Та дівчина

ДО

Приїхавши до Оксфорда після різдвяних канікул, Ганна відчула, ніби повернулася додому.

— Чому цей триместр називають Іларієвим? — запитала її мама в машині дорогою до вокзалу, а Ганна без жодних роздумів відповіла, що на його середину припадає день святого Іларія Піктавійського.

Тієї миті їй захотілося розсміятись із себе, з тієї, ким вона стала.

Як вона встигла стільки дізнатися лише за один триместр? Неважливо. Просто знала. А ще знала, як здобути синього піджака і що варто вдягати на колекційки.

Колекційки. Від самого цього слова в неї всередині все стискалося. Одне слово, чотири склади — не так багато, щоб хвилюватися, але вона нервувала.

— Це не річні, — пояснила вона спантеличеній мамі. — Річні складають наприкінці першого року навчання. А колекційки проводять на початку кожного триместру — перевіряють, що студенти вивчили за попередній.

— То це просто тести? Вони нічого не значать?

Річ у тім, що мати мала рацію, але водночас дуже й дуже помилялася. Колекційки справді не впливали на диплом та й, наскільки Ганна розуміла, взагалі ніде не зараховувались. Однак панікували всі, навіть другокурсники, які вже неодноразово пройшли це випробування.

«Який сенс у 8-тижневому триместрі, — написав їй Вілл у День подарунків, — якщо вони змушують нас вчитися на канікулах? Аби викладачі мали час написати свої книжечки? Катастрофа. Усі мої хлопці п’ють десь до ригачки, а я маю морочитися з підручниками».

Ганна мусила визнати, що в його словах була частка правди.

Однак не лише колекційки непокоїли її. Коли Ганна отримала звістку від Вілла, її різко пройняла п’янка радість, а потім боляче закололи докори сумління. По-ідіотськи усміхатися тільки тому, що його ім’я з’явилося на екрані її телефона? Яке безглуздя. Він хлопець Ейпріл. Абсолютно недосяжний. Шкода тільки, що її голова знає про це, а серце ніяк не може запам’ятати.

Перед канікулами Ганна сподівалася, що її закоханість у Вілла вщухне й за шість тижнів розлуки вона забуде його іронічну посмішку, довгі худі руки й те, як її серце оживало, коли він усміхався до неї через переповнену СКВ. Але одне-єдине повідомлення показало, що це неправда. Він досі подобався їй. Дуже. І цей факт офіційно робив її найгіршою подругою у світі.

Замість відповісти Відлові, вона написала Ейпріл, намагаючись придушити почуття провини.

«Як ти? З Різдвом! Сподіваюся, день був гарним».

«дякую, — відповіла Ейпріл. — він був до чортиків паскудний але подарували сумочку від баленсіяги то хоч щось добре».

Тиша.

«як там твій деньок?»

«Досить добре, — відписала Ганна, — хоча й без такої сумочки. Ну нема щастя без нещастя».

«ха-ха!» — відповіла Ейпріл, додавши картинку жаби, що сміється.

Тепер, коли потяг під’їжджав до Оксфордського вокзалу, Ганну охопила не туга за домівкою, а щось протилежне. Відчуття, ніби прибула додому. Думка про Пелам, Ейпріл і їхню кімнатку високо під дахом здійняла в ній хвилю щастя, яку не змогли притлумити навіть колекційки.

Виходячи з потяга, вона вгледіла попереду на платформі Раяна й кинулася підбігцем до нього, безжально проштовхуючись крізь натовп студентів. То було нелегко, бо Ганна несла рюкзак і тягнула за собою валізу, однак біля турнікета вона таки наздогнала його. Він стояв на місці й порпався в гаманці.

— Раяне! Як твої канікули?

— Овва, Ганна Джонс! — озвався той із широкою усмішкою, а потім обійняв Ганну так, що в неї аж кістки затріщали. — Як ся маєш, дорогенька?

— У мене все добре. Ти як?

— Теж усе добренько. Гарно відпочив, але страшенно радий, що повернувся.

— Б’юсь об заклад, що скучив за Емілі.

— Ну за сексом точно, — відповів Раян з провокаційною посмішкою.

Ганна закотила очі.

— Ти ж добре знаєш: якби ти був такою сексистською свинюкою, якою прикидаєшся, то Емілі й пальцем до тебе не доторкнулася б.

— Вона, як і всі розумні жінки, — мовив Раян, тягнучи сумку через турнікет, — потай мріє, щоб любчик грубо кинув її через плече.

Ганна похитала головою, відмахуючись від провокації. Вони разом поїхали на таксі до Пеламу. Поки авто повзло переповненими вулицями, вони обмінювалися плітками й останніми новинами.

— Довбані колекційки, — буркнув Раян, коли Ганна поцікавилася, чи він повторював вивчене. — Та повторював. Я залюбки забив би на це, але не кожен має багатого татуся, який профінансує крило бібліотеки, щоб застрахуватися, якщо його дитинчатко раптом провалить іспит.

— Та це ж неправда, — відповіла Ганна, дещо роздратована такими словами про Ейпріл. — Ти ж знаєш! Гульвіса, якій усе до одного місця — маячня повна. Вона насправді дуже багато працює і страшно розумна.

