Та дівчина

ПІСЛЯ

Коли Ганна втретє боляче вдарилася головою об автомобільне скло на вибоїні, то із жахом зрозуміла, що тепер кінець. Досить прикидатися. Уже недоречно вдавати, ніби вона сонна і ні про що не здогадується. Ніхто, навіть Г’ю, не повірив би, що вона й досі нічого не запідозрила.

— Де ми, Г’ю? — запитала вона й навіть трохи запишалася, що попри страх говорила так упевнено й без тремтіння в голосі.

— Ти про що? — озвався Г’ю, а потім глянув на неї і, без сумніву, побачив щось на її обличчі, яке освітлювало бліде сяйво приладової панелі й фар, відбите від мокрої дороги. Він зітхнув. — От лихо. Напевно, уже було б занадто сподіватися...

Він притих, а Ганна закінчила замість нього:

— Сподіватися, що навіть я, дурепа, повірю, що ми їдемо до поліційного відділка?

— Ганно, — м’яко дорікнув їй Г’ю. — Ти несправедлива зі мною. Я ніколи не вважав тебе дурепою.

— Та невже! — уїдливо відрубала вона. — Навіть тоді, коли я пішла до суду свідчити проти невинної людини?

— Докази були доволі переконливими, якщо чесно...

— Навіть тоді, коли я прибігла до тебе, ридаючи й вірячи, що мій чоловік — убивця?

— Що й казати, ти ж мала привід...

— Я мала привід, бо ти мені його дав, Г’ю! Чому? Чому саме Вілл? Та як ти міг? Він же твій найкращий друг.

— Бо я думав, що він — єдина людина, яку ти захотіла б захистити, — раптом огризнувся Г’ю. — А когось іншого ти залюбки віддала б на поталу звірюкам.

Автівку струснуло на черговій вибоїні, від чого зуби Ганни клацнули так сильно, аж заболіла голова. Дитина всередині неї несамовито штурхалася, ніби скаржилася на ті стрибки, тож вона неспокійно засовалася на сидінні, щоб зменшити тиск на живіт. Дощ перейшов у мжичку, але за вікном нічого не було видно: ані вогників, ані будинків. Вілла теж ніде не було. Вони заїхали вже надто далеко. Навіть якщо Вілл усе почув і слідував за підказками Ганни, шанси, що він вибере саме цю вузьку непомітну польову дорогу з усіх інших, були до болю мізерні...

— Де ми? — запитала Ганна, зціпивши зуби. — Де ми, Г’ю? Ти винен мені — ти винен мені правду принаймні зараз!

Г’ю засміявся.

— А ти не впізнаєш? Добра ти дружина.

— Що? — Вона спантеличено насупилася. А потім зрозуміла.

Пляж. Пляж, на який Вілл запросив її того першого тижня, коли приїхав до Единбурга. Пляж, де вони плавали й лежали на піску, де Ганна нарешті зізналася собі, що кохатиме цього чоловіка до кінця своїх днів.

Телефон у кишені нагрівся так, що Ганна більше не могла тримати його в руці. Відчувала, як він обпікає стегно крізь тонку тканину. Їй було боляче, але вона не забирала його, бо тепло телефона — це єдине, що в неї залишилося. Крихітний вогник надії, що Вілл на зв’язку й слухає її. Він слухає. І, можливо, навіть встигне приїхати, якщо вона виграє час, відволікаючи Г’ю розмовами, та викаже йому, де вони.

— Наш пляж, — мовила вона через силу. — Той, де ми... біля Танталлонського замку. А звідки... — Вона ковтнула і спробувала ще раз: — Звідки ти знаєш?

— Бо він мене питав, куди тебе відвезти, — відповів Г’ю.

Ганні здалося, що він... стомлений. Можливо, це було правдою, бо ж Г’ю носив у собі таємницю понад десять років. А тепер, скинувши цей тягар, певно, відчував дивне, але справжнє полегшення.

— Я саме закінчував тут літнє стажування, пам’ятаєш? Вілл сказав, що хоче запросити тебе кудись, у якесь дешеве романтичне місце, куди можна дістатися потягом.

— А чому... — заговорила Ганна й знову ковтнула. Поклала руку на живіт: дитина знервовано тремтіла, ніби відчуваючи її настрій. — Чому сюди? Чому зараз?

Обличчя Г’ю скривила якась потужна емоція. Ганна не розуміла, що то було. Огида? Каяття? Жалість? Усе разом, мабуть.

