Та дівчина

ДО

Дорогою до Пеламу Ганна змерзла й намокла. Було вже по дев’ятій — дівчина почула дзвін годинника, коли звернула на головну вулицю, а в такий час чергові замикали запасні входи. Вона планувала прослизнути через клавдські ворота на Пеламській вулиці, щоб не проходити повз будиночок чергових біля центральних воріт. А тепер, імовірно, не мала вибору. Проте іноді чергові трохи затримувалися під час обходу. Тож варто було спробувати.

Коли Ганна повертала на Пеламську вулицю, капличний дзвін пробив чверть по дев’ятій, тож вона наддала ходи й швидко дісталася до темної арки в довгій стіні. «Хоч би вони були відімкнуті, — прошепотіла вона сама до себе. — Хоч би вони були відімкнуті».

І, на подив, так і було. Дерев’яні двері досі стояли незамкнені. У проході виднілася лише металева решітка зі зчитувачем для карток, що захищала дворик від випадкових перехожих.

Занімілими від холоду пальцями Ганна намацувала в кишені свій студентський. Дівчину не полишала думка, що от-от вона побачить Джона Невілла, який шкутильгає через подвір’я замкнути вхід. Знайшовши картку, Ганна провела нею по зчитувачу й затамувала подих, а коли замок клацнув, штовхнула важкі металеві ворота й прослизнула всередину.

Мокрий від дощу дворик здавався помережаним чорними й золотими смугами: темна бруківка відбивала тепле яскраве світло, що лилося з вікон клавду. Ганна, минаючи будівлю, мимоволі кинула погляд на третій поверх, де розташовувалася Віллова кімната.

Штори були відслонені, і вікно скидалося на осяйний бурштиновий квадрат. Навіть попри дощ, Ганна розгледіла Вілла, який згорбився над столом і щось писав. Коли він підняв руку й утомлено потер очі, дівчина відчула себе непроханою гостею, тому відвернулася й майнула до галереї.

«Чому?» — запитувала вона себе, ідучи й силкуючись не озиратися через плече. Чому вона так катується? Завжди мимоволі дивиться на Вілла, розглядає чіткі обриси його обличчя за сніданком або форму його зламаного носа, коли він підводив погляд на високий стіл під час урочистих церемоній. Вілл — хлопець Ейпріл, абсолютно недосяжний, навіть якби вони й розійшлися. Не можна зустрічатися з колишнім найкращої подруги. Ніколи.

І попри все, Ганна з Ейпріл — найкращі подруги. Хай мають різне походження й характери, хай саме зараз, цієї миті, Ейпріл п’є веспери в якомусь приватному барі для закритого товариства, а Ганна плентається додому під дощем. Але так склалося, що їх поселили разом, і з цього народилася несподівана, але щира прихильність.

Ганна не могла її зрадити. Ані зараз, ані будь-коли.

У Новому дворику було тихо. Вийшовши з-під покрову галереї, Ганна чула лише стукіт дощу. А ще як тріщить рінь на доріжці, коли вона перетинала дворик. Під аркою сьомих сходів дівчина склала парасольку, струсила її і повільно попрямувала нагору. Кожна кімната звучала по-своєму: десь панувала тиша навчання, десь лунав сміх дружньої компанії або приглушена музика, надто тиха, щоб розпізнати пісню. На останньому сходовому майданчику вона зупинилася.

Двері доктора Маєрса — зачинені. А протилежні двері — їхні двері — були прочинені. Ейпріл обігнала її? Може, взяла таксі?

Насупившись, дівчина поклала руку на дерев’яні двері й штовхнула їх.

За мить вона впустила парасольку — і та з брязкотом впала, мокра тканина ляснула об підлогу. Ганна нажахано зойкнула.

— Що ви тут робите? — слова самі вирвалися з її горла, а голос здався чужим — на диво низьким і гортанним.

— І вам добрий вечір... — Джон Невілл схилився над журнальним столиком посеред кімнати, а побачивши Ганну, випростався. Вона відчула його запах — цей слабкий затхлий душок поту, який залоскотав нерви.

— Що ви робите в моїй кімнаті?! — запитала вона знову, мимоволі підвищуючи голос.

— Ну добре-добре, — відповів Невілл. Він випростався (вищий від неї сантиметрів на тридцять) і мало не зачепив головою витонченої керамічної люстри, яку Ейпріл встановила замість стандартного світильника. Його постать відкидала довгу тінь, а широке обличчя набрало невинно-ображеного виразу. У руках він тримав щось загорнуте в папір. — Вам прийшла посилка, яка не помістилася в комірці, то я думав зробити вам послугу й приніс її сюди. Якщо ви так дякуєте, то наступного разу я не морочитимуся з оцим.

