Та дівчина

ПІСЛЯ

Ганна прокинулася посеред шуму-гамору: навколо неї скупчилися люди. Ґерайнт невпинно повторював: «Відійдіть хоч трохи від неї!» Новембер, стривожена, стояла біля неї на колінах. Хтось підклав Ганні під голову пальто і зняв з неї окуляри. Від цього вона відчула себе ще більш вразливою.

— Викличте швидку! — вигукнув хтось. Почувши ці слова, Ганна спробувала звестися на лікті.

— Ні-ні, будь ласка, мені не треба швидкої, — вона намагалася говорити якомога переконливіше, однак голос тремтів. — Я вагітна, от і все.

— Ви вагітні? — ці слова, здавалося, не заспокоїли Ґерайнта. Він стривожився ще більше й тепер скидався на бомбу зі зворотним відліком, яка могла вибухнути будь-якої миті.

— Тебе треба оглянути. Тут є лікар? — звернулася Новембер через плече до працівника готелю й підвелася. — Хто-небудь... Люди, у цьому готелі є лікар?

— Я тут, — озвався хтось із дальнього кінця фоє. Голос був чоловічий, з англійським, а не шотландським акцентом. Наступна фраза прозвучала гучніше — чоловік наближався: — Чим можу допомогти?

Ганна спробувала сісти. Без окулярів вона бачила лише розмиті обличчя.

— Ця жінка... вона знепритомніла, — стурбовано мовив Ґерайнт. — Вона вагітна. Може, треба викликати швидку?

— Та чесно, мені не треба швидкої, — мовила Ганна, ледь стримуючи сльози. Їй не вірилося, що все це відбувається насправді. Вона подивилася на лікаря благальним поглядом: нехай би підтвердив, що з нею нічого серйозного. — У вагітних часом паморочиться в голові, правда ж? Я сьогодні не снідала.

Лікар розстібнув свою сумку, витягнув звідти стетоскоп і тонометр, а потім лагідно всміхнувся.

— Ну на ранніх термінах низький тиск може викликати запаморочення, але знепритомнення трапляється не так часто... Дозволите?

Ганна, побачивши манжету в руках чоловіка, тремтливо кивнула. Він закріпив її на руці й накачав, потім приклав стетоскоп до вигину на лікті й, коли та почала здуватися, прислухався. Згодом випростався і заспокійливо усміхнувся.

— Ймовірно, нічого серйозного, але, думаю, треба відвезти вас до пологового відділу обстежити. Який маєте термін?

— Двадцять третій, ні, майже двадцять четвертий тиждень. Завтра почнеться двадцять четвертий. Хтось може зателефонувати моєму чоловікові?

— Твій телефон у мене, — озвалася Новембер, показавши його, а тоді звернулася до лікаря: — Дякую за огляд. Їй же треба до лікарні, правильно? — Вона кивнула на Ганну, і її величезні сережки гойднулися.

Лікар вимушено кивнув.

— Боюся, що так. Я вже давно не працюю в акушерстві, але в разі знепритомнення огляд необхідний. У вас трохи підскочив тиск. Можливо, вони візьмуть кров і оцінять стан дитини.

— Мій водій чекає за рогом, — мовила Новембер. Вона взяла шкіряну куртку, що висіла на стільці. — Дайте мені п’ять хвилинок, я попрошу, щоб він під’їхав до виходу.

— Я сама дійду, — заперечила Ганна. Вона ледь не розридалася від думки, що її можуть вивести з фоє, як немічну, і посадити в машину. — Мене не треба підвозити, я зателефоную Віллові й поїду автобусом.

— Звісно, чоловікові телефонуй, але я не відпущу тебе в якийсь довбаний автобус. Або моя машина, або швидка, — сказала Новембер. Дівчина схрестила руки, а на її обличчі з’явився типовий для Ейпріл вираз — гордовита безкомпромісність. — Що вибираєш?

Ганна заплющила очі. Вона зрозуміла, що програла.

ЧЕРЕЗ СОРОК П’ЯТЬ ХВИЛИН ГАННА сиділа в м’якому кріслі пологового відділу Королівського госпіталю, до її живота прикріпили датник, на руку — манжету для вимірювання тиску, а поруч із нею на краєчку пластикового стільця примостилася Новембер, яка, безсумнівно, дещо зніяковіла через усе, що трапилося. Ганна здала сечу і, здавалося, пів літра крові, яку розлили по маленьких пробірках.

З одного боку, їй хотілося лишитися наодинці зі своїми думками, а з іншого — така перспектива лякала.

Найбільше вона хотіла до Вілла, але він не відповідав.

Де ж він?

— Хочеш, я наберу його ще раз? — запитала Новембер, ніби прочитавши її думки.

Дівчині дозволили лишитися як «супровідниці», що трохи дивно, адже Ганна знала її лише півтори години. Водночас щось у Новембер так разюче нагадувало Ейпріл, що Ганні здавалося, ніби вони знайомі багато років.

