Та дівчина

ПІСЛЯ

Їжа смакувала, після трьох страв та кави Ганні вдалося забути про Невілла, Ейпріл та всі свої турботи — або принаймні відігнати ці думки подалі — і просто насолоджуватися часом разом з Віллом. Зрештою, таких вечорів лишилося небагато. Коли народиться дитина, вони щонайменше на кілька місяців забудуть про вечері в затишних ресторанчиках. Їй треба максимально насолодитися часом, проведеним лише вдвох.

Вони розмовляли про Віллового боса, про можливу посаду партнера й про те, що з того отримає він. Більшу зарплату, звісно ж. Але й довший робочий день, більшу відповідальність і сильніший тиск щодо залучення нових клієнтів. Палиця на два кінці, а надто коли в них з’явиться дитина.

Говорили й про пологи — чудернацьку суміш емоцій та організаційних викликів, пов’язаних з народженням маляти. Наближався крайній термін вибору пологового будинку, а вони ще навіть не почали відвідувати передпологових курсів.

Ганна розповідала про роботу, про кумедного покупця, який приходить раз на кілька тижнів і просить книжки, про які вивідав у газеті, але ніяк не може пригадати їхніх назв.

Цього тижня питав про «якогось шотландського автора, на обкладинці — хлопчак із чудним ім’ям». Вілл одразу відгадав назву — «Шаґґі Бейн». Іноді Ганна сумнівається, чи справді в того покупця така погана пам’ять, як видається, чи це своєрідна гра між ними. А є ще одна літня пані, яка приходить у вівторок і купує книжку, а наступного вівторка повертається й каже, скільки балів з десяти вона їй поставила б. Вона ніколи, геть ніколи не ставила десятки. «Гамнет» дістав 8,75. Цього тижня «Сльози на лезі бритви» дістали 9,2. Перший роман серії «Бріджертони» — 7,7. «Володар мух» — несподівані 4,1. Ганна ніколи не могла передбачити, яка книжка отримає високу оцінку — деякі з її найвпевненіших рекомендацій пані розбивала в пух і прах, але Ганна все одно сподівається колись підібрати те, що зірве магічний джекпот.

Вілл попросив рахунок і пішов до вбиральні. За якусь мить до столика принесли чек. Зазвичай Ганна побіжно дивилася на загальну суму, а потім подавала через стіл їхню картку зі спільним рахунком, але цього разу вона дуже уважно переглянула ціни. Лише перші страви коштували понад десять фунтів кожна. І двадцять сім фунтів за пляшку «Піно Ґриджіо» — Вілл навіть не випив її, лише половину. З якого дива вони замовили цілу пляшку, якщо вона взагалі не п’є? А хлібні палички? Три фунти! Вона навіть не знала, що за них треба платити.

Ганна розплатилась і підперла руками підборіддя, чекаючи на Вілла, аж раптом почула за спиною чіткий бадьорий голос.

— Сонце, і це, по-твоєму, веспер? Смакує радше як джин-тонік, і то такий собі.

Ганна аж рота роззявила. Звук лунав із ресторанного бару. Голос був протяжний, впевнений і до болю знайомий.

Ганна не роздумуючи підвелася й розвернулася так рвучко, що її стілець із гуркотом упав на підлогу. Та навіть скануючи поглядом ряд спинок біля хромованої стільниці, вона відчувала, як серце проймається холодом від відомої їй правди. Той голос не належав Ейпріл. Їй вже ніколи не належатиме голос. То говорила заможна жінка з вишуканим англійським акцентом. Решту домалювали уява й бажання Ганни, як і сотні разів раніше.

— Дозволь, — сказав хтось просто біля Ганни. Вона обернулась і побачила високу постать в окулярах, що простягала їй сумочку.

— Г’ю! — узявши сумку, вона через силу всміхнулася. — Яка приємна несподіванка! Дякую тобі.

Насправді нічого дивного.

Единбург — не надто велике місто, а клініка Г’ю розташована неподалік ресторану.

З іншого боку, місто достатньо велике для випадкових зустрічей із друзями.

— Завжди радий допомогти, — відповів Г’ю з дивною сором’язливою офіційністю, ніби в перший день їхнього знайомства. Вона не зникла навіть після десятиліття дружби й безлічі спільних знакових подій, яким Ганна вже втратила лік. Та заради бога — Г’ю навіть був дружбою Вілла на їхньому весіллі.

