Та дівчина

ПІСЛЯ

— То що там? Як усе пройшло?

Зітхнувши, Ганна пригадала про прямолінійність Емілі. Невеличка формальна бесіда вже була позаду, а їхні замовлення — на столі, тож тепер Емілі перейшла до справи.

— Та ніби... добре? — Ганна глянула на Новембер, щоб запевнитися, але та, намотуючи рамен на палички, тільки знизала плечима.

— Добре? Ти про що? Я питаю: він винен чи ні?

Ганна мимоволі здригнулася, а Емілі глянула на неї і злегка зніяковіла.

— Вибач, трохи переборщила. Але хіба ви тут не для цього? Він щось пояснив? Сказав, чому не прийшов на допомогу?

— Так, — озвалася Новембер. Вона пожувала локшину, а потім ковтнула. — Його там не було.

— Що?

— Він так і сказав: його там не було. Тому він нічого не чув, тому не прийшов на допомогу й саме тому його не викликали до суду надавати свідчення. Він виступав на конференції в Кембриджі й лишився там ночувати. Тож нічого не чув і не бачив.

— Чесно? — допитувалась Емілі, перевівши здивований погляд з Новембер на Ганну, ніби вони прикривали доктора Маєрса. — А ви не думали, що це просто зручне виправдання?

— Та не знаю, — мляво відповіла Ганна. — У всякому разі так він сказав, коли Новембер попросила розповісти щось про ту ніч. Тоді його слова звучали переконливо. Якщо поліція повірила йому, то, певно, так і було.

— Тобто всі ці пошуки зійшли на нуль? — запитала Емілі.

— Можливо, — відповіла Ганна.

— Ти маєш на увазі, що, можливо, і не зійшли? Ви щось з’ясували?

— «Можливо» означає «можливо», — дещо уїдливо озвалася Ганна, шкодуючи, що вибрала саме це слово. Вона й сама не була певна, чи точно їхні пошуки зійшли на нуль. Розмова з Новембер у кімнаті подарувала їй свіжий погляд на одну річ, річ, яка відтоді не давала їй спокою. Однак Ганна вагалася, чи варто ділитися своїми думками з Емілі. Щонайменше не зараз, поки вона ще не усвідомила всіх глибинних зв’язків.

ЗГОДОМ НОВЕМБЕР І ГАННА ПОЇХАЛИ НА ТАКСІ до готелю.

— Усе добре? — запитала Новембер.

— Ти про що? — Ганна совалася на сидінні. Вона ніяк не могла зручно всістися. Пасок безпеки тиснув їй на живіт, а спина боліла від ресторанних модних лав без спинки. — Ти про те, що я не захотіла кави? Я просто втомилася, не більше.

— Я не про каву. Просто ти так притихла під час трапези. От я й подумала, що щось сталося.

— Катастрофа, — пробубніла Ганна і прикусила губу. — Було так помітно?

— Трохи. — Новембер зніяковіла. — Емілі стала розпитувати про доктора Маєрса, а ти... ти просто замкнулась у собі. Я щось пропустила? Ми ж пішли туди вивідати, чи він винен, тож у її розпитуваннях не було нічого несподіваного.

— Так, — мовила Ганна, потерши обличчя. Її відповідь Новембер про втому була дуже применшеною.

— Тебе хвилює алібі Маєрса? — стривожено запитала Новембер. — Я вже теж думала, що він міг повернутися. Після того як забезпечив собі алібі на конференції.

Ганна похитала головою.

— Навряд чи. Коли? Чергові побачили б його біля головних воріт. А якби пішов через запасні, то мусив би скористатися своєю ідентифікаційною карткою. Тоді його вхід зафіксували б. Тобто... — Ганна притихла, бо раптом їй дещо спало на думку. — Хіба що... він міг перелізти через ту лазівку в стіні.

— Лазівку? — спантеличено перепитала Новембер, і Ганна усвідомила, що ці всі подробиці їй невідомі. Так, вона страшно схожа на Ейпріл і, очевидно, знає чимало про їхню дружбу й часи в Пеламі, але її ніколи не було з ними, вона отримувала всю цю інформацію з других вуст. Ганна постійно забувала про це.

