Та дівчина

ПІСЛЯ

Найбільше Ганна любить працювати в крамниці дощовими днями. Вони не найкращі для бізнесу, бо постійні покупці залишаються вдома, а туристи на таксі ідуть до музеїв замість того, щоб розгулювати вулицею Вікторії та провулками навколо замку. Звісно, Ганна обожнює своїх клієнтів, але працює в «Небилицях» не через них.

Вона завжди почувалася найбезпечніше серед книжок. У Додсвортській бібліотеці, де ще маленькою зачудовано переглядала дитячі книжечки, поки її мама перевіряла письмові роботи в довідковому відділі. В оксфордському «Блеквеллі», культурному розі достатку, де було все: від Есхіла до коміксів про людей Ікс. У Бодліянській бібліотеці — справжньому храмі науки й літератури. У тиші Пеламської бібліотеки з її дерев’яними столами та мерехтливим тьмяним світлом низьких абажурних ламп. Ганна ніколи не розуміла людей, які одружувалися в каплиці коледжу: сама вона не релігійна, тож не відчувала жодного зв’язку з тим віддаленим суворим місцем та його псалмами, славнями й уроками латини. Вони з Віллом одружилися в единбурзькій ратуші — просто розписалися: церемонія тривала кілька хвилин. Але бібліотека... о так. Вона могла уявити, як виходить заміж за Вілла в Пеламській бібліотеці, у глибокій благочестивій тиші, в оточенні всього, що людство знає про кохання — серед романів, віршів, слів.

Багато років тому Ганна приїхала до Единбурга, втекла від листів з Пеламу, сповнених питаннями щодо її майбутнього. Просто не мала відповідей на них. Тож тодішнє рішення шукати роботу в книгарні було очевидним. Про посаду професійної бібліотекарки без вищої освіти не могло бути й мови. Так само з видавництвами. Колись Ганна мріяла працювати редакторкою, уявляла стоси рукописів на своєму столі й стіну з книжками у вітальні, які вона відредагувала. Але в усіх оголошеннях вимагали щонайменше ступінь бакалавра, а деякі — магістра або ще й додаткові кваліфікації. А книгарні... книгарні були невибагливі. Кеті навіть не зважала на те, що Ганна не мала досвіду роботи в роздрібній торгівлі. «Якщо ти любиш книжки, — сказала вона, — то все вдасться».

Так і сталося. Спочатку вони з Кеті працювали разом, щоб Ганна зрозуміла, як розраховувати на касі, як стежити за товарними запасами, кому з покупців варто допомагати порадами, а кому краще дати спокій.

Тепер, через дев’ять років, Кеті частково на пенсії, а Ганна керує крамницею разом з Робін. Саме Ганна комунікує з представниками, перевіряє запаси, вирішує, скільки нових книжок Поли Говкінз вони замовлятимуть, чи виставлятимуть Харукі Муракамі на вітрину, коли запрошуватимуть Яна Ренкіна на літературний захід тощо. Робін працює з дитячою літературою та відповідає за сторінку крамниці у фейсбуці й твіттері.

Сьогодні з полудня сильно дощило. За цей час до книгарні завітав лише один покупець — юнак, який вже доволі довго розглядав товари в дальній кімнаті крамниці. Кеті завжди казала, що пропонувати допомогу варто лише тоді, коли очевидно, що людина розгублена. «Найгірше відчуття — коли до тебе чіпляються», — повторювала вона.

Однак ті, хто йдуть до дальньої кімнати, — надто ж студенти з рюкзаками — завжди насторожують, адже можуть щось поцупити. Саме там розташований відділ нонфікшну, де зберігаються деякі з найдорожчих книжок у крамниці — академічні довідники й п’ятдесятифунтові книжки про мистецтво від видавництва «Ташен». Якщо хочеш щось вкрасти, краще починати саме з того місця.

— Хай або ворушить своїм сідлом, або просто вимітається, — прошепотіла Робін до Ганни, повернувшись з кімнати для персоналу й побачивши, що він і досі там.

Ганна розсміялася.

— Піду гляну, чого хоче.

Зайшовши до відділу нонфікшну, Ганна кашлянула, аби покупець не подумав, що до нього хтось скрадається. Чоловік випростався й обернувся. Ганна зрозуміла, що він не такий молодий, як їй здалося. Коли дивилася на нього з іншого боку магазину, на його світло-рудувате волосся й рум’яні щоки, він видався їй підлітком зі шкільним портфелем на плечах. Та підійшовши ближче й побачивши рожевий проблиск шкіри, що виднівся з-під поріділого волосся на потилиці, вона зрозуміла, що помилилася. Він був, певно, трохи молодшим від неї — мав десь років двадцять п’ять. Отже, не студент. І, певно ж, не магазинний крадій.