Вони цілують одне одного в щоки. Вдихаючи його дорогий лосьйон після гоління, Ганна зі сміхом згадала, яким дивним і вимушеним видавався їй цей жест на початку життя в Оксфорді. А тепер гляньте на неї — так легко й без жодних роздумів.

— Як поживаєш? — запитала вона.

— Усе добре, — замислено відповів Г’ю, оцінюючи її дещо неприємним і прискіпливим поглядом, ніби вона була його пацієнткою. — Доречніше запитати, як ти поживаєш. Думав про тебе вчора, коли почув новини.

— Усе... усе гаразд, — мовила вона й подумала, що не обманула його, принаймні не зовсім.

Г’ю — найкращий і найближчий друг Вілла, не її. Ганна... якщо дивитися правді у вічі, більше не мала справжньої подружки після Ейпріл. Не те щоб зовсім ні з ким не дружить: часом ходить випити з Робін, ще є жменька людей, з якими познайомилася на роботі або завдяки різним короткочасним захопленням, з яких найдовшим було гончарство. Однак не треба бути психологом, аби зрозуміти що до чого. Та й сама Ганна не дурна і знає правду. Відколи померла Ейпріл, вона не відкриває людям свого серця. Адже боїться, що життя забере в неї ще одну близьку людину. Вілл — виняток, він єдиний проник крізь цю захисну броню. І, можливо, тільки тому, що вона впустила його до серця ще перед смертю Ейпріл.

— Г’ю! — пролунало позаду Ганни. Обернувшись, вона побачила Вілла, який пробирався до них між столами. — Друже! Ти як?

Вони обійнялися по-чоловічому, постукавши один одного по спині. Г’ю відповів:

— Живий. Саме розповідав Ганні, що думав про вас, коли почув новину.

— Ага. Усе це... усе це ще треба перетравити, — відповів Вілл, ніяково знизавши плечима й глянувши Ганні у вічі. Він знав, як вона ненавидить обговорювати ті події, надто ж на людях. Вони обоє жили зі страхом, що хтось раптом нахилиться до них, постукає по плечу й скаже щось на кшталт: «Вибачте, але я не міг не підслухати...»

Г’ю, мабуть, відчув, що їм ніяково, бо випростався, поплескав Вілла по плечу й сказав:

— Ну, хай там що, не хочу вас затримувати. Але не можу не запропонувати чогось випити. Давно не бачилися.

— Таки так, — погодився Вілл. — Я ось днями саме згадував, що не бачив тебе з кінця крикетного сезону, а втрьох ми нікуди не виходили з... боже, із червня?

Відтоді як вони дізналися про дитину, Ганна не ходила до пабів, бо ще не була готова повідомити знайомим цю новину, а вигадувати відмовки про втому й небажання пити ставало дедалі важче.

Та тепер усе інакше. Її живіт помітний, а Г’ю був одним з перших, кому Вілл зателефонував після УЗД на дванадцятому тижні.

— Колись треба буде вийти разом на бранч, — запропонував Г’ю, застібаючи пальто. — Незабаром. Насолоджуйтеся свободою, поки можете!

Він усміхнувся, Ганна та Вілл також.

— Бережи себе, Г’ю, — щиро сказала Ганна.

Вона справді любить Г’ю; йому, мабуть, теж зараз нелегко. Зрештою, того вечора він був там. Звісно, він не проходив через те, що довелося пережити Ганні, бо не був найкращим другом Ейпріл, але його теж тягали по судах, змушуючи свідчити про те, о котрій годині вони знайшли її та як відчайдушно він намагався її оживити. І, зрештою, Ганна з Віллом мають одне одного. У Г’ю ж не було нікого: живе сам і навіть, наскільки відомо Ганні, не має дівчини, хоча, ймовірно, сьогодні з кимось вечеряв. Він не такий безтурботний і товариський, як Вілл, що завжди знаходить спільну мову з людьми. Г’ю чарівний, вихований і ввічливий, але його стриманість — бар’єр, який важко подолати. Цим він більше схожий на Ганну. Можливо, саме тому він поїхав за Віллом до Единбурга й саме тому намагається підтримувати зв’язок з Емілі, навіть через стільки років. Йому, як і Ганні, важко знайти друзів, а тому він просто не може втратити їх.

Вони з Віллом спостерігали, як Г’ю, узявши парасольку під руку, зникає в мерехтливій темряві дощової единбурзької ночі. Ліхтарі осяювали круті сходи; вода перефарбувала медові кам’яні алеї в темно-коричневі барви.

Якусь мить Ганна ще бачила його силует на тлі вуличного ліхтаря.

А потім він зник.