— Пелам у ті часи, як і зараз, був повністю обгороджений стіною, — пояснила Ганна. — Вона дуже надійна. Але в одному місці за клавдом була лазівка. З боку вокзалу. Хоча не можу уявити, щоб Маєрс перелазив там. Цим користувалися студенти, щоб скоротити шлях, коли запасні входи були вже зачинені. Але ж не співробітник, що повернувся з конференції.

— То... що тоді? — невпевнено й зніяковіло запитала Новембер. Вочевидь вона не хотіла сильно допитуватися, але дуже непокоїлася через мовчання Ганни.

На Ганниних колінах завібрував телефон. Вона опустила погляд і побачила Віллове повідомлення: «Як усе минуло? Можеш говорити?»

— Зажди, — мовила вона, — це Вілл. Треба відповісти, бо він хвилюється.

Вілл узяв слухавку після першого ж гудка.

— Привіт, ну що ти там? Як усе пройшло?

— Усе добре. Ми з Новембер їдемо в таксі до готелю, тому я не можу довго розмовляти. Зустріч минула... він був люб’язний і дуже допоміг. — Вона розуміла, що говорить про Маєрса, ніби про рецепціоністку в готелі, проте не знала, як пояснити інакше. — Вілле, я не думаю, що то він.

— Як це? — занепокоєно запитав Вілл. — Звідки такі висновки?

— Його там не було. Новембер відверто запитала, що він бачив, а він сказав, що того вечора не був удома. Тому його і не викликали свідчити в суді. Припускаю, що поліція перевіряє такі речі, тому, гадаю, він не лукавить. Що скажеш?

На іншому кінці лінії залягла німа тиша. Здавалося, Вілл замислився.

— Вілле?

Знову мовчання. Потім Вілл прокашлявся.

— Звісно, ти маєш рацію. Алібі є алібі. То... ти тепер додому?

— Так.

— Прекрасно, — мовив він з відчутними нотками полегшення в голосі. — Я радий. Знаю, ти дуже хотіла цього, але страшенно тішуся, що все нарешті позаду й ти позбулася тривог.

Тепер притихла Ганна. Вілл почекав на її відповідь, а потім заговорив знову, вже різкіше:

— Ганно? Теперусе позаду? Правда ж?

— Я... — заговорила Ганна, але затихла, бо не знала, що сказати. Лише розуміла, що не може, не хоче обманювати Вілла. А правда така: вона не певна, що все позаду. Осяяння, яке прийшло їй до голови під час екскурсії, дедалі більше захоплювало її думки. Їй потрібна дрібка часу подумати, осягнути все розумом.

— Ганно... — знову заговорив Вілл. У його голосі бриніло застереження, а ще спустошення. — Кохана, та це вже смішно. Прошу, благаю, просто благаю тебе — облиш і забудь усе. Ти вже винюхала достатньо, не роби дурниць. Ти ж не якась там вагітна міс Марпл.

Ті останні слова він, мабуть, хотів сказати легковажно, пом’якшуючи своє очевидне тривожне роздратування, але взяв фальшиву ноту, прозвучав чванливо й зневажливо. Ганна, і без того напружена, відчула, як її пройняла несамовита лють.

— Класно, що для тебе смерть Ейпріл така смішна.

Ганна розуміла, що її слова несправедливі, але було вже пізно — тепер вона не могла їх зректися.

— Ганно, я зовсім інше мав на увазі, ти прекрасно розумієш, — пояснив Вілл з демонстративним спокоєм. — Послухай, думаю, я був дуже толерантним...

Знову цей тон. Автократичний власницький тон штибу «я тут бос».

— Дуже толерантним? — Ганна намагалася приховати сарказм у голосі, але не змогла. — Дуже толерантним? Ти про те, що дозволив мені «винюхати» все, так? Ох як толерантно з твого боку.

— Ганно, — мовив Вілл. Було чутно, що він на межі вибуху й щосили тримався за останню ниточку самоконтролю, а його голос тремтів від напруги. — Ти знаєш, що я не хотів цієї поїздки. Та щоб воно згоріло все! Ти на шостому місяці, ти не маєш ритись у якійсь справі, до якої всім байдуже...

