Та дівчина

ДО

— Ти прийдеш? Точно прийдеш?

Того вечора мала відбутися прем’єра вистави Ейпріл. Ганна вперше за вісім місяців їхнього знайомства побачила, як подруга по-справжньому нервується. Ейпріл походжала кімнатою — навколо неї аж вібрувала енергія напруги, — бурмотіла під ніс репліки й лаялася, коли затиналася.

— Ганно! — гаркнула вона, бо та не відповіла одразу. — Я запитала: ти обіцяєш прийти?

— Так! — роздратовано обізвалася Ганна. Почувши, що це прозвучало грубо, додала лагідніше: — Так, Ейпріл, обіцяю. Я ж уже сказала.

— Та я знаю, просто всі так морочаться із цими довбаними річними. Боюся, що решта готуватиметься до них. Я майже витягла з Г’ю обіцянку. Не можу уявити нічого гіршого за порожню залу під час прем’єри.

— Вона не буде порожньою. Я прийду, Емілі казала, що точно з’явиться, — мовила Ганна й подумала про Вілла. Вона не знала його планів і не могла вигадати, як запитати. У стосунках Ейпріл і Вілла вже давно пробігла чорна кішка, та Ганна ніяк не могла з’ясувати, що саме не так. Вона боялася почути відповідь подруги... або ж видати саму себе. — Я впевнена, що й інші актори приведуть друзів. А хтось навіть афішу в барі почепив. Ти точно матимеш купу глядачів. Тобі на котру йти?

— На шосту, — відповіла Ейпріл і поглянула на телефон. — Зараза. Час збиратися. На макіяж потрібна ціла вічність. Ти присягаєшся, що прийдеш?

— Так, я прийду. Сидітиму в першому ряду. Присягаюся. Іди вже!

Коли Ейпріл пішла, Ганна зателефонувала Емілі.

— Ем! Надіюсь, ти не забула про вечір. Ейпріл уже на стіни дереться.

— Вечір? Сьогодні? — Емілі напружено пригадувала, про що йдеться.

— Так, сьогодні. Вистава Ейпріл, пам’ятаєш? У театрі «Бертон Тейлор».

— От зараза, — відрубала Емілі й притихла. Ганна чула, як вона клацає на комп’ютері, очевидно, гортаючи щоденник. — У мене завтра іспит.

До кінця триместру лишалося два тижні, тож усі з головою занурилися в річну сесію — перші іспити, які направду щось вирішували.

— Ем, ти мусиш прийти. Інакше Ейпріл здуріє. Вона вже страшенно нервується, боїться, що виступатиме перед порожньою залою. Якщо ми не прийдемо...

— Я пообіцяла їй бути, отже, прийду. Але після вистави одразу ж полечу додому.

— Та я теж, не переймайся. Треба вчитися.

Вони розуміли одна одну без зайвих слів. Лише деякі щасливчики, у яких іспити були вже позаду, не працювали ночами й не проклинали себе за легковажність під час Михайлівського семестру: треба було краще писати конспекти...

— Як Ейпріл з усім справляється? — запитала Емілі. — Я знаю, що вона не ходить на лекції. Не бачила її в їдальні вже майже три тижні. Вона стирчить на безперервних репетиціях, а цього тижня ще й виступає щовечора. Правильно ж? Вона хоч трохи вчиться?

— Чесно, не знаю, — відповіла Ганна. Її це теж цікавило, бо Ейпріл, напружена, знервована, та водночас натхненна, щовечора поверталася додому аж об одинадцятій. — Думаю, вона майже не спить. Якось я вийшла в туалет о четвертій ранку й побачила, що вона ще навіть не лягала, друкувала щось.

— Вальнутися можна, — відрубала Емілі. — На чому вона там сидить? Хай поділиться. Я скоро своє ім’я забуду.

