Та дівчина

ПІСЛЯ

— Ганно, — пролунав ніжний наполегливий голос... але не Біллів. — Га-а-анно. Час прокидатися.

— Що? — озвалася Ганна, примружившись. Спробувала сісти, а ще зрозуміти, де вона... а тоді згадала. У квартирі Г’ю. І, о господи, роздягнута. А ще чомусь темно.

Вона натягнула ковдру на груди. Спогади раптом повернулися. Ванна. Втеча до Г’ю. Вілл.

Біль, як від удару ножем у бік. Нестерпний.

Стурбований Г’ю стояв над нею. Йому на очі впав чуб, він здмухнув його звичним жестом. Ганні заболіло серце.

— Котра година? — хрипко запитала вона, приклавши руку до голови, яку пройняв штрикучий біль. Вона почувалася.. . ця думка навіть здивувала її. Почувалася ніби з похмілля. Так, наче прогульбенила всю ніч. Однак реальність настільки відрізнялася, що якусь мить їй хотілося розсміятися. Хіба отак почувається людина, що пережила шок?

Г’ю глянув на годинник.

— Майже четверта. Треба бути у відділку о четвертій тридцять. Ти нормально почуваєшся?

— Майже четверта? — Ганна різко підвелася, відчувши сплеск адреналіну. — Ти жартуєш? Я весь день проспала?

— Ти спала як убита. Але й зараз маєш не найкращий вигляд.

Вона приклала руку до голови.

«Не найкращий» — не те слово. Ганна почувалася сп’янілою та дезорієнтованою, а в роті стояв огидний гіркий хімічний присмак. Раптом вона усвідомила, що сказав Г’ю.

— Вибач, ти щось казав про поліцію?

— Так, але послухай... — озвався він і підняв руку. — Я нічого не розповідав їм. Подумав, що то не моє діло. Просто сказав, що моя подруга має важливу інформацію, запитав, чи можемо ми прийти й дати письмові свідчення. Вони запропонували зустрітись о четвертій тридцять. Ти ще можеш відмовитися, якщо хочеш.

— Ні, — заперечила Ганна. Її руки були холодні, а щоки бліді, але вона хотіла поїхати. Розуміла, що мусить.

Річ у тому, що хтось міг бути в кімнаті Ейпріл тоді. Та людина могла вбити її після того, як Невілл пішов. І це — Ганна не могла більше ховатися від правди — міг бути Вілл.

Вона мусила розповісти про все поліції.

— Ні, я... я готова.

— Ось твої речі, — мовив Г’ю і махнув рукою на край ліжка, де лежав її одяг і, очевидно, одна з його курток. Зверху на тій купці лежали її окуляри. На підлозі — пара в’єтнамок. Він побачив, як Ганна глянула на них і скривилася.

— Вибач. Найкраще, що знайшов. Не хотів лишати тебе саму у квартирі. Дорогою можемо купити кросівки, якщо ти переймаєшся.

Однак Ганна похитала головою. Не важить. Ніщо із цього зараз не важить.

Г’ю тактовно вийшов, а вона поволі вдягнулася. Потім узяла телефон і натиснула кнопку живлення перевірити час, та одразу ж пригадала, що він більше не працює.

Та все ж Ганна поклала його до кишені куртки Г’ю та вийшла з кімнати.

— Готова? — запитав він, і Ганна кивнула, хоча насправді почувалася геть не готовою. Вона вгледіла в його руках ключі від автівки й насупилася.

— Ми машиною?

— Так. Вони сказали, що зможемо припаркуватися на місці. Не хочу, щоб ти зараз стовбичила під дощем і чекала автобус. Вигляд у тебе й досі не дуже.

Вона насуплено кивнула. Та нехай. Зараз нічого не важить, окрім дитини. Треба триматися заради неї.

О господи, невже вона справді це зробить?

Її знову охопила млість. Г’ю стривожено взяв її за руку. — Ганно? Ганно, як ти, сонце?

— Усе гаразд, — мовила вона, зціпивши зуби.

Звісно, то була брехня, але вона стане правдою одразу після розмови з поліцією. Бо хай якою є реальність, хай що тепер відбувається — Новембер мала рацію. Лише так Ганна вбереже й захистить себе.

