Та дівчина

ПІСЛЯ

Ганна відчинила старомодні двері в «Бонні Бейґел», і дзвіночок над ними задзенькотів. Усередині вона на мить зупинилася, переводячи подих і чекаючи, поки з окулярів зійде піт. Потім обвела поглядом маленьку кав’ярню: нікого не було, попри її десятихвилинне запізнення.

На мить її охопила втіха. Може, він не дочекався і пішов додому? Ганна не хотіла затримуватися і з’ясовувати це. Просто напише йому листа, щось на кшталт: «Я приходила, але, ми, мабуть, розминулися». Ганна вже хотіла розвернутися і з полегшенням піти: вона розуміла, що чітко виконала свій обов’язок перед тим чоловіком, аж раптом з кухні вибігла жінка, витираючи руки об фартух.

— Ой, вітаю вас, дорогенька! Вибачте, не почула, як ви зайшли. Де хотіли б сісти?

— Ну... — Ганна завагалася. — Я мала зустрітися тут із другом, але, здається, ми розминулися. Я, певно...

Вона розвернулася до дверей, але жінка озвалася знову, весело й доброзичливо.

— Чолов’яга з таким рудуватим волоссям? Нє-нє, ви не розминулись, він у дальній кімнатці — отамо. Казав, що ви хотіли спокійненько побалакати, то й попросив столика далеченько від людей. Отака біда, нині вони всі такі! Не знаю, чому ті туристи так люблять ховатися, ну не через дощ же, на небі ж ні хмаринки, — жінка притихла і щиро усміхнулася. Щоб не виказати розчарування, Ганна вдала, ніби радіє, що недарма прийшла.

— О, добре. Дякую вам, — мляво сказала вона.

— Вам чогось принести? Чай? Кава? Чи, може, скон?

— Мені... ем... мені просто пляшку мінеральної води, будь ласка, — відказала Ганна. — Негазованої.

Жінка кивнула:

— Я принесу нагору, дорогенька. Вам отуди, сходами.

Ганна теж кивнула, закинула сумку на плече й піднялася крутими сходами.

Ґерайнт сидів за столиком біля вікна, а побачивши її, підвівся.

— Г-Ганно, вітаю.

Сонячне світло пробивалось у вікно, забарвлюючи рожевим кінчики його вух, і Ганна на мить задумалася, чи то раптом не рум’янець.

— Вітаю, — ніяково відповіла Ґерайнту.

Той витягнув стільця й ввічливо вказав на нього, і вона сіла, почуваючись ідіоткою: її почали долати сумніви, чи не стане ця зустріч величезною помилкою? Ганна цінувала приватність, але зовсім не розраховувала, що опиниться глибоко-глибоко в кав’ярні: звідси буде важко швидко піти, якщо розмова поверне не туди.

Якусь мить обоє мовчали.

— Хочете глянути меню? — запитав Ґерайнт. Ганна похитала головою.

— Та ні, дякую. Я вже зробила замовлення. Як поживаєте? Безглузде запитання. Верзе казна-що, не знаючи, про що говорити. Мабуть, Ґерайнт теж розгубився, бо вдячно підхопив цю тему.

— Так-так, добре, я дуже радий, що ви погодилися зустрітися зі мною. Хотів сказати, що... я знаю, це було... ну, ну я не сподівався...

«А я і вибору не мала», — злісно подумала Ганна, але їй було важко гніватися на нього тепер, коли вони сиділи віч-на-віч. Він видавався таким стурбованим і безневинним. Таким... люб’язним.

— Ви казали, що дружите з Раяном? — згадала Ганна, коли Ґерайнт знову замовк, не знаючи, що додати.

Він кивнув.

— Так, він працював у «Геральді», а я прийшов туди після університету. Раян був... ну можна сказати, моїм ментором, — мовив Ґерайнт і опустив очі на свої руки, а його обличчя враз постаріло на кілька років. — Добрий він хлопець. Мені його страшенно шкода.