— Я так само. У мене ще один іспит, але найгірший. — Ганна подумала про англосаксонські переклади, що лежали на її столі, переписані й перекреслені тисячу разів через її спроби запам’ятати складні правила відмінювання. Вона заледве спромоглася зробити посередній переклад з «Довідником давньоанглійської мови» на колінах. І гадки зеленої не мала, як впорається з усім на іспиті без жоднісінької допомоги.

— Ну окі... — мовила Емілі прощальним тоном. — Я ще повчуся трохи. Ти коли виходиш?

— Вистава на восьму, а туди, думаю, йти хвилин п’ятнадцять... тоді о пів на восьму? А... — Ганна замовкла, щоби правильно сформулювати запитання. — А ще хтось піде?

— Вілл має. Не думаю, що Ейпріл дала б йому спокій. І Г’ю, мабуть, теж, бо він завжди робить те, що каже Ейпріл. Раян хотів викрутитися, мовляв, у нього якісь справи з регбі, але я заявила: якщо вже я все терплю, то хай буде ласкавим підтримати мене. Краще напишу йому, нагадаю. Він прийде прямо туди.

— То... підемо разом?

— Звісно. О пів на восьму біля основних воріт?

— Взагалі... — почала була Ганна, однак притихла, бо не хотіла казати Емілі правду: вона ходила через головну браму лише в крайньому разі. Здавалося, Невілл завжди був там. Щоразу, коли Ганна заходила через центральні ворота, він нараз опинявся у дверях будиночка і, склавши руки, непорушно стояв, в’їдався в неї очима і стежив, як вона перетинає Старий дворик. Не спускав погляду до останнього, аж доки вона не зникала у Фелловзькому саду. Дівчина ніколи не оберталася, ніколи не зважала на нього, але її пробирав мороз і охоплювало бажання тікати, коли відчувала його погляд на спині.

Проблема полягала в тому, що вона не мала жодних доказів проти нього. Після того випадку в її кімнаті Невілл не розмовляв з нею, але мовчки спостерігав, що ніяк не покращувало ситуації. І йшлося не лише про будиночок. Одного вечора Ганна ладналася до сну й раптом почула якийсь звук знадвору. Підійшла до вікна й побачила посеред дворика постать, яка прикипіла до неї поглядом. Темрява приховала обличчя, але важко сплутати з кимось іншим ті обриси, той високий кремезний силует. Ганна не сумнівалася — це Невілл стежив за нею. Її руки затремтіли, вона потягнула штору, аж кільця на карнизі заскрипіли й забряжчали. Тієї миті Ганна найбільше хотіла, щоб Ейпріл була вдома, а не на репетиції. Відтоді вона ніколи не відгортала штор, навіть удень. «Тут як у склепі!» — зауважила турботлива прибиральниця Сью, зайшовши до кімнати наступного дня, але Ганна лише похитала головою й увімкнула верхнє світло.

— Так чи ні? — перепитала Емілі, вирвавши її з роздумів.

— Нy... ходімо через клавд. Так трохи ближче, — мовила Ганна, і в її слонах була часточка правди. Однак Емілі нічого не сказала, навіть якщо й зрозуміла. — Я зайду по тебе.

— Добре, — відповіла Емілі. Побачимось о сьомій тридцять. Бувай.

ЗАЙШОВШИ ДО театру, Ганна побачила, що Ейпріл даремно хвилювалася, що виступатиме перед порожньою залою. Вже за п’ятнадцять хвилин до початку маленьке приміщення було майже повним, тож сісти в перший ряд — як обіцяла — було неможливо.

Ганна сканувала поглядом залу, шукаючи два вільних місця. Раптом Емілі штурхнула її і вказала на протилежний кінець. Ганна обернулася й побачила Раяна, який підвівся й махав їм однією рукою, а другою вказував на кілька вільних місць. Поруч із ним сидів, згорбившись над книжкою, Г’ю, який, очевидно, ловив кожну вільну хвилину, щоби повчитися, а збоку від нього... Ганні звело живіт.