— Спасибі вам, — сказала Ганна здушеним голосом і простягнула руку до пакунка. Вона сподівалася, що Невілл не помітить її тремтіння. Дівчина прагнула єдиного: щоб він забрався геть. — Перепрошую, звісно, але я дуже втомлена і хочу відпочити.

— А де ви взагалі були? — невимушено запитав Невілл. — Мокрі як хлющ. Замерзнете на смерть у цьому плащику.

Він і не думав іти з кімнати чи віддати посилку. Раптом Ганну охопила паніка. А якщо він не піде? А якщо він просто лишиться? Вона не вижене його самотужки.

Раптом їй урвався терпець. Вона проштовхалася повз нього, зайшла до своєї кімнати й зачинилася. Там сперлася на міцні дубові двері, відчуваючи дивну млість і нудоту.

Ганна тремтіла всім тілом від шоку й холоду. Глянувши вниз, побачила, якою постала перед Невіллом: джинси мокрющі, тонка бавовняна сорочка прилипла до шкіри там, де дощ просочився крізь плащ і накрапав з волосся — волога тканина прилипла до кожнісінького ребра й шва бюстгальтера. Її пройняло нестерпне почуття оголеності й беззахисності.

Вона досі стискала сумочку в лівій руці. Витягла звідти телефон, чуючи цокіт своїх зубів, втупилася в екран і розмірковувала, кому можна зателефонувати. У будиночку чергових де-факто працювала охорона коледжу. Навіть якщо сьогодні ввечері на службі був ще один працівник — а щодо цього вона сумнівалася, бо вечори зазвичай були тихими — навряд чи можна попросити його вигнати звідси свого ж колегу.

Ейпріл? Не після останніх подій. Ба більше, вона зараз у барі на іншому кінці міста і, напевно, уже п’яна.

Доктор Маєрс? Він був найближче й мав певний авторитет. Якби Ганна й справді розповіла комусь про поведінку Невілла, то, певно, саме йому — він її консультант, а отже, перший, до кого треба звертатися з особистими питаннями. Однак Ганну гризли дивні докори сумління від думки, що вона донесе на Невілла керівництву. Що вона їм скаже? «Він приніс мені посилку». Звучатиме не надто переконливо. Ба більше, вона не мала номера доктора Маєрса.

Ганна стояла, як скам’яніла, і не знала, що робити. Раптом її роздуми урвав стукіт у двері. Вона здригнулася, а серце у грудях несамовито загупотіло. Спершу подумала про Невілла: він намагається проникнути до її спальні? Однак стукіт був заслабким. Гупали не в її двері, а десь далі.

Вона затамувала подих, намагаючись приборкати цокотіння зубів, а тоді притисла вухо до дверей і спробувала зрозуміти, чи Невілл і досі у вітальні.

Не почула жодного звуку, навіть скрипу дощок. Але потім щось знову загуркотіло, болісно розірвавши тишу. Хтось, мабуть, пробирався до вітальні. Тобто Невілл уже пішов?

Повільно, аби не видати жодного звуку, Ганна повернула замок і відчинила двері до вітальні. Люстра була вимкнена, але в ніші біля каміна горіла лампа, освітлюючи порожню кімнату. Двері до коридору були зачинені.

Потім постукали знову — останній глухий удар, а разом з ним пролунав голос:

— Ейпріл? Ганно? Ви тут?

Вілл.

Ганна мало не пролетіла через вітальню до дверей, довго поралася із замком онімілими пальцями, та зрештою відімкнула його й побачила Вілла.

— Ваше світло... — почав був він, але, побачивши її погляд, зрозумів, що щось сталося і вмить змінився на лиці. — Ганно? Усе добре? Де Ейпріл? Щось сталося?

Ганні відібрало мову. Вона тільки й змогла похитати головою: ні, нічого доброго, ні, нічого не сталося. Зрештою, і те, й інше було правдою. Вілл зачинив за собою двері, провів її до дивана й допоміг сісти.

— Ганно, ти тремтиш. Що сталося? Мені покликати когось?

— Ні, — відповіла вона через силу, — усе гаразд. Вибач... я...

А потім вона зайшлася слізьми.

Лише через кілька секунд Ганна усвідомила, що Вілл обіймає її, а вона ридає в нього на плечі, відчуває тепло його тіла, вигин ніжної шиї, вдихає запах його прального порошку, гелю для душу й гарячої шкіри.

— Усе добре, — почула вона його напрочуд рідний і близький голос, відчула жаркий подих на своєму вусі. Він знову й знову повторював заспокійливі слова: — Усе добре. Я з тобою. Усе добре. Добре. Ти чого? Я ж з тобою.