— Ні, я наберу, — мовила Ганна, розуміючи, що Вілл не мав почути цієї новини від Новембер. Вона потерла руку там, де розростався синець від уколу, а потім удев’яте набрала його номер. Послухавши деякий час ритмічні гудки, поклала слухавку й написала повідомлення: «Зателефонуй. Негайно». Стримуючи сльози, Ганна поклала телефон на коліна.

Біда не лише в тому, що Вілл зник, а взагалі в усьому. Ганна усвідомлювала, що сама винна в тому, що сталося. Розслідуючи вбивство Ейпріл, вона наразила на небезпеку власну дитину. Однак альтернатива така само нестерпна. Як їй жити наступні шістнадцять тижнів із цим болісним, всепоглинальним питанням: чи правда все те, що вона бачила, про що думала й говорила? Вона прагнула з’ясувати це напевне, щоб остаточно спростувати Ґерайнтові підозри й спокійно жити далі. Дитина поворухнулася, а монітор запищав частіше від прискореного Ганниного серцебиття.

— А ти маєш ще когось, кому можна зателефонувати? — спитала Новембер.

Ганна похитала головою.

— Та ні. Мама живе дуже далеко. Але якщо тобі треба йти...

— Я не піду, — твердо відрекла Новембер. — Буду тут, поки тебе не випишуть. Можу почекати в машині, якщо не хочеш, щоб я тут сиділа. Розумію, що тобі незручно, ми ж ледь-ледь знайомі.

— Ні, я буду рада, якщо ти лишишся. Мені приємно у твоїй компанії.

— Тоді добре. — Новембер схрестила руки на грудях. — Я лишаюся.

Запанувала тиша, яку переривало лише пищання-клацання приладів і ледь чутна розмова жінок у сусідньому кабінеті.

— То міг бути доктор Маєрс, — мовила Ганна. Ця думка снувалась у її голові ще з тієї миті в готелі. Озвучивши її Новембер, Ганна відчула полегшення, але гірке: ніби проста здогадка обернулася на реальну можливість. — Він був там і міг зайти до кімнати, коли Невілл пішов, а ми з Г’ю ще не з’явилися. Ґерайнт має рацію: якщо Маєрс спав з Ейпріл, якщо студентка завагітніла від нього, то є і мотив, і можливість. Невілла засудили лише через можливість убити Ейпріл, але мотивів у нього не було жодних. А от Маєрс... тільки він міг прослизнути туди непомітно.

— Мені от цікаво, чи його взагалі допитували, — задумливо мовила Новембер. — Поліція мала б поцікавитися, чи він нічого не чув. А він був серед підозрюваних?

— Не знаю, — відповіла Ганна. — Я ніколи не бачила його в суді, але мені не дозволяли бачитися з іншими...

Вона затихла. Телефон на її колінах задзвонив. Щоб виявити бодай якусь повагу до таблички «Користуватися мобільними телефонами заборонено», Ганна вимкнула звук. Тепер телефон вібрував від вхідного дзвінка. Вілл. Дякувати богові.

— Вілле!

— Ганно, — важко дихаючи, озвався Вілл. — Щойно отримав повідомлення. Був на плаванні. Що сталося? Усе гаразд?

Вона ковтнула. Віллові ця новина, звісно ж, не сподобається.

— Я знепритомніла, — зрештою мовила Ганна. — І мене забрали до пологового відділу для огляду.

Запала тривала мовчанка. Ганна розуміла, що Вілл намагався опанувати себе, щоб не зреагувати надто бурхливо й не засмутити її ще більше, надто ж після їхньої нещодавньої суперечки. Він гучно ковтнув слину, а потім обережно запитав:

— Як... а все гаразд? З дитиною все добре?

— Думаю, що так, — відповіла вона. — Огляд ще не закінчився, але до мене постійно заходять, контролюють частоту серцебиття дитини й, здається, їх нічого не насторожує.

— Чудово. Я зможу бути через... — мовив Вілл, а його голос прозвучав ніби звіддаля. Ганна розуміла, що він дивиться на телефон і рахує, скільки часу займе дорога. — Через двадцять або двадцять п’ять хвилин.

— Та я, мабуть, уже піду до того часу. — Ганна глянула на годинник, що висів на стіні. — Обіцяли, що спостерігатимуть за мною пів години. Уже майже стільки й минуло. Зателефонувати тобі, коли дізнаюся, що сталося?

— Звісно, — відповів Вілл. У його голосі звучало ледь тамоване занепокоєння. — Я люблю тебе. І, Ганно...

— Що?

— Я... я дуже шкодую про... ти зрозуміла.

— Усе добре, — відповіла Ганна. Ніхто інший не зрозумів би його слів, але для неї все було очевидним: він казав про їхню сварку. Вона прикусила губу: їй так закортіло, щоб Вілл опинився поряд. — Ти ні в чому не винен, чесно.