— Воно здалося мені доречним, — зрештою мовив він. Автівка зупинилася. Світло фар упало на скелястий ріг. Ганна почула шум хвиль, що розбивались об каміння далеко внизу. Отже, зараз приплив.

«Доречним для чого?» — хотіла запитати вона, та її серце вже знало відповідь. І місце направду доречне. Г’ю знав її майже так само, як і Вілл, майже так само, як вона знала себе.

Вона прийшла б саме сюди, якби хотіла накласти на себе руки. Від цього усвідомлення вона мала б запанікувати, але все сталося навпаки. Її пульс наче сповільнився. Той клятий чай ніби випарувався, і в голові проясніло — вперше за останні тижні. Усе поволі розвиднялося, ніби чиясь невидима рука нескінченно повільно обертала гвинтик мікроскопа, аж поки картинка перед очима стала невблаганно чіткою.

Г’ю намірявся вбити її. Так, щоб усе скидалося на самогубство. І в цьому була жахлива логіка: Ганна вибігла з дому, знавісніла, бо ж звинуватила власного чоловіка у вбивстві своєї найкращої подруги. Стрибнула до таксі. І поїхала... а куди? Ніхто не знає. Вона не сказала Віллові. Не сказала своїй мамі. Тож могла бути де завгодно.

Телефон уже просто палав у її кишені, ніби його розпекли до червоного, але часу в Ганни залишалося обмаль. Вона мусила затримати Г’ю якомога довше. Однак якщо Вілл не знайде її, якщо не приїде вчасно...

— Роззуйся, — лагідно мовив Г’ю, і Ганна одразу зрозуміла навіщо. На ній не мало бути нічого, що вказувало б на нього. Вона кивнула, глянула вниз на в’єтнамки, які трохи прикривав живіт, і стала роззуватися. Не було сенсу опиратися. Краще якомога довше зволікати.

— А хіба ніхто не здивується? — запитала вона, скинувши одну в’єтнамку. — Через босий труп. Думаєш, всі повірять, що я проїхала такий шлях потягом роззута?

Г’ю похитав головою.

— Я сподіваюся, що трупа не буде. — Він вказав на скелю, а Ганна знову почула гуркітливе могутнє ревіння хвиль. — Тутешні теч її...

Г’ю притих. Ганна розуміла, про що він. Люди зникають тут щороку: плавці, рибалки, самогубці... Досі знайшли лише кілька тіл.

— Та навіть якщо і знайдуть тіло, — заговорив він знову, — хто зауважить, що ти без взуття?

Ганна кивнула. Вона розуміла, що мала би боятися. Але це ж Г’ю. Добрий лагідний Г’ю з руками хірурга й неслухняним чубом. Здавалося, ніби вони просто сидять і обговорюють якусь п’єсу чи книжку. Вона втратила зв’язок з реальністю. Телефон, який пік-пропікав ногу, був єдиним якорем, що не давав їй загубитися в цьому мороці.

— А ти навіть не поцікавишся як? — запитав Г’ю, а Ганна глянула на нього й насупилася.

— Ти про що? Ейпріл?

— Так. Хіба тобі не цікаво, як я так зміг? Як опинився у двох місцях одночасно?

Ганні раптом трохи закортіло розсміятися, бо отакий він, типовий Г’ю. Г’ю, що гордо прокатав її на своєму новісінькому BMW, яке придбав через два роки після закінчення навчання. «Така красуня, правда ж?» Г’ю, що під час розмов побіжно згадує Демієна Гірста. Г’ю, що носить свою стару шкільну краватку, хай навіть майже ніхто не розуміє, що вона означає. Г’ю, що підписує електронні листи скороченнями MD, FRCS, EBOPRAS і всіма іншими регаліями лише тому, що може.

Він хотів повихвалятися.

Ганна зціпила зуби. Лоскотання його самолюбства суперечило всім її інстинктам — він убив Ейпріл. Він не повинен хвалитися цим учинком — навіть якщо чекав такої нагоди десять років.

Однак єдиний шанс виграти час — змусити його говорити. Вона глибоко вдихнула.

— Я знаю як. Просто не розумію причин.

— Ти знаєш як?! — дещо роздратовано запитав Г’ю зі скептичним виразом. Ганна кивнула.

— Так. Так, я розумію, що надто довго дивилася не туди. Але тепер впевнена, що знаю.

