Та дівчина

ПІСЛЯ

Ганна не могла заснути. Вона лежала, поклавши руку на живіт, прислухалася до рівномірного дихання Вілла й думала, чи він справді спить, але не наважувалася запитати.

Натомість вона знову й знову прокручувала в голові події минулого. Тепер дні перед смертю Ейпріл поставали в іншому світлі. Згадувала розмову з Раяном. І суперечку з Віллом перед вечерею.

А все тому, що Ганна не розуміла його бажання йти далі, залишивши минуле позаду. Так, вона й сама цього хотіла... дотепер. Але якщо через її свідчення невинна людина опинилася у в’язниці, а вбивця розгулює на волі, то ні. Вона не могла просто так змиритися із цим, хай як би Вілл того хотів. Не могла до кінця своїх днів роздумувати, чи не схибила тоді так жахливо. Вона мусила дізнатися.

Ганна лежала й намагалася перенестися спогадами до Пеламу, усе згадувала, згадувала, згадувала. Якби ж то вона пригадувала кінець того вечора так само чітко, як і його початок. Та здавалося, шок щось зробив із мозком — змусив його вимкнутися й забути, що постало перед очима.

Раптом їй дещо спало на думку. Г’ю.

Г’ю теж там був. Фактично він бачив те саме, що й вона, і, можливо, пам’ятає навіть більше.

Ганна перша опинилася в кімнаті з Ейпріл, упала на коліна біля її тіла й кричала, рвучи горло, але другим зайшов Г’ю. Саме Г’ю — а не Ганна — робив їй штучне дихання, відчайдушно натискав на її мертве серце, хоча й швидко зрозумів, що до життя її вже не повернути.

Можливо, Г’ю пам’ятає те, що не може згадати вона.

Із цією думкою Ганна перевернулася на інший бік і нарешті заплющила очі.

Їй байдуже до Віллових слів. Завтра вона зустрінеться з Г’ю.

— ХОЧУ ЗУСТРІТИСЯ З Г’Ю.

Ганна, ріжучи бейгл, намагалася розповісти про свої плани якомога безтурботнішим тоном, але Вілл, звісно, зрозумів, до чого вона хилила. Очевидно, не про невимушену дружню зустріч.

— Хочеш зі мною?

— Ні.

— Вілле...

— Слухай, ти запитала, — він поставив свою чашку, — я відповів. Я не хочу, щоб ти рилася в тому всьому. Немає сенсу, до того ж це тільки засмучуватиме всіх причетних. Зупинити тебе я не можу, але долучатися теж не буду.

— А що мені сказати Г’ю, якщо він запитає, чого ти не прийшов?

— Кажи що хочеш, — відповів Вілл і схопив свою сумку, — твої справи, не мої.

— Добре, — мовила вона, придушуючи полемічні нотки в голосі. — Але я однак піду.

— Гаразд.

Вілл розвернувся й вийшов, грюкнувши вхідними дверима. Від різкого звуку дитина в її животі здригнулася.

Ганна ненавиділа їхні сварки, а ще знала, що пізніше напише йому повідомлення з вибаченнями й спробує все владнати. Діставши телефон, вона відкрила листування з Г’ю у вотсапі.

«Привіт, Г’ю, — написала вона. — Не хочеш випити кави?»

Вона зупинилася й перечитала повідомлення. Чи воно невимушене? Не те щоб запрошення було дивним, але зазвичай зустрічі ініціював Вілл. І запрошувати Г’ю першою, без Вілла, так... так незвично. Друкуючи повідомлення, вона мала врахувати цей факт, та вирішила не наголошувати на ньому.

«Учора говорила з Раяном, — додала вона, — він питав про тебе. І я зрозуміла, що ми не бачилися цілу вічність :)». Палець Ганни застиг над кнопкою «Надіслати», але раптом її телефон запищав, нагадуючи, що час іти на роботу. Відчувши спалах несподіваної рішучості, Ганна таки натиснула ту кнопку, поклала телефон до кишені й вимкнула кавомашину.

Вона саме спускалася сходами до вхідних дверей і думала про плани на день, коли телефон завібрував. Відповідь Г’ю.

«Звісно. Можна випити по чашечці після роботи. Що скажеш? Я звільнюсь о 6».

Ганна полегшено всміхнулася.

«Шоста — супер, — відповіла вона. — Зайти до тебе в офіс?»

Зверху на екрані з’явилося «Пише...», і незабаром прийшла відповідь від Г’ю.

«Прекрасно. Побачимось о 6 :)».

ДЕНЬ БУВ НАДЗВИЧАЙНО НАСИЧЕНИЙ, нагадував радше суботу, а не п’ятницю. Десь о третій Ганна відчула запаморочення від голоду й усвідомила, що не обідала, тому похапцем з’їла сандвіч із сусіднього гастроному й побігла назад допомагати Робін із чергою. О четвертій тридцять вона вже вагалася, чи зможе вирватися на зустріч. Як залишити Робін наодинці з такою навалою покупців? Одна людина не дасть ради з касою та потоком запитань, не кажучи вже про потребу сходити до вбиральні або щось іще.