— Усім байдуже?! — скрикнула вона так, що Новембер і таксист здивовано глянули на неї. — Якщо вбивця Ейпріл розгулює десь на волі, то мені не байдуже, Вілле, і я не можу повірити, що тобі однаково...

— Та що ти мелеш?! — теж закричав Вілл, так гучно, що вона мусила забрати телефон від вуха. — Та що ти, горіло б воно, мелеш?! Я переймаюся, переймаюся, як і ти. А те, що я не хочу, щоб моя вагітна дружина ризикувала нашою ненародженою...

Ганна поклала слухавку.

Її руки тремтіли. Серце калатало так несамовито, що їй ставало погано.

«Подумай про дитину. Подумай про дитину».

— Ганно? — нерішуче мовила Новембер. — Ганно? Усе гаразд?

— Ні, ні, зовсім ні, — жорстко відрубала Ганна, стиснувши кулаки. Вона ще ніколи, ніколи так не злилася на Вілла. На Вілла.

«То був Вілл», — нагадала вона сама собі. Вілл, який кохав її, чекав, рятував від самої себе стільки разів, навіть коли вони обоє були ще підлітками.

А тепер вона ненавиділа його.

— Що сталося?

— Він хоче, щоб я вдавала, ніби нічого не сталося. А я не можу. Я хотіла б, але... — зрозумівши, що вони вже майже біля готелю, Ганна заговорила до таксиста: — Перепрошую, а можете стати біля супермаркету? Треба дещо взяти.

Водій зупинився біля «Теско Метро», і Ганна вийшла з автівки. Її пульс досі несамовито гупотів, але їй не завадило б розім’яти ноги, трохи виплеснути гнів і випрямити зболену спину. Занепокоєна Новембер подалася за нею.

— Ганно?

— Мені просто треба «Гавіскон». Печія.

— Добре, — мовила Новембер і зайшла разом з нею до крамниці, де яскраве світло боляче врізалося в очі. — Ти сказала, що не можеш удавати, ніби нічого не сталося. Що ти мала на увазі?

— Не знаю, — відповіла Ганна, а потім схопила кошик і пішла вздовж рядів, шукаючи поличку з ліками. — Я просто... дещо зрозуміла, коли ми були в кімнаті Ейпріл. І саме тому подумала, що, можливо... ми всі дивилися не туди.

— Ти про що?

— Тоді, коли ми виглянули з вікна, — мовила Ганна. Вона знайшла «Гавіскон» у таблетках, а не звичну суспензію, але й того мало б вистачити. Потім прочитала на етикетці, що вони дозволені вагітним. — Я вже й забула, що Ейпріл якось спустилася донизу.

— Так, ти мені розповідала, — відповіла спантеличена Новембер. — Але я не розумію... — Потім вона завмерла посеред ряду, освітленого денними лампами, і широко розплющила очі. — Зажди, здається, я зрозуміла. Ти думаєш, що хтось міг...

Вона притихла, ніби не хотіла вимовляти цих слів.

— Хтось міг убити Ейпріл, а потім вилізти через вікно, — договорила Ганна. Вона оплатила «Гавіскон» на касі самообслуговування, а потім обернулася до Новембер. — Ми всі зосередилися на тому, що ніхто не міг потрапити всередину, коли Невілл пішов. І апріорі думали, що ніхто не покидав будівлі після того. От у чому річ. Якщо Невілл справді застав Ейпріл ще живою, а ми з Г’ю бачили сходи весь час — ніхто не міг ані зайти, ані вийти. А що, як убивця не спускався сходами? Що, коли він виліз через вікно?

— Почекай, — мовила Новембер, слідуючи за Ганною до виходу. Вона провела руками по своєму короткому волоссю, ніби змушуючи мозок запрацювати. — Якщо та людина вже була у вітальні, то Невілл, зайшовши, мав би її побачити.

— Не факт, убивця міг бути в спальні Ейпріл. Я весь вечір думала про ті події і намагалася скласти їх докупи. Тепер усе збігається. За словами Невілла, він був тільки у вітальні.

— Ти про те, що...

