Та дівчина

ПІСЛЯ

Коли таксі під’їжджало до квартири Г’ю, Ганна дістала телефон, щоб заплатити, але жахнулася — темна пляма збільшилася. Тепер вона вкрила майже весь екран, залишивши тільки маленький трикутник у верхньому лівому кутку.

Проте, подумки схрестивши пальці, Ганна таки приклала його до термінала й полегшено зітхнула, коли той слухняно запищав.

— Най щастить, пташечко, — ніжно мовив таксист. — Як тре буде куди їхати, телефонуй, гараздочки? — Він просунув візитівку крізь отвір у захисній перегородці, і Ганна взяла її, намагаючись усміхнутися. Тепер, коли сплеск адреналіну вщух, усе її тіло пройняли нестерпні тремтіння й холод. — І не вертай до нього надто швидко. Наварив доброї каші, то най сам і поїсть.

Ганна кивнула.

— Дякую, — мовила вона, а потім глибоко вдихнула й вискочила з автівки.

Стоячи перед солідною мідною табличкою із дзвінком до квартири Г’ю, Ганна подумала, що варто було б зателефонувати йому заздалегідь. Якщо він не вдома, вона опиниться в скрутному становищі. Але зараз... Вона глянула на телефон й одразу ж зрозуміла, що дарма: годинника більше не видно. Щонайменше ще, певно, не дев’ята. Навряд чи Г’ю, самотній бездітний чоловік, прокинувся б так рано в неділю й кудись пішов. Вона знала, що іноді він працював у клініці в суботу: його заможні клієнти не хочуть приходити на консультації лише в будні дні. Але й не в неділю. Неділя — його вихідний.

Вона натиснула мідну кнопку поруч із вигравіюваним «Г. Бленд» і стала чекати.

Здавалося, час тягнеться нескінченно. Її ноги вже захолонули й заніміли на чорно-білому кахлі, та врешті динамік домофона затріщав, і звідти пролунав чіткий англійський акцент Г’ю:

— Так?

— Г’ю? — Ганна зацокотіла зубами. — Ц-це я, Ганна. М-можна зайти?

— Ганно? — здивовано озвався Г’ю. — Так, звісно. Але що...

— Я р-розкажу тобі нагорі, — через силу видавила Ганна. Опинитися надворі після короткої поїздки в теплому таксі виявилося навіть гірше, ніж вибігти з дому. Вітер шаленів, здіймаючи вихори опалого листя на дорозі та змушуючи Ганну здригатися від холоду.

— Ой, так, звісно. Звичайно ж. Заходь. П’ятий поверх, пам’ятаєш?

— Так, — відповіла Ганна. Вона обхопила себе руками й стиснула зуби, щоби приборкати цокотіння.'

Пролунало протяжне «Бз-з-з», і Ганна штовхнула двері так сильно, що ті влетіли в приміщення й гупнулись об обмежувач.

Усередині, у коридорі, було не дуже тепло, але значно краще, ніж надворі. Ганна натиснула кнопку старомодного ліфта з ґратчастими складаними дверцятами й стала чекати, поки він з гуркотом спуститься. Підіймаючись до квартири Г’ю, вона боролася з бажанням упасти на коліна, схопитися за живіт і заволати через щойно пережитий жах — жах, який тільки тепер усвідомлювала цілком. А Г’ю... Г’ю намагався застерегти її. От що найгірше. Він попереджав її, що станеться, якщо вона й далі копатиме, відмовляючись прийняти версію подій, з якою всі навчилися жити. Г’ю застерігав її, вона ж проігнорувала його слова, а тепер розплачується.

Згодом ліфт гучно зупинився на п’ятому поверсі. Г’ю стояв у коридорі з горнятком кави в руці. На ньому був шовковий халат із принтом пейслі, він досі не надів окулярів, тому його обличчя мало дивний вигляд — ніби незавершений і вразливий. Та щойно Ганна відсунула складані мідні ґрати, він ураз змінився на лиці — спантеличена привітність обернулася на розгубленість і шок.

