Та дівчина

ПІСЛЯ

Наступного дня, крокуючи центральною вулицею до Пеламського коледжу, Ганна зрозуміла, як почувалася Емілі, коли бачила її з Новембер разом на дивані. Здавалося, ніби вона повернулася в минуле, — дуже сильне, трохи хворобливе відчуття. Оксфорд не змінився, що тільки посилювало цю ілюзію. Звісно, деякі крамниці й кафе тепер називалися по-іншому, але будівлі, дорога, річка, краєвиди — все настільки збігалося з її спогадами, що створювало сюрреалістичне відчуття, схоже на сон. Коли Ганна переходила Пеламську вулицю й наближалася до будиночка чергових, всередині неї все переверталося, аж до нудоти. Не від ностальгії — насправді вона не хотіла повернутися сюди. То було щось інше. Відчуття... відчуття, що минуле тисне й душить. До всього ще й Новембер ішла поруч, наче живий привид Ейпріл.

— Вибач, — звернулася Ганна до Новембер, коли вони наблизилися до величезних дерев’яних воріт і мініатюрних дверцят у них. — Вибач, ми могли б... мені треба секундочка.

— Звісно! — занепокоєно відповіла Новембер. Хвилину вони стояли на місці. Ганна сперлась однією рукою на золотисту кам’яну стіну, опановуючи себе. «Ти можеш, його там нема».

— Тепер усе гаразд, — зрештою мовила Ганна. Її слова були щирими. Адже в голові сновигав не образ тодішнього Невілла — високого, кремезного і страхітливого, а того чолов’яги зі статті — виснаженого старого у в’язничній уніформі. Ганна відчула, що її дихання вирівнялося. — Так, я готова.

— Ти впевнена? — дещо стурбовано запитала Новембер. — Ми не зобов’язані туди йти. Можемо передумати, перепросити всіх. Я скажу, що не витримала. Люди зрозуміють.

— Та ні, уже все гаразд. Я таки хочу зайти.

— Добре, — відповіла Новембер. Вона простягнула руку до великої металевої ручки дверей. — Точно?

— Точно.

Ганна кивнула, а Новембер штовхнула багатостолітні двері. Ті поволі прочинилися, і вони пройшли крізь них. І вперше за останні десять років Ганна знову опинилася в Пеламському коледжі.

Тут теж нічого не змінилося, одразу зрозуміла вона. Тут взагалі нічого не змінилося. Праворуч під аркою — будиночок чергових. Її шлунок рефлекторно стиснули спогади, як вона пробігала повз це місце з опущеною головою, як її душила паніка від думки, що він може бути там. Однак тепер Ганна змусила себе стати й подивитися, подивитися по-справжньому. За стільницею стояли двоє літніх чоловіків, білі сорочки обтягували їхні круглі черева, але вона не знала жодного з них. Невілл — лише привид у її уяві.

Новембер зайшла до будиночка чергових першою.

— Вітаю, ми прийшли на екскурсію. Мене звати Новембер Рейн, а це — Ганна де Частейн. Ми оглянемо коледж, а потім зустрінемося з доктором Маєрсом.

— Новембер Рейн? — задумано перепитав старший чоловік, провів пальцем по сторінці журналу, а потім кивнув. — Найшов. Здається, доктор Маєрс сам хотів вам усе показати. Зараз я йому хутенько дзенькну.

Новембер кинула погляд на Ганну, а та прикусила губу. Про таке вони не домовлялися. Емілі просто сказала, що голова коледжу радо затвердив їхню екскурсію, але не розповіла, хто все показуватиме. Ганна чомусь уявляла когось стороннього, незнайомого їм обом, хто нічого не знав про їхню історію та зв’язок з Пеламом. Однак, звісно ж, за логікою їх мав би зустріти саме доктор Маєрс.

Черговий розмовляв телефоном, кивав і часом підтакував. Потім поклав слухавку й обернувся до них.

— Він спускається. Сідайте. Чи хочете зачекати надворі на лавочці?

Новембер, підвівши брову, глянула на Ганну, а потім відповіла за них обох.

— Так, думаю, почекаємо надворі. Поніжимося під останнім сонячним промінням.

— От і правильно, — весело відповів черговий.

Надворі Новембер розхвилювалася ще сильніше від Ганни.

— Кошмар. Тут же нічого такого?