В АВТІВЦІ ГАННА СПЕРЛАСЯ головою об вікно. Вона почувалася не просто втомленою, а виснаженою — горем, страхом і шоком. Цей стан видався їй напрочуд знайомим, нагадав про ті дні, коли вона, знервована й невиспана, витримувала один допит за іншим, німіла від пекучого жаху, трималася лише на поганому чаї та ще гіршій каві, знову й знову відповідала на запитання поліціянтів, які прискіпливо вишукували невідповідності та пропущені факти в її свідченнях. Думка, що їй знову доведеться пройти через цей жах, викликала млосну нудоту. І можливо, саме тому зараз Ганні було ще гірше, ніж тоді. Вона пережила такі часи — і заради чого? У в’язниці померла невинна людина.

І тепер Ганна наміряється повторити все те, але цього разу, щоб звинуватити батька своєї ще не народженої дитини.

У її голові вигулькнула картинка: Вілл притискає губи до її маківки, а вона тулиться до нього й чує стугін низького й ніжного голосу в його грудях: «Я кохаю тебе».

Ганну різко занудило.

— Усе добре? — запитав Г’ю, а вона хитнула головою. — Може, вип’єш трохи води? У тебе, мабуть, зневоднення.

Він показав на пляшку у дверцятах, і Ганна кивнула. У роті стояв жахливий присмак — як після похмілля. Можливо, хоч від води поліпшає. Проте ні. Вона зробила великий ковток, але відчула, що вода, як і все інше, з нудотним хімічним смаком, а тому закрутила корка й поклала пляшку на дверцята.

Ганна заплющила очі, сподіваючись на темряву й забуття. Двигун загудів, а через кілька секунд Г’ю ввімкнув передачу. Вони плавно полинули в морок.

ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС Ганна розплющила очі. Вона не спала, радше дрімала, намагаючись позбутися того дивного відчуття сп’яніння перед прибуттям до поліційного відділка. Шум вулиць уже стих. Здавалося, вони їхали дуже довго, довше, ніж треба.

Ганна через силу сконцентрувалася на дорозі попереду й дещо усвідомила: це вже не Единбург. Тепер вони їхали вузькою сільською дорогою. Тут не було жодних ліхтарів, лише яскраві фари автомобіля Г’ю освітлювали низькі живоплоти обабіч. Ганна не впізнала цієї дороги, але, глянувши на темні обриси пагорбів, подумала, що вони рухаються на захід, до Бервіка.

— Г’ю? — обізвалася Ганна. Вона випросталася, насунула окуляри на носа й роззирнулася, намагаючись зрозуміти, де вони. Гіркий присмак не зник, горло пересохло, а голос схрип. — Г’ю, що відбувається?

Г'ю скорчив винувату гримасу.

— Вибач, ми щойно виїхали за Единбург. Я, певно, ввів неправильну адресу в навігаторі. Він добряче поводив мене околяса, і я лише згодом усвідомив, що наробив. Ми вже вертаємося назад. Вибач, дуже нерозумно з мого боку. Просто не хочу розвертатися на цій вузькій дорозі, треба ще трохи проїхати й знайти поворот.

Ганна знову зручно вмостилася на кріслі й мовчки дивилася на темний шлях. Однак згодом дещо зауважила: вони минули одну польову дорогу, потім ще одну... Вона відчула, як крізь густий туман утоми підкрадається тривога.

— Г’ю? Може, розвернешся? Ця дорога, здається, веде тільки далі. Глянь, он уже будинок наступний. — Ганна вказала на будівлю, але Г’ю не сповільнився, а промчав повз неї.

— Не хвилюйся, — спокійно відповів він. — У мене спланований інший маршрут.

Ганна кинула погляд на навігатор на приладовій панелі. Він був вимкнений.

Вона стиснула телефон у кишені, але пригадала, що той поламаний. За мить хворобливе тремтіння пробрало її аж до кісток.

— А скільки нам ще їхати до відділка? — запитала вона.

— Ой, та не дуже довго, — відповів Г’ю. — Десь хвилинок двадцять.

