Та дівчина

ПІСЛЯ

Тієї ночі Ганна не могла заснути. Знову. Не тільки через печію — таблетки «Гавіскон» виявилися менш ефективними, ніж суспензія, ще й вкрили зуби огидною крейдяною поволокою. І не через дитину, яка, здавалося, прокинулась одразу, як вона лягла, і невпинно ворушилась-звивалась-переверталась, як та кішечка, що намагається зручніше вмоститися на незнайомому ліжку.

А через усе.

Її страхи. Її сварку з Віллом. Ще й Емілі.

Через Емілі.

Боже, Емілі не спроможна вчинити таке! Чи таки спроможна?

Ганну скручувало від нудоти, коли пригадувала вечерю та Емілі, яка невпинно балакала й стривожено дивилася на неї, коли вона мовчки колупалась у рамені.

Емілі здогадалася? Знає, про що думала Ганна? Чи не лежить вона зараз у своєму будинку на іншому кінці міста, намагаючись зрозуміти, що вивідала Ганна й чому так змінилася за один день?

Дотягнувшись до мобільного — була 1:47 ночі, цифри якраво мерехтіли в тьмяному світлі готельного номера — вона відчула непереборне бажання зателефонувати Емілі, поговорити з нею. Адже правда не може бути такою. Не можна так думати про свою давню подругу.

Однак інші варіанти не кращі. Чи міг Раян піти з бару одразу після них й оббігти довшим шляхом, з іншого боку каплиці? Цілком можливо. Підіймаючись сходами, він почув, що Невілл спускається, а тому сховався від нього у ванній кімнаті.

Паскудство. Паскудство. Оце її максимум? Ганна хотіла, щоб убивця постав перед судом, а натомість втягнула в цю справу двох найдавніших друзів.

Телефон, який вона досі стискала в руці, засвітився сповіщенням. Електронний лист. Відкриваючи його, Ганна на мить подумала, що, можливо, це Емілі, підкорившись дивним законам телепатії, написала їй.

Але ні. Лист був від людини з іменем Лінн Бішоп, тема: «Привіт, Ганно!».

Ганно, привіт! Сподіваюся, що у Вас усе гаразд! Я — журналістка з газети Evening Mail. Після смерті Джона Невілла ми хотіли б поновити справу Ейпріл, тож залюбки поспілкувалися б з Вами про те, як воно — нарешті позбутися тих демонів...

Цього листа вона навіть не перенесла до «Запитів». Просто видалила, відчуваючи нудоту. І річ не лише в пізній годині, а взагалі в усьому. Притягнута за вуха фамільярність. Знак оклику. Ще й ця їхня «Ейпріл» — так, ніби вони її знають, ніби вона їхня подруга чи однокласниця, хоча насправді не мають жодного уявлення, якою вона була насправді. Просто «Ейпріл». А Джонові Невіллу роблять честь, згадуючи повним іменем.

Ганна вимкнула телефон і втупилася в темряву. Раптом її накрила потужна хвиля гніву, сила якої мало не жахала її саму. Та як вони сміють — ці журналісти й громадськість?! Ці стерв’ятники роками копирсалися у справі, ніби їм не байдуже, ніби вони мають право на правду так само як і Ганна! Вони відібрали в Ейпріл її особистість і унікальність, усе, що робило її реальною, захопливою та неймовірною — перетворили її на картонну фігурку дівчини, на серію світлин з інстаграму. Направду ідеальна жертва.

А як щодо продовження листа: «...нарешті позбутися тих демонів»? їй було б смішно, якби не так гірко. Вона ніколи не відчувала такого гніту: і від трагедії з Ейпріл, і від того, що вона, Ганна, можливо, прирекла невинну людину гнити у в’язниці. А тепер її мучило ще й те, як вона вчиняє зі своїми старими друзями, Емілі та Раяном, які вже достатньо настраждалися, переживши смерть Ейпріл. Вона справді хоче кинути підозру на них обох, відверто й гучно озвучити свої здогадки? Але якщо не зробить цього...

Ганна повернулася до стіни. Їй хотілося просто сховати обличчя в долонях і скоритися розпачеві. Раптом її охопило нетипове для неї бажання випити, але про алкоголь не могло бути й мови.

Вона лягла горілиць і поклала руку на очі, затуляючись від світла, що линуло з вулиці. Потім спробувала знайти хоч якийсь позитив. Принаймні щодо Г’ю нема жодних сумнівів. І Вілл був далеко, гостив у своєї мами. Дякувати богові. Дякувати богові, що його ніколи не підозрювали. Раптом у її голові облудним шепотом зринули Ґерайнтові слова: «Задушення зазвичай вказує на побутове вбивство, на типовий злочин через сексуальні мотиви». Ганна розуміла, що він мав на увазі, що насправді означав цей слизький евфемізм «побутовий». Ішлося про партнера. Про те, що чоловіки, які хочуть убити свою дружину або дівчину, зазвичай душать їх.

Увесь бруд, який Ганна розворушила, міг би мати жахливі наслідки для Вілла, якби не те алібі. Ейпріл зраджувала його і була вагітною, ймовірно, від іншого чоловіка. Преса хотіла мотивів, а Ганна могла подати їх просто на тарілочці. І всі вказували б на її чоловіка.

Якби Вілл того вечора був у коледжі, усе обернулося б для нього значно гірше, а тим паче зараз.