— Мені теж. Як... як він? — тихо спитала Ганна, ковтнувши.

— Та, думаю, нормально... Спочатку було важко, я відвідував його в тому жахливому реабілітаційному центрі, знаєте, де смердить капустою.

Ганна кивнула, а насправді лукавила. Вона не знала місця, про яке говорив Ґерайнт. Їй було боляче усвідомлювати, що вони з Віллом отак покинули Раяна, хоча й дещо несправедливо говорити так про Вілла. Якби він був сам, то, безсумнівно, спілкувався б з іншими так само як і з Г’ю. Це вона втекла з Англії, зреклася всіх із Пеламу, відмовилася повертатися й ворушити спогади. Вілл хотів покликати на їхнє весілля Раяна й Емілі, влаштувати справжнє свято в готелі у Бордерсі, запросити гостей, проте Ганна наполягла, що вони розпишуться в мерії, й на тому, щоб там був лише Г’ю дружбою і щоб тато провів її до вінця під час церемонії. А Вілл, як завжди, погодився, бо не хотів завдавати їй болю.

Однак тепер, слухаючи розповідь Ґерайнта про важке відновлення Раяна після інсульту, вона усвідомила, що вони наробили, що вона наробила, і гостре почуття смутку й провини боляче вкололо серце.

— Але Раян тішиться, що знову вдома, з Беллою, — підсумував Ґерайнт. — Я знаю, що для нього це дуже важливо. А ще він знову може говорити й друкувати. Уявляю, як він на стіну дерся від того, що не говорив чи не писав. З його характером... Він же ніколи не тримав язика за зубами, правда ж?

Ганна зайшлася тремтячим, але щирим сміхом. Бо так і є. А ще вона розгледіла в цій ситуації з бідолашним Рая-ном гумор, хай і чорний: він — та людина, хто завжди, на кожній вечірці, говорить найдовше й найгучніше, той, хто притискає інших до стіни на кухні, щоб виголосити цілу промову про пізній капіталізм, Енгельса й Маркса. А тепер він мовчить проти своєї волі, слухає балаканину медсестер і не має змоги втрутитися зі словами штибу: «Так, а тепер послухайте...» або «Дивіться, шановна, якщо ви не читали Девіда Ґребера...».

— Точно, — відповіла вона. — Так і є.

Після цих слів запала довга тиша. Ґерайнт ретельно помішував каву й вдивлявся в неї, ніби десь на дні горнятка, під каламутною рідиною, міг розгледіти помічні слова, щоб знову завести розмову. Він саме хотів заговорити, коли раптом почулася чиясь хода на сходах. Обоє обернулися й побачили власницю кав’ярні, яка вигулькнула у дверях із пляшкою мінеральної води та склянкою льоду на таці. Вона поставила все на столик й усміхнулася до них.

— Тримайте, дорогенькі. Якщо вам ще щось знадобиться, то гукайте — я внизу. Я почую. А тепер балакайте собі, не заважатиму, — проторохтіла жінка й пішла.

Ганна відкоркувала воду й наповнила свою склянку — радше, щоб згаяти час, а не через спрагу. Вона дедалі більше запевнялася: якщо зараз не порушити тиші, вони ніколи й не візьмуться до справи.

— Отже, що ви хотіли в мене запитати?

Ґерайнт почервонів, а ще на його обличчі засяяло якесь дивне полегшення, ніби Ганна скинула з нього тягар. Він рішуче надпив кави й заговорив.

— Отже... Так. Передусім дякую, що ви погодилися поговорити зі мною про це. Мабуть, вам надто важко знову про все згадувати. Через стільки років...

«Воістину», — подумала Ганна, але змовчала, чекаючи, що він говоритиме далі.

— Тож розповім трохи про себе. Я вперше почув про цю справу ще підлітком і гадаю... ну, здається, вона просто захопила мене. Я цікавився химерними речами, мав дещо хворобливі думки. Було щось таке і в цій історії, і в самій Ейпріл... — Він ураз замовк.