Після поцілунку минулого семестру вона максимально уникала Вілла. Давалося це нелегко: мусила підбирати час, аби не зіштовхнутися з ним у їдальні, а ще оминати вільні столики в бібліотеці, коли за сусіднім сидів він, схилившись над книжками. Однак цього семестру стало легше. Усі старанно готувалися до річних, Ейпріл майже не бувала вдома через репетиції, а тому й Вілл не заходив.

На урочистих заходах чи святкуваннях, від яких не можна було відкараскатися, Ганна завжди трималася на віддалі й відчувала, що Вілл робить так само. Однак тепер Емілі проштовхувалася через натовп до місць, які Раян зайняв для них, і Ганна розуміла, що не має вибору.

— Привіт, — сказав Раян, коли вони підійшли. — Ну нарешті. Легше здохнути, ніж втримати ці місця вільними.

— Перепрошую, — сказала Емілі, проте в її голосі не було жалю. — Ти ж знаєш, як воно, Ковтсе. Купа справ, і всі термінові!

Протиснувшись повз Вілла й Г’ю, вона сіла поруч з Раяном. Ганна ж відчула, як усередині все перевернулося: останнє вільне місце було поряд з Віллом.

Зустрівшись із ним поглядом, зрозуміла, що він думає про те саме: прохання пересісти якось по-іншому викличе зайві підозри. Принаймні вагомих причин на те не було. Вільним було друге місце від проходу, між Віллом і Г’ю. Навіть якби Ганна вдала, що вона щось забула або що хоче до вбиральні, Вілл пересів би ближче до Г’ю, а їй залишив місце біля проходу. Вона не знайшла жодної переконливої для інших причини, щоби пересісти деінде.

Вілл сумирно всміхнувся. Ганна розуміла, що він щойно теж подумки прорахував цей варіант і намагався показати їй, що все гаразд, що вони можуть посидіти поруч. Зала не спалахне від того, що вони побудуть одну-дві годинки за кілька сантиметрів одне від одного.

Та Ганні все одно здавалося, що вона зробила дурницю, сівши між Віллом і Г’ю. Вона чула, як Раян та Емілі подружньому сперечалися збоку, а Г’ю щось бурмотів собі під ніс, перечитуючи конспекти. Ганна із жахом усвідомила, що її закутана в кардиган рука — за якихось кілька міліметрів від Віллового плеча. Він склав долоні між коліньми, ніби намагаючись зменшитися і тримати руки щонайдалі від неї, але сидіння були вузькими, ще й Г’ю невимушено розкинувся на своєму місці. Ганна ледь стримувалася, щоб не торкнутися Вілла рукою або коліном, а коли світло згасло й зала поринула в тишу, вона тільки сильніше відчула їхню близькість.

Дівчина ще ніколи не відчувала так свого тіла, тепла чужої шкіри, звуку їхнього дихання й кожного руху. Коли тиша й темрява огорнула їх, Ганна затамувала подих і напружила кожнісінький м’яз, щоб залишатися якнайдалі від Вілла, а згодом із тремтінням видихнула.

— Усе гаразд? — пошепки запитав Г’ю, і вона кивнула.

— Так, вибач. Просто... хотіла чхнути, але не вийшло.

Безглузда відмовка, але Г’ю, здавалося, прийняв його без сумнівів. Та навіть попри це Ганні хотілося вдарити себе.

На сцені засвітився один прожектор. Тієї миті Ганна відчула, як хтось легесенько й ніжно торкнувся її коліна — того, яке ближче до Вілла. Дотик був миттєвим і таким слабким, що за інших обставин вона подумала б, що їй примарилося. Проте зараз вона відчувала Віллову присутність кожнісіньким м’язом, тож розуміла, що він зробив це навмисно, і ледь стрималася, щоб не здригнутися.

А ще вона знала, що означав цей рух. Розуміла, що саме Вілл намагався донести їй.

Усе добре.