— Що... Ганно, сонце, що сталося? Де твоє взуття? І звідки... звідки ця кров?

Ганна опустила погляд. Справді: її ноги в крові. Вона навіть не зауважила, коли поранилася. Мабуть, наступила десь на шматок скла або тернулася пальцем об шорсткий асфальт — хай там як, а на ліфтовій кахельній підлозі з шаховим візерунком червоніли плями.

— От зараза, Г’ю, вибач...

Вона спробувала зігнутися в тісному ліфті й дотягтися до плями, але живіт заважав.

Г’ю хитнув головою, міцно взяв її за руку, змусив випростатися й притиснув свою долоню до її спини — сильно, але по-дружньому. А потім повів коридором до відчинених дверей своєї квартири.

— У жодному разі. Ти негайно йдеш усередину. Я викличу прибиральницю, вона все зробить.

— А твої килими... — мовила Ганна й зупинилася біля входу до квартири. Вона забула про килими — чистісіньку кремову стежину, що тягнеться вздовж просторого коридору й сходів. Г’ю закотив очі, що промовляли: «Та до одного місця ті килими», та все ж зупинився, відчинив вбудовану шафку й витяг звідти пару капців.

— Тримай, якщо так переймаєшся. А тепер, заради бога, сядь, бо ти зараз упадеш. Що взагалі коїться?

— То був Вілл, — через силу мовила вона й із жахом зрозуміла, що більше не видавить із себе жодного слова. Натомість відчула, як глибоко всередині неї скупчилися гарячі сльози, стали продиратися догори, обпекли їй очі й покотилися донизу. З горла вирвався жахітний зойк, а потім ще один. Нараз вона зайшлася голосним невпинним риданням, що звело все тіло й, здавалося, от-от розірве її на шматки.

— Ой, Ганно, та що ж ти... — ніяково мовив Г’ю і незграбно розпростер руки, а Ганна мимоволі притиснулася до нього.

Він не з тих людей із природним даром обійматися, бо ж надто високий, кістлявий і неповороткий для таких ніжностей. Та водночас хороший і добрий, а ще він — Г’ю. Ганна, втупившись обличчям у шовковий декорований закот його халата, голосила, як дитя, а її живіт незручно втиснувся між ними.

Згодом її ридання перейшли у квиління, потім — хлипання, і насамкінець — стали тремтливим диханням. Ганна опанувала себе й відійшла від Г’ю. Витираючи очі й окуляри, вона здригнулася від сорому, бо забруднила дуже дорогий, призначений тільки для «сухого» прання, одяг.

— Вибач, — мовила вона хрипким голосом. — Я не хотіла... Боже, твій прекрасний халат. Вибач, Г’ю. — Вона шморгала носом і ковтала сльози. — У тебе є серветка?

— Ось, — відповів Г’ю і простягнув їй випрасувану лляну хустинку з ініціалами «Г. Е. Б.» у куточку. Ганна навіть не запримітила, де він так швидко її взяв. Вона вагалася, бо вдома використовує паперові серветки, але зрештою висякалась і зрозуміла, що тепер не зможе повернути її. Мить повагавшись, поклала її до кишені, щоб вкинути в кошик для білизни, коли піде до ванної кімнати.

— Ліпше? — запитав Г’ю, і Ганна кивнула.

То була правда, але не зовсім. Їй нагально треба було виплакатися. Їй справді полегшало від цього — таке моральне очищення не порівняти з жодною розмовою. Та, з іншого боку, нічого не змінилося. Усе так само жахливо, заплутано й невиправно, як і тоді, коли тільки ввійшла до цієї квартири.

— Проходь до вітальні й сідай, — мовив Г’ю. — Я заварю чаю, а потім ти розповіси мені про все.

ЧЕРЕЗ ПІВ ГОДИНИ ГАННА сиділа на білому оксамитовому дивані у вітальні, підібгавши під себе ноги в капцях і накинувши на них ковдру. Г’ю підпер голову руками.