«Нічого дивного», — подумала Ганна, але знову змовчала. Вона точно знала, яке «щось» мав на увазі Ґерайнт: знімки милого личка Ейпріл з високими вилицями, світлина з відпочинку на березі Айзіса — бретелька топа трохи сповзла, оголивши плече. Ейпріл була дівчиною мрії кожного прищавого підлітка. Вбивство зробило її ще недосяжнішою, а тому, певно, фантазувати про неї стало безпечніше.

— Так чи інак, — провадив далі Ґерайнт, — я перечитав купу звітів про цю справу й на початку року написав про неї велику статтю — «Загадкова смерть тієї самої — десять нез’ясованих питань через десять років». Не читали її?

Ганна похитала головою. Вона задумалася, чи варто сказати Ґерайнтові, що вона вже багато років не читає нічого про вбивство Ейпріл, але він вів далі.

— Стаття свого роду завірусилася, і, одне слово, мені доручили зробити десятисерійний подкаст про цю справу.

— Гаразд... — повільно мовила Ганна. Вона не знала чому, але подкаст занепокоїв її ще більше, аніж стаття. Потім їй дещо спало на думку. — Ви ж не записуєте нашої розмови?

— Ем, та ні, — трохи ніяково відповів Ґерайнт. — Поки що ні. Ну зазвичай я записую все для себе, але цієї розмови не оприлюднював би. Наразі я збираю матеріали. Ви не хотіли б, щоб я записував? Можу просто нотувати, якщо вам так комфортніше.

— Так було б краще, — дещо скуто відповіла Ганна. Вона розуміла, що поводиться нелогічно: яка різниця між цитатою на папері й записом у телефоні? А все ж думка, що Ґерайнт записуватиме її тремтливий голос, яким вона розповідатиме про ту ніч, була нестерпна.

— Добре, звісно, — кивнув Ґерайнт. Він відклав телефон і дістав ручку із записником. — Тільки послухайте, я хочу, щоб ви зрозуміли: відбілювання репутації — не моя мета. Я не доводитиму невинності Невілла, якщо він справді винен. Насправді саме тому я й хотів поговорити з вами. Щоб остаточно переконатися, що я справедливо і правильно судив про цю справу. Я просто... просто хочу зрозуміти, що сталося. Є розбіжності, яких я так і не зміг спростувати.

Ганна не відповіла. Вона так міцно стиснула склянку з водою, що пальці аж побіліли.

— Чи можете ви... чи можете просто... ще раз розповісти про події того вечора? — невпевнено запитав Ґерайнт, переплітаючи пальці й граючись ручкою.

Ганна глибоко вдихнула. Для неї це не вперше, бо ж чула такі прохання сотні разів. Здавалося, біль мав би вщухнути, але ж ні, щонайменше не повністю. І все ж краще розповісти Ґерайнтові все якнайдокладніше — тоді він піде геть і зречеться тієї жалюгідної теорії змови, яку собі вигадав.

— Було пізно. Я була в барі, у коледжі. Разом із Г’ю та Рая-ном. Емілі щось вивчала в бібліотеці. Вілл поїхав додому на вихідні. Того вечора виставу Ейпріл — «Медею» — поставили востаннє. І ми хотіли відсвяткувати цю подію, з особливими коктейлями й так далі. І коли вже минуло пів вечора, навіть трохи більше, Ейпріл пішла до кімнати перевдягнутися.. . але надто довго не поверталася. Тому я пішла по неї.

Ганна заплющила очі. Пригадала, як трава торкалася її ніг, коли вона разом із Г’ю безтурботно пробіглася Фелловзьким садом. Згадала світло, що лилося зі спальні Ейпріл, коли вони йшли двориком.

А потім Невілл. Вигулькнув із входу до сьомих сходів: сам кремезний, а хода напрочуд тиха. Ганна зупинилася, завмерла, впевнена, що він побачить її. Може, і помітив, але не видав того. Просто розвернувся і швидко подався геть, розчинившись у нічній темряві. Тоді вона рушила до сходів.