Вона заплющила очі й притулила до них кулаки. Усе добре. Усе добре. Усе буде добре.

А потім розплющила очі й побачила дівчину, що стояла в маленькому просвіті.

То була не Ейпріл, а якась незнайомка, та Ганна все одно нахилилася вперед, тішачись, що тепер зможе думати про щось інше.

— Бодай не пропливав би той корабель, — голос дівчини рознісся зі сцени всією залою. Вистава розпочалася.

— ЩОБ ВОНО ЗГОРІЛО! — хай і мимоволі, та все ж вражено вигукнув Раян. Його голос здійнявся над гомоном людей, що теж наринули до бару під час антракту. — Вона просто неймовірна. А ти знав, що вона така класна акторка? — запитав він у Вілла, а той похитав головою.

— Ні ну я знав, що класна. Вона грала в кількох виставах ще в школі, я їх не бачив, але моя колишня там була й завжди казала, що Ейпріл — класна акторка. Але я не уявляв, що настільки.

Ганна подумала, що слово «класна» заслабке. Ейпріл не була класною. Вона була приголомшливою. Ганна навіть не могла пояснити, чому так, адже річ була геть не в її зовнішності. Режисер поставив щось дивне, адже всі актори скидалися на фігури з грецьких ваз: мали на собі чорнющі перуки, їхня шкіра була теракотовою, а очі густо обведені олівцем. Саме тому акторів було важко розрізнити на сцені. Секрет крився не в техніці виконання, хоч і та була прекрасною. Дехто з акторів краще й точніше проговорював репліки, з більшою емоційністю й запалом.

Однак було щось ще. Від Ейпріл неможливо було відірвати очей навіть тоді, коли промовляв хтось інший. Ідучи, вона лишала по собі порожнечу, яка щомиті нагадувала про її відсутність. Ганна ловила себе на тому, що нетерпляче дивилася на куліси, чекаючи на її вихід.

А головне — Ейпріл була справжньою Медеєю. Вона випромінювала її муки, зрадженість, лють. Ці почуття вирували в кожній репліці й обертали сувору класичну гру на щось надзвичайно людське й правдиве.

Вони саме допивали напої, коли позаду пролунав голос.

Ганна обернулася.

— Ну що там, шалапути мої?

— Ейпріл! — Емілі обійняла її, відкинувши свою типову стриманість. — Ти що тут робиш? Хіба ти не маєш бути за лаштунками?

— Ах, правила-прутнявила, — відповіла Ейпріл, махнувши рукою. — Та до одного місця вони. Я вийшла почути вашу думку про виступ.

— Ейпріл, тобі ж не треба, щоб я тішила твоє еґо, — усміхнулася Емілі. — Але якщо все ж хочеш почути це, то ти — чортова сенсація, жінко!

— Що ж, дякую, — самовдоволено мовила Ейпріл, з нотками «я знаю» в голосі. — Як поживаєте, мої любчики? — вона штурхнула Раяна під ребра, а той усміхнувся й дещо незграбно відхилився.

— Добро-добро. Гарно впоралася, Клівден.

— Дякую. А що ви думаєте про перуку? — вона пригладила своє волосся. — Мені дуже подобається. Давненько не мала довгого волосся. Відчуваю спокусу поцупити її після вистави. Г’ю, що скажеш?

— Ну... тобі личить, — відповів Г’ю і розчервонівся. Навіть після восьми місяців спільних трапез і вечірок було очевидно, що він досі хвилюється в присутності Ейпріл. — Дуже класична зачіска.

— Ну і? — спитала Ейпріл.

Вона напрошувалася на компліменти, але Ганна розуміла її.

— Ти просто феноменальна, Ейпріл, — мовив Г’ю, слухняно зреагувавши на її натяк. Такі старомодні люб’язності входили до його зони комфорту. — І чого це ми без квітів прийшли?

