Та дівчина

ПІСЛЯ

Наступні кілька днів і тижнів скидалися на нескінченний кошмар наяву. Пізніше спогади про ті часи щезнуть, а замість них у пам’яті Ганни лишаться лише безладні й моторошні уривки.

Спершу поспішні кроки: чергові й працівники коледжу відштовхують її і біжать сходами. Г’ю стоїть у коридорі й розпачливо повторює зламаним голосом: «Не торкайтеся її, поки не приїде поліція, будь ласка, не чіпайте нічого в кімнаті».

Потім звуки сирен, поліціянти в уніформі огороджують сходовий майданчик стрічкою, блимають сині вогні патрульних автівок. Вони відбиваються від протилежної будівлі на Пеламській вулиці й мерехтять на тихих чорних водах річки.

Поліціянти допитували Ганну до світанку, а потім дали пакунок з її речами й дозволили поспати в чужій кімнаті, десь у Старому дворику. Наступного дня її знову допитали, а потім переселили до іншої кімнати, що була в галереї, із кращою звукоізоляцією, бо ж її ридання заважали сусідам спати. Приїхали Ганнині батьки, вона довго плакала на маминих плечах, а потім знову переїхала — цього разу на розкладний диван у маминому готельному номері. Почалися літні канікули, але Ганні не дозволили покинути Оксфорд, так само як і Г’ю.

Емілі, Раяна й Вілла теж допитали, але швидко відпустили додому. Нікого з них не підозрювали. Раян весь вечір провів у барі, що підтвердили б численні свідки, включно з Ганною та Г’ю. Вілл був не в коледжі, а вдома, у Сомерсеті, аж до недільного ранку. Емілі весь вечір просиділа в бібліотеці коледжу, її картку перевірили — вона не виходила звідти до 23:00. Лише потім вона й ще кілька студентів, відірвавшись від книжок, вийшли з’ясувати, що ж сталося, чому поліція топче газони та щодуху летить до Нового дворика.

У Ганни й Г’ю все було інакше. Їх ніхто не підозрював, однак вони були свідками. Саме вони знайшли тіло Ейпріл, а Ганна скаржилася керівництву на головного підозрюваного за кілька днів до загибелі подруги.

Лежачи вночі поруч із мамою, яка вже заснула, Ганна розмірковувала про те, що сталося, що вона могла б зробити інакше, а що, можливо, впустила... Ганна усвідомила, що її життя розділилося на дві частини: до і після.

У житті «до» вона була щаслива. У житті «після» — розбита.

ГАННА БАЧИЛА БАТЬКІВ ЕЙПРІЛ ЛИШЕ раз. Вона саме виходила з поліційного відділка, надавши чергові свідчення, як повз неї пройшла висока білявка у величезних сонцезахисних окулярах, а за нею — чоловік у сірому костюмі, що натягнувся на його череві. Їхні обличчя були скам’янілими й похмурими. Щось — Ганна не зрозуміла що, можливо, форма губ і підборіддя тієї жінки — спонукало її дістати телефон і ввести в пошуковій стрічці «батьки Ейпріл Кларк-Клівден». Так, це були вони. Мати Ейпріл — Джейд Райда-Клівден, батько — Арнольд Кларк, колишній міський банкір, а тепер приватний інвестор.

Були в мережі й старіші світлини, на яких містер Кларк сідає в таксі, махає рукою та самовдоволено посміхається або потискає руку після успішних бізнесових угод; місис Кларк-Клівден, що заходить до спа-салону або виходить із крамниці «Гарродс», стріляючи поглядом у фотографа. Та найбільше Ганнину увагу привернула найсвіжіша знимка, яку зробив якийсь папараці одразу після новини про смерть Ейпріл. На тій фотографії вони йшли до автівки й скидалися на людей, що живуть у якомусь нічному жахітті. Ганна розуміла, що вони відчували, бо й сама потрапила в цей кошмар.

Її охопило імпульсивне бажання наздогнати їх, поспівчувати, запитати, чи в них усе гаразд, хоча таке запитання було б відверто дурним: про яке «гаразд» може йтися? Померла їхня донька. Вони переживали найстрашніше, що взагалі може статися з батьками.

Однак не змогла. Просто стояла, прикипівши до місця, і дивилася на них, аж поки ті зникли за дверима поліцій-ного відділка.

А тепер, через десятиліття, Ганна замислилася.

Їй стало цікаво, як живуть містер і місис Кларк-Клівдени. Цікаво, як її мати, та професійна нікчема, як її зневажливо називала сама ж Ейпріл, упоралася зі смертю дитини. Цікаво, чи справді її батько був таким сильним й егоцентричним, як вважала Ейпріл. Чи опанував себе й просто живе далі, заробляє гроші та керує бізнесом? Чи його світ зруйновано?

Ці думки не покидали Ганну ані на мить, навіть коли прийшла разом із Г’ю до зупинки, сіла в автобус, обернулась і побачила, як він, махаючи їй на прощання, стояв під вуличним ліхтарем, а довкруж падав дощ.