А потім... а потім... а потім...

— Я піднялася на наш поверх. Двері були відчинені. — Ганна не впізнавала власного голосу: — Як і раніше... як і того вечора, коли я прийшла й застала Невілла у своїй вітальні. Я мала б зрозуміти: щось не так. Але нічого не запідозрила. Навіть попри те що бачила його біля сходів. Я мала б зрозуміти.

Спогади, що врізалися їй у пам’ять, виринали й миготіли в голові, як під різкими спалахами світла. Її рука на дверях. Вілло з темного волосся — перука Ейпріл, у якій та грала Медею, лежить на килимку. А далі...

Саме на цьому моменті її спогади обриваються. «Так мозок захищається, уникає того, від чого нестерпно болить», — якось пояснив їй психолог. Через ці слова Ганна закипіла від гніву, бо ж вони прозвучали так, ніби вона — егоїстка, яка хоче все забути.

— Далі я мало що пам’ятаю, — мовила вона, а потім під. несла склянку до вуст і щедро ковтнула, відчуваючи, як крижана вода стиснула горло, а біль пронизав зуби сотнями голок.

— Спогади так і не повернулися? — запитав Ґерайнт, швидко нотуючи, а вона похитала головою.

— Іноді щось виринає у снах, спалахами. Але я ніколи не знаю напевно, чи то справжні спогади, чи то просто психіка відтворює те, що, як мені здається, я бачила. Не можу покладатися на них. Але я точно бачила Невілла, як він спускався сходами від нашої кімнати. Це я пам’ятаю чітко.

— Річ у тому, що ми з Джоном Невіллом з одного міста, — сказав Ґерайнт.

Ганна відвела погляд від води.

— Справді?

— Так, його мати жила неподалік моєї тітки. Звісно, цей факт не виправдовує його, але, гадаю, саме тому я мав змогу глянути на нього по-іншому. Я знаю, як він заперечував усі звинувачення, а ще чув про розбіжності в цій справі. Річ не лише в тому, що сталося на місці злочину, хоча й там не без дивацтв. Ніхто так і не пояснив, чому на тілі Ейпріл взагалі не знайшли ДНК Невілла. Так, убивця міг бути в рукавичках, але мені якось дивно, що Невілл, уявімо, просто так задушив Ейпріл, а вона не дряпалася, взагалі не відбивалася. До слова, ніхто не чув жодних звуків, хоча в кімнаті поверхом нижче були люди. Але річ не тільки в цьому. Є багато інших нюансів, які оминули під час захисту в суді. Наприклад, ви знали, що на момент убивства Ейпріл, імовірно, була вагітною?

Грюкіт. Скляна пляшка з водою, на щастя, порожня чи майже порожня, перекинулась і покотилася зі столу. Ганна гарячково намагалася зловити її та водночас дібрати слова, вигадати відповідь на це приголомшливе твердження. Її щоки запалали.

— Вибачте, — пролопотів Ґерайнт, ніби це він перекинув пляшку, а потім забрав свій записник і витер серветкою дещицю води. — Даруйте. Я так розумію, ви цього не знали?

— Ні, — сухо відповіла Ганна й захотіла покласти руку на живіт, але стрималася. Незнайомці поки що не помічають, що вона вагітна. Знайомі могли б зауважити певні зміни, але для Ґерайнта вона, мабуть, просто не надто худа. Ба більше, Ганна, сама не розуміючи чому, не хотіла, щоб він дізнався.

Вона відчула дивне тріпотіння всередині й завмерла. Це дитина? Ганна ще не відчувала поштовхів: під час першої вагітності вони починаються між двадцятим і двадцять четвертим тижнем. Так пишуть у книжках. Зараз у неї початок двадцять третього, тож вона завмерла й затамувала подих, намагаючись зрозуміти, що це. Ті легесенькі коливання — так рухається її дитина, а чи просто посмикуються м’язи? Вона поринула в роздуми, тож Ґерайнт запитав:

— Ганно? Усе добре?