Вона згадала те відчуття в автівці, коли здавалося, ніби Гвинтик мікроскопа поволі крутився, а потім картинка раптом опинилася у фокусі, — і зрозуміла, що не просто впевнена, а абсолютно впевнена.

Ганна знову побачила кімнату, Ейпріл, розпластану на килимку, її червоні щоки й розкинуті руки — як на картині олійними фарбами, подумала вона ще тоді. Як на сцені. Прекрасна дівчина, трагічна композиція. Ромео й Джульєтта. Отелло й Дездемона.

— Он як... — Г’ю усміхнувся і схрестив руки. — Ну тоді розказуй.

— Певною мірою я мала слушність, — сказала вона. — Той факт, що між відходом Невілла й нашим приходом ніхто не міг іти сходами, був оманливою зачіпкою.

— А все ж, — спокійно мовив Г’ю, — я не злазив по водозбіжній трубі, Ганно. Стривай, може, я неправильно зрозумів. Ти маєш на увазі, що я виліз по ній?

— Ні, — відповіла Ганна. Її пульс вирівнявся, серце билося спокійно й ритмічно. Вона раптом усвідомила, що її тіло робить усе, аби тільки зберегти життя їй та її дитині. Вона хотіла жити. — Ні, я все наплутала. Ейпріл не була мертвою, правда ж, Г’ю?

— Ти про що? — запитав Г’ю. Та Ганна прочитала в його погляді, що він намагався викрутитися. Вона влучила в саме яблучко, і вони обоє розуміли це. — Ти ж сама бачила її мертве тіло.

— А насправді не бачила, правда ж? Я бачила Ейпріл, що лежала на підлозі, вдаючи мертву. Саме так, як ви з нею і задумали.

Запала дуже й дуже тривала мовчанка. Потім тишу в автівці порушив ляск, від якого дитина в животі Ганни здригнулася. А потім другий. І ще один. Г’ю аплодував.

— Браво, Ганно Джонс. Отож. Нарешті ти все з’ясувала. А я знав, що із часом ти зрозумієш.

Гак. Він знав, що Ганна докопається до істини, якщо не зупиниться. Залякував її, переконував, щоб облишила справу, а коли цей план не спрацював, то звернув її увагу на Вілла — єдину людину, яку вона захотіла б захистити, а тому зреклася б упертих пошуків правди. Однак Ганна не зупинилася. Навіть заради Вілла. Від цієї думки їй заболіло серце.

— Я от завжди дивувалася, — мовила Ганна собі під ніс. — Чому Ейпріл мені нічого не втнула того останнього тижня? Вона карала всіх. Вілла за те, що покинув її. Раяна за те, що не хотів відшити Емілі. Емілі за те, що мала нахабство й далі бути з Раяном. А от мені вона нічого не робила. У цьому не було жодної логіки. Спершу я думала, що це тому, що вона не знала про нас із Віллом. Хоча насправді й не було чого знати. Ми нічого не робили за її спиною. — «За винятком того поцілунку», — підказало їй серце, та вона проігнорувала його й повела далі. — Але ж інші таки помітили. Ти сам казав: не треба бути Фройдом, щоб побачити наші з Віллом взаємні почуття, а Ейпріл дуже добре зналася на людях. Вона була в курсі. Вона знала про все. Тоді чому карала всіх, окрім мене? А потім я зрозуміла.

— Так? — запитав Г’ю зі своєю лагідною, старосвітською цікавістю й ввічливістю. — Продовжуй.

— Я зрозуміла, що вона таки покарала мене. Той останній вечір, вечір, коли я знайшла її мертвою в нашій кімнаті, — ось яким було моє покарання. Саме так вона показала, якою сукою я була. «Якщо я помру, ти пошкодуєш», — типова підліткова реакція. Люди ніколи не кажуть таких слів щиро, а надто ж Ейпріл. Вона нізащо не наклала б на себе рук. Бо надто любила себе й цінувала своє життя. Але хотіла, щоб я зрозуміла, як воно. Хотіла, щоб я страждала, хай навіть пів годинки або двадцять хвилин, від руйнівного нестерпного відчуття — розуміння того, що я накоїла й до чого це призвело.

Телефон у її кишені став буквально розпеченим. Завтра на її нозі буде опік — якщо переживе цю ніч.

«Вілле, де ж ти?»

