Та дівчина

ПІСЛЯ

Дорогою з вокзалу Ганна зателефонувала Відлові.

— Дитя поворухнулося!

Сильний шум і звук пожежної машини на фоні видавали, що Вілл надворі.

— Що ти кажеш?! — запитав він, перекрикуючи сирену. — Хто поворухнувся? Вибач, тут страшний гамір.

— Дитя. Я відчула його, Вілле, я відчула, як наше дитя рухалося.

На мить запала тиша, а потім вона почула його здивований радісний сміх.

— Поворухнулося? Ти прямо відчула?

— Так! Двічі! Я саме верталася додому й відчула рухи. Вілле, це так дивовижно, ніби як лускання бульбашок чи щось таке. Так незвично! Таке вже траплялося, просто я не була певна, що саме відчуваю, а цього разу так по-особливому. І я одразу зрозуміла. Я зрозуміла, що це він.

— Він?

Стать дитини й досі була для них таємницею — рішення, яке радше належало Ганні, аніж Віллові. Звісно, скидалося на своєрідний забобон, але так чи інак, а вона не могла пояснити цього бажання.

— Або вона, — додала Ганна й почервоніла. — Просто дивно казати «воно», коли дитина стає справжньою людиною.

— Я теж хочу його відчути, — мовив він, а Ганна почула захоплений сміх у його голосі. — Як гадаєш, зможу?

— Не знаю. — Ганна поклала руку на живіт, щоби перевірити, і, звісно ж, нічого не відчула. — Не впевнена. А ти вже йдеш додому?

— Так, я сьогодні раніше звільнився, — відповів він уже іншим тоном, виснаженим і роздратованим. — Паскудна сьогодні робота. Як думаєш, це нормально — ненавидіти свого боса?

Ганна прикусила губу. Бідолашний Вілл. Він ніколи не хотів працювати бухгалтером. Він бажав змінити світ, але вплутався в цю роботу, коли переїхав до Единбурга, а тепер не може кинути її.

— Ну... я не ненавиджу Кеті, — дещо невпевнено мовила вона.

— У цьому світі мало таких, як Кеті, — відповів Вілл. — Ну принаймні не в бухгалтерії. І, як завжди казав мій батько, якби робота дарувала задоволення, то за її виконання ніхто не платив би.

Ганна розсміялася, але коли вони поговорили про вечерю й попрощалися, відклала телефон зі щемким відчуттям. Вілл завжди був головним годувальником — бухгалтер заробляє більше за продавчиню в книгарні, ось і все.

Тепер же вона відчувала, що її прийдешня декретна відпустка тисне на нього.

Та не знала, що із цим удіяти.

— Я ЙОГО ВІДЧУЮ? Зараз рухається? — Вілл прибіг, перестрибуючи по дві сходинки за раз, а потім обійняв Ганну так, що в неї аж кістки затріщали. Вона відчула прохолоду його шкіряного одягу на своїй шкірі. Дещо згодом похитала головою.

— Навряд чи. Зараз я його не відчуваю. У будь-якому разі не впевнена, що ти зміг би відчути щось ззовні. Ще дуже рано. У книжках, здається, пишуть, що інші можуть відчути рух тільки на шостому місяці.

— Поворухнувся, — мовив Вілл, ніби не йняв віри своїм словам. Його обличчя розпливлося в безтямній усмішці. Він завмер, ніби на мить розгубившись, а потім кинувся до Ганни й нестримно поцілував її, взявши її обличчя в долоні та припавши холодними вустами до її теплих. — Наш малюк поворухнувся! Боже мій, Ганно, я ж не сплю? Це відбувається насправді?

«Саме так», — хотіла відповісти вона, але натомість мовчки всміхалася й відчувала їхнє спільне щастя, яке, мов повітряна кулька — величезне й тендітне — застигло між ними.

— А що це за запах? — запитав Вілл, урвавши всі їхні мріяння.

— Цибуля, чортова душа! — Ганна забула про неї, бо розхвилювалася, почувши Віллові кроки на сходах. — Я готую болоньєзе.

Вони подалися на кухню, Ганна заглянула до сковорідки й почала відшкрібати пригорілу цибулю.

— Здається, нічого страшного. Буде трохи карамелі-зована.

— Буде смачнюща, — заспокоїв її Вілл. — А як твоя консультація?