— Вам чимось допомогти? — запитала вона.

— Вітаю-вітаю, — відповів він. — Взагалі... так. — Його голос звучав невпевнено, а ще він мав легкий акцент. Не шотландський. Може, вельський? — Я шукаю біографію Теда Банді.

Тед Банді.

Ганна стиснула губи. Вона намагалася не засуджувати читацьких уподобань. «Немає такого поняття, як гріховна насолода», — це гасло Кеті і Ганна великою мірою поділяє його. Від Джеффрі Арчера до Джеффрі Чосера, від «Чужинки» до «Аутсайдера» — всі вони змушують видавничі колеса крутитися, а гроші надходити до кас, а якщо ще й дарують комусь кілька щасливих годин, то більшого й не треба. Та все ж Ганна не могла зрозуміти, чому люди купують документально-криміналістичні книжки. Навіщо добровільно занурюватись у страждання таких людей, як вона?

— Я не впевнена, — відповіла Ганна, намагаючись приховати напругу в голосі. — Але ви правильно прийшли: якщо вона є, то саме в цій секції. Якщо ж ні, зможу замовити.

Вони, схилившись, стояли пліч-о-пліч і дивилися на полицю з біографіями про справжні злочини. Зрештою Ганна похитала головою.

— Ні, перепрошую. Здається, її таки нема. Вам потрібен саме Банді, чи можу порекомендувати щось інше? «Я зникну в темряві» має бути дуже хорошою книжкою. — Вона торкнулася її корінця. — Я сама її не читала, але моїй колезі Робін дуже сподобалася. Та й відгуки гарні. Вона про полювання на золотого вбивцю. Це не зовсім біографія, думаю, там радше йдеться про слідчий бік справи.

— Гаразд, — відповів чоловік, дещо здивувавши її. Він узяв книжку з полиці — важку, у твердій палітурці, вартістю понад двадцять фунтів. — Дякую. Тоді беру.

— Прекрасно. Може, вас ще щось цікавить? — запитала Ганна.

Подумавши, що чоловік скаже «ні», вона вже зібралася йти до каси, аж раптом зупинилася через його погляд. Він був якийсь дивний... знервований. Вичікувальний.

— Ну, взагалі, так, — відповів він. Його голос підвищився на пів октави, як у підлітка. — Ви Ганна Дж... Джонс?

Вона прикипіла до місця.

Усе її тіло миттєво скам’яніло, а щоки спалахнули жаром. Якийсь час вона просто стояла, заклякла, й дивилась на нього, добираючи слова. Збрехати? Піти геть? Чи просто не відповідати?

Байдуже, що вона скаже. Гнітюче мовчання вже відповіло йому. Обличчя чоловіка видавало, що він упізнав її, попри всі мудрування із зовнішністю після суду: окуляри, які стала носити постійно, а не тільки для перегляду телевізора, коротке волосся — довгим пожертвувала заради приватного життя. Таких змін достатньо, щоб обдурити випадкового спостерігача. Та цей хлопець, очевидно, знав значно більше. Він намагався приховати вдоволення, але не міг. Влучив же в саме яблучко.

— Хто ви такий? — зрештою мовила вона й сама здивувалася, почувши власний голос. Він скидався на гнівне шипіння. — Хто ви такий?

Біло-рожеве обличчя чоловіка раптом посмутніло, він ніби образився.

— Я письменник. Мене звати Ґерайнт. — Звісно. — Я перепрошую, — провадив він далі, — я надсилав вам лист, запитував, чи можна п-підійти й представитися, але ви не відповіли. Тож подумав...

От паскудство.

Паскудство.

Чоловік говорив далі: щось про статтю, подкаст, інтерв’ю, але вона нічого не чула через дзвін у голові.

— Ні, я не можу, — урвала його Ганна. Її голос досі звучав жорстко і здавався чужим. — Не тут. Більше не приходьте сюди. Зрозуміло?

— Я перепрошую, — сказав чоловік, цього разу щиро, й нахмурився. — Я мав би подумати... Мені й на думку не спало...

— Просто йдіть звідси, — різко відрубала вона. Чоловік кивнув і обережно поставив книжку назад на полицю.

— Я дуже перепрошую, — повторив він, цього разу впевненіше, але Ганна відступила, не маючи сили дивитися йому у вічі й думати про щось інше, окрім бажання втекти. — Раян сказав...