Однак о п’ятій тридцять крамниця спорожніла, ніби покупці скорилися магічному заклинанню. Робін, пробиваючи на касі обгортковий папір для останньої покупчині, підвела голову й побачила, що Ганна крадькома перевіряє час на телефоні.

— Уже йдеш?

— Ну... вже пів на шосту, але... ти впораєшся? — запитала Ганна. — Сьогодні якесь божевілля.

— Звісно, впораюся, ти ж бачиш, усі порозходилися. П’ятнадцять фунтів, дев’яносто сім. Щиро вам дякую, — звернулася вона до жінки біля прилавка, а та кивнула й дістала свою картку.

— Ну... якщо ти впевнена, — мовила Ганна. — Я тут ще трохи побуду. Якщо останньої хвилини буде наплив, то хоч допоможу.

Ганна, одягнувши пальто в кімнаті для персоналу, побачила, що із дзеркала на неї дивиться бліде й стурбоване обличчя. Вона пошкодувала, що не спланувала всього заздалегідь, не взяла із собою косметики: так почувалася б хоч трохи впевненіше перед розмовою з Г’ю.

У її сумочці лежала лише стара помада, але це вже краще ніж нічого. Наносячи її перед потрісканим дзеркалом над умивальником, вона згадала, як Ейпріл фарбувалася біля захаращеної шафки у своїй спальні.

«Чесно, єдина помада, якою я користуюся — це “Шантекай”, Ганно. У крайньому разі “Нарс”. “Номер Сім” не підходить. От із чого її роблять? З моторного мастила? Та ще й фактично без пігменту».

Ганна опустила погляд на помаду у своїх руках — стертий недогризок темно-рожевої помади «Шантекай», яку Ейпріл подарувала їй на Різдво так давно, — і на мить відчула, як колючий біль минулого відродився й пройняв її до кісток. Вона заплющила очі й глибоко вдихнула.

Потім натягнула ковпачок на помаду, накинула сумку на плече й вийшла з кімнати.

— Грандіозна вечірка? — здивовано запитала Робін, коли Ганна проходила повз касу. Та всміхнулася і знизала плечима.

— Та ні, просто коротенька зустріч зі старим другом. Але він дуже елегантний, і я завжди відчуваю свій несмак, коли ми бачимося. Працює пластичним хірургом.

— І грошей кури не клюють? — Робін підвела брову, а Ганна всміхнулася й кивнула. — Що ж, якщо він самотній...

— Самотній, — відповіла Ганна, хоча й не могла уявити Г’ю і Робін разом. Насправді вона взагалі не уявляла Г’ю з кимось... Він же просто... Г’ю.

— Ну тоді гарного вечора, — сказала Робін, коли Ганна попрямувала до дверей. — І не роби дурничок, бери приклад з мене.

— І які ж табу?

— Та їх мало, — мовила Робін і в’їдливо вишкірила зуби. Ганна засміялася, відчинила двері, розбурхавши дзвіночок нагорі, і вийшла на вулицю, оповиту вечірньою прохолодою.

Дощ, що крапотів увесь день, тепер вщух. Темний і слизький тротуар віддзеркалював ювелірний блиск крамничних вивісок, сяйво вуличних ліхтарів і світло фар невпинних автомобілів.

Ганна дійшла до кінця вулиці, перетнула її, повернула праворуч, потім ліворуч, відчуваючи, як вечірнє повітря просочується до її легень і охолоджує подих. Згодом зупинилася на перехресті й почекала на зелене світло. На протилежному боці дороги стояв лімузин з тонованими задніми вікнами, а позаду нього — дві автівки. Ганна мимоволі подумала, що в ньому їхала якась знаменитість або якась компанія святкувала дівич-вечір, аж раптом заднє вікно прочинилося — хтось протирав пару на склі. У Ганни ледь серце не спинилося.

Жінка всередині... жінка всередині... то ж Ейпріл.

Ганна прикипіла до місця з незмигним поглядом, але потім усвідомила, що чоловічок на світлофорі вже став зеленим і заблимав їй просто в обличчя, сповіщаючи про можливість перейти дорогу.

Ейпріл. Ейпріл. Не може бути. Але то ж вона... звісно ж, вона! Чи ні?

— Ейпріл!— гукнула Ганна, але жінка вже зачинила вікно.

Ганна поспіхом пішла через дорогу, а її серце мало не вискакувало з грудей. Дійшовши до тротуару, повернула не праворуч, до клініки Г’ю, а ліворуч і кинулася до ряду автомобілів — туди, де стояв лімузин. Але перш ніж добігла до нього, перш ніж постукала у вікно й покликала пасажирку на задньому сидінні, проревіли мотори, і ряд рушив.

Боже. Боже.

— Ейпріл! — безпорадно закричала вона, коли лімузин перейшов на другу передачу й набирав швидкість. Запізно. Автівка поїхала і зникла за рогом. Тоді Ганна вкотре зрозуміла: то не Ейпріл. Так завжди. Вона часто помічала в натовпі білявку з короткою стрижкою — і з шаленим стукотом серця кидалася туди, наздоганяла її і наштовхувалася на підлітку або жінку під сорок, які здивовано витріщалися на неї. Хай кого вона там бачила, але не Ейпріл. «Як завжди», — подумала Ганна, повільно розвернулася й пішла назад до перехрестя — до клініки Г’ю. І так буде завжди. Але вона ніколи не перестане шукати її.