— То він зізнався? — недовірливо запитав Г’ю. — Справді сказав, що вбив Ейпріл?

— Прямо не сказав, — мовила Ганна, сама не вірячи своїм словам. — Але я запитала, а він відповів... — Вона замовкла, ковтнула й через силу повела далі: — Він спитав: «А ти як думаєш?» А потім розсміявся.

— О господи, — жалібно озвався Г’ю, а потім підвів голову й насуплено глянув на Ганну. — Краще б... Господи, краще б я нічого не казав тобі про ті звуки.

Ганна похитала головою.

— Г’ю, ні. Боже, ні. Якщо це правда... — Вона притихла. Не змогла промовити ті слова. Натомість відчула, що тоне, й ухопилася за соломинку: — Г’ю... а це точно був він? Чи, може, прибиральниця? Можливо, ти чув якісь інші звуки?

Однак Г’ю похитав головою. Здавалося, він враз постарів на десять років, намагаючись змиритися з тим, що розворушив.

— Ні, — прошепотів він. — То... то був він, Ганно. Я чув через стіну, як він з кимось говорив. То був Вілл.

Ганна усвідомила, що її остання надія померла. Відчуття було таке, ніби вона висіла над прірвою й щодуху трималася за стерту мотузку, а тепер обірвалася остання ниточка. Він був там. Він направду був там. І брехав їй понад десять років — упродовж усіх їхніх стосунків.

— А чому ти нічого не казав раніше? Чому нікому не розповів? — зрештою запитала вона й тільки тоді почула, що мимоволі в її словах з’явилися докірливі нотки.

Однак Г’ю лише жалібно похитав головою, ніби погоджувався зі звинуваченнями у свій бік.

— Бо він мій друг, Ганно, — відповів Г’ю зламаним голосом. — А ще я не думав, що ті звуки бодай щось значили. То був Невілл. Ти побачила, як він вийшов зі сходів, ми обоє побачили. Ніхто ж не міг потрапити туди за кілька хвилин. То хіба важливо те, що Вілл приїхав на кілька годинок раніше, ніж сказав? Та й ніхто мене не питав. Ніхто не спитав: «Ти чув, як твій найкращий друг повернувся в такий час, який може вщент зруйнувати його алібі?» Я ніколи не збрехав би навмисно, Ганно, ніколи. Але йти до поліції із цим... коли всі вважали Невілла винним...

Г’ю притих, зняв окуляри й сховав обличчя в долонях. Ганна із жахом подумала, що він, мабуть, так само шокований, як і вона. Вона втратила чоловіка. Він — найкращого друга.

Ганні знову на очі набігли сльози, вона зціпила зуби. Не можна розридатися знову. Вона мусить опанувати себе.

Їм разом треба подумати, як бути далі.

— Він не намагався зупинити тебе? — запитав Г’ю.

— Намагався, — мовила Ганна, не ймучи віри своїм словам. — Він... він погнався за мною. Але перечепився об стіл. Не уявляю, що було б, якби таки наздогнав.

Перед очима постала картина: худі міцні руки Вілла стискають Ейпріл за горло...

Ганна здригнулася від шоку — такого, ніби на неї вилили крижаної води: щоки обсипало жаром, а дихання пришвидшилося.

Вона швидко прогнала те видиво. Зараз воно геть недоречне. Як і всі розмисли про ті події. Їй треба рухатися далі.

— Гаразд, — мовив Г’ю, підвівся й побрів в інший кінець вітальні, до красивих панорамних вікон, з яких видно вулицю. Потім провів рукою по волоссю. — Гаразд. Тепер треба подумати, що робити далі. Вілл знає, що ти поїхала сюди?

Ганна хитнула головою:

— Ні.

— А твій телефон — він може якось відстежувати тебе? Вимкни геолокацію.