Боже, консультація. Здавалося, що вона була мільйон років тому, тож якусь мить Ганна пригадувала, чим вона закінчилася.

— Ой... добре... тобто не зовсім добре. Тиск і досі трохи зависокий. Але нічого серйозного. Акушерка не думає, що це прееклампсія чи щось таке. Мені, мабуть, треба трохи менше стресувати. Вона сказала прийти наступного тижня, просто для спостереження.

Ганна притихла, бо настала та мить, коли вона мусила дещо розповісти. Про відвідини Раяна. Не можна приховувати цього від Вілла. Це безпосередньо стосується його.

— Мала вільний час після клініки, — обережно почала вона, викидаючи фарш на сковорідку, щоб не дивитися на Вілла, промовляючи ці слова, — то я... я провідала Раяна.

— Прошу? — Вілл приклав долоню до вуха. М’ясо забризкало й зашкварчало, тож цей шум поглинув її слова. — Кого ти провідала? Я не розчув.

— Я провідала Раяна, — сказала вона гучніше, а тоді відклала ложку й обернулася. — Нашого Раяна. Раяна Ковтса.

— Хвилинку, — мовив Вілл і насупився. Ганна не могла розшифрувати вираз його обличчя: суміш недовіри й пригніченого роздратування, якого він намагався не показувати. З-під коміра байкерської куртки виповз рум’янець і забарвив його засмаглі щоки. — Ти поїхала аж до Йорка, щоб зустрітися з Раяном Ковтсом? І нічого мені не сказала?

— Та я не планувала, — швидко пояснила Ганна, хоча не була повністю щирою. — Я йому навіть не телефонувала, щоб хоч якось попередити. Вже в дорозі замислилася, що його взагалі може не бути вдома. — Вона на мить притихла, подумавши, що принаймні останні слова правдиві, а потім повела далі: — Я мусила, Вілле. Просто не могла викинути з голови слів Ґерайнта. Хотіла запитати в Раяна особисто, зрозуміти, чи той Ґерайнт просто нав’язливий переслідувач, а чи справді його товариш. Якщо він усе вигадав, то я мусила переконатися в цьому, щоб, можливо, навіть звернутися до поліції.

Вілл уже не був таким ошелешеним, як хвилину тому, ніби її останні слова трохи прояснили ситуацію, але досі спантеличено хитав головою.

— І ти не могла зателефонувати? Та це ж Йорк! Він же не десь за рогом, правда ж?

— Але й не так далеко. І, між іншим, подорож потягом мені сподобалася, заспокоїла. А ще я відчувала... не знаю, Вілле. Я просто мусила навідатися до нього. Поговорити з ним особисто, а не розпитувати про все телефоном. Я не дуже пишаюся тим, як ми «підтримали» його після інсульту. Ти ж теж?

Звісно, ці слова дещо присоромили Вілла. Він легенько хитнув головою, цей жест скидався на щось середнє між згодою й запереченням, хоч і не був ані тим, ані другим. Хай там що, Ганна зрозуміла його. Так, Вілл знав, що вона мала на увазі. Ні, він теж не пишався своєю поведінкою. Раян був його другом — одним з найкращих — і заслуговував на ліпше ставлення.

— Як він? — зрештою запитав Вілл. Він розвернувся і скинув із себе куртку — радше, щоб згаяти час, подумала Ганна. Його потилиця досі пашіла.

— Ну... на диво добре, якщо чесно, — відповіла Ганна. Вона глянула на Віллову спину, на обриси його плечей під футболкою та спробувала уявити, що було б, коли б його, як Раяна, буквально за день скосила хвороба. Ця думка різко кольнула їй серце. — Він і досі у кріслі колісному, але вже дуже гарно говорить. Трохи затинається і часом забуває слова, але нічого серйозного. Дітей я не бачила, але, гадаю, вони чарівні. З Беллою йому дуже пощастило.

— Ага, — повільно мовив Вілл. — 3 Беллою він зірвав славний джекпот. То що він сказав про того репортера? І я так розумію, ви розмовляли про... — він ковтнув, — про Ейпріл?