— Гадаю, що ні... — повільно відповіла Ганна. — Просто... я от собі подумала: а яка різниця? Звісно, в його присутності важко буде щось обговорювати, але так було б і з будь-ким іншим, хто водив би нас. Ми навряд чи розповідали б щось типу: «Ага, дивися, саме тут доктор Маєрс... ну ти зрозуміла».

— Звісно ж... — озвалася Новембер. Вона поволі заспокоювалася. — Так. Правду кажеш. Усе буде добре. Звичайна екскурсія.

— Звичайна екскурсія.

— Так-так-так! — пролунало позаду.

Від цього голосу в Ганни так різко підскочив адреналін, що вона відчула, ніби її тілом пробіг електричний струм і пронизав кожну його клітинку.

— Ганна Джонс.

Ганна заплющила очі й порахувала до трьох. Її серце мало не вискакувало з грудей. «Подумай про дитину». Вона подумала про дитину. Подумала про Ейпріл. Подумала про таблетку від тиску, яку запила апельсиновим соком сьогодні за сніданком.

Вона глибоко вдихнула, розплющила очі й обернулася.

Ось і він. Доктор Гораціо Маєрс. Трохи старший, з легкою сивиною на скронях, але з тією ж байронівською розпатланою зачіскою, у тому самому класичному твідовому піджаку, який ніби мав запевнити, що він не вдавав із себе науковця.

— Докторе Маєрсе, — озвалася вона.

— Як же приємно бачити вас тут, Ганно. — Його тон ідеальний, подумала вона, коли він взяв її руку й стиснув своїми долонями. Привітний, але й серйозний, з нотками розуміння, що Ганна не просто завітала згадати «давні молоді літа», а що тут дещо інше — значно болючіше. — Хоч тепер я вже професор Маєрс, — додав він, трохи розбавивши свій занепокоєний тон.

— Мої вітання, — відповіла Ганна, не знаючи, чого додати.

— А це, мабуть, Новембер, — мовив доктор-професор Маєрс, обернувшись у її бік. — Ви дуже схожі на свою сестру.

— Я знаю, — дещо уїдливо відповіла Новембер, нагадавши, що для неї ця тема не така вже й проста. Її усмішка пом’якшила цю різкість до того, як докторові Маєрсові довелося б зніяковіло виправдовуватися. — Дякую вам, що погодилися нас супроводжувати. Не вдаватиму, що мені легко, але я відчувала потребу. Мій тато помер два роки тому й забрав із собою багато спогадів про Ейпріл. Відтоді маю сильне бажання створити власні.

Вона бездоганно впоралася. Ганна майже забула про хвилювання, захопившись промовою Новембер. Якби могла, то заплескала б у долоні. Абсолютно переконливо, вона трималася майже як... як Ейпріл. Ганна ні на мить не сумнівалася в її щирості, хоч і розуміла, що їхня поява тут пов’язана із цілком іншим завданням.

— Гаразд, я залюбки зроблю все, щоб допомогти вам, моя хороша, — мовив доктор Маєрс. — Отож... Звідки почнемо? Особисто я схиляюся до бібліотеки.

Ганні захотілося закотити очі. Вона не пригадувала, щоб Ейпріл бодай раз просиділа в бібліотеці довше ніж п’ять хвилин. Скидалося на те, що доктор Маєрс поведе їх своїми улюбленими місцинами, а не особливими для Ейпріл. Хоча мета їхньої появи — поспостерігати за ним. Тож, можливо, усе на краще.

— Нехай буде бібліотека, — з усмішкою відповіла Новембер. — Макдуфе, веди.

— Гаразд, моя хороша, — мовив доктор Маєрс, і вони пішли Старим двориком до проходу біля каплиці. — Не хочу гратись у професора, але з огляду на наш пункт призначення, не можу не уточнити дечого. Насправді фраза «Макдуфе, починай» виникла в контексті поєдинку на мечах. Отож, можна здогадатися, що йдеться про заклик завдати першого удару. Пелам має один з небагатьох оригінальних примірників «Першого фоліо» Шекспіра, тож якщо нам дуже пощастить, зможу дістати дозвіл і показати вам оригінальний рядок у його найдавнішій друкованій формі.

Його тон легкий, невимушений, з ледь відчутними зверхніми нотками. Тон консультанта, який тлумачить свій улюблений предмет улюбленому студентові. Раптом Ганні здалося, що вона ніколи не покидала цього місця.