РІВНО О ШОСТІЙ Ганна повернула за ріг і опинилася просто біля клініки Г’ю — перед чорними вхідними дверима зі стриманим блиском. Могло здатися, що вони ведуть до звичайної житлової будівлі, якби на них не висіла мідна табличка з написом «Клініка», а під ним — ім’я Г’ю та ще двох його партнерів, вигравіювані шрифтом Garamond.

Вона натиснула дзвінок, а коли рецепціоністка відповіла їй через домофон, мовила:

— Ганна де Частейн, я до Г’ю Бленда.

— На жаль, його робочий час уже скінчився, — тріскотів жіночий голос з динаміка домофона. — А ви записані до нього?

— Ні, я прийшла не на консультацію. Це особисте. Він чекає на мене.

— Хвилинку, — сказала жінка, і динаміки заглухли. Ганна стояла напрочуд довго. Вона саме надумалася зайти або знову подзвонити, та раптом почула чиюсь ходу. Блискучі чорні двері відчинилися навстіж.

То був Г’ю, високий і бездоганний — у довгому тренчі з верблюжої вовни, твідовій жилетці й ідеально скроєному костюмі в ялинку. Він зустрів її з розпростертими руками й усмішкою.

— Ганно!

Вони обійнялися. Ганна вдихнула дорогий одеколон Г’ю й відчула, як парасолька в його руках заколола в спину. Її живіт трохи неприємно стиснувся від обіймів. Вона ще й досі не звикла, що дитя нагадує про себе в таких ситуаціях. Не уявляла навіть, що буде на восьмому місяці. Потім Г’ю відпустив її — і вони стали розглядати одне одного в золотому світлі, що пробивалося крізь аркове вікно над дверима.

— Що ж, — зрештою мовив Г’ю, — не питатиму, як ти, бо квітнеш на очах.

Ганна розчервонілася, хоча не зрозуміла чому.

— Дякую. Ти й сам маєш дуже гарний вигляд.

— Точно не скаржуся, — відповів Г’ю. Він повісив парасольку на руку й відкинув чуб з очей. — Куди підемо? Я знаю гарний маленький бар за рогом, «Джолі Божоле». Зараз там може бути людно, але я знайомий із власником, тому точно не стоятимеш.

— Я можу й постояти годинку, Г’ю, — відповіла вона, водночас ображена й розчулена його турботою. — Я вагітна, але ж не хвора.

— Я тебе знаю, Ганно Джонс, — сказав Г’ю, вказуючи пальцем. — Ти цілий день стояла в тій книгарні, і найменше, що я можу — це забезпечити тебе стільцем.

— Добре, дякую, — відповіла вона, усміхаючись. — І «Джолі» чи як там — гарна ідея. Мені насправді байдуже, куди йти.

Г’ю взяв Ганну під руку і, підлаштовуючи свою ходу, рушив разом з нею вулицею. Поглядаючи на нього збоку, Ганна не стримала усмішки. Він скидався на карикатуру англійського державного службовця — типового класичного героя з фільмів за мотивами творів Джона Ле Kappe: пальто з верблюжої вовни, костюм, парасолька з гачкуватою ручкою, окуляри з роговою оправою. Ще й шкільна краватка з гербом Карне. Для повного образу бракувало хіба що капелюха-казанка. Г’ю завжди вмів гарно пройматися ролями — звісно, не так, як Ейпріл, але навіть в Оксфорді він, здавалося, завжди наслідував тих типових студентів, яких бачив у фільмах типу «Повернення до Брайдсгеду» або «Вогняні колісниці».

— Як твоя робота? — запитала Ганна, коли вони повертали за ріг. Знову пустився дощик, тож Г’ю розкрив парасольку й тримав її над ними вільною рукою.

— Добре, — усміхнувся він до неї. — Прибутково. А ще цього року ніхто не подав на мене до суду.

Ганна засміялася. Минулого року незадоволена пацієнтка подала до суду на клініку Г’ю, бо її новий ніс недостатньо відрізнявся від старого. Справу вона програла, бо Г’ю надав запис передопераційної консультації з її проханнями, щоб зміни були «ледь-ледь помітними, і ніс геть трішечки відрізнявся від того, що зараз». Жінка, очевидно, отримала те, чого просила.

— Як там Раян? — поцікавився він, а Ганна прикусила губу. Таке запитання було очікуваним. Певною мірою вона навіть сподівалася почути його: так могла б логічно перейти до теми, яку хотіла обговорити, але чомусь відчувала, що ще зарано. Вона уявляла, що згадуватиме Ейпріл, коли Г’ю триматиме в руках напій.

— Він... добре, — мовила вона після короткого мовчання. — На диво, добре. Я так давно його не бачила. Мені аж погіршало, коли зрозуміла, скільки часу минуло. Він казав, що ви спілкуєтеся.

— Часом буває, — відповів Г’ю люб’язним тоном. Ганна розуміла, що він намагався не посилювати її почуття провини. — Думаю, йому було легше розмовляти зі мною, бо ж я медик і все таке.