— Не можу. — Ганна порилась у кишені й дістала розбитий телефон. Тепер екран зовсім потемнів, став чорнющим і геть нечитним. — Я побила його зранку. Він остаточно здох. Хай там як, я не думаю, що це проблема. Вілл не мав... — Вона ковтнула, вдихнула й спробувала договорити: — Вілл не мав причини...

Вона знову притихла. Виявилося, ці слова важко сказати: до сьогодні її чоловік не мав жодних причин шпигувати за нею.

Їй не вірилося, що вони з Г’ю розмовляють про це.

Найбільше у світі вона хотіла почути Біллів голос, його здивований сміх: «Ти що, здуріла? Звісно, я не вбивав Ейпріл». Та натомість почула холодне брутальне: «А ти як думаєш?»

Ганна сховала обличчя в долонях. Новембер мала рацію. Їй не впоратися самотужки. Усе зайшло задалеко, стало надто небезпечним. Хай якою є правда, Ганна мусить поділитися інформацією з відповідними органами. Думка про такий вчинок не тішила, але й певною мірою дарувала полегшення: вона нарешті перекладе цей тягар на інших. Понад десять років Ганна відштовхувала ці сумніви подалі, відкидала відчуття, що того вечора щось було не так. Час визнати правду.

— Думаю... думаю, що треба йти до поліції, — мовила вона. — Г’ю, можна зателефонувати з твого телефона?

— Звісно, — відповів він, але, очевидно, ця думка гнітила його, як і Ганну. — Якщо хочеш, я теж поговорю з ними. Тільки зважай: коли зателефонуєш їм, вони певно захочуть, щоб ти прийшла до відділка й надала письмові свідчення. Не хочеш спершу довести себе до ладу? Ти геть знесилена.

Ганна опустила погляд на себе — на вим’яті штани й закривавлені ноги в позичених капцях. Вона хотіла якнайшвидше зателефонувати до поліції та покінчити з усім. Та водночас розуміла, що Г’ю має рацію. Розворушивши все, вона навряд зможе сказати: «Повернуся через кілька годин, треба сходити в душ».

— Гаразд, — мовила Ганна. — Чудова думка.

У її животі гучно забурчало. Умить вона усвідомила, що мало не непритомніє з голоду.

— А взагалі, можна я... можна я з’їм тост?

Г’ю кивнув.

— Звісно. Ходімо на кухню. Я щось приготую.

ДЕСЬ ЧЕРЕЗ ПІВ ГОДИНИ Ганна зайшла до розкішної мармурової кімнати й побачила перед собою наповнену й оповиту парою пінну ванну.

Вона вагалася, бо ж хотіла швидко прийняти душ, а потім одразу поговорити з поліцією.

На годиннику вже, мабуть, десята ранку.

Проте було би безглуздо зливати воду з уже наповненої ванни.

Ганна відставила чашку із чаєм, скинула із себе штани, футболку й білизну, роззулася й обережно залізла в теплу воду.

Їй стало неймовірно добре. Пишна густа піна пахла чимось пряно-цитрусовим. Навіть болісне пощипування в стопах не затьмарило задоволення: ванна — саме те, чого Ганна так потребувала. Вона заплющила очі, і сльози, які стримувала впродовж останньої години, закололи під повіками. Однак піддатися емоціям не могла. Мусила залишатися сильною, піти до поліції та розповісти все, що знала — заради Ейпріл і Новембер, які, зрештою, заслуговували на справедливість, а ще заради Невілла, Раяна, Емілі й усіх, хто живе із важезним тягарем потенційної провини.

Гнів прийде згодом. У глибині душі Ганна відчувала розпечену до білого жару лють, яка поглине її після всього. «Та як ти міг?!» Вона хотіла б затрясти Вілла, плюнути в нього, ударити.

Можливо, це і був би її рятунок од відчаю.

Лежачи у ванні, вона чітко уявляла, як усе сталося.

Вілл повертається до Оксфорду раніше й перелазить через стіну за клавдом, щоб не йти довшим шляхом через головний вхід. А потім, спланувавши все заздалегідь або вирішивши спонтанно, рушає не до своєї кімнати, а до Ейпріл.