Ганна відчула, як тремтіння поволі вщухає, а дихання вирівнюється. Вона не рухалася: хотіла лишитися в обіймах Вілла, якнайдовше відчувати його тепло та захист. Ганна притиснулася вустами до його сорочки, до ямки під ключицею. То не був поцілунок, але межа здавалася надто тонкою. І раптом вона усвідомила: якщо негайно не вирветься з його обіймів, то зробить дещо дуже й дуже дурне.

— Вибач, — кінець кінцем мовила вона й випросталася. Вілл відпустив її, хоча дещо неохоче — чи, може, їй привиділося? — а потім поклав руку на спинку дивана позаду, ніби й далі обіймав її, але без жодного доторку.

Ганна кашлянула, відкинула волосся назад і витерла очі, тішачись, що тьмяне світло у вітальні хоч трохи приховує її червоні очі й набрякле обличчя.

— Може, хочеш розповісти, що сталося? — тихенько запитав Вілл.

Ганна ковтнула. «Та не дуже», — такою була б чесна відповідь. Річ у тім, що тепер, коли Невілл пішов, вона хотіла єдиного: вдати, ніби нічого не сталося. Однак тепер це вже неможливо. Запала тривала тиша. Ганна добирала правильні слова, почасти сподіваючись, що Вілл заговорить першим або підведеться і скаже: «Ну гаразд, вже мушу йти». Але він не зробив ні того, ні другого, а й далі сидів у напруженій тиші й мовчав. Вона гостро відчувала його руку на спинці дивана, усвідомлювала, що, якщо відкинеться на подушки, його голе передпліччя торкнеться її потилиці.

— Та нічого такого, — через силу відповіла Ганна. То була брехня, до того ж очевидна. Вона відчувала, що балансує на краю прірви: сказати Віллові правду означає кинутися донизу й розв’язати клубок подій, яким не буде вороття. — Я повелася, як та дурепа. Цей черговий, Невілл, він дуже дивно ставиться до мене ще з перших днів. Нічого такого, на що я могла б упевнено нарікати, але... але я прийшла додому, а він був тут. Він нічого не зробив, — швидко додала Ганна, побачивши обличчя Вілла. — Я просто була шокована, от і все.

— Він був у твоїй кімнаті? — запитав Вілл, проігнорувавши її останні слова. Він радше розгубився, а не роздратувався. — Вибач, що? Це відколи чергові шастають по кімнатах студенток? Та взагалі по будь-яких студентських кімнатах?

— Він приніс мені посилку, — відповіла Ганна так, ніби виправдовувалася, але й не лукавила. Джон Невілл справді приніс посилку. Вона лежала на журнальному столику, просто перед ними. — Посилка не влізла до комірки.

— Добре, але... — Вілл, здавалося, на мить заціпенів. — Дурня повна! Відколи чергові таке роблять? Хіба вони не тримають великі посилки за прилавком? Вони ж не розносять речей по студентських кімнатах! Але навіть якщо й так, то не о... — він глянув на годинник, — то не майже о десятій вечора, заради бога. Ти вже й спати могла б. І як він взагалі сюди зайшов? Ти не замкнула дверей, коли йшла?

Не... не знаю, — спантеличено відповіла Ганна. Вона не думала, як Невілл потрапив усередину. Однак тепер ця думка жахала її. Чергові мають ключі? Чи, може, вони з Ейпріл лишили двері прочиненими? Вони поспішали, а ще Ейпріл верталася по рукавички. — Може, й так, — повільно мовила вона, — але... але не думаю, що ми забули зачинити двері.

— Це ненормально, Ганно, — сказав Вілл. Він похитав головою, а потім провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти прилиплий бруд.

— Та нічого такого, — майже благально сказала Ганна, її охоплювала паніка, бо все вислизало з-під контролю. Вона хотіла, щоб Вілл підбадьорив її, а не зробив ще гірше. — Нічого не сталося.

— Це не «нічого», а дикість якась. Це ж він тобі казав, що йому подобаються маленькі дівчатка?

— Що? — ошелешено перепитала Ганна. — Боже, та не так. Він сказав, що йому подобаються ввічливі дівчатка. А звідки ти взагалі... тебе ж не було з нами того вечора.

— Раян розповів. А є різниця? Просто дівчатка? Ввічливі дівчатка? Вальнутися можна!

— Можна, але не варто, — мовила Ганна, відчуваючи, що починає гарячкувати. — Ну... він не так сказав. Він мав на увазі, що йому подобаються ввічливі... Боже, яка дурня.

— Так, дурня. Чого ти його захищаєш? — Вілл розгубився і розгнівався водночас. Краєм ока Ганна бачила, як м’язи його передпліч напружувались і розпружувались, коли він стискав і розтискав кулак на дивані позаду.

— Та ні, я просто... — Її горло стислося від розчарування і безсилої люті. Як Невілл посмів, як він посмів зайти до її кімнати й забруднити все своїми лапами? І чого Вілл поводиться так, ніби винувата вона?