— Я про те, що хтось піднявся до кімнати зустрітися з Ейпріл, але насправді наміряючись убити її. Злочин не був спонтанний, у стані афекту, інакше студенти знизу почули б щонайменше крики. Усе, певно, було сплановано: хтось вичікував свого шансу, щоб напасти раптово. Хай ким була та людина, вона приспала увагу Ейпріл. Невілл постукав під час їхньої розмови. Ейпріл вийшла поговорити з ним, а та людина лишилась у її спальні. А потім вийшла й убила її одразу, як Невілл зачинив за собою двері.

— Але та людина не могла знати, що Невілл прийде... — повільно мовила Новембер.

Ганна похитала головою.

— Ні, не думаю, що це планувалося. Припускаю, вбивці просто пощастило, бо ж Невілл забезпечив ідеальне алібі.

— За часом усе збігається... — Вони підійшли до таксі, Новембер відчинила двері й заскочила всередину. Сірчано-жовте світло ліхтарів позолотило її стурбоване обличчя. — Така версія додає логіки в історію Невілла, пояснює, чому ти не бачила, щоб після нього хтось виходив. Зажди... а звідки вбивця знав, що не треба йти сходами? Він же не міг запідозрити, що ти стояла внизу.

— Про це я теж думала, — мовила Ганна. Їй було не просто зле, а значно гірше: через те що от-от мала сказати, а також через сварку з Віллом. — Якщо я маю рацію, якщо цей хтось направду спустився по водозбіжній трубі, то все було так: він розумів, що має лишитися непоміченим на сходах, тож дочекався й переконався, що Невілл пішов. Зрозуміло, що йому не дуже хотілося зіштовхнутися з ним у дворику. Отож, цей хтось, імовірно, убив Ейпріл, а потім стежив з вікна за Невіллом. А до того як Невілл вийшов з будівлі...

— Убивця побачив, як ти пройшла дворик, — договорила Новембер, сполотнівши на обличчі. — От зараза. Він бачив, як ти йшла. Розумів, що ти підеш сходами, а тому не мав іншого вибору й мусив тікати через вікно.

— Думаю, що так. Єдина альтернатива: убивця почув, як я підіймалася сходами, саме коли закінчував... — Вона ковтнула, бо ті слова застрягли їй у горлі. — Закінчував свою справу.

— Господи! — Новембер заплющила очі. Обриси її голови засяяли маревною красою від світла вуличного ліхтаря, під яким проїхала автівка. У напівтемряві вона так скидалася на Ейпріл, що в Ганни все переверталося всередині. На мить їй здалося, що то Ейпріл повернулася вказати на всі її помилки — проте Ейпріл ніколи й не покидала її. Голос у натовпі. Білява голова, що вигулькувала на велелюдній вулиці. Вона завжди була поряд, намагалася зняти полуду з очей.

«Пробач мені, Ейпріл, — подумала вона. — Пробач, що підвела тебе».

— Тоді... хто це? — прошепотіла Новембер. Водій не дивився на них, але все ж міг підслуховувати, навіть попри захисну перегородку. «Вгадайте, хто їхав у моєму автомобілі.. .» — Тоді це міг бути будь-хто... так?

— Хтось із мотивом, — мовила Ганна, згинаючи пальці. Хворобливі відчуття наздогнали її. — І хтось, кому Ейпріл довіряла. Хтось, кого вона дуже добре знала. Саме цей пункт був нерозв’язаним у справі проти Невілла. Ейпріл ненавиділа його. Вона б нізащо не дозволила йому наблизитися до себе без боротьби. А якщо то був друг? Тоді все інакше. Не Г’ю, бо я була з ним надворі. І я цілком переконана, що то не Раян. Він залишився в барі, коли ми пішли. Хоча теоретично він міг оббігти іншим шляхом і дістатися до Нового дворика ще до нас. Але...

Ганна замовкла.

— Тобто це могла бути Емілі, — пробелькотіла Новембер із раптовим осяянням на обличчі. — От чого ти була така мовчазна за вечерею!