— Так, усе гаразд, — відповіла вона, повертаючись до реальності. — Я... ні, я не знала. Але, якщо чесно...

Вона замовкла. Не хотіла казати Ґерайнтові, що це відверта брехня. Тоді він подумає, що вона упереджена й вважає правильною лише власну думку. Та ці слова роздратували її. Ейпріл вагітна? Це ж смішно.

— Слухайте, не хочу бути нечемною, але я... — вона зупинилася, щоб зменшити напругу в голосі, як робила безліч разів раніше, — я була її сусідкою і найкращою подругою. Не вірю, що вона нічого мені не сказала б. І хай навіть так, але чого тоді адвокати Невілла не порушили цього питання в суді? Це якось не... не скидається на правду. Вибачте.

— Ну так, я згоден, — швидко відповів Ґерайнт. — Я теж, коли вперше почув, не повірив. Але потім запитав у Раяна, і він підтвердив цю інформацію.

Ганна заціпеніла. Просто не знала, що відповісти, і спам’яталася на тому, що витріщається на Ґерайнта з роззявленим ротом. Вона зімкнула губи, але так нічого і не сказала. Над ними нависла гнітюча тиша. Проте в її голові все було геть навпаки. Там роїлося надто багато слів — слів, що гуділи й дзижчали, наче бджоли в банці. Раян. Ейпріл. Вагітна.

З якого дива вона розповіла саме Раянові, а не комусь іншому? Хіба...

Ґерайнт знову заговорив, перервавши круговерть її думок.

— Раян вважає, що цього питання не порушували під час захисту через страх, що це скидатиметься на звинувачення жертви, — пояснив він. — Тобто на очорнення чийогось статевого життя в минулому, аби відвернути увагу від поточних подій. Вони вважали, що присяжні сприймуть це негативно, сподівалися, що зможуть виправдати Невілла, спираючись на інші прогалини в доказах. Але... але не змогли.

— Це Раян вам сказав? Підтвердив?

Ґерайнт кивнув.

— А він не казав, чому Ейпріл розповіла саме йому?

Ґерайнт похитав головою.

Ганна відкинулася на спинку стільця, намагаючись усе осягнути. Але не могла. Це якась нісенітниця. Хіба це взагалі можливо? А може, йдеться просто про чергову витівку Ейпріл?

— Річ у тому, що... — повільно мовила Ганна, — річ у тому, що не варто забувати, що Ейпріл... ох, вона любила вигадувати.

— Що ви маєте на увазі? — спантеличено запитав Ґерайнт.

— Ейпріл була... затятою жартівницею, так би мовити. Хоча, озираючись назад, визнаю, що її жарти не були смішними. Вона старалася якомога сильніше допекти людям. Іноді її витівки були продумані до дрібниць. Якось вона надіслала Г’ю звістку, що його мобільний телефон можуть відкликати з міркувань безпеки, переконала його зателефонувати в компанію «Нокія», щоб пройти діагностичний тест. От тільки зазначений у листі номер телефону належав Ейпріл, а не компанії. Вона з кумедним акцентом пройшла з ним цей передбачуваний тест, усіх подробиць не пригадаю, але жарт полягав у тому, що він мав набрати цифровий код для діагностики. А тоді ще деякі старі телефони мали лише кнопки із цифрами й буквами. І коли він увів відповідну комбінацію, то одразу ж прочитав на екрані «я прутень».

— Ха! — засміявся Ґерайнт, а потім засоромився через недоречну реакцію. Він ніби на мить забув і знову пригадав серйозність ситуації, чому вони тут і про що взагалі говорять. — Отже... е-е... — пробурмотів він невпевнено. — То ви гадаєте, що вона просто пожартувала з Раяна?

