Їхати довго, тому Ганна взяла квиток першого класу, який передбачав обід. Сиділа ліворуч за напрямком руху. За Единбургом шлях стелився вздовж узбережжя, тож упродовж коротких прекрасних тридцяти хвилин її від води відділяла лише тонесенька скляна шибка.
Ганна сиділа, притулившись головою до вікна, дивилася на берегову лінію, що здіймалась і опускалась, на хвилі, які виблискували під промінням осіннього сонця, і згадувала, як Вілл уперше приїхав до неї — у вересні після завершення навчання.
На той час Ганна жила в Единбурзі вже понад рік, однак місто й досі було чужим для неї, а тим паче його околиці.
«Ходімо на пікнік, — запропонував Вілл. — Виберемося з міста. Чув про велич Танталлонського замку». Тоді він ще не мав мотоцикла, тож вони поїхали потягом — тим самим маршрутом, що й зараз.
Пригадала, як на траві, яку поскубли вівці, Вілл розстелив ковдру й дістав ретельно запаковані сандвічі й домашній лимонний пиріг з глазур’ю. На тлі блідувато-блакитного неба темнів силует замку. «А ти щаслива?» — запитав він, і Ганна боязко відчула, як її серце стислося від могутнього кохання. Вони спустилися вузькою кам’янистою стежкою до безлюдного пляжу й скупались у крижаній воді Північного моря, тільки вдвох, а потім кохалися на дрібнесенькому піску під шотландським сонцем. Пізніше, лежачи у Віллових обіймах і відчуваючи стукіт його серця на щоці, вона подумала: «Я щаслива. Вперше за багато років, можливо, уперше після того, як Ейпріл померла, я щаслива».
Коли б вона тільки могла втриматися за це почуття — своє кохання до Вілла, за цю коротку мить досконалої гармонії та спокою. Та коли потяг розігнався, а колія звернула вглиб країни, спогад почав вислизати крізь пальці, як дрібний білий пісок: що більше намагалася його втримати, то невпинніше він щезав.
У Лондоні Ганна пересіла на потяг до Оксфорда, який незабаром помчав, звиваючись, як змія, через західну частину міста. Вона задивилась у вікно, сподіваючись, що впізнає краєвиди або відчує дежавю. Однак студенткою Ганна їздила цим маршрутом лише кілька разів. Уперше — на день відкритих дверей, удруге — на співбесіду, а втретє — повертаючись після Різдва, коли зустріла на вокзалі Раяна. Вона не могла пригадати, чи дивилася тоді у вікно, але певно ж таки дивилася, і їй було дивно, що востаннє бачила ці будівлі, кущі й поля, коли ще жила цілком безтурботним життям. Життям до того. До того, як усе змінилося.
Прибувши до Оксфорда, вона почекала, поки люди вийдуть з потяга, щоб спокійно спустити валізу східцями. Проте коли підійшла до виходу, дуже здивувалася: на неї чекав чолов’яга з простягнутою рукою.
— Дозвольте взяти вашу валізу.
— Та ні, дякую, не треба, — відповіла Ганна й на мить розгубилася: чому цей чоловік поводиться з нею, як з літньою жінкою? Потім глянула донизу й зрозуміла. Він побачив її живіт. Збагнувши це, вона відчула дивне хвилювання: тепер її вагітність явна, очевидна навіть для незнайомців.
— Дякую, — зрештою відповіла вона і подала йому ручку своєї валізи. — Щиро вам дякую.
Він узяв валізу та спритно опустив на землю, а потім ввічливо простяг руку, щоб допомогти Ганні.
Її пробирав сміх, коли таки подала йому руку. «Як, по-вашому, я підіймаюся сходами до своєї квартири без чиєїсь допомоги?» — хотіла запитати вона, але водночас була зворушена. Він розгледів у ній якусь вразливість і захотів потурбуватися, що заспокоювало, але й нервувало водночас.
ГАННА ПІД’ЇХАЛА НА ТАКСІ ДО імпозантної кам’яної будівлі. Зайшовши всередину, роззирнулася.
— Я можу вам якось допомогти, мадам? — запитала рецепціоністка, і Ганна кивнула.
— Гм, так... Я забронювала номер. Ганна де Частейн. Ч-А-С-Т...
— Так-так, бачу, — з усмішкою урвала її жінка. — Люкс на дві ночі, правильно?
— Люкс? — спантеличено перепитала Ганна. — Я бронювала двомісний стандарт.
— Я забронювала кращий, — пролунав голос позаду неї. Обернувшись, Ганна побачила Новембер з пустотливою усмішкою на обличчі. — Тільки не дратуйся!
— Новембер, — знервовано мовила Ганна. — Я не можу... ти тут тільки через мою пропозицію.