Ганна кивнула, вдячна, що Г’ю не змушує її ніяковіти. Згодом він різко повернув до вузького проходу між двома кам’яними будівлями. Ганні одразу впала в око освітлена вивіска — «Ле Джолі Божоле». Вони спустилися східцями до бару з дещо надокучливим французьким стилем: картини Анрі Тулуза-Лотрека на стіні, підставки для напоїв від «Ґолуаз» і ряди блискучих келихів та пляшок. «БОЖОЛЕ НУВО ПРИБУЛО!» — сповіщав напис французькою над баром.

У приміщенні було душно й надміру людно. Г’ю, як і обіцяв, поговорив із чоловіком за барною стійкою, тож для них знайшли столик у кутку. Ганні запропонували обшиту оксамитом банкетку, а Г’ю підтягнув свої досконало випрасувані штани й сів на табуретку навпроти. Бармен з театральною пишністю витер їхній столик, поставив нову свічку в забризкану воском пляшку, а потім вручив їм два меню.

— Дуже вам дякую! — вигукнула Ганна до бармена, намагаючись перекричати гамір. Він легенько вклонився на французький манір.

— Прошу, мадмуазель! Ми завжди раді вітати мосьє Г’ю. Чого бажає ваша душа?

— Чогось безалкогольного, будь ласка.

— «Пер’є»? «Евіян»? Оранджина? Кола? Апельсиновий сік?

— Ем... оранджину, якщо можна. Дякую, — відповіла Ганна.

— Мосьє? — бармен обернувся до Г’ю.

— Що ж, я просто зобов’язаний замовити «Джолі Божоле». Що скажете?

— Келих «Нуво»? Цьогоріч воно неймовірне.

— Прекрасно, дякую. І ще чогось погризти — можливо, an assiette de fromage?[6] І трохи хліба.

Бармен усміхнувся і ще раз вклонився, а тоді розвернувся й пішов крізь натовп до бару.

— Але не лише «давні молоді літа» спонукали мене навідати Раяна, — мовила Ганна, ніби їхня розмова не переривалася. Вона спробувала відкинути страх.

Г’ю підвів брову.

— Справді?

— Так, бо до мене дехто заходив. Його старий друг.

І Ганна почала пояснювати: згадала про Ґерайнта, про їхню зустріч у кав’ярні, про тест на вагітність і реакцію Вілла — про все.

Коли вона завершувала розповідь, обличчя Г’ю, як завжди, залишалося лагідним, але його права брова мало не діставала волосся.

— Ну от, я подумала... що зустрінуся й поговорю з тобою, — закінчила вона. — Ти єдиний, хто справді знає, що сталося того вечора. І ти пам’ятаєш усе.

— Розумію, — мовив Г’ю.

Він зняв окуляри й почав протирати їх нагрудною хустинкою, ніби намагаючись виграти час. Без них його обличчя змінилося: здавалося не таким довершеним, бо очі зменшилися й стали менш виразними.

До них підійшов бармен із тацею, де було вино Г’ю, оранджина Ганни й сирно-м’ясне асорті. Побачивши все це, вона раптом усвідомила, що страшенно зголодніла, водночас розуміла, що не може з’їсти дев’яносто відсотків замовлення.

Розставивши склянки й тарілки, бармен відійшов. Вони й досі мовчали. Ганна чекала. Г’ю заговорить першим, чи краще почати їй? Вона не знала напевно, що хотіла б запитати.

— Вілл... Вілл не в захваті від моїх дій, — зрештою додала вона, радше, щоб розірвати болісно напружене мовчання, а не щоб Г’ю це знав. — Тому він і не прийшов. Вілл не... Здається, він не розуміє, нащо я копаю. Для нього Невілл помер і все. Але я... Це мої свідчення, Г’ю. Якщо я помилилася, то Невілл помер у в’язниці через мене...

— Розумію, — знову мовив Г’ю. Він надів окуляри й зітхнув. На його обличчі виднілася втома, ніби Ганнина розповідь звалила на його плечі величезний тягар.

— Послухай, Г’ю, — імпульсивно звернулася Ганна. — Якщо ти хочеш про все забути, то так і скажи. Ми облишимо цю тему. Розмовляти про це необов’язково. Якщо ти відчуваєш те саме, що й Вілл, я не звинувачуватиму тебе, але...

— Ні, я розумію, — відповів Г’ю. Він потер долонею щетинисту щоку. — Я хотів би... ну я хотів би, щоб цей хлопець, Ґерайнт, не ворушив старого й не каламутив води. Але я не вдаватиму, ніби цього не сталося. І я розумію твої почуття. Що ти хотіла б знати?

— Усе, що пам’ятаєш з того вечора. Щось, будь-що, що я могла прогледіти або забути. Мені байдуже, чи заспокоять мене твої слова, чи змусять ще сильніше засумніватися у вироку — я просто мушу знати все.

— Навряд чи я розповім більше, ніж ти знаєш, — відповів Г’ю. Він добряче надпив вина, ніби готувався до чогось болючого. — Але спробую. Про початок вечора ти знаєш. Я був у кімнаті над будиночком і виглядав її. Вона прийшла зі своїми друзями з вистави. Усі вони були в костюмах, пам’ятаєш? У тих перуках і з макіяжем.

