Та дівчина

ПІСЛЯ

— Бажаєте кави?

Ганна замислено втупилась у вікно, а тому не почула запитання.

— Пані, бажаєте кави?

Вона обернулася й побачила провідницю в уніформі, що тиснулась у вузесенькому проході, тримаючи срібний чайник. Позаду неї стояв візок, який гойдався, адже потяг мчав через переїзд.

— Ой, пробачте, я задумалася. Ні, дякую, мені досить кофеїну на сьогодні.

— Є і безкофеїнова, — запропонувала жінка. — Усе безплатно.

Однак Ганна похитала головою. Вона добре знала смак кави в потягу: слабка розчинна з маленьким пакетиком сухого молока.

— Дякую, не треба, чесно. Я... — Ганна намагалася вигадати, як би віддячити жінці за її доброзичливість. — Я б взяла пляшечку води, якщо можна.

— Газовану чи негазовану?

— Негазовану, будь ласка.

Відкорковуючи пляшку, Ганна почула, що до неї хтось телефонує. На екрані висвітилося ім’я Г’ю. Вона трохи здивувалася. Чому б він телефонував?

— Г’ю! — вигукнула Ганна. Починати розмову зі слів «Ти що хотів?» було б грубо, тож вона запитала: — Як ти там?

— Добре, — озвався Г’ю своїм типовим низьким, дещо протяжним і таким знайомим голосом. — А ти як? Як там Оксфорд?

Ганна насупилася. Вілл розповів йому про поїздку?

— Поїздка... та... ще більше все заплутала, — відповіла вона. Їй не хотілось обговорювати все перед іншими пасажирами, більшість з яких працювали або спали. — Я ніяк не зберу думок докупи. Але... але думаю, що ми можемо виключити Маєрса з підозрюваних. Його там не було. Він був на конференції.

— Його там не було? А Вілл сказав, що ви із сестрою Ейпріл домовлялися про зустріч із ним.

— Ні, я про те, що його не було того вечора... ну ти зрозумів... — Вона озирнулася через плече. — Тоді... Коли це сталося. Його не було в коледжі.

— А-а! — вигукнув Г’ю. Схоже, що він здивувався і трохи розчарувався водночас. — Тоді... все-таки Невілл?

— Можливо. Не певна. Я зрозуміла... — Ганна стишила голос й обвела вагон поглядом. Ніхто на неї не дивився. — Г’ю, я дещо зрозуміла, коли була там. Хтось... хтось міг бути в її кімнаті, — тепер вона говорила майже пошепки, намагаючись не вживати слів «Пелам», «Ейпріл» або «вбивця», адже могла привернути увагу пасажирів. — Поки ми підіймалися сходами. Та людина могла б злізти по водозбіжній трубі.

— Що ти таке кажеш? — стурбовано запитав Г’ю.

Ганна рішуче підвелася.

— Чекай, я в потягу. Зараз трохи відійду. Секундочку.

Вона мовчки вибралася з-за тісного столика, пройшла вздовж рядів крісел і, відчинивши двері, опинилась у маленькому порожньому тамбурі. Вікно було прочинене, отже, поривчасті звуки вітру заглушать їхню розмову.

— Вибач, хотіла вийти з вагона. Сама не знаю, як це пояснити. Але, Г’ю, ми з тобою бачили вхід до сходів увесь час, і тому були переконані, що більше ніхто не причетний. А якщо це не так?

Запала тривала мовчанка. Ганна відчувала, що Г’ю гарячково міркує, осмислює значення її останніх слів. Вона не знала, на яку реакцію чекати, та коли він заговорив, його голос звучав... вона не розгадала, що за ним крилося. Мабуть, стурбованість.

— Ти комусь розповідала про це?

— Тільки сестрі Ейпріл, Новембер. Вона була зі мною. Я... нічого не сказала Емілі. Не змогла. Я...

Вона так і не видавила цих слів: «Я дуже сильно боялася».

— Я хочу поговорити з поліцією, коли приїду, — доказала вона.