Та, дякувати богові, його там не було.

Тоді чому їй не спиться?

Вона розплющила очі й знову глянула на екран. 2:01. Їй треба бодай трохи поспати. Однак у животі крутилась-вертілась дитина. Раптом її пройняло до щему сильне бажання, щоб Вілл опинився поруч. Гнів випарувався, а думка, як вони закінчили розмову, допікала до живого.

Вона відкрила вотсап і прочитала його останнє повідомлення. «Як усе минуло? Можеш говорити?»

Раптом на неї наринуло потужне почуття провини. Вона пригадала, що казала в таксі: «Класно, що для тебе смерть Ейпріл така смішна... мені не байдуже, Вілле, і я не можу повірити, що тобі однаково».

Такі слова не лише несправедливі, а й жорстокі та ниці. Адже Ганна завжди знала, що Віллові не байдуже. Вона спостерігала, як він вибудовував стіни навколо себе, чула його крики вночі від жахіть про Ейпріл. Бачила його обличчя, коли про справу розказували в новинах, дивилася, як він гоїв рани, якими вкрилася його душа, як здригався, коли їх ятрила чергова газетна стаття або прохання знову дати коментар.

Їм обом не байдуже. Ганна знала, що Вілл кохав Ейпріл. Можливо, і ненавидів теж, але й вона сама часом її ненавиділа, а визнати такі почуття могла лише зараз, через стільки років.

Вони були дітьми. Просто дітьми.

«Пробач, — почала писати вона, розуміючи, що може розбудити Вілла, але їй не терпілося, — пробач, я повелася з тобою як справжня сука, наговорила жахливих речей. Кохаю тебе. Побачимося завтра? Цілую».

За якусь мить угорі над повідомленнями вигулькнув напис «Пише...». З’явився... а потім зник. Потім знову з’явився... і знову зник.

Що він робить? Друкує найдовше повідомлення у світі? Чи хоче щось сказати, але стирає написане, а потім знову друкує і знову стирає?

Пише...

Пише...

Пауза.

Пише...

Згодом цей напис зник так надовго, що екран її телефона погас, тож довелося знову розблокувати його. А потім нарешті з’явилося повідомлення:

«І ти мені пробач. Кохаю тебе».

І все.

Він передумав надсилати те, що так довго писав і хотів сказати?

Що ж там було? Щось типу: «Ага, ти повелася як справжня сука. Та як у тебе язик повернувся таке мені змолоти?»

Або: «Якби ти не була вагітна моєю дитиною, я задумався б про майбутнє наших стосунків».

Або: «Ганно, що з тобою робиться?»

Чи, може, взагалі щось інше? Абсолютно інше.

«Вибач. Я теж винен. Смерть Невілла збила мене з пантелику».

Їй закортіло відповісти, дізнатися, що він хотів сказати, що приховував від неї.

У голові зароїлися думки.

«Я дещо приховував».

«Я декого зустрів».

«Не знав, як тобі сказати. Хочу почати нове життя».

«Я тебе більше не кохаю».

Ні-ні-ні-ні! Від тривоги вона різко схопилася й сіла: серце шалено гупотіло, а дитина, розбуджена сплеском адреналіну, перевернулася всередині неї.

Ні, такі думки геть ірраціональні. Це параноя від безсоння о другій ночі.

Вона кохає Вілла. Він кохає її.

І нічого він не приховує, а просто, напевно, не міг придумати, як краще сформулювати вибачення.

Тільки тепер Ганна згадала, що забула випити таблетку проти тиску. Вона підвелась і пошкандибала до ванної кімнати, відчуваючи скутість у кісточках і стегнах, яка з початком вагітності тільки посилювалася: зв’язки втрачали пружність для пологів, а суглоби солідарно поскрипували.

Увімкнула у ванній кімнаті лампу й, мружачись від яскравого світла, подивилася на себе в дзеркалі. Обличчя набрякло від втоми, волосся скуйовджене й розпатлане, а під очима синці.

Вона подумала про Вілла, пригадала, як він торкнувся губами її маківки, а потім пішов на роботу. Його слова, вимовлені пошепки: «Будь ласка. Будь ласка».

Вона знала, що він хотів сказати: «Будь ласка, Ганно, не роби цього».

Вона усвідомлювала, що мала б відпустити минуле. Заради Вілла. Заради дитини.

Та коли думала про себе й Ейпріл, то розуміла, що не може. Просто не здатна. Вона мусить переконатися. Мусить дізнатися, чи її свідчення не запроторили невинного до в’язниці. Не могла просто жити далі, заплющивши на все очі.

— Пробачте, — прошепотіла вона до дитини в животі й до Віллового привида, що нависав над нею. — Пробачте мені.

Ганна запила пігулку ковтком води й знову подивилася на своє відображення. Жінка, яка втупилася в неї поглядом із дзеркала, була виснажена, та водночас безпощадно рішуча. Це вже не та перелякана дівчинка десять років тому — нажахана, сповнена незрозумілої провини й сорому за скоєне, ніби вони з Невіллом однаково згрішили.

Тепер вона розуміла, що нічого поганого не зробила.

І, можливо, Невілл також.

Тепер страх покинув її.

Вона більше не втікатиме від монстрів. Адже повернулася до них обличчям.

Вона жадає правди.