Це ім’я розтопило кригу. Раян.

Вона зупинилася, а потім обернулася.

— Ви говорили з Раяном?

— Так, він мій добрий друг. Саме він порадив мені побачитися з вами.

— Як... як він?

— Він... що ж, у нього все гаразд. Принаймні краще, ніж раніше.

Ганна мовчки ковтнула, не здатна визнати, що нічого не знає про нього, бо не бачилася з ним понад п’ять років. Що вона взагалі за подруга?

— Я дуже й дуже перепрошую, — знову повторив Ґерайнт, цього разу жалісно. — Дуже перепрошую, що так впав на вашу голову. Мав би подумати, що такий час і місце геть недоречні.

— Та пусте, — відповіла Ганна й одразу зрозуміла, що злукавила. Їй закортіло вдарити себе через ці слова. — Напишіть мені на пошту, добре? Я відповім, обіцяю. Але не приходьте сюди. Це ж моя робота. Тут нічого не знають про... про ті часи.

— Розумію, — прошепотів чоловік, ніби вони були спільниками. — Я напишу. Дякую вам, Ганно.

І він пішов.

Після того як за ним зачинилися двері крамниці, Ганна відчула, що ноги тремтять. Вона навпомацки дісталася до крісла-мішка в кутку, сіла й сховала обличчя в долоні, намагаючись не труситися.

От чого, чого вона сказала про електронний лист? Тепер їй доведеться читати його, ще й відповідати. Нащо?

Однак за мить Ганна усвідомила, що інакше не позбулася б його. Щонайменше їй здалося, що це був єдиний спосіб. Десь глибоко в душі вона досі залишається тією милою, ввічливою дівчинкою з Додсворта, яка прагне подобатися людям, боїться сперечатися й не хоче нікого розчаровувати.

Вона спробувала уявити, як Ейпріл повелася б з отим Ґерайнтом.

Вона, мабуть, просто послала б його на три букви своїм максимально знудженим і протяжним тоном. А потім, після того як він пішов би, сміялася б і кепкувала з його передчасно полисілої макітри.

Однак Ганна швидко викинула цю думку з голови. Вона не могла думати про Ейпріл. Не тепер. Надто ж не тепер.

Коли вона спробувала підвестися, її телефон завібрував. Спершу в голові вигулькнуло запитання: «І що тепер?», а потім охопило інстинктивне бажання вимкнути звук і перевести дзвінок на автовідповідач. Вона не зможе розмовляти з мамою. Не зараз. Однак телефонувала не мама. І навіть не Вілл.

Телефонували з лікарні.

Вона відповіла:

— Так, слухаю.

— Так-так, вітаю, — голос жінки на іншому кінці дроту звучав енергійно і трохи роздратовано. Вона, як і багато хто, затнулася на її прізвищі: — Я розмовляю з Ганною де Чест... де Честен?

— Так, — відповіла Ганна, не бажаючи виправляти вимову. — Щось сталося?

— Ну-у... це Еллі з акушерської бригади. Ми домовилися з вами про зустріч о другій. Ви забули?

Ганна знову відчула відплив і різкий приплив крові до обличчя.

— Вибачте, — відповіла Ганна тремтливим голосом і подалася до кімнати для персоналу, пробираючись між хиткими вітринами так швидко, як тільки могла. — Я зовсім забула, просто дещо трапилося, сімейні негаразди. — О ні, вона знову промовила ці два слова, та було запізно забирати їх. — Я дуже перепрошую. Підкажіть, уже пізно?

— Що ж, вам пощастило: дві мої наступні клієнтки приїхали раніше, тож я можу перенести вас на чотирнадцяту двадцять, якщо встигнете. Ви далеко?

— Ні, зовсім близько. Я дуже й дуже перепрошую, — вчергове повторила Ганна, дійшовши до кімнати для персоналу. Схопила пальто з гачка на внутрішньому боці дверей і стала вдягати його. — Буду через п’ять хвилинок, обіцяю.

Поклавши слухавку, вона побачила, що Робін уважно дивилася на неї з-за чайника.

— Усе гаразд?

— Так. І ні. Я забула про зустріч з акушеркою. Вибач, мені так шкода, але ти не могла би підмінити мене?

— Звісно! — жваво відповіла Робін. — Ти головне заспокойся. Бо ще зашкодиш собі!

— Ти моє золотце, — засапано мовила Ганна, а потім вхопила свою сумку й вибігла з крамниці.