— Так, і дві дівчини перевдягнулися посеред вечора, здається, — пригадувала Ганна. — Клем і ще одна, як її звали? Шинейд чи якось так. Тільки Ейпріл і хлопці залишилися в костюмах.

— Ми всі були в барі весь вечір, — продовжив Г’ю. — Ніхто нікуди не виходив, я міг би заприсягтися. — Ганна кивнула. Вона пам’ятала те саме. — А коли бар мав от-от зачинитися, Ейпріл захотіла піднятися й перевдягнутися.

— Ще й так пізно, — пригадувала Ганна. — І по-дурному, бо її вже не впустили б до бару. Думаю, вона хотіла продовжити вечірку в нас або деінде.

— Але вона не повернулася, — додав Г’ю. — І ти сказала, що йдеш її шукати, а я захотів піти з тобою. Ми дійшли до дворика, були вже майже біля твоїх сходів, і ти побачила, як звідти вийшов Невілл.

— А ти його не помітив?

— Я бачив когось дуже схожого на Невілла, але не знаю, чи він виходив саме з твоїх сходів, — мовив Г’ю. — Але ти бачила... і бачила до того, як дізналася, що щось відбулося. І, крім того, він зізнався, що був там. Правда ж? Не починай сумніватися в собі.

— Та ні, — відповіла Ганна. — Тобто я сумніваюся, але не дуже. Не подумай, що в мене прогалини в пам’яті і я заповнюю їх. Ні, я просто хочу... хочу переконатися... розумієш? Хочу побачити все з іншого ракурсу. Може, я щось пропустила. У моїх словах є бодай якась логіка?

Г’ю кивнув.

— Гаразд, тоді що було далі? — запитала Ганна.

— Ну що ж... — повільно мовив Г’ю і знову надпив вина. Ганні здалося, що він намагається заспокоїтися, пересилити себе й відповісти. — Потім... ти піднялася сходами. Я чекав. Саме хотів піти, але почув, як ти закричала. Я знав, що не через Невілла, ми ж бо бачили, як він пішов, принаймні ти. Але ти кричала... кричала дуже налякано. І я одразу зрозумів, що щось не так. Я побіг сходами, двері були відчинені, ти сиділа в кімнаті, на колінах, схилилася над... — Він ковтнув, і його обличчя, освітлене свічками, раптом постаріло. — Над тілом Ейпріл.

— Ти розумів, що вона вже мертва? — пошепки спитала Ганна. Її горло пересохло, але вона не хотіла пити оранджини. Не була певна, що зможе проковтнути її.

Г’ю похитав головою.

— Спершу ні. Щонайменше не був упевнений. Вона мала дивний колір обличчя, але то могли бути залишки макіяжу. Вона була... — Раптом Г’ю здушено кашлянув, а потім приклав руку до обличчя, ніби намагаючись сконцентруватися. — Вона була в перуці. Я завжди запитував себе...

Він знову ковтнув, а потім притих.

— Що? — спантеличено запитала Ганна. Вона вже чула історію Г’ю, але цю подробицю — вперше. Про що він запитував себе?

— Я завжди запитував себе, — лагідно мовив Г’ю, — чи він вас, бува, не сплутав.

У Ганни все похололо всередині.

— Що ти маєш на увазі?

— Ейпріл мала коротке біляве волосся, а ти — на той час — довге й темне. І світло було дуже тьмяним, горіла тільки одна лампа в кутку.

Ганна кивнула: Г’ю казав про лампу з рожевим абажуром, яку вони завжди лишали ввімкненою, коли кудись ішли, щоб не повертатися до темної кімнати.

— Я не раз запитував себе, чи Невілл, зайшовши до кімнати й побачивши темне волосся, не подумав... не подумав...

— То ти гадаєш, що він хотів убити мене? — уточнила Ганна. Її губи пересохли, а руки раптом захололи, наче з них зникла вся кров.

— Ти саме тоді повідомила про нього керівництву, — жалісно сказав Г’ю. — Хіба не так? От я завжди запитував себе...

— Господи, — мовила Ганна. Вона схопила склянку й ковтнула трохи, намагаючись приховати тремтіння рук. — Ти хочеш сказати... що вона померла через мене?

— Ні! — різко відповів Г’ю. Він нахилився й узяв Ганну за вільну долоню своїми руками — великими, вправними, кістлявими й дуже сильними. Руками хірурга. — Ти не так зрозуміла. Хай хто вбив Ейпріл, то його провина. Не твоя, Ганно. Не дозволяй таким думкам поглинати тебе. Але я завжди запитував себе, от якби ти піднялася першою...

— Господи, — знову мовила Ганна. Їй стало погано.

— Ось що я мав на увазі. Не дозволяй собі зациклюватися на цих «а що, а коли б». Бо так і збожеволіти можна.

— Я просто хочу знати, — відповіла Ганна. Вона ковтнула слину, долаючи сухість у горлі. — Просто хочу знати, що сталося. Я не пам’ятаю, що було далі. Можу хіба пригадати, як ти робив їй штучне дихання...