— Отже, — мовив Г’ю. Він склав долоні разом, як істинний викладач, що провадить дискусію, слухає аргументи та виявляє слабкі місця. — Отже, вона прикинулася мертвою і дочекалася, поки ти зайдеш до кімнати. Що далі?

— Ти був замішаний у всьому, — повела Ганна далі. — Іншого варіанта нема, бо якби я підійшла до неї надто близько, то зрозуміла б, що вона жива. Тому Ейпріл попросила тебе допомогти. Твоє завдання: прибігти саме тоді, коли я відчинила двері, а потім упасти на коліна біля її «трупа» й сказати мені, скориставшись своїм авторитетом майбутнього медика, що вона мертва. Потім ти мав відправити мене, щоб я, як ненормальна, кликала на допомогу керівництво. Ейпріл підвелася б і сказала всім, що просто заснула або щось типу того, а я би постала п’яною безтямною ідіоткою в очах інших.

— Дуже добре, — відповів Г’ю. Він поправив окуляри й здмухнув чуба з очей. — Я вражений.

— Але, звичайно, щойно я вийшла з кімнати, ти вбив її. Імовірно, вона й звестися не встигла. Ти скористався шумом, коли я гупала у двері й верещала на сходах, і задушив її. Але задушена людина має інакший вигляд, ніж та, що вдає мертву. Тому ти не впускав мене до кімнати, коли я повернулася з керівництвом. Пригадую, як ти стояв там, нагорі сходів, загороджував двері й казав: «Не заходьте, не торкайтеся тіла». А знаєш, — Ганна сумно й іронічно засміялася, — знаєш, я пам’ятаю, як мене вразила твоя розсудливість, те, що ти знав, як поводитися. Але це все дурниці. Тобі просто треба було, аби я не побачила тіла своєї подруги, її розпухлого обличчя й синців на руках, бо ти притискав їх колінами, синців, яких не було кілька хвилин тому. Поліціянти нічого не зрозуміли. А хіба можливо було? Коли вони прийшли оглянути тіло, то не могли з’ясувати, коли її вбили — о 22:59 чи о 23:05. Та ще й ми з тобою наполягали, що знайшли Ейпріл мертвою о 23:03... — Ганна ковтнула слину. — Бідний Джон Невілл. Він не мав жодних шансів. І я сама ж подбала про все.

— Невілл був шкідником, — відрубав Г’ю. Він заглушив двигун, а Ганну охопив приплив страху. Господи, о господи, де ж Вілл?

А тоді її різко пробрав жах, адже вона усвідомила, що телефон у її кишені більше не пече в ногу. Геть навпаки — він швидко холонув.

Або Вілл поклав слухавку, або — її охопила болісна певність від згадки, що перед тим падінням телефон був заряджений наполовину — розрядився акумулятор. Їй кінець. Вона зробила ставку на те, що Вілл встигне, але програла. Тепер навіть 999 не набрати.

Про всяк випадок сподіваючись на краще, вона натиснула кнопку живлення й бічну кнопку водночас, готуючись почути сигнал, але він не пролунав. Потім на бічну кнопку й кнопку гучності. Знову тиша.

Що ж, от і все. Вона сама. Лише Г’ю та вона.

Та потім відчула поштовх дитини й усвідомила, що не сама. Вона не збиралася помирати.

— Уже час, — сказав Г’ю.

— А як щодо «чому»? — запитала Ганна, відчайдушно тягнучи час. — Я сказала тобі, що знаю як. Але чому, Г’ю? Чому Ейпріл?

Однак Г’ю повернувся й глянув на неї, а потім похитав головою, ніби шкодуючи, яка вона дурна.

— Цього я вже не казатиму, Ганно. Ми не у фільмі про Джеймса Бонда. Я не читатиму тобі довжелезної лекції про свої мотиви. То не твоє діло. Вилазь з машини.

— Г’ю, ні, — заблагала вона, поклавши руку на живіт. — Будь ласка. Не треба. Я ж вагітна. Хіба для тебе це нічого не значить? Ти ж уб’єш не тільки мене, а ще й мою дитину. Мою і Відлову дитину.

— Ганно, — дуже повільно мовив він, ніби розмовляв з кимось украй дурним, — вилазь із машини. Інакше битиму тебе по череву, поки дитина не помре. Ти мене почула?

Ганну всипало морозом.

Г’ю доброзичливо усміхнувся й поправив свої окуляри, як у Стівена Гокінґа.

