Та дівчина

ПІСЛЯ

Ганна давно не спала так добре, як тієї ночі. Вона не прокидалася від того, що дитина тиснула їй на сечовий міхур, не вертілася годинами від судом у ногах чи печії. Просто лягла о десятій і поринула в глибокий сон на цілих вісім годин.

О шостій щось її розбудило. Вона й сама не знала напевно, що саме. Можливо, запрацював котел. Він у них старий і часто видає дивні стукітливі звуки, коли починає нагріватися. А можливо, молочар, який їхав надворі: колеса гуркотіли по бруківці, а пляшки дзвеніли.

Хай що там було, воно розбудило її та прогнало сон.

Ганна пролежала так п’ятнадцять хвилин, ігноруючи дедалі сильніше бажання сходити в туалет, але зрештою здалася і підвелася з ліжка. Ранок прохолодний, надворі ще темно. Коли чалапала до ванної кімнати, уникаючи ставати стопами на холодний кахель, Ганна відчула в повітрі легкий запах прийдешньої зими.

Згодом заварила собі чашку чаю, вернулася разом з нею до ліжка й просунула холодні ноги під ковдру, щоб зігрітися біля Вілла. Він ще спав, і тепер, дивлячись на нього, на його обличчя — беззахисне й нестерпно вразливе — вона не вірила, що вчора ввечері серйозно обмірковувала натяки Г’ю. Певно, то якась плутанина, і їй можна знайти невинне пояснення. Клавд — сучасна будівля з якісною ізоляцією, коли порівняти з іншими, старішими приміщеннями коледжу. Слабкий приглушений звук, що пройшов через бетон... що він доводить? Усе було б інакше, якби Г’ю точно побачив Вілла.

А все ж... Г’ю — Біллів найкращий друг. Згадуючи той біль у його голосі, Ганна здригнулася, хоча в ліжку було тепло. Невже він сказав би таке, коли б не був певен?

Потрібен хтось, хто підтвердив би історію Вілла, запевнив її, що він направду покинув Сомерсет тоді, коли сказав. Але хто? Як вона знає, Віллової сестри тоді не було вдома. Мама проходить третій курс хімієтерапії, а батькова пам’ять дедалі гіршає. Навряд чи вона зможе зателефонувати цій немічній пристаркуватій парі й випитати інформацію, коли їхній син покинув будинок у вихідний десятиліття тому. Навіть якщо хтось із них пригадає, Ганна ніколи не знатиме напевно, чи вони сказали правду, а чи спробували захистити Вілла.

Ганнине серце заціпеніло від холоду, коли вона усвідомила, що єдиний, хто може розповісти їй правду... сам Вілл. Якусь мить вона уявляла, що будить його й запитує, а потім чує його рішучий голос: «Та не смійся з мене. Ти ж знаєш, що я повернувся в неділю по обіді».

У її голові знову прозвучав стривожений голос Новембер: «Будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією».

Однак саме про це Г’ю і попереджав її: розмова з поліцією відкриє скриньку Пандори, яку ніколи не закриєш назад.

Паскудство. Паскудство.

Вона поставила чай на шафку біля ліжка, проте мимоволі трохи сильніше, аніж хотіла: чашка гучно вдарилась об дерево, а чай вихлюпнувся.

Вілл заворушився.

— Котра година?

Його голос сонний і люблячий. Ганна миттєво розслабилася, наче самої його присутності було досить, аби прогнати ті сумніви.

Страхи, що здавалися такими реальними в тиші лише кілька хвилин тому, щезли, ніби в дитинстві, коли вмикаєш світло після нічного кошмару.

— Шоста тридцять, — прошепотіла Ганна, а він застогнав і ніжно поклав руку на те місце, де вночі була її талія.

— Шоста тридцять? Не знущайся. У вихідний? Не можеш заснути?

— Практикуюсь, — засміялася вона. — Готуюся до того часу, як народиться дитина.

Вона не хотіла казати: «Так, не можу спати. Не спиться, бо мене полонила дурна й похмура вигадка, ніби ти — убивця Ейпріл». Тепер, в обіймах Вілла, така думка видавалася абсурдною.

— Добре було б попрактикуватись у чомусь іншому, — пробурмотів він, притулившись теплими м’якими губами до чутливої шкіри її живота. Ганна сповзла під ковдру, а тепло, спокій і ніжний доторк Вілла прогнали демонів... принаймні на певний час.

ЗГОДОМ ВІЛЛ СТАВ ГОТУВАТИ КАВУ, а Ганна позіхала й потягувалася, розминаючи хребет і стегна, що затерпли після вчорашньої тривалої мандрівки потягом.

— Ти що хочеш на сніданок?! — гукнув Вілл із сусідньої кімнати.

— А що ми маємо?

Вона почула, як він відчинив холодильник.

— Та... по суті нічого.