Ганна приклала руку до голови, ніби намагаючись впорядкувати спогади. Вона пам’ятала, що Г’ю прибіг сходами, а потім упав на коліна біля Ейпріл.

Г’ю відпустив руку й відкинув чуба з очей. Горе затьмарило його обличчя.

— Я підійшов до неї. Ти стояла на колінах біля... біля її тіла. Ти знову й знову повторювала: «Ейпріл, боже, Ейпріл». Я намагався намацати її пульс і, думаю, глибоко в душі розумів, що вона мертва, але не міг, ніяк не міг цього визнати. Почав робити масаж серця, просто надіявся на чудо, а ти стояла така нажахана, бліда, спустошена... Ти хиталася, і я подумав, що ти зараз знепритомнієш, а тому сказав: «Ганно, заради бога, біжи до бару, поклич на допомогу». Почасти заради Ейпріл, а подекуди думав, що тобі краще піти, бо ти от-от упадеш. Я дуже хотів, щоб хтось подбав про тебе. Ти якось здушено схлипнула і хитаючись вийшла до коридору. Я чув, як ти важко спускалася сходами, задихалась і повторювала: «Боже мій, та допоможіть же хтось, будь ласка, допоможіть». А я й далі робив Ейпріл штучне дихання й масаж серця десь... боже, та навіть не знаю, скільки часу. — Він замовк, а потім, тремтячи, добряче надпив вина. — Я не зупинявся, аж поки не приїхали поліціянти. Здавалося, минула вічність. Але вони таки приїхали. Прибули врешті-решт. Сказали, що я зробив, що міг. Але цього було недостатньо. І я не думаю... я не знаю, чи зможу колись собі це пробачити. Цього було замало.

— Дякую тобі, Г’ю, — мовила Ганна. Її голос захрип, а очі запекли. Вони вперше обговорили ті події, Г’ю вперше розповів їй, що пам’ятав. До суду їм суворо заборонили обговорювати справу, щоб вони не повпливали на свідчення одне одного. А після... Після того Ганна найменше у світі хотіла знову поринати в біль і жахіття того вечора. Тепер їй стало соромно, бо зрозуміла, що Г’ю пережив те саме, що й вона, а може, навіть гірше. Усі ці роки він жив зі спогадом про мертві губи Ейпріл на своїх, з почуттям провини, що не зміг її врятувати. — Г’ю, ти ж розумієш, що ти не винен? Ейпріл уже була мертва, її задушили. Ти не зміг би її врятувати.

Г’ю мовчки хитав головою, сильно примруживши очі. Навіть за роговими окулярами виднілися ледь стримувані сльози. Він заговорив знову — затинаючись і водночас зайшовшись пронизливим сміхом:

— Вибач, я... я просто не очікував. Якби знав, то замовив би більший келих вина.

— І ти пробач мені, — щиро відповіла Ганна. — Я мусила попередити. Було несправедливо на тебе отак накинутися.

— Та все гаразд, — мовив Г’ю. Він намагався вичавити галантну усмішку, до якої, мабуть, вдавався під час розмов з пацієнтами, та вона не діяла на тих, хто знав його так добре, як Ганна. — Бог свідок, я вже мав би забути про все. Нині нам, імовірно, запропонували б безплатну терапію. Але тоді нам казали типу: «Ви просто не засмучуйтеся, на іспитах ми дивитимемося на вас крізь пальці». Розумієш?

Ганна кивнула, хоча насправді не розуміла його. Вона не повернулася до Пеламу. Г’ю, Вілл, Емілі й Раян — вони всі пішли далі — приголомшені й травмовані, але таки пішли далі та завершили навчання. А Ганна ні.

Натомість вона переїхала до своєї мами. Обіцяла собі повернутися до Пеламу. Можливо, після річної перерви. Та потім один рік переріс у два, а повернення до Пеламу — на ідею перевступити до Манчестерського університету. Або Даремського. Куди завгодно.

А потім поволі зникла і ця мета, відійшла в тінь. А з нею спогади про друзів, навчання і ту дівчину, якою вона була. Лишився тільки Вілл. Той, чиї листи, написані характерним гострим почерком, надходили регулярно, як за годинником. У них він розповідав про травневі бали й вечірки наприкінці триместрів, про веслування на річці й провалені іспити, про есеї, консультантів і різні витівки, а зрештою — про випускні церемонії, магістратуру та подальше післяуніверситетське навчання.

Тоді Ганна думала, що ніколи не переживе смерті Ейпріл, що вона вигоріла — і від тієї сповненої надій дівчини, яка прибула до Пеламу погодного жовтневого дня, лишилася сама оболонка. І якийсь час так і було. Почасти. Адже дещо, попри все, вижило. Її кохання до Вілла. Воно єдине вистояло.

— То... Ти думаєш, що це таки Невілл? — запитала Ганна через силу, а потім узяла склянку й надпила оранджини.

Г’ю знизав плечима.

— Та навіть не знаю. Тоді я був певен, але ти змусила мене задуматися. А все ж...

Він замовк.

— Що все ж? — перепитала Ганна.

Г’ю раптом розчервонівся, на його вилицях проступили яскраво-червоні плями. Він відкинув волосся з очей нервовим рухом — тим самим, який Ганна добре запам’ятала, коли вони зустрілися вперше. Вочевидь він збентежився.