У Ганни запалали щоки, і вона підвелася.

— Усе гаразд, — мовила дівчина і пішла до вікна, навмисне відвівши погляд від Вілла, бо не могла дивитися йому у вічі. Вона провела рукою по конденсату на склі, створивши струмочки, які потекли до олив’яних смужок, і втупилася в нічну темряву. Над галереєю яскраво сяяли вітражні вікна каплиці, а вежа здіймалася в нічну височінь. Дощ припинився, чисте небо вкрилося зорями. Вона затремтіла, коли прохолода пройшла крізь щілини в старій рамі й торкнулася її вологого одягу. — Я не захищаю його, — зрештою мовила дівчина. — Просто... просто думаю, може, я надто гостро відреагувала. Я була шокована, коли побачила його в кімнаті, але... але ж нічого не сталося.

— Добре, — тихо відповів Вілл. Ганна почула шелест тканини — він підвівся. Потім прокашлявся. — Хочеш... хочеш я залишуся? Я можу побути в кімнаті Ейпріл... або на дивані.

Ганна заплющила очі. Її розпирало від бажання сказати «так». Вона не могла замкнути двері до вітальні на засувку, бо тоді Ейпріл не відімкне їх ключем і не зайде. Коли ж уявила, як лежатиме у своїй кімнаті й зі страхом чекатиме на можливе — хай навіть і малоймовірне — повернення Невілла, їй мало ноги не підкосилися. З іншого боку, вона думатиме про Вілла, що лежатиме за якихось кілька метрів, і між ними не буде Ейпріл... Це теж буде нестерпно, але по-іншому.

— Та все гаразд, — мовила Ганна так тихо, ніби сама до себе, і почула рипіння старих дощок від Віллових кроків. Він підійшов і став позаду неї.

— Вибач, — сказав він, — я не почув...

Вілл нерішуче поклав руку їй на плече. Ганна відчула разюче тепло його долоні, що пробивалося крізь вологу бавовняну сорочку, і мимоволі затремтіла, а він відсмикнув руку, ніби вдарений струмом.

Вибач, вибач, — повторив Вілл, а Ганна зрозуміла, що він сприйняв її реакцію як відразу до себе.

Та ні, — сказала вона, обернувшись, — просто...

А потім якось, Ганна й сама не зрозуміла як: чи то вона нахилилася до Вілла, чи то він притулився до неї, а чи вони просто випадково зіштовхнулися, як то часом стається з людьми, що незграбно рухаються в одному напрямку, намагаючись розминутися...

Та раптом їхні тіла опинилися зовсім поруч, а вона і не хотіла, і не могла поворухнутися. А потім відчула доторки його вуст, язика, і все її єство почало танути, сповнюючись млосною жагою.

З її вуст вирвався ніжний стогін. Губи Вілла опинилися на її шиї, а руки — під футболкою. Вона притискалася до нього, сп’яніла від його доторків, і знала, відчувала, що їхні бажання однаково сильні.

Потім з коридору донісся різкий звук. Вони одночасно відсахнулися і, задихані й нажахані, витріщилися одне на одного.

Їхні зіниці розширилися з переляку, а губи були ще м’які й вологі від поцілунків.

— Бляха, — кинув Вілл. Місячне сяйво, що струменіло крізь вікно, освітлювало його сполотніле обличчя. Він умить постарів і більше не скидався на дев’ятнадцятирічного хлопця. Відвернувся, почав гарячково заправляти сорочку в штани й закрутив головою, ніби намагався позбутися спогадів про її дотики, про те, що щойно сталося. — Бляха. Боже, що... мені шкода... мені дуже, дуже шкода...

— Вілле, — через силу мовила Ганна. — Вілле, річ не тільки в тобі... ми обоє...

— Бляха, — знову застогнав Вілл. І вона розуміла, що йшлося не лише про його вчинок, про їхній вчинок, але й про наслідки: відтепер вони ніколи не зможуть бути разом, бо їхня спільна зрада Ейпріл, безсумнівно, знищить її. Ганна завмерла й безпорадно дивилася, як він перетнув кімнату, схопив зі спинки дивана куртку, а потім на мить зупинився у дверях і озирнувся.

— Ганно, будь ласка... — мовив Вілл і притих. Вона намагалася вгадати, що він скаже: «Будь ласка, не кажи Ейпріл? Будь ласка, не зненавидь мене? Будь ласка, не підходь до мене більше?»

Вона чекала. Стукіт серця відлунював аж у горлі. Та Вілл просто похитав головою.

— Бережи себе, — зрештою мовив він.

А потім вийшов, дуже обережно зачинивши за собою двері, ніби боявся видати навіть найтихіший звук.