Ганна глянула на годинник на приладовій панелі. Усе пливло перед очима, було складно розгледіти бодай щось, однак вона примружила очі й зосередилася. На екрані світилися цифри 16:41. Вони вже їхали понад пів години.

— Ми запізнюємося, — мовила вона.

— Мені здалося, що час їх взагалі не хвилював, — пояснив Г’ю. — Але якщо ти переживаєш, можеш зателефонувати й попередити їх.

— Я не можу, — відповіла Ганна, намагаючись говорити спокійно. — Телефон розбитий. Пам’ятаєш?

— Ой, точно, — безтурботно озвався Г’ю. — Нічого страшного. Ми вже майже на місці.

В автомобілі, що невпинно мчав крізь темряву, залягла німа тиша. Ганна прислухалася до дихання Г’ю та чула лише власний пульс у вухах. Місцевість ставала дедалі безлюднішою. Годинник на панелі відраховував хвилини: 16:47, 16:49, 16:50... Вона відчула млосний лоскіт у шлунку. Що діється? Г’ю не хоче, щоб вона йшла до поліції?

— Г’ю, — повторила вона й цього разу почула напругу у своєму голосі. — Г’ю, розвертайся.

— Заспокойся, — відповів Г’ю рівним, галантним, втішним голосом. Ганна подумала, що саме так він, мабуть, розмовляє з пацієнтами. — Ми вже під’їжджаємо.

Ганна подивилася на профіль його обличчя в тьмяному світлі приладової панелі. Яка дивна млявість: важка голова, думки повільні, наче вона ніяк не може прокинутися, наче опинилася в якомусь нескінченному кошмарі. Звідки, звідки така втома? Може... Вона поглянула на пляшку з водою у дверцятах і пригадала її дивний смак, такий самий, як у того жахливо солодкого чаю. Раптом її тілом пробігся лихоманковий страх.

«Щось не так».

«Щось не так».

Хвилини й далі спливали. 16:52. 16:57. 17:00...

Поволі, тамуючи нестримну нудоту, Ганна усвідомлювала правду. Г’ю не віз її до поліції. Він навіть не телефонував до відділка.

Натомість накачав її чимось, а тепер везе невідомо куди, далеко від Единбурга.

Вона не розуміла чому.

Г’ю не міг убити Ейпріл. Не міг. Він завжди був поруч: з моменту, коли Ейпріл пішла з бару, і аж до того, коли вони знайшли її тіло. Ганна завжди знала, що тільки йому може довіряти цілком.

То що ж він робить? І чому?

Вона знову пригадала слова Новембер і її наполегливий тон: «Будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією».

«Але я була впевнена в Г’ю, — хотілося голосити. — Г’ю був єдиною людиною, на яку я могла покластися. Г’ю завжди був поруч».

Нараз Ганна все зрозуміла.

Перед її очима постала вся картина: чітка, жахлива, кришталево-прозора. Картина, яку вона силкувалася побачити й пригадати так багато років.

Бачить відчинені двері.

Бачить Ейпріл, розпростерту на килимку, на її шкірі сліди теракотового макіяжу.

Чує власні крики, чує, як Г’ю женеться сходами, бачить, як він підбігає до Ейпріл і перевіряє пульс.

Бачить, як він схиляється над нею та з відчаєм робить їй масаж серця. «Іди! — засапано вигукує він. — Ганно, заради бога, біжи й поклич на допомогу».

Вона була такою дурепою...

А тепер замкнена в машині з убивцею, ненародженою дитиною в животі й розбитим телефоном.

Однак здаватися Ганна не збиралася. Вона вдала, ніби безтурботно дивиться у вікно, а насправді розглядала пасажирські дверцята. Зачинені. У будь-якому разі можна смикнути ручку, але Г’ю це помітить. Якщо ж вибратися з машини не вдасться, то він усе зрозуміє. Найкращий варіант — підіграти йому. Заколисати хибним спокоєм, поки...

Однак не варто й думати про таке. Має бути якийсь вихід, шанс, щось, чим вона може скористатися. Вона не збиралася померти тут, не намірялася дозволити померти дитині разом із собою. Думай, Ганно, думай.