— Так, — відповіла Ганна. Вона сіла на табурет біля стільниці й почала розтирати втомлені ноги. — Так, розмовляли. Раян направду знає його. Сказав, що Ґерайнт — хороший хлопець. А ще він поділяє певні його думки. І... — О боже, невже вона справді це скаже? Мусить. Не годиться приховувати цю розмову від Вілла, надто ж тоді, коли ситуація стосується його безпосередньо. Вчинити так було б несправедливо. — Він сказав, що спав з Ейпріл. Ти знав?

— Так, здогадувався, — коротко відповів Вілл. Він підійшов до плити й узявся готувати вечерю. Ганна бачила, як напружилися м’язи його плечей під футболкою.

— І він... він підтвердив чутки, про які я розповідала тобі вчора ввечері. Про... — Вона притихла. Усе виявилося значно складнішим, ніж очікувала. Чому так важко сказати правду коханому чоловікові? — Про тест на вагітність. Вілле, вона сказала Раянові, що вагітна. Вона сказала, щонайменше натякнула, що то його дитина.

Жар почав поволі сходити з Віллової потилиці. Довгу мить він просто стояв на місці — нерухомо, з опущеними плечима.

— Господи...

— Так, — мовила Ганна й відчула, як їй скрутило в животі. — Він не знає, чи Ейпріл казала правду про вагітність, але... так вона розповіла.

— Чому? — запитав Вілл. Його голос скидався на стогін.

— Чому вона брехала б Раянові?

— Ні, Ганно, я про тебе. — Вілл відклав ложку, прибрав сковорідку з плити, обернувся й поглянув її просто у вічі. Його бліде обличчя застигло. — Чому ти це робиш? Чому саме зараз?

— Чому я роблю що?! — вигукнула вона. — Намагаюся дізнатися правду? Бо Невілл помер, Вілле. Помер. Я мушу знати, чи прирекла невинну людину гнити у в’язниці! Невже ти не розумієш?

— Ні, розумію, — відповів Вілл, опанувавши себе. Страждальні нотки зникли з його голосу. Тепер він заговорив рівним і неприродним тоном, ніби взявся пояснювати щось маленькій дитині. — Насправді я думаю, що це ти не розумієш, Ганно. Ти не бачиш, що робиш? Якщо Невілл не винен, то винен хтось інший. Так, Невілл помер, але цього не змінити. Може, пора про все забути?

Після цих слів Ганна витріщилася на Вілла так, ніби він — незнайомець, що раптом вигулькнув на її кухні.

— Вілле, ти серйозно? Ти кажеш, що вбивця Ейпріл розгулює на волі, а тобі байдуже?

— Я кажу, що вбивця Ейпріл, якого судили й визнали винним за законом, помер у в’язниці. І для всіх нас така розв’язка найліпша! Яка користь із того, що ти розкопуєш усе, шукаєш мотиви, яких не було, розворушуєш бруд десятирічної давнини? І що з того, що Ейпріл надіслала Раянові тест на вагітність? Ти підеш із цим до поліції? Для чого? Щоб той хлопець у кріслі колісному, який має двох маленьких донечок і кохану дружину, гнив у в’язниці замість Джона Невілла?

— Я не сказала, що підозрюю Раяна! — різко випалила Ганна, та Вілл перебив її.

— А кого ж тоді? Г’ю? Емілі? Мене?

— Не будь дурнем, тебе навіть у коледжі не було того вечора, — огризнулася Ганна. — А сотні інших студентів і співробітників були, але не потрапили під слідство через мої докази проти Невілла. Я не можу із цим змиритися, хай навіть тобі до одного місця те, що сталося з Ейпріл!

Вона замовкла, злякавшись своїх слів. Зрозуміла, що зайшла надто далеко. Вілл не дурник. І він не менше за неї страждав через Ейпріл.

Ганна завмерла, чекаючи, що він докорятиме їй — за несправедливі слова, за безвідповідальне рішення копати далі. Думала, що він назве її егоїсткою або одержимою, присоромить, що вона десять років спокійно дозволяла Невіллові гнити у в’язниці, а ще запитає, чому вона спохопилася саме зараз, що змінила його смерть.

Ганна знала, що не змогла б відповісти на жодне із цих запитань. Бо хоч що скаже Вілл, він матиме слушність.

Однак він змовчав. Не промовив жодного слова. Просто обернувся до неї спиною, знову поставив сковорідку на плиту й узявся помішувати страву.