— Та до одного місця ті квіти. Треба було із чимось міцнішим прийти, — відрубала Ейпріл. — 3 тим, що лікар приписав, правда ж? — Вона підморгнула і владно взяла його під руку. Г’ю знову почервонів, цього разу ще дужче. Ганна геть не сумнівалася, що він насилу стримується, щоб не вирватися від неї.

— Т-то що ж тоді? — запитав він. — Шампанське?

— Сумніваюся, що вони мають вінтажне, але подвійний тонік був би гарним початком, — сказала Ейпріл.

Г'ю кивнув, вивільнив свою руку і, ледь приховуючи полегшення, став пробиратися крізь натовп до бару. Ейпріл обернулася до Вілла.

— Ну і? Не привітаєте мене, Вілле де Частейне?

— Ти дуже гарно грала, Ейпріл, — відповів він, а нотки в його голосі змусили Ганну підвести голову. Хай що там було, Ейпріл їх теж зауважила, бо аж насупилася.

— Дуже гарно? І все? Більше нічого?

— Добре, ти грала прекрасно. Так краще?

— Я хочу, — процідила крізь зуби Ейпріл, — трохи сильнішого захвату, а не одне «прекрасно». Якщо Г’ю спромігся видати, що я «просто феноменальна», то мій довбаний хлопець має бути здатним сказати більше за одне слово. Як щодо вітального поцілунку?

Запала напружена тиша. Вілл нахилився і вимушено поцілував Ейпріл у губи.

Ганна розуміла, що мала б відвернутися. Вона хотіла відійти, але натомість прикипіла, мов зачарована, до місця й дивилась, як Ейпріл провела руками по волоссю Вілла, притягнула його голову до себе, припала до вуст і змусила хлопця розтулити губи, злитися з нею в довгому французькому поцілунку. Здавалося, він тривав би вічно, якби Вілл із відчайдушним зусиллям не вирвався від неї.

Він стояв, важко дихаючи й безмовно дивлячись на Ейпріл. Його груди й обличчя були вимащені мідним гримом, а помада чорніла на губах як синець. Вона кинула на нього переможний погляд.

Потім, і слова не мовивши, круто розвернулася.

— Треба йти, — кинула вона через плече, — побачимося одразу після другого акту.

Ейпріл розчинилася в натовпі, лише часом її чорна голівка виринала серед моря студентів і знову зникала.

— Якого чорта? — вражено запитала Емілі. Вілл похитав головою. Торкнувся кінчиками пальців свого обличчя і побачив на них сліди гриму.

— Хтось має серветку?

— У барі є паперові, — відповіла Емілі. Вона погукала Г’ю, що саме стояв біля стільниці. — Г’ю, захопи кілька серветок!

— Старий, а у вас усе добре? — стурбовано запитав Раян. Він погойдувався на п’ятах, а руки засунув до задніх кишень, ніби не хотів, щоб ті натякнули на його настрій.

— Усе добре, — коротко відповів Вілл.

Г’ю приніс пластикову склянку з джин-тоніком і кілька коктейльних серветок. Вілл витер рота й підборіддя, а потім запитав:

— Ще є щось?

— Почекай, — відповіла Емілі. Вона взяла чистішу серветку й витерла помаранчеві смуги, що лишилися на його вилицях і підборідді. — Ну все. Але з футболкою вже нічого не зробити.

— Усе добре, — промовив Вілл натягнутим як струна голосом.

«Не все добре», — хотіла заперечити Ганна. Вона не зводила з нього очей і намагалася зрозуміти, що відбувається. Ейпріл щось дізналася? Вілл розповів їй?

Добираючи належні слова, Ганна намірилася щось сказати, але раптом пролунав дзвінок, тож вони пішли назад до зали.

Лише коли всі повсідалися, Ганна щось побачила. Точніше когось. А саме того, кого — вона точно знала — не було під час першого акту. Чоловіка, який сидів десь у третьому ряду, дуже високого й кремезного.

Джона Невілла.