Ганна почувалася так, ніби всередині неї прокрутився ніж. Адже ця правда, прозвучавши з інших вуст, стала до болю реальною. Саме такими були її думки. Вона прокручувала факти в голові й аналізувала їх, усвідомлюючи, що алібі Емілі найхиткіше з усіх. Так, вона була в бібліотеці. Однак вона без перешкод, не скориставшись студентським, могла прослизнути через турнікет, піднятися сходами до кімнати Ейпріл, посидіти з нею, поговорити, посміятися, можливо, навіть пожартувати із себе, згадавши ту витівку з іспитами.

А потім, коли Невілл — ідеальний цап-відбувайло — прийшов і пішов, задушити Ейпріл, спуститися водозбіжною трубою та повернутися на своє місце в читальній залі.

«Не вірю», — Ганна щиро хотіла протестувати, хоча... малесенька її частинка таки повірила. Можливо, навіть не одна. Частина, яка знала, що Ейпріл увесь рік спала з хлопцем Емілі. Частина, яка здригнулася, коли Г’ю розповів їй про жорстокий жарт з тим листом про іспит. І передусім та частина, яка пам’ятала ту мить холодного листопада, коли вони йшли галереєю разом з Раяном, і яка почула шипіння Емілі: «Якщо вона спробує втнути зі мною якусь подібну холеру, я її приб’ю».

Отрута в голосі Емілі була справжньою. Вона врізалась у Ганнину пам’ять на понад десять років і навіть зараз змушує здригатися.

— Було й багато інших людей, які могли б, — мовила вона, переконуючи і себе, і Новембер. — Ейпріл знущалася з багатьох. Убивця міг бути навіть з іншого коледжу. Наприклад... — Раптом у голові сяйнула ще одна думка, і Ганна вчепилася за неї з ледь прихованим відчаєм. — Наприклад, той, хто постачав їй «Декстроамфетамін». Якщо, скажімо, про щось там не домовилися.

Усі версії скидалися на правду.

Однак слова Новембер звучали правдивіше.

Тією людиною могла бути Емілі. Вона мала мотив. І, як тепер з’ясувалося, нагоду.

— Ганно, — мовила Новембер із застережними нотками в голосі. — Ганно, будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією.

— Та нічого я не робитиму, — дещо нетерпляче відповіла Ганна. — Я не дурна.

— Я серйозно... якщо це правда... якщо ти комусь скажеш...

— Повторюю, я не дурна. Я зателефоную до поліції завтра, щойно повернуся до Единбурга.

— Добре, — відповіла Новембер і пильно подивилася на Ганну, ніби оцінювала її сили в потенційній бійці. Безсумнівно, Новембер хвилювалася. — А чому ти нічого не сказала Віллові? — запитала вона дещо згодом, і Ганна раптово відчула, як їй стиснуло горло.

— Бо він не слухатиме, — відповіла вона. — Я намагалася, намагалася знову й знову пояснити йому: того вечора щось було не так, я чогось не помічаю, не пам’ятаю, але він не слухає, хоче, щоб я заткнулась і вдавала, що все добре.

Вона заплющила очі. У цьому світі немає гіршого відчуття, аніж страх, який близька людина називає вигадкою.

— Дивись, я його не знаю, — лагідно мовила Новембер, — але... бачу, що ти кохаєш його, тому, певно, він хороший хлопець.

— Так і є, — відповіла Ганна, відчуваючи, ніби щось застрягло глибоко в горлі й болить.

— Він непокоїться за тебе. Він уже втратив кохану людину, ще й у такому молодому віці. Я його розумію: він просто не хоче втратити ще однієї.

— Я усвідомлюю, — прошепотіла Ганна. — Усвідомлюю. Вона піднесла руку до куточка ока й сердито витерла набіглу сльозу. Гнівалася на своє тіло, що воно її зрадило. Їй не хотілося бути типовою вагітною жінкою, що раптово заходиться плачем через якусь дрібницю. Їй хотілося бути сильною, мислити логічно й раціонально — та наразі це не вдавалося.

— Я можу помилятися, — мовила вона, видавлюючи із себе слова якомога рівнішим тоном, а Новембер кивнула, проте схвильований вираз не сходив з її обличчя.

Ганна може помилятися. Коли ж ні, то вбивця на волі. Хтось, кому Ейпріл довіряла. Можливо, навіть той, кого Ейпріл любила.

Від цієї думки Ганну проймав щемкий страх.