Чим можна скористатися для самозахисту? Ганна одразу згадала, що не має навіть ключів, і відчула нудоту через таку свою дурість. Нема нічого. Ані сумки, ані гаманця. А в цих в’єтнамках вона ніяк не втече — надто ж з огляду на те, що вона на шостому місяці вагітності, а Г’ю має довгі стрункі ноги крикетиста.

Нема нічого, окрім зламаного мобільного.

Її думки зачепилися за спогад, що заховався в нетрях пам’яті. Спогад про те, як Г’ю безтурботно запитав: «А твій телефон — він може якось відстежувати тебе?»

Тоді Ганна вірила, що Г’ю захищав її від Вілла. Однак тепер розуміла: він думав про себе. Уже тоді все планував, знав, що повезе її невідомо куди, а тому переконався, що ніхто не відстежить її геолокації. Свій телефон він теж вимкнув. Навіть про навігатор не забув.

Вона показала йому побитий телефон, а Г’ю... Г’ю кивнув і повірив. Але все трохи не так. Екран справді побитий, але сам пристрій працює. Ганна без проблем оплатила телефоном поїздку в таксі. Г’ю цього не знав. А отже, вона мала крихітну, геть крихітну надію. Телефон — єдине, про що не знав Г’ю. Та як скористатися ним без справного екрана? Ба більше, як зробити це непомітно?

Ганна занурила руку в кишеню позиченої куртки, намацала тверду знайому форму мобільного, провела пальцями по кнопках, відчула потріскане скло.

Вона знала, що з деяких телефонів можна викликати поліцію, навіть не розблоковуючи їх. Колись бачила у твіттері відео, де жінка показувала, що на айфоні для цього треба натиснути бічну кнопку й кнопку гучності. Чи кнопку ввімкнення? Хай там як, але пристрій може автоматично зателефонувати до служби екстреної допомоги. На відео, однак, лунав гучний попереджувальний сигнал про дзвінок до поліції. Ганна могла б вимкнути звук, та не знала напевно, чи налаштування гучності причетні до того сигналу. Якщо це спеціальна функція безпеки, яка попереджає користувача, що той набрав 999, то, мабуть, звук пролунає в будь-якому разі.

Чи варто ризикувати?

Вона глянула на Г’ю. Той спокійно дивився на дорогу, не виказуючи жодного занепокоєння.

Якщо під час дзвінка до поліції з її телефона пролунає сигнал, Г’ю дізнається, що він працює, та знайде спосіб спекатися його. Щодо цього Ганна не сумнівалася.

Ні, вона не могла скористатися цією функцією.

Господи, якби ж Г’ю мав рацію! Якби ж Вілл справді відстежував її. Ганна заплющила очі, уявляючи свого чоловіка, що мчить на мотоциклі за автівкою і змушує Г’ю зупинитися. Від таких думок горло стислося, її почали душити сльози. Але не можна плакати — бо якщо почне, то вже не спиниться. Вілл не прийде. Вона мусить урятуватися самотужки. Але Вілл... Вілл — єдиний, кому вона могла б зателефонувати.

Раптом вона мимоволі здригнулася.

— Змерзла? — невимушено запитав Г’ю. Ганна похитала головою.

— Ні, пусте, просто мурахи.

Насправді то було не пусте. То була надія.

Тепер їй треба бути дуже й дуже обережною. Потрібен умілий розрахунок і спритність, а ще винахідливість, щоб дібрати слова і правильно їх сформулювати.

Ганна відчувала заспокійливу вагу телефона на своїй долоні. Вона поклала палець на бічну кнопку.

— Г’ю, — мовила вона.

— Так? — озвався він, не відриваючи очей від дороги. Вони вже їхали дуже далеко від Единбурга. Ганні здалося, що вона почула шум моря. Краплі дощу застукотіли по лобовому склу.

— А як ти думаєш, коли ми повернемося додому після розмови з поліцією, чи треба... — почала вона й натиснула тремтячим пальцем на бічну кнопку телефона, кнопку, яка активує голосові команди, а потім максимально, наскільки вистачило відваги, підвищила голос: — ...зателефонувати Віллові?