— Будь ласочка, — прошепотіла вона. — Г’ю, будь ласочка, я нікому нічого не скажу. Я ніколи так не вчинила б з тобою. Ти ж мій друг.

— Я тебе прошу, — відповів Г’ю, а його голос прозвучав... весело й трохи сумно водночас. — Ганно, ми з тобою прекрасно розуміємо, що ти лукавиш. Ти навіть не спинилася, коли знала, що можеш захистити Вілла. Ти справді думаєш, що я тобі повірю?

— Ні, — відповіла Ганна. У неї пересохло в горлі. — Не заради тебе, ні. А заради дитини. Заради своєї дитини я збережу цю таємницю. Якщо ти мене відпустиш, я присягаюся... я присягаюся життям своєї дитини...

Однак він лише хитнув головою.

— Вибач, Ганно, уже запізно.

Г’ю засунув руку до кишені, а коли витягнув її, Ганна заціпеніла. Він тримав пістолет.

— Ти не можеш, — видала вона із себе, але її язик, здавалося, занімів. — Ти не можеш застрелити мене, подумай про докази, кров у твоїй машині. Ніхто ж не повірить у самогубство.

Г’ю зітхнув.

— Знаю, дякую. Виходь з машини, Ганно!

Ганна похитала головою. Вона чітко усвідомлювала: якщо вийде, їй кінець. Г’ю не міг убити її у своїй машині, адже тоді не зможе стерти доказів. Її єдина надія — щонайдовше затриматися всередині. Аж раптом він без попередження нахилився й сильно вдарив її дулом пістолета в живіт.

Шок і біль пронизали її тіло, як електричний струм. Ганна заверещала, а дитина в животі почала звиватися як риба. Г’ю закричав їй просто в обличчя:

— Вилазь із довбаної машини, суко!

Вона вперше в житті почула від нього лайку й зрозуміла, що тепер точно кінець, що тепер доведеться вийти. Зігнувшись і вхопившись за живіт, що пульсував від болю, Ганна намацала ручку й незграбно видерлася під дощ.

— Йди до краю, — сказав Г’ю. Він стояв біля протилежного боку машини, його обличчям стікав дощ.

Спотикаючись і тремтячи, Ганна підкорилася. На ній і досі була позичена куртка. Раптом у її голові сяйнув пронизливий спогад про той вечір багато років тому, як бігла з Г’ю Фелловзьким садом. Тоді вона теж була в його куртці. Так усе скінчилося для Ейпріл. А тепер і для неї.

Вона стояла на краю скелі. Позаду не було нічого, лише гуркітливе ревіння хвиль внизу — вони розбивалися об зубчасті каменюки й були ладні підхопити її тіло, перетовкти його в невпізнанну масу — сире роздуте місиво без жодних синців і слідів ДНК. А чим ризикує Г’ю? Таксист пригадає, як підвіз Ганну до його будинку? Під її нігтями знайдуть його ДНК? Він складе вкрай простеньку історію: Ганна пішла рано-вранці, сказала, що поїде кудись потягом. Або візьме таксі. «Так, здається, вона була пригнічена, офіцере. Ні, не розповіла, куди піде».

О господи, їй кінець.

— Кинь мені куртку, — наказав Г’ю. Ганна, затремтівши ще сильніше, стягнула куртку й жбурнула її. Та впала зіжмаканою купою біля ніг Г’ю. Він підняв її, а потім махнув рукою на край скелі. — А тепер стрибай.

Ганна озирнулася через плече й безпорадно похитала головою. Вона не зможе. Хай навіть Г’ю застрелить її, але вона не кинеться з ненародженою дитиною в море. Не зможе.

Г’ю підійняв пістолет.

Раптом Ганнине серце завмерло, а потім знову застукотіло, сповнюючись надією. Вона розчула не лише гуркіт моря, але й інший звук. Ревіння двигуна, що дедалі наближалося. Вогник світла мчав, вихиляючись і повертаючи в темряві. Мотоцикл їхав надто швидко тією вибоїстою, недобудованою дорогою.

То був Вілл.

Г’ю розгублено глянув через плече, прикриваючи очі від сліпучого світла, що наближалося. А потім пробурмотів щось собі під ніс — однак Ганна нічого не почула — і повернувся обличчям до дороги. Тієї миті мотоцикліст минув останній поворот.