Можливо, Ганна не замкнула дверей, коли йшла до бару. Ніби й зачиняла, однак через десятиліття не певна. Або, можливо, Ейпріл уже там, зустрічає Вілла, а той каже: «От бачиш, я вернувся заради тебе. Ти важливіша для мене, ніж моя мама».

А потім... що? Сваряться? Ні, не сваряться, інакше хлопці знизу почули б. Певно, тихенько сперечаються крізь зуби. Або, можливо, Вілл уже в кімнаті, а Ейпріл ще не прийшла з бару. Він щось побачив. Результат тесту на вагітність.

Записку від Раяна.

Тож Вілл відчиняє двері й з усмішкою тягне її до себе в обійми. «Зажди, я зараз змию макіяж», — каже вона. Він чекає, поки Ейпріл зітре теракотовий тональний крем. Саме тоді, коли вона нахиляється над туалетним столиком з ватою в руках, він підходить до неї з простягнутими руками...

А потім хтось стукає у двері.

Ейпріл нічого не знає, нічого не підозрює.

Вона легенько цілує Вілла в щоку і йде відчиняти.

Вілл підслуховує розмову з кімнати Ейпріл. Невілл віддає посилку, вона намагається спекатися його, потім чути, як він іде сходами.

Ейпріл вертається до своєї кімнати з усмішкою на вустах. «Виперла його».

І Вілл підходить до неї з протягнутими руками, але не бере її обличчя в долоні, як він часто робив з Ганною — від цієї думки її серце розривається ще більше — він хапає її за шию та стискає...

Hi-ні-ні! Відраза настільки сильна, що Ганні довелося підвестися й схопитися за краї ванни. Вода вихлюпнулася навсібіч. Нісенітниця. Вілл геть не така людина!

Однак потім Ганна згадала всі прочитані за роки статті про «проблема завжди в партнерові», статистику про вбитих чоловіками жінок, з якими ті спали. Подумала і про евфемістичні натяки Ґерайнта щодо «побутового вбивства», і про всі перешіптування, які ігнорувала понад десять років. «Особисто мені ніколи не подобався її хлопець...», «Кажуть, вона спала геть з усіма...», «А от його ніколи не підозрювали». Вона ніколи не зважала на них, завжди трималася за свою правду — Вілл не такий.

Однак тепер, коли вона знала, що Вілл упродовж усього їхнього шлюбу брехав їй про ту ніч, її впевненість танула.

Ганні запаморочилося в голові від того, що так різко сіла. Перед очима замерехтіли маленькі спалахи світла, схожі на зблиски фотокамер папараці. Акушерка попереджала про них. Ванна була загарячою?

«Не знепритомній, не знепритомній, не знепритомній...» Ганна нашіптувала ці слова, а потім, за якусь мить, їй полегшало.

Або ні. Її ноги слабкі й ніби ватяні. Вона сумнівалася, що зможе підвестися і йти.

Паскудство. Паскудство. «Не підведи мене, — вона подумки благала своє тіло. — Не зараз... будь ласочка, тільки не зараз».

Ганна трималася за живіт, відчуваючи рухи дитини. Вони заспокоювали. Хай як вона почувається, але тіло про їхню дитину піклується.

Їхня дитина. Те слово кольнуло в серце. Бо якщо справді так, якщо точно так, то ця дитина не матиме обох батьків. Вона буде дитиною вбивці. Її батько сидітиме у в’язниці.

У голові знову запаморочилося, та цього разу ще й пробрала нудота. Ганна сіла навпочіпки й задумалася, чи їй поліпшає.

Ні, їй треба до вбиральні, негайно. Тремтячи, Ганна ледве вибралася з ванни. З неї стікала вода, а ноги тремтіли. Ковзаючи по мокрому кахлі, підійшла до унітаза й впала біля нього на коліна. Від холоду й шоку її тіло страшно трусило.

