Та дівчина

ПІСЛЯ

— Ти знущаєшся? — на Вілловому обличчі з’явилися шок, розчарування і розгубленість водночас, коли під час вечері Ганна розповіла йому про свої плани. — Та якого чорта тобі туди їхати? Чого зараз? Саме тоді, коли тобі треба відпочивати. — Він кивнув головою на пакетик з ліками, який Ганна лишила на бильці дивана.

— Лікарка сказала чітко: мені не треба менше працювати чи щось таке, — терпляче відповіла Ганна. Вони вже це проходили. Те саме вона сказала Віллові, коли зайшла до вітальні й побачила, як він ходив туди-сюди кімнатою з телефоном у руках і читав в інтернеті про «високий тиск під час вагітності». — Доза реально низька, вони виписують цей препарат багатьом вагітним. Я навмисно перепитала, чи треба мені працювати менше. Лікарка відповіла, що немає потреби, бо ж нічого серйозного. Рекомендувала просто більше сидіти й частіше перепочивати. І я влаштую собі такий відпочинок. У тому то й річ.

— А щодо Новембер... — мовив Вілл, ніби Ганна нічого й не говорила. — Вона хоч трохи розуміє, через що ти пройшла? Вона взагалі розуміє, про що просить?

— Нічого вона в мене не просила. То була моя ідея поїхати до Оксфорду, а не її. І Новембер тобі сподобалася б, Вілле, — мовила Ганна і взяла його за руку, помацала сухожилки й дрібні кісточки, поводила своїми пальцями по його. Поцілувала зовнішній бік долоні. — Чесно. Вона як... — Ганна притихла, добираючи слова. — Вона як Ейпріл, але, я не знаю, добріша, мабуть. І вона все розуміє, бо й сама пережила дуже схоже.

— Її тягали по судах? — розлючено пробурмотів Вілл. — Її підстерігали під дверима її ж будинку з дня на день, місяцями, роками?

— Вистежували? — Ганна відпустила Віллову руку. — Впевнена, що так, Вілле. Вона ж сестра Ейпріл. Можеш уявити, що вона пережила? їй було одинадцять, коли Ейпріл убили. Більшу частину дитинства вона намагалася змиритися із цим фактом, спостерігала, як преса розриває її сестру на шматки, а батько помирає від стресу. Я переконана, що вона все розуміє.

Звісно, такі слова трохи присоромили Вілла.

— Я не знав, що батько Ейпріл помер. Коли?

— Кілька років тому, здається.

Вілл відсунув тарілку й прикрив обличчя долонями. Згодом опустив руки й підвів очі. Його погляд був виснаженим, просто змарнілим, а волосся розкуйовдженим.

— Ти ж знаєш, що я проти цієї поїздки?

— Знаю, — ніжно відповіла Ганна. — Але я мушу, Вілле. Я вже поговорила з Емілі. Приїду в четвер, а в п’ятницю по обіді підемо до Пеламу. Емілі домовиться про зустріч із доктором Маєрсом.

— У п’ятницю? — Вілл стривожився ще більше. — Та я ж на роботі буду. Не зможу відпроситися так швидко.

— Я й не припускала, що ти надумаєшся їхати. Ти ж сам казав, що не хочеш ворушити стару історію.

— Не хочу, а ще не хочу, щоб ти там сама зустрічалася з незнайомими чоловіками...

— Навряд чоловіки будуть незнайомі, Вілле.

— А то дуже й дуже небезпечні люди, якщо твої підозри правильні.

— Але я буду не сама, а з Емілі й Новембер, ще й у дуже людному місці. Чи ти думаєш, що доктор Маєрс вискочить зі свого кабінету із сокирою?

— А мені звідки знати?! — вигукнув Вілл, підвівся і закрокував туди-сюди вітальнею. Здавалося, він так стримував емоції, що вже не міг спокійно сидіти за столом. — Знаю тільки одне: я не хочу, щоб моя вагітна дружина бачилася з потенційним убивцею.

— Я мушу! — Ганна й собі підвелася. Відчувала, що її голос підвищується, а обличчя червоніє. — Вілле, хіба ти не розумієш?

— Ні, не розумію! — гримнув Вілл. — Ну геть не розумію!

На якусь хвилину запала дзвінка тиша. Вони мовчки стояли й дивились одне на одного, а потім пролунав громовий стукіт, від якого обоє здригнулися. Їхній сусід знизу, якому, очевидно, набрид цей шум, постукав у стелю держаком мітли.

— Вибач, — мовила Ганна.

Водночас Вілл сказав:

— Ганно, кохана...

Потім вона мимоволі опинилася у Віллових обіймах, а він припав вустами до її маківки. У неї стиснулося горло, а очі, повні сліз, згарячіли.

— Будь ласка, — прошепотів він, занурившись їй у волосся. — Будь ласка...

Ганна розуміла, що він хотів сказати. Будь ласка, не їдь. Вона знала його так добре, що чула ці несказані слова, відчувала, що Вілл хотів упасти на коліна, цілувати її живота й благати зректися цього наміру.

Та натомість він мовив:

— Ганно, будь обережна. Я так тебе кохаю. Якщо щось станеться...

— Не станеться, — відповіла Ганна й поцілувала його: ніжно, обережно, а згодом наполегливіше, відчуваючи, як усередині наростає знайоме почуття: гаряча й нестримна жага до нього, яка ніколи не згасала, яку не остудили навіть десять років спільного життя. — Кохаю тебе, — мовила вона, а Вілл знову й знову відповідав їй тими самими словами, торкаючись губами її вилиць, горла, вигину шиї.

Згодом Вілл сів і потягнув її до себе на коліна. Вона притиснулася до нього, роздумуючи, що незабаром вони вже не зможуть так сидіти, бо живіт стане завеликим.

— Кохаю тебе, — прошепотіла Ганна знову, а Вілл, усміхнувшись, підвів на неї погляд. Він постарішав, обличчя вкрилося зморшками від втоми, але випромінювало той самий усміх, від якого її серце сп’яніло ще першого дня в пеламській залі. Ганна задумалася, скільки разів відтоді малювала у своїй уяві його риси: зморшки біля куточків рота, кривий горбик на давно загоєному зламаному носі. Сотню? Тисячу? Коли лежала на ліжку в Новому дворику, думаючи про колекційки. Коли ходила вулицями Додсворта, намагаючись не думати про майбутній суд. Коли намагалася заснути у своїй першій орендованій квартирі в Единбурзі, читаючи його листи й сумуючи за всім залишеним позаду. Вона простягнула руку й торкнулася його обличчя, провела пальцем по надбрівних дугах і горбику на носі.

І подумала: «Ти мій. Ти завжди був моїм».

— Усе буде гаразд, — мовила вона. — Обіцяю. Але поїхати мушу.

А Вілл просто кивнув. Він програв.