— Можливо, — сказала Ганна, але й сама відчула, що відповідь непереконлива. Її серце досі калатало, а в голові кружляв вихор думок від спроб осягнути ситуацію.

Чому з усіх можливих кандидатів Ейпріл обрала саме Раяна й довірилася йому? І чому Раян повірив їй?

Вона згадала зачинену кімнату Ейпріл. Тоді, зранку, коли крізь дерев’яні двері просочувався звук, який безпомилково вказував, що за ними кохалися.

Вона пригадала, як прийшла до зали й побачила Вілла, веселого й безтурботного, без жодних підозр: «Наберуся нахабства й попрошу тебе взяти мені ще одну каву. Ти ж однаково туди йдеш».

— Перепрошую, — звернулася вона до Ґерайнта, відсунула склянку й підвелася. — Дуже перепрошую, але мушу йти. Маю зустріч. Сподіваюся, що змогла вам допомогти.

Однак розуміла, що не зарадила нічим. Ганна не знала, чого Ґерайнт чекав від неї, але хай там що, він того не отримав. Нічого нового від неї не почув. А натомість вона тепер має купу нової інформації та небажаних думок, які доведеться просіювати, сортувати й, зрештою, намагатися жити з ними. «Якого лихого я сюди прийшла? — Ганна хотіла розплакатися, розвертаючись до дверей. — От нащо я погодилася?»

— Добре, дякую, — відповів Ґерайнт. Він теж підвівся і рушив за нею, хоча Ганна відчайдушно хотіла сказати, що це зайве. — Я справді вдячний. Одне запитання, останнє. Я можу вам зателефонувати, якщо ще щось відкопаю?

На цих словах вона зупинилася й обернулася до нього, намагаючись зберегти байдужий вираз обличчя, не видати того жаху, що вирував у душі. Відкопає? Навіщо? Навіщо йому це все?

— Що ви маєте на увазі? — спокійно запитала вона. — Що відкопаєте?

— Ну розумієте, я спілкуюся з різними людьми: з адвокатами Невілла, з деякими родичами Ейпріл. Якщо з’явиться таке, про що ви, можливо, хотіли б знати...

Вона поривалася сказати «ні». Радше навіть викрикнути це слово. «Ні, у цій справі немає нічого такого, що я хотіла б знати. Я хочу забути про все й жити далі, вдаючи, ніби нічого не сталося. Дайте мені спокій!»

Та Ганна не могла забути. Не могла прикидатися, що нічого не сталося. Не тоді, коли справді помилилася. Адже Ґерайнт мав рацію: вона понад десять років намагалася придушити сумніви, приспати їх, заховати якнайдалі. Однак вони не зникали, а навпаки — роздирали її. Чому б Невілл рік за роком доводив невинність, знищуючи шанс на дострокове звільнення, якщо справді скоїв злочин? Чому ніхто не чув жоднісінького звуку? Чому на місці вбивства не було жодних зразків ДНК? Ось запитання, які виринали в її голові й невпинно роїлися там від півночі до світанку; запитання, які вона намагалася придушити, потопити в снодійних, психотерапії та заспокійливій монотонності буденного життя.

А тепер ще й новина, що Ейпріл, імовірно, була вагітною... новина, яка стала останньою краплею. Така, яку Ганна не могла ігнорувати.

Вона заплющила очі. У голові відразу виринув образ Невілла: кістлявого, виснаженого старого в новинному ролику BBC, його засапаний благальний погляд...

Вона розплющила очі.

— Добре.

Це слово злетіло з її вуст — коротке, обірване, майже здушене, мимовільне.

Потім вона розвернулася, важко спустилася сходами, кинула п’ятірку на касу й пішла, не чекаючи на решту, а мила власниця здивовано глянула їй услід.

— Усе добре, дорогенька? — почула вона вже за дверима, на вулиці. Їй хотілося б відповісти «так». Сказати щось на кшталт: «Так-так, усе добре, нічого страшного, не турбуйтеся».

Та в цих словах не було б і мізерної частки правди.