ДЕСЬ ЗА ГОДИНУ вони вже обійшли бібліотеку, студентську кімнату відпочинку, каплицю, велику залу й бар, а отже, логічно, що лишилося ще одне місце. Перетнувши Старий дворик і пройшовши під Червеллською аркою, Ганна зрозуміла, куди вони йдуть і відчула, як всередині неї розростається напруга від передчуття подальшого. Дитина, здавалося, відчула її хвилювання і неспокійно заворушилася.

Вони пішли навпростець газоном Фелловзького саду тепер законно, подумала Ганна, бо ж разом зі співробітником. Коли вибралися з тіні будинку голови коледжу й опинилися в осяяному сонцем Новому дворику, доктор Маєрс зупинився.

— Ви, певно, знаєте, а Ганна безсумнівно знає, що ми зараз у Новому дворику. Припускаю... не хотів би наполягати... тут кімната вашої сестри. — Він із сумнівом в очах глянув на Ганну, а потім на Новембер, ніби не знав, як висловити бажане. — Ви?..

«Ви хочете побачити, де вбили вашу сестру?»

Ганна розуміла його вагання. У суспільстві немає узвичаєного рецепта, як запитувати про таке.

— Так, я хотіла б побачити її колишнє помешкання, якщо можна, — рішуче відповіла Новембер. — Якщо ні, то я зрозумію.

Зазвичай під час триместру потрапити на екскурсію до студентських кімнат складно, але насправді, — мовив доктор Маєрс, — насправді з кімнати, точніше, з усіх кімнат на тих сходах, поробили кабінети й службові приміщення, після, ем... після смерті вашої сестри.

— Ага, — з розумінням мовила Новембер. Ганна подумала, що таке рішення цілком виправдане. Сьомі сходи, певно, мали погану славу серед студентів. Навряд чи батьки якоїсь першокурсниці захотіли б, щоб їхня донька провела перший навчальний рік у кімнаті вбитої студентки. — Так. Я розумію. Добре, коли так, я б хотіла побачити те місце, якщо можна. Але Ганна, мабуть, хотіла б відпочити. — Вона обернулася до Ганни, звівши одну брову. — Ганно? Може, посидиш тут, поки професор Маєрс показуватиме мені кімнату?

Ганна хотіла сказати «так». Їй боліли ноги, а в душі вирував вихор почуттів. Дитина нервово сіпалась у животі, реагуючи на її прискорений пульс. Ганна розуміла, що Новембер дарувала їй шанс уникнути всього.

— Ні, — почула Ганна власний голос. — Я хочу піти.

Вона зайшла так далеко. Тепер відступати не можна.

Ідучи вздовж дворика, Ганна відчувала якусь дивну відірваність від реальності. Вона наближалася до місця, що дало їй найстрашніший досвід у житті, але коли під ногами затріщала рінь, відчула, як у свідомості зринають щасливіші спогади. Пригадала їхні з Емілі пікніки на берегах річки Червелл. Упізнала лавку, де Раян одного літнього вечора вирізав своє ім’я, арку до третіх сходів, яку якийсь проворний студент заклеїв скотчем, щоб пожартувати під час благодійно-розважального тижня. Сонце сховалося за небосхилом, і у дворику засвітилися ліхтарі. Сутінки поволі густішали, дві постаті поряд з нею тьмяніли, поринаючи в них. Ганна ніби перенеслась у минуле, в один з далеких зимових вечорів, і йшла з Ейпріл і Г’ю до своєї вітальні.

Доктор Маєрс повів їх до арки сьомих сходів. Ганна впізнала під своїми ногами камінь, знайомий навіть через десять років. Усе так само як і тоді: крок у темряву, а потім — з тим самим невеликим зволіканням — спалах світла. Та сама луна. Доктор Маєрс більше нічого не коментував, ніби не міг дібрати слів. Вони пройшли повз першу й другу кімнати, проте на дверях не було жодних папірців з іменами студентів, тепер там були написи «Склад» і «Приймальня 1». Підіймалися далі, минали майданчик за майданчиком. Деякі двері були відчинені. Усередині Ганна бачила не ліжка й студентів, а столи адміністраторів — те, що зазвичай лишається за лаштунками: клопітку працю безлічі працівників коледжу.

На верхньому поверсі двері до кімнат були зачинені. Доктор Маєрс зупинився на майданчику й легенько постукав.

— Заходьте, — пролунав жіночий голос з легким йоркширським акцентом. Доктор Маєрс штовхнув двері й зайшов, притримуючи їх, щоб Ганна й Новембер могли зазирнути всередину. У кімнаті були два порожні столи, купа канцелярських шафок і тек. Жінка стояла біля вікна й одягала пальто.