— Але річ не тільки в ній, пра? Вони всі такі. Усі ті, що з приватних шкіл, опиняються по коліна в шоку, коли доганяють, що не кожен може бути кращим хлопом чи дівкою в класі. От глянь на мене й Вілла. Ми, звісно ж, друзі. Але тільки один з нас буде на вершині списку. І ми обидва хочемо опинитися там. Усі в Пеламі цього хочуть. І дехто вперше в житті пастиме задніх.

Ганна стримано кивнула. Хоч Пелам і не був найзатятішим академічним коледжем Оксфорду, але радше схилявся в цей бік, аніж до спортивної чи пияцької культури деяких інших закладів. За шкалою від «робити діло» до «гуляти сміло», Пелам, безсумнівно, тяжів до першого. Однак і меритократією він теж не особливо пишався. Як зауважив Раян, тут навчалося чимало учнів із приватних шкіл, навіть більше за доволі високий середній показник в Оксфорді. Разом ці два чинники створювали дивну лихоманкову атмосферу, яка поєднувала академічні привілеї з панічним усвідомленням, що кожен у цьому місці сам за себе. Тут не було добрих вчителів, що розтовкмачили б незрозуміле чи підказали б, які роботи треба перечитати. Тут не було додаткових занять, не було мамусі чи татуся, які організували б репетиторів після уроків чи літню школу. Кожен сам за себе — або пан або пропав. І Ганна не мала жодного уявлення, в якому таборі вона опиниться.

— ГАННА-А-А-А-А!

Від крику в неї задзвеніло у вухах. Коли вона відчинила двері до свого житла, вітальнею пронісся вихор і кинувся обійматися, аж вона мало не втратила рівноваги й не гепнулася разом зі своїм рюкзаком додолу.

— Ейпріл! — Ганна, сміючись, поставила валізу й теж обійняла подругу. — Ну як ти? Шкода, що твоє Різдво було паскудним.

— Паскудним не те слово. Лайно із собачої дули, а не канікули, — відрубала Ейпріл, кинувшись на диван. — Якби не сестра, то я навряд чи подалася б туди на наступні канікули.

— У тебе є сестра? — здивовано перепитала Ганна, адже думала, що Ейпріл — єдина дитина в сім’ї, хоча вони ніколи не говорили про це.

— Так, їй одинадцять і вона маленька паскудниця, але я навіть собаки не лишила б зі своїми батьками на Різдво. О, слухай... — Вона простягла руку до невеликого подарункового пакета, що стояв на столі перед диваном. — Маю дещо для тебе.

— Для мене? Ейпріл, та не треба було...

— Ну а я так захотіла. Тому не треба оцих «не треба»!

Здивована Ганна скинула рюкзак з одного плеча, тоді з другого й попрямувала до крісла перед каміном. Торбинка була невеличка, із цупкого білого картону, замість ручок — груба чорна репсова стрічка. Усередині лежав пакуночок, загорнутий у падубно-зелений папір. Вона обережно вийняла його, розв’язала стрічку й витягла вишукану блискучу коробочку.

— Шантекай, — прочитала Ганна. Вона не знала цього бренду, але саме упаковання та його вага підказували, що ця річ надто дорога для косметичного відділу «Супердраґ». — Це лак для нігтів?

— Помада, — відповіла Ейпріл, узяла в Ганни коробку й відкрила кришечку. — Я замахалася дивитись, як ти користуєшся цим жахливим мастилом, яке називаєш косметикою. Розтули, будь ласка, рота.

Ганна розтулила губи й заплющила очі. Її обличчя наче застигло в дивній усмішці, яку переймають маленькі дівчатка, коли дивляться на своїх матерів у дзеркало. Ейпріл провела помадою по Ганниних губах так ніжно, що її аж мороз пройняв. Розплющивши очі, вона побачила самовдоволену подругу.

— А я знала! Іди поглянь у дзеркало.

Ганна так і зробила.

У дзеркалі вона побачила себе, та не зовсім. Там стояла Ганна, але її губи були м’якими, повними, насиченого темно-рожевого кольору, які так і вабили до поцілунку. Колір був драматичним, але не клоунським, як її темно-червона помада. Він був... ідеальним.

— Дякую, — сказала вона Ейпріл, а потім мимоволі обійняла подругу, відчуваючи її тонкі й ніжні, як у пташки, кісточки, зануривши обличчя в хмару її платинового волосся, вдихаючи дивний важкий запах парфумів, якими вона завжди користувалася. — Я люблю тебе, Ейпріл. Я дуже скучила за тобою за Різдвяні свята.

Ганна радше відчула, а не почула, як Ейпріл ковтнула. Як вона вдихнула повітря, як їй здавило горло. Відчула, як пальці Ейпріл стиснули її спину, ніби вона не хотіла її відпускати.

Потім ті пальці легенько відштовхнули її, і перед нею знову з’явилася та сама безтурботна Ейпріл, яка полюбляла закочувати очі й сміятися з неї.

— Ага, так-так, ти — сентиментальна корівка. Ходімо. Спустимося до бару. Мені треба випити.