Ганна почула тихесенький, ледь чутний звук рингтону з динаміків телефона. Одразу ж гучно зітхнула, аби заглушити його, а тим часом намацала кнопку гучності й, щодуху натискаючи, зменшила звук. Її серце стукотіло в унісон з дедалі тихішими ритмами мелодії. Дізнатися, чи взяв Вілл слухавку, було неможливо. «Будь ласочка, будь ласочка», — подумки благала Ганна. Г’ю щось говорив, але їй не вдавалося зосередитися на його словах. У її голові крутилося єдине запитання: Вілл узяв слухавку? Чи гнівно пробурмотів і переадресував її дзвінок на автовідповідач?«Боже, Вілле, будь ласка, вибач, вибач, якщо ти коли-небудь кохав мене...»

Можливо, телефон взагалі не біля нього. Може, він вимкнув звук. Або запиває горе в пабі й не чує її дзвінка. «Будь ласочка, будь ласочка, будь ласочка. Вибач, Вілле, що я сумнівалась у тобі».

— .. .що ти йому скажеш? — запитав Г’ю, насупившись.

— Думаю, маєш рацію, — відповіла Ганна. Її серце калатало так, що аж живіт тремтів. Справжнє диво, що Г’ю не відривав очей від дороги, тож не чув того стукоту й не помічав її переляку. — Я просто збиралася... Боже, я просто не хотіла б, щоб ми ось так розпрощалися. Він, певно, зараз просто божеволіє. Думає, де я, чи в безпеці.

«Господи, не кидай слухавки, Вілле, благаю. Будь ласочка, почуй те, що я хочу сказати тобі, залишайся на зв’язку». Вона трохи посунулася, бо відчула, як дитина тиснула їй на лоно.

— Я знаю, — мовив Г’ю зламаним голосом, наче щиро переживаючи. — Я знаю, Ганно. Господи, я знаю, що наші з тобою почуття трохи різні, але він — мій найкращий друг, розумієш? Був ним.

Запала тривала мовчанка.

«Будь ласочка, не кидай слухавки».

— Довго ще, як думаєш? — згодом запитала Ганна. — Добиратися до відділка? Таке відчуття, що ми ідемо вічність. Що ще трохи й доїдемо до Бервіка.

«Ти слухаєш, Вілле?»

— Та що ти, ні, звісно, ні, — мовив Г’ю зі сміхом, але в його голосі з’явилася напруга. Він постукав пальцями по керму. Склоочисники рухалися з гіпнотичним ритмом. — Може, подрімай ще трохи? Я розбуджу тебе біля відділка.

Ганна кивнула. Його останні слова остаточно підтвердили, що її підозри правильні. Інакше звідки така переконаність, що вона втомлена? Надто ж зважаючи, що після того чаю вона тільки те й робила, що спала. Болісний страх знову пробігся тілом. Ганна поклала руку на вікно й втупилась у ніч, відчайдушно вишукуючи будь-який орієнтир, хоч якусь підказку для Вілла, де вони їдуть.

Згодом підказка з’явилася. З темряви виринув паб.

Ганна примружилася, напружила очі. Не можна пропустити назву, але літери замалі, дощ сильний, а сама вивіска без підсвітки... Слова промайнули перед її очима, але вона встигла їх прочитати.

— «Срібна зоря»... — пробурмотіла вона тремтливим голосом, удаючи, ніби розмірковує вголос. — Гарна назва для пабу...

Ганна позіхнула, сподіваючись, що переконливо. Хмільне заціпеніння минало, адреналін страху розпливався тілом, силоміць витягуючи її з тієї глибоченної сонної ями. Та вона мусила вдавати втому. Г’ю не мав нічого запідозрити.

«Вілле, ти чув? Ти хоча б тут?»

Усередині Ганни здіймалися хвилі ридання. Можливо, в неї жодних шансів на порятунок. Ймовірно, що цей дзвінок переадресований на автовідповідач, що ніхто не відповів, що вона взагалі ні з ким не розмовляла. Однак згодом Ганна дещо усвідомила: телефон у її руці нагрівся, але не просто від тіла. Так відбувається тоді, коли вона довго розмовляє.

Вілл на зв’язку. Він слухає.

І вже, можливо, навіть іде.