— Я тут, — суворо озвалася Новембер, — бо попросила тебе зустрітися зі мною, ще й нахабно вперлась у твою поїздку. Відмов не приймаю. Плюс уже пізно. Запитай ось у пані.
— Так, правда, — з усмішкою відповіла жінка за стільницею, ніби радіючи тому, що долучилася до цієї доброзичливої змови. — Усе вже оплачено.
— Новембер! — вигукнула Ганна і безпорадно засміялася, а дівчина пустотливо підморгнула їй, точно так само як колись Ейпріл, від чого в неї стислося серце.
— Одна людина, так? — запитала рецепціоністка, а Ганна кивнула, шкодуючи, що Вілл не поїхав з нею.
Люкс! Можливо, це їхній чи не останній шанс гарно провести час до народження дитини.
Зайшовши до своєї кімнати, вона спершу завмерла, потім стала уважно роззиратися, а тим часом ґречний швейцар показував їй, як вмикати світло, відчиняти й зачиняти балконні двері.
Коли він пішов, Ганна якийсь час поніжилась у ліжку, а потім надіслала Віллові кілька світлин у вотсапі й додала: «Шкода, що ти не поруч!»
Ганна саме задумалася, що робити далі, аж раптом у двері постукали. Відчинила їх і побачила Новембер, яка, якщо таке можливо, погарнішала ще більше.
— Привіт, — мовила та із широкою усмішкою. — Я надумалася зайти обговорити плани. Уже... — вона швиденько глянула на телефон, — уже майже четверта. Ми зустрічаємося з Емілі за вечерею, так?
— Так, — відповіла Ганна, кивнувши, — о сьомій. У неї вдома.
— Тоді тур Пеламом завтра по обіді?
— Так, а потім чай з доктором Маєрсом.
Новембер замислено кивнула.
— Тоді о котрій... — заговорила вона, а телефон у Ганниній руці завібрував, і на екрані вигулькнуло ім’я Вілла.
«Заздрю!» — написав він.
— Вибач, — мовила Ганна, намагаючись стримати усмішку. — Що ти казала?
— Просто хотіла запитати, о котрій виходимо. Ти ж, думаю, хочеш трохи полежати?
— Було б добре, — відповіла Ганна, сама собі дивуючись. Зазвичай вона не любила просто так лежати в готельному номері, але зараз втомилася, хоча й нічого не робила, лише їхала. Її мучив біль у спині, а глибоко в тазові якось дивно й болісно поколювало, мабуть, через те що вона цілісінький день просиділа в одній позі на жорстких сидіннях потяга.
— Добре, тоді я зайду десь о пів на сьому, так? Я подивилася на карті маршрут, думаю, що за пів години будемо на місці.
— Так, навіть швидше, — мовила Ганна. — Оксфорд не дуже великий. Тоді до шостої тридцять?
— Так, — відповіла Новембер і, на подив Ганни, нахилилась і ніжно поцілувала її в щоку.
— Ганно, дякую тобі за все.
— Та не будь дурненькою, — зніяковіло відповіла Ганна. — Нам обом тут не дуже весело.
— Так, я про інше... просто... весь час, поки Ейпріл була в Оксфорді, я канючила, щоб вона дозволила мені приїхати до неї. А потім, коли її не стало... мені завжди було цікаво, як вона там жила. Однак ніколи не могла наважитися приїхати сама. Я розумію, що для тебе все це нелегко, але я... я просто рада бути тут. Рада, що я з подругою Ейпріл. Відчуваю, що так найправильніше. Розумієш?
— Так, розумію, — мовила Ганна, а її серце заніміло. Їй захотілося взяти Новембер за руку й стиснути, але сумнівалася, чи вони достатньо знайомі для такого жесту. — Я теж дуже рада, що ти тут. Я... я сумую за Ейпріл. Дуже. А коли ти тут...
«А коли ти тут, я відчуваю, ніби частинка Ейпріл зі мною», — хотіла сказати Ганна, але не була певна, як Новембер сприйме ці слова, чи не образиться, що до неї ставляться як до привида Ейпріл або її заміни. Однак вона направду тісно пов’язана з Ейпріл — не тінь і не імітація, бо й сама має яскраві риси, які підкреслюють її індивідуальність. Водночас і дитині ясно, що вона — сестра Ейпріл, тому й виникає це чітке відчуття, ніби Ейпріл десь поруч, надто ж коли вони опинилися тут, в Оксфорді, через стільки років.
— Не знаю. Відчуваю, що вона теж тут. Надіюся, це не прозвучало дивно, — зрештою мовила Ганна.
Новембер сумно всміхнулась і похитала головою.
— Нічого дивного. Привид Ейпріл переслідував мене більшу частину дорослого життя. Навіть трохи тішить, що я не одна така.