— Що ти хотів сказати? — насупилася Ганна.

— Я почуваюся бовдуром, — мовив Г’ю. Він змучено скривився, але Ганна похитала головою.

— Та просто скажи, що хотів. Ми ж зараз у безпечному просторі «без жодного осуду», — мовила Ганна, показавши пальцями лапки на словах «без жодного осуду». Так вона намагалася бодай трохи зменшити напругу. Г’ю зайшовся тремтливим сміхом.

— Ну... якщо так потрібно. Гаразд, я хотів сказати, що... вона все ж таки мала ворогів.

— Ворогів? — Ганна не очікувала почути таких слів від Г'ю, тож здивовано глянула на нього. — Що ти маєш на увазі?

— Саме це. Ворогів. Ти знаєш про її постійні витівки. Вони... замахували людей, розумієш?

— Та то ж просто жарти... — сказала Ганна, але затихла, коли Г’ю підвів брову.

— Ну для неї, мабуть, жарти, але її жертвам не завжди було весело. Пам’ятаєш, як злився Раян, коли змив через неї всю свою траву в унітаз? А виклик до голови коледжу? Не думаю, що він був у захваті. Я ж порівняно легко відбувся: та дурна історія з телефоном і надувна секс-лялька в моєму ліжку. Господи, я витратив купу часу й сил, щоб винести її непомітно. Просто диво, що ми всі дозволяли їй виходити сухою з води.

Різкі нотки в його голосі здивували Ганну. В університеті він завжди був полохливий і поступливий, зводив усе до жартів з доброзичливою усмішкою. Вона навіть і не підозрювала, що Г’ю щось не подобалося. Та тепер пригадала тисячу дрібничок, тисячу подряпин на його серці від того, що Ейпріл постійно командувала ним, витирала об нього ноги. Вона добре пам’ятала той перший вечір, коли Г’ю намагався ґречно вийти з гри, а Ейпріл грубо відрубала: «Стули писок, Г’ю. Усім так чхати, що аж соромно». Вона згадала його вираз обличчя, коли він знову сів грати — ту напружену бунтівну лють.

— Г’ю... — повільно мовила вона. — Г’ю, а тобі взагалі... подобалась Ейпріл?

Запала тривала мовчанка. Потім Г’ю зітхнув, ніби випустив із себе почуття, які досі стримував.

— Чесно? Ні. Я нікому не сказав би таких слів, а тобі можу. Про мене, то Ейпріл була не надто приємною людиною, вона взагалі не підходила Віллові, і в останньому триместрі він дуже страждав через неї. Я розумію, чому в неї закохувалися хлопці. Вона була такою кумедною і ставала неймовірно милою, коли хотіла. Але деякі її витівки були дуже жорстокими. Тільки подумай, як вона вчинила з Емілі.

— А як вона вчинила з Емілі? — Ганна спантеличено повторила останні слова Г’ю. — Мені здається, вона їй нічого не зробила.

— А ти хіба не знаєш? — Г’ю насупився, а потім змінився на обличчі. — Це сталося просто перед... гм. Просто перед тим.

Йому не потрібно було пояснювати. Вона розуміла, що він мав на увазі.

— То що Ейпріл зробила? — запитала Ганна.

— Ну теж лист, — дещо невпевнено відповів Г’ю. — Схоже на той жарт, коли Ейпріл розіграла мене з телефоном. Тільки цього разу вона... — Він глибоко вдихнув. — Вона написала, що результати післяшкільних іспитів Емілі взяли під сумнів. Написала цілого листа, дуже переконливого, Емілі показувала мені. На офіційному бланку. Я навіть не уявляю, як вона його так якісно оформила. Зараз таке дуже легко зробити, дрібниця, бо на кожному телефоні є додаток для сканування, але тоді вона, мабуть, доклала титанічних зусиль, аби той лист вийшов настільки правдивим на вигляд. У ньому «екзаменаційна комісія» повідомляла, що відповіді Емілі збігаються з відповідями іншої дівчинки з її школи. Фактично Емілі звинувачували в тому, що вона або списала сама, або ж дала списати.

— Ого! — Ганна була ошелешена. Такий учинок справді жорстокий. Тепер вона зрозуміла, що Г’ю мав на увазі. Цей жарт був геть не смішний. Здебільшого витівки Ейпріл містили хоча б крихту гумору, хай навіть жертвам так не здавалося. Але цей жарт... він був направду жахливим. — А як Емілі відреагувала?

— Ну я дізнався про це пізніше, тому не скажу напевно. Але... та ти знаєш Емілі.

Ганна повільно кивнула. Вона справді знала Емілі. І раптом у неї виник гострий і ясний спогад: Емілі, що йде повз каплицю морозного листопадового вечора, а її голос холодний і пронизливий, як нічне повітря: «Якщо вона спробує втнути зі мною якусь подібну холеру, я її приб’ю».

— А як Емілі дізналася? — запитала Ганна. — Про те, що то витівка Ейпріл.