Її потягнуло блювати, але не змогла.

Кілька хвилин вона так і стояла на колінах, тремтіла, а піниста вода крапала на красивий кахель із геометричним візерунком. Потім повільно, дуже повільно Ганна підвелася й навпомацки пішла до рушникосушки. Ідучи, мусила триматися за вмивальник. Не можна послизнутись і впасти, не зараз. Дитина не має нікого, крім неї.

Ганна загорнулася в рушник і поволі опустилася на підлогу, притулилася спиною до нагрітої решітки, а потім не-змигним поглядом втупилася поперед себе, чекаючи, коли вщухне тремтіння.

Та воно не вщухало.

ДЕСЬ ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Г’ю постукав у двері.

— Ганно, усе гаразд? Ти щось дуже притихла.

Вона мовчала. Її зуби надто сильно цокотіли.

— Ганно?! — тепер стривожено погукав Г’ю. — Скажи, будь ласка, бодай щось. — Він почекав, потім знову постукав і сказав: — Ганно, я заходжу Ти не проти?

Вона хотіла відповісти. Хотіла сказати, що все гаразд, але це неправда.

Двері повільно й зі скрипом прочинилися. Г’ю обережно просунув голову в щілину. Тепер він був в окулярах й одягнув інші штани — з ялинковим принтом і гострими кантами спереду.

Він змінився на обличчі, коли побачив її — біля рушникосушки, зіщулену, бліду, безмовну й тремтячу.

— Господи, Ганно, у тебе шок. Зараз я поможу.

Вона спробувала підвестися самостійно, та не змогла: ноги були кволі, наче гумові. Г’ю взявся допомагати їй. Він притримував рушник, щоби прикрити її голе тіло, і відвернувся, коли той сповз і оголив її живіт.

— Ви-ви-вибач, — спробувала сказати вона.

Але він тільки й повторював:

— Не хвилюйся, не хвилюйся... Анно, я ж лікар, я таке бачив, нічого страшного, у тебе відкладений шок. Нічого дивного, така новина про Вілла кого хоч ошелешила б. Проходь сюди. Я принесу тобі чогось гарячого й солодкого. Що ти, усе ж гаразд. Усе гаразд...

Вони пошкутильгали коридором до гостьової спальні.

Г’ю відкинув ковдри й допоміг їй залізти під них.

— Не засинай, добре? — суворо мовив він. — Я повернуся із чимось, що допоможе.

Тремтіння вщухало, і Ганна відчувала неймовірну, просто безмежну втому, але слухняно не заплющувала очей. За хвилину Г’ю повернувся з грілкою та чашкою дуже солодкого чаю. Її нудило, але він змусив випити хоча б трохи.

— Дай мені поспати, — зрештою заблагала Ганна. Вона не могла думати про поліцію, не тепер, не в такому стані, коли вся бліда й тремтить. Десь через годину, мабуть. А зараз відчувала раптову нищівну втому — як ніколи досі. Якусь мить Г’ю пильно дивився на неї, а потім кивнув.

— Ну добре. Ти геть знесилена. Я просто поміряю твій тиск, гаразд?

Ганна кивнула. Г’ю відійшов, а через кілька секунд повернувся з електронним вимірювачем. Він прислухався до клацання й дзижчання, коли прилад зчитував показники, а потім зняв манжету й завмер, тримаючи палець на її пульсі та рахуючи.

— Усе... нормально? — запитала Ганна. Слова давалися їй важко. Вона відчувала непереборну втому. Г’ю кивнув.

— Усе добре. З тобою все добре. Не хвилюйся. Змерзла?

Ганна хитнула головою. Її руки й ноги залишалися затерплими, але тремтіння поволі вщухало. Грілка дарувала тілу тепло.

— Лягай поспи, — лагідно мовив Г’ю. — Розбуджу тебе через кілька годин, гаразд?

— ...разд, — мовила вона через силу. А потім заплющила очі й плавно поринула в блаженну темряву.