— Ой, Гораціо, вітаю. Ви чогось хотіли? Я саме думала йти.

— Вітаю, Дон. Познайомтеся, моя колишня студентка Ганна. — Він вказав рукою на Ганну, а жінка ввічливо кивнула і, здавалося, не впізнала її. — Я проводив їй екскурсію, і вона забажала побачити свою стару кімнату. Ми вам не заважатимемо?

— Та ні, я ж уже йду. Зачините потім двері?

— Звісно. — Доктор Маєрс узяв ключі й легенько вклонився. — Лишити їх у будиночку?

— Дяка, було б файно. Вибачте, що не можу зостатися, маю забрати дітей від няньки. До понеділка! Рада знайомству.

— Гарних вихідних, Дон.

Ганна пропустила жінку, зайшла до кімнати й відчула, ніби минуле стиснуло її у своєму кулаці.

— Тут, на жаль, уже все по-іншому, — мовив доктор Маєрс, але його голос долинав звіддаля, ледь пробираючись до її думок. Саме тут вона, Ейпріл та інші грали в покер на роздягання першого вечора. Пляма на дубовому підвіконні — дірка, яку Ейпріл пропалила самокруткою. А тут... Ганна торкнулася старовинних дерев’яних дверей. Тут була її спальня.

— Докторе Маєрсе? — Ганна ніби почула свій голос здалеку, дивний, жорсткий і різкий, але не могла нічого вдіяти. — Докторе Маєрсе, чи не... чи не залишили б ви нас на хвильку вдвох?

— Добре, я... — Доктор Маєрс кинув погляд на залишені без нагляду лептопи й теки, а потім мимоволі на місце, де колись лежало тіло Ейпріл. На мить залягла німа тиша. Усі дивилися на килимок біля каміна. Ганні стало цікаво, про що він думає. Пригадує скоєне? Тієї миті, поруч із ним, їй було вкрай важко сприймати його як винуватця. Чоловік, який холоднокровно вбив дівчину, мав би випромінювати зло... Чи, може, почуття провини?

Однак Ганна нічого не відчувала. Лише глибочезний смуток, який вони всі поділяли.

Він, надумавшись, кивнув.

— Так. Звісно, я піду. У вас є стільки часу, скільки потрібно.

Він вийшов і зачинив за собою двері, а через якусь мить Ганна почула знервований видих Новембер.

— Ну от ми й тут.

— Я... не очікувала, що відчую такий... такий, я не знаю, вплив. Думала, що тобі буде важко в цій кімнаті, а про себе гадала, що просто зайду сюди й нічого не відчую. А вона... інакша.

— Так, — мовила Ганна. — Інакша.

Справді. Байдуже, що ця кімната скидається на типовий офіс. У будь-якому разі Ейпріл жила й сміялася, училася й спала саме в цьому місці. Тут і померла.

— А де була її кімната?

— Оця, — відповіла Ганна, вказавши на двері ліворуч від вікна. Вона відчинила їх, відчуваючи на дні серця надію побачити кімнату такою, якою її лишила Ейпріл, але, звісно ж, з неї теж зробили кабінет. Усередині стояв один стіл, значно більший, ніж ті два в колишній вітальні, списана маркерна дошка й гори тек. Тут, очевидно, працює начальник якогось маленького відділу. — Ось тут стояло її ліжко. Тут стіл, а крісло там, воно не належало коледжу. Кімната Ейпріл не була облаштована за стандартом, хіба ліжко й шафа для одягу, як у всіх. Але тут було як у смітнику, завжди. Усюди валявся одяг. Лак для нігтів. Недописані есеї.

«Таблетки», — подумала вона, але змовчала.

Новембер знервовано засміялася.

— Вірю. У її кімнаті вдома завжди панував хаос. Наша прибиральниця часом наводила там такий-сякий лад, але потім Ейпріл гасала злюща з кімнати в кімнату й бурмотіла, що нічого не може знайти. Прикол приколом, бо вона й без того ніколи нічого не могла знайти, завжди розкидала свої речі.

Дівчина підійшла до вікна й окинула поглядом дахи Пеламу, капличну дзвіницю і стіну, а потім втупилася в далечінь. Там повільно звивалася річка, переливалася сяйвом уже сипкого вечірнього світла.

— Такий гарний краєвид.

— Правда ж? Ми просто не розуміли, якими щасливими були. — Ганна підійшла до неї і підперла рукою підборіддя. — Якось я підіймалася сходами й почула крики Ейпріл. Залетіла до її кімнати...