— Я влупила б сандвіч із беконом, — мовила Ганна. — З’їла вчора одного в оксфордському готелі. Такий смачний. Відтоді мрію про ще один.

Вілл зайшов до спальні з кавою в руках.

— Сходжу до крамниці.

— Та не треба, — мовила Ганна, беручи каву. — То просто думки вголос.

— Ти сказала про того сандвіча, — мовив він, упавши на ліжко й поцілувавши її в щоку, — і я теж замріявся про нього. Тепер не заспокоюся.

— Ще дуже рано, — зауважила Ганна, глянувши на телефон, що лежав збоку на шафці. — Зараз тільки... сьома п’ятнадцять. У неділю сейнсберський мінімаркет відкривають аж о восьмій.

— То я трохи побігаю, — мовив Вілл. — А дорогою додому куплю бекону. Витримаєш так довго?

Вона усміхнулася.

— Звісно, витримаю. Тоді побачимося десь за годину.

КОЛИ ВІЛЛ ПІШОВ, ГАННА розгорнула книжку, але не змогла заспокоїтися. Щойно лишилася наодинці, як сумніви знову густішали, наче маревні тіні, що скупчуються навколо вогника свічки, а потім, коли він гасне, поглинають усе. Читання не допомагало, бо в голові вирувало надто багато думок, тож врешті Ганна здалася і підвелася з ліжка.

Відкрила шафу, щоб взяти одяг, і побачила себе в дзеркалі на повен зріст. Без окулярів бачила розмито й туманно, та все ж відображення змусило її на мить завмерти й подивитися в профіль на дивну форму свого живота і розтягнуту шкіру — червонуваті смуги, які розповзалися від стегон. У кімнаті було прохолодно, навіть попри опалення. Ганна відчула, як дитя всередині неї затремтіло. Звісно, воно не могло мерзнути, але вона здригнулася від співчуття, а потім одягла футболку й спортові штани.

На кухні Ганна приготувала собі ще одну каву, цього разу безкофеїнову, сіла біля вікна й, жуючи ніготь великого пальця, задивилася на вулицю. Ще не розвиднілося повністю. Вона уявила, як Вілл біжить дорогою вздовж парку, тротуар мокрий і слизький від дощу, а світловідбивальні смути на його спортовій куртці світяться від фар автівок, що проїжджають повз.

Їй заболіло серце, коли подумала, що Вілл біжить крізь ранкову темряву, щоб дістати бекон, якого закортіло їй. Як вона може сумніватися в ньому? Та це ж Вілл, який місяцями й роками писав їй, навіть коли вона була надто сумна і розбита, щоб відповісти. Вілл, який знайшов її в Единбурзі, перетворивши це місто з місця заслання на домівку. Вілл, з яким вона сперечалася через розбірні меблі, сміялася з поганих фільмів і розділила тисячу романтичних вечер — від локшини швидкого приготування Pot Noodle до мішленівських ресторанів під час медового місяця. Вілл, дитину якого носить.

Та все ж у тиші квартири вона не могла прогнати з голови слова Г’ю.

Зараз Ганна почувалася навіть гірше, ніж у безсонні ночі через Невілла: усвідомлювала, що в будь-якому разі вона — жахлива людина. Якщо Вілл приховував щось від неї всі ці роки, то вона одружена з брехуном і, можливо, убивцею. А коли не винен, то яка з неї дружина? Така, котра лише через якісь звуки вночі готова повірити, що її коханий чоловік — убивця?

Так чи інак, але вона мусила все з’ясувати. Однак думка, що їй доведеться провадити цю розмову з такими жалюгідними «доказами», була нестерпною. «А ти часом не був у Пеламському коледжі того вечора, коли Ейпріл померла?» Вона просто не уявляла, як промовляє ці слова, руйнуючи шлюб, лише через Г’ю, який щось там чув, а може, і не чув.

Потім їй дещо спало на думку. Раян.

Раянова кімната теж межувала з кімнатою Вілла. Імовірно, він бачив чи чув, коли Вілл приїхав. Спогад Раяна про те, як її чоловік повернувся о шістнадцятій тієї неділі з рюкзаком і залізничним квитком, стане неспростовним доказом, що Г’ю помилився.

Ганна глянула на телефон. 7:35. Рано, але не для людини, у якої двоє малих дітей.

Вона відкрила вотсап і написала йому: «Ти спиш? Можеш говорити? Я хочу дещо запитати в тебе».

Запала тиша. Хвилини поволі спливали. Ганна пішла до спальні одягтися. Час від часу перевіряла, чи не посиніли дві галочки на екрані — ознака, що Раян прочитав повідомлення. Однак навіть через десять хвилин, коли вона вже повністю вбралася, галочки вперто залишалися сірими.

«У будь-який час, коли тобі зручно», — дописала вона радше для того, аби звук сповіщення привернув його увагу. І цього разу спрацювало. Через кілька секунд галочки посиніли, а вгорі екрана з’явилося слово «