Вілл зупинився за кілька метрів від них, зістрибнув і, навіть не заглушивши двигун, стягнув з голови шолом. Його очі були чорні від страху, але Ганна бачила, що він намагається заспокоїтися.

— Г’ю, — заговорив він, простягаючи руки. — Г’ю, послухай, не роби цього.

Однак Г’ю... плечі Г’ю затремтіли.

Ганна розгубилася й перевела погляд на Вілла, який благально простягнув руки, а потім знову на Г’ю. Він плаче? Спостерігала якусь мить за тим, як він безпорадно хитає головою, а тоді збагнула: він не плакав, він сміявся.

— Г’ю? — видавила вона із себе й відступила на крок від прірви. Здавалося, що від цього руху кожнісінький м’яз її утроби розірвався. Нова хвиля болю з місця удару розтеклася животом.

— Ти недоумок викінчений, — пробубнів Г’ю, витираючи з-під окулярів сльози сміху. А можливо, дощ. — Ти ідіот, Вілле! Хіба не розумієш, що міг би жити? А замість того розв’язав усі проблеми.

— Це ти про що? — запитав Вілл. Він підступив на крок ближче, а Г’ю рвучко обернувся й навів пістолет на живіт Ганни.

— Ще крок, і побачиш свою дитину просто зараз, — відрубав він. Його голос раптово скрижанів.

— Добре, добре, — відповів Вілл і підняв руки. Ганна затремтіла ще сильніше. Вони зустрілися поглядами. «Пробач», — намагалася сказати вона. Вілл заплющив очі й легенько похитав головою, ніби відповів: «Нічого, усе гаразд».

Потім він глянув на Г’ю.

— Ти про що? Які проблеми я розв’язав? — запитав він, намагаючись говорити спокійно й впевнено, але голос його тремтів.

Г’ю похитав головою.

— Тепер не обов’язково інсценувати самогубство, — мляво відповів він. — Не доходить? Я міг би просто застрелити її, але, якби тіло прибило до берега, важко було б пояснити кульове поранення. А так... так набагато краще. Ти вбив свою першу дівчину, а коли твоя дружина щось запідозрила... — Г’ю на мить притих, знизав плечима й доказав: — Ти застрелив її, а потім наклав на себе руки. Просто ідеально, правда ж?

Він підняв пістолет і навів його на груди Ганни.

— Г’ю, не роби цього, — мовив Вілл. Його голос сповнився таким гострим болем, що Ганнине серце обливалося кров’ю. — Г’ю, ти був моїм другом.

— Пробач. Ти все дуже спростив, — відповів Г’ю та зняв пістолет із запобіжника.

Ганна заплющила очі. На якусь мить вона замислилася, чи дуже болюча така смерть і як швидко помре її дитина.

Потім почула несамовите ревіння Вілла, що кинувся на Г’ю. Пістолет вистрілив, куля просвистіла просто біля Ганниного плеча. Вона інстинктивно пригнулася, хоча до того часу куля вже давно впала в море.

Г’ю та Вілл, обхопивши один одного, покотилися по багнистій землі. Пістолет був затиснутий десь між ними, а палець Г’ю — досі на гачку.

— Вілле! — заверещала Ганна. Чоловіки безмовно боролись у дощовій темряві. Вона не знала, що робити. Хотіла побігти й допомогти Віллові, відтягнути Г’ю, але не могла наражатися на ще один удар у живіт. Місце, куди Г’ю вдарив, пульсувало від глухого гарячого болю, а ще глибоко в попереку виник зловісний спазм.

— Вілле! — заверещала вона знову, рвучи собі горло його ім’ям.

Г’ю опинився знизу, а потім взяв гору в бійці. Ганна побачила пістолет: він упустив його, а може, Вілл вибив. У всякому разі зброя тепер лежала на мокрій траві, а двоє чоловіків котилися від неї до краю скелі.

Ганна розуміла, що мусить зробити.

Вона побігла до пістолета, її босі ноги ковзали по слизькій брудній траві, а живіт стискався від кожного різкого руху. Однак Г’ю швидко все збагнув і теж поповз до зброї, дотягнувся, вхопив її і спрямував на Ганну. Вілл знову ринув на нього з відчайдушною силою людини, якій нічого втрачати, кинувся між них із жахливою безрозсудністю... І Ганна почула — звук другого, а потім третього пострілу. Цього разу такі гучні — два нищівні вибухи, від яких пекельно загуло у вухах.

Вілл завмер. Заструменіла кров.