— Зараз вгадаю, — перебила її Новембер з іронічними нотками в голосі. — Чергова каверза?

— Ага, тоді я ще була страшно довірливою. Я влетіла сюди, а Ейпріл ніде не було. А потім побачила бліді руки, що вчепилися за підвіконня.

— Що? — пирхнула Новембер зі спантеличенням і втіхою на обличчі. — Як так? Ми ж ніби на четвертому поверсі?

— Глянь донизу, — мовила Ганна, а Новембер визирнула й зайшлася сміхом.

— Ага, ясно. Вона спустилась і стала на цей еркер.

— Так. Тільки потім не змогла залізти назад. Їй не вистачило зросту дотягнутись і вхопитися за підвіконня, а мені — сили, щоб витягти її. То довелося спускатися по водозбіжній трубі.

Вони задивилися на іржаву водозбіжну трубу збоку від еркера, а на вустах Новембер заграла легесенька усмішка.

— Цілком у стилі Ейпріл.

На мить запала тиша.

— То ти думаєш... — заговорила Новембер, а потім глянула через плече на зачинені двері спальні, ніби боячись, що її підслухають.

— Чи думаю я, що то він? — запитала Ганна, стишивши голос, хоча навряд чи доктор Маєрс почув би їх крізь пару грубих дерев’яних дверей. І він не міг нечутно повернутися до вітальні.

Новембер кивнула.

Ганна знизала плечима.

— Та я й сама не знаю. До приїзду сюди здавалося, що саме так і не інакше. А тепер... тепер я не знаю.

Вони повернулися до головного кабінету й завмерли, дивлячись на місце, де знайшли Ейпріл.

— Ось тут усе й сталося, — згодом озвалася Новембер. — На світлинах бачила це місце.

— Так, — коротко відповіла Ганна. Раптом вона зрозуміла, що не хоче тут бути. Спогади підступили надто близько, зароїлися навколо, болісно вриваючись до її голови. Ейпріл, розпластана на килимку, її щоки ще жевріють життям, на них видніються залишки мідного гриму.

Ганна похитнулась і відступила, втримуючи рівновагу. Здавалося, що от-от знепритомніє.

— Усе гаразд? — запитала Новембер, стривожена її виглядом. — Ти дуже зблідла. Сядь.

Ганна кивнула й навпомацки пішла до стільця. Хтось постукав у двері. Новембер різко озвалася:

— Хвилину! Ганні трохи недобре.

— Ой, звісно, — долинув стурбований голос доктора Маєрса крізь двері. — Допомога потрібна?

— Ні, їй просто треба трохи посидіти.

— Усе добре, — видавила із себе Ганна. — Я зможу йти.

— Це він хай відсохне від нас, — пробурмотіла Новембер. — Сиди, поки тобі не покращає.

«Для цього потрібно багато часу», — хотіла відповісти Ганна, але зрозуміла, що Новембер мала на увазі. І також усвідомила, що їй насправді ніколи не покращає.

Щось зламалося в ній тієї ночі, коли вбили Ейпріл. Щось, чого вже ніяк не виправити — ні любов’ю Вілла, ні турботою мами, ні дитиною, що народиться.

Ні тим крихким спокоєм, який вона створила в Единбурзі.

— Зі мною все гаразд, — мовила вона й підвелася, обережно спираючись на стіл. — Просто є... є ще дещо.

Стривожена Новембер стояла на місці. Ганна ж пішла в інший бік кімнати до дверей праворуч від вікна й відчинила їх.

Кімнату перетворили в щось на кшталт канцелярської крамниці: коробки з бандерольними конвертами й просто конвертами, офіційними бланками, ручками, пеламськими фірмовими мапами й листівками.

Ганна завмерла й роззирнулася, намагаючись пригадати. Останній промінь вечірнього сонця пробився крізь осіннє хмаровиння й косо впав крізь олив’яне вікно на старі дубові дошки. І раптом вона знову побачила свою стару кімнату: ліжко, як завжди, праворуч, а напроти — письмовий стіл. І себе теж. Ганну. Не теперішню, а колишню. Ганну з тих часів, що були до. Молоду, щасливу, сповнену надій і очікувань, таку нестерпно й невимовно невинну перед усіма жахіттями, яке життя приготувало для неї.

Вона зупинилася на мить і кинула прощальний погляд на тінь дівчинки з далекого минулого.

А потім відпустила двері й обернулась обличчям до сьогодення.