— У листі була вимога зателефонувати за вказаним номером і поговорити з одним з екзаменаторів. От Емілі й зателефонувала. Згодом вона розповіла, що спершу повірила, але потім щось її насторожило. Думаю, вона почула щось, окрім голосу Ейпріл, дзвін каплиці чи абощо, і запідозрила, що її співрозмовник зараз у коледжі. І все зрозуміла. Вона сказала, що Ейпріл навіть не перепросила, просто по-ідіотськи розсміялась і сказала, що Емілі сама винна, бо зарозуміла й дуже пишається своїм інтелектом. А тоді кинула слухавку.

— Господи! — Ганна піднесла руку до обличчя. Стільки всього прояснилося вмить. «Вибач. Робота». Ось чому Емілі не пішла на вечірку Ейпріл. Вона, певно, сиділа у своїй кімнаті, кипіла від гніву й намагалася вирішити, як бути далі. А що вона зробила б?

«Я її приб’ю».

Пішла б до керівництва коледжу? Поскаржилася б консультантові?

Хай що спало на думку Емілі, вона не встигла помститися. А може...

На Ганну раптово звалилася думка — як хвиля, що різко випливає на берег і накриває людину з головою.

А може, таки встигла...

Та ці роздуми Ганна одразу відкинула. Це ж смішно. Емілі могла мати зуб на Ейпріл, але, певно ж, не вбивала б її.

— Але для чого це Ейпріл? — запитала вона, поглядом благаючи Г’ю відповісти. — Чому вона так жорстоко вчинила з Емілі?

— Ну-у... — протягнув Г’ю. — Я можу помилятися, але завжди підозрював... Думаю, Ейпріл поставила Раянові ультиматум, і все склалося не за її бажанням.

— Тобто...

— Та не знаю, — дуже лагідно мовив Г’ю і взяв Ганну за руку. — Але... ваші з Віллом почуття, ближче до кінця всього... Ну вони не були очевидними, але, гадаю, не треба бути Фройдом, щоб їх помітити. А Ейпріл дуже добре зналася на людях.

Ганну кинуло в жар, а потім у холод.

— То ти знав? І Ейпріл знала?

— Не думаю, що вона щось знала. Але той останній тиждень був страшно напружений. І гадаю, Ейпріл захотіла порвати з Віллом і йти далі. Але Раян...

— Але Раян не хотів зв’язуватися з нею, — повільно мовила Ганна. — Хоча він і тягався з Ейпріл, та все ж любив Емілі.

— Це єдине пояснення, яке я маю. — Г’ю знизав плечима. — Щодо її відверто жахливого вчинку з Емілі. Вони ніколи не дружили по-справжньому, але й не ворогували відкрито. Однак та витівка — вона ж скидалася на справжню ненависть.

Ганна мовчки кусала губу й намагалася скласти докупи спогади. Наскільки вона пригадувала, Емілі була цілком ввічливою з Ейпріл упродовж тижня до вечірки. А отже, отримала того листа аж суботнього ранку. Якщо він лежав у поштовій комірці вранці, у день вечірки, то Ейпріл «надіслала» його напередодні, а ще витратила кілька днів, щоб написати текст і підробити бланк. Звідси випливає, що Ейпріл уже з понеділка планувала ту каверзу: коли всі були в театрі, підтримували її під час першого виступу, усміхались і захоплювалися нею.

Ганна пригадала. Згадала ту напругу між Раяном та Ейпріл, ввічливі посмішки, сварку «крізь зуби» з Віллом. Чи планувала Ейпріл вчинити так з Емілі, коли усміхалася до неї, випивала з нею й запрошувала її на каву? Певно, що так. Іншого варіанта немає.

Ганні стало дуже погано.

Потім їй дещо спало на думку. Якщо Ейпріл злилася на Емілі, яка, зрештою, нічого не зробила — просто була дівчиною Раяна, — то як вона ненавиділа Раяна за те, що він дав їй відкоша? Чи вистачило б того гніву, щоб підробити тест на вагітність?

У такому разі Ейпріл не була вагітною, коли померла? Однак якщо вона таки була вагітною, а батько майбутньої дитини знехтував нею, то це бодай трохи пояснює її надмірну жорстокість до Емілі.

О боже! Ганна мала припинити сушити голову, знову й знову спростовуючи свої ж підозри. Їй треба знайти когось, хто справді знав, про що думала Ейпріл того тижня. Але вона й гадки не мала, хто б то міг бути.

Наступну годину вони, ніби за мовчазною згодою, розмовляли про інше. Про дитину. Про справи Вілла на роботі. Г’ю розповів кілька кумедних історій про своїх пацієнтів, а Ганна — про своїх найексцентричніших покупців. Лише згодом, коли вони оплатили замовлення, а Г’ю подав їй пальто, вона подумала про дещо інше. Те, що скрутило їй шлунок дивною сумішшю тривоги й провини, що змусило її зупинитися й завмерти, так і не одягнувши пальта повністю, а Г’ю — тихенько кашлянути й нагадати їй, де вона зараз.

Якщо Ейпріл так злилася на Емілі — бідолашну Емілі, що не зробила нічого поганого, — то як вона могла гніватися на дівчину, яку, можливо, кохав Вілл? Як сильно вона ненавиділа Ганну?