло.

Однак підіймаючись, Ганна відчула, що поволі заспокоюється. Запахи й звуки сьомих сходів були такими знайомими та затишними. З-за дверей четвертої кімнати чувся гучний голос Генрі Клейтона. Це точно він провадив чергові політичні дебати зі своїм сусідом Філіпом, які, Ганна знала, могли затягнутися до третьої ночі. Поверхом нижче хтось приймав вечірній душ, запах гелю для душу Dove просочувався до сходів разом із плескотом води.

У кімнаті доктора Маєрса було тихо, але під його дверима виднілася смужка світла. Він, певно, ще не спав — перевіряв роботи студентів. Ганні чомусь полегшало від цієї думки. Ну й що з того, що Джон Невілл знову приходив сюди зі ще якимсь дурнуватим приводом? Ейпріл, певно, послала його й вигнала, і він забрався геть з підібганим хвостом.

Їхні двері, щоправда, були прочинені, але зовсім трішки. Так, ніби Ейпріл поспіхом вернулася й не зачинила їх до кінця. Вона не вперше лишала їх так, як і багато хто з коледжу: часом сусіди забували ключі. А іноді прочинені двері свідчили, що людина вдома й була б рада гостям. Хоча й не так пізно.

Ганна штовхнула двері й увійшла всередину. А потім...