— Добре... — мовив він не надто переконливо. — Кохаю тебе.

— І я тебе кохаю.

Вона поклала слухавку. Новембер трохи відійшла, створюючи для Ганни бодай ілюзію усамітнення, а тепер глянула на неї через плече.

— Усе гаразд?

— Думаю, що так.

Хтось постукав у двері. До палати ввійшла висока усміхнена акушерка-гінекологиня з канцелярським планшетом у руках.

— Ганна де Частейн?

— Так, — відповіла Ганна. Вона спробувала через силу сісти рівніше на кріслі, обшивка якого заскрипіла. — Так, це я.

— Прекрасно. Ми могли б хвильку поговорити? — запитала вона, глянувши на Новембер. Важко було зрозуміти, що вона мала на увазі: лишитися чи вийти?

— Ганно, я почекаю в коридорі, — тактовно мовила Новембер, взяла свою сумку й вислизнула з палати.

Лікарка сіла на стілець Новембер і почала переглядати Ганнині нотатки й показники на моніторі.

— Добре, — зрештою мовила вона. — Я чула, що ви трохи знепритомніли.

Ганна кивнула.

— Я думаю, просто... не знаю, я пережила невеликий шок, та ще й тиск, мабуть, був низьким. Зараз мені краще.

— Гарна новина: з вами все добре, з дитиною теж, усі життєво важливі показники в межах норми, сеча чиста, але... за тиском треба стежити.

— А чому?

— Бо тиск постійно підвищувався, коли глянути на показники останніх кількох консультацій, і, на жаль, зараз він теж трохи вищий, ніж хотілося б.

— Що? Я не розумію... лікар у готелі сказав, що люди непритомніють через низький тиск.

— Так і є, однак ваш, на жаль, зависокий. І на кількох останніх консультаціях він був підвищеним.

— Так, але на те були причини. — Ганна відчула, як до її горла підступили сльози, але стримала їх. Якби ж Вілл був поряд... — Я просто бігла на той огляд. Ви не розумієте.

— У вас були головні болі? Миготіння перед очима? Запаморочення?

— Ні! Хіба сьогодні, звісно, але загалом ні, взагалі ніколи. Я чудово почуваюся.

— Ну, думаю, тиск треба збити в будь-якому разі. Я вам випишу рецепт на «Метилдопу». Це абсолютно безпечний препарат, ми вже роками приписуємо його вагітним.

— Ви жартуєте? — У Ганни похололо серце, а потім наринуло спустошення: провина й водночас гнів на власне зрадливе тіло. — Лікуватися? Ніяких ліків я вживати не хочу. А може, спокійне життя без хвилювань розв’яже цю проблему?

— Це абсолютно безпечний препарат, — повторила лікарка.

Ганна розуміла, що та намагалася її заспокоїти, але спокою не відчувала. Навпаки. Її серце калатало, а лінія на моніторі шалено летіла догори. Її знову пробрало огидне відчуття, ніби вона сповзала в морок невизначеності. Те саме переживала після вбивства Ейпріл: усвідомлення, що події взяли над нею гору, а її життя вийшло з-під контролю. Тільки цього разу не поліціянти кажуть їй, куди йти, що робити і як почуватися, а лікарка в білому халаті, що має ту саму, таку знайому жалісливу й сповнену розуміння усмішку.

— Ні, — категорично мовила Ганна. — Ні, так не можна. Так не має бути!

— З вашою дитиною все гаразд, — спокійно повторила лікарка. — Я ж не хочу зробити вам гірше, лише прагну якнайкраще подбати про вас і дитину. Розумію, що ви засмучені, бо щось не так...

— Я не засмучена! — вибухнула Ганна, але ці слова були такою відвертою брехнею, що вона захотіла ридма сміятися через іронічність цього факту. Її горло стиснулося, вона відчувала, що от-от заплаче. Та не могла. Не хотіла. Натомість глибоко вдихнула. — Перепрошую. Звісно, я засмучена. Просто... просто все так несподівано. Тиждень тому все було добре, а зараз ніби...

«Ніби хтось прийшов, узяв моє життя під контроль, вирвав усе з рук і повів мене туди, куди я зовсім не хочу йти, але нічого не можу з тим вдіяти».

Ганні кортіло відповісти саме так, але вона змовчала. Направду ці слова влучно описували відчуття, але її раціональне «я» знало, що така реакція майже не стосується дитини й тиску. Вона набагато тісніше пов’язана з Ейпріл і Невіллом, з тими подіями минулого й сьогодення.

І раптом, разом із цією думкою, їй сяйнуло, що робити далі. Ганна відчула, як серцебиття сповільнилося, а в душі запанував спокій. Одного разу події, яких вона не могла контролювати, вирвали в неї з рук власне життя. Але тепер вона нізащо у світі не допустить, щоб так сталося знову.

Цього разу все буде геть інакше.