— Ганно, я тебе прошу, будь дуже-дуже обережною із цим усім, — мовив Г’ю. — Мені здається, що тобі варто серйозно подумати...

Запала тиша. Г’ю мовчав, ніби ніяк не міг дібрати належних слів.

— Ти про що? — зрештою запитала Ганна. — Думаєш, мені не варто йти до поліції? А мені здається, що саме так найбезпечніше. Я краще поділюся цією інформацією з іншими. Правильно ж?

— Просто... — Г’ю притих. У його голосі звучала... невже паніка? Це геть не схоже на нього: він завжди був галантний і незворушний.

— Що таке, Г’ю? — щось у його голосі стривожило Ганну. Вона помітила, що мимоволі заговорила різкіше. — Та що ж трапилося? Просто скажи й усе.

— Ти маєш бути готова до того, що може статися, якщо й далі ворушитимеш ті події. До того, що дехто може... постраждати.

— Кого ти маєш на увазі під оцим «дехто»? — занепокоїлася Ганна. — Ти про мене?

— Та не зовсім... боже... от зараза, усе так складно. — Ганна зрозуміла, що він трохи сам не свій. Його голос зривався, а настрій геть не відповідав ситуації. Що взагалі відбувається?

— Г’ю, ти знаєш щось таке, чого не відаю я?

— Та не знаю я нічого, але просто... просто я...

— Г’ю, та кажи вже! — закричала Ганна, а потім глибоко вдихнула. — Вибач, я не хотіла, просто ти мене лякаєш. Що ти хочеш сказати?

Залягла тривала, дуже тривала тиша. Настільки довга, що Ганна глянула на екран перевірити, чи вони ще на зв’язку, чи не заїхав потяг у місце, де немає мережі.

Усе працювало. Г’ю нікуди не зник. Згодом він заговорив.

— Я дещо чув, коли повернувся до своєї кімнати.

— Що ти чув? Тобі хтось щось сказав?

— Ні, через стіну. Я чув щось. Точніше когось. Чув рухи.

За мить Ганною пронеслася хвиля роздратування. Г’ю говорив загадками й натяками, заходив здалеку, ніби чекав, коли вона зрозуміє те, про що й гадки не мала. Кого він чув? І через яку стіну?

— Ти про те, що чув когось у кімнаті через стіну від твоєї?

— Так, — відповів Г’ю, а його голос уже мало не вібрував від нетерпіння. Він ніби благав, аби вона зрозуміла його, аби не змушувала вимовляти тих слів. — О другій ночі. Через стіну.

І раптом Ганна зрозуміла. Її пробрав мороз, а спиною побігли тисячі мурашок — так, ніби її облили крижаною водою. Вона мусила вхопитися за поруччя біля дверей.

Чула, як Г’ю щось говорив, але його слова не могли пробитися через стіну шуму у вухах.

— Ганно? — почула вона голос, що долинав десь здалеку. — Ганно, усе гаразд? Скажи бодай щось.

— Усе добре, — через силу проказала Ганна. Її голос зробився ламким і здушеним, вона заледве говорила. Рука, якою тримала телефон, оніміла й похолола, здавалася жорсткою і пластиковою, як у манекена. — Я... дякую тобі, Г’ю. Мушу йти.

І поклала слухавку.

Вона прикипіла до місця, втупилася поглядом у мінливі пейзажі за вікном і відчула, як морозно-крижаний жах полився її венами.

Хотіла голосити: «Ні-ні-ні-ні!»

Та не могла. Не могла видати ані звуку. Розуміла, чому Г’ю не хотів промовляти того вголос. Розуміла, що він хотів пояснити, та ніяк не міг дібрати слів.

Розуміла, чому він попередив про наслідки.

Тієї ночі, тієї ночі, коли Ейпріл убили, коли він нарешті повернувся до своєї кімнати в клавді — десь о другій — саме тоді він почув звуки через стіну, чиюсь ходу. Це була хода його сусіда.

Г’ю жив наприкінці коридору. Він мав лише одного сусіда.

І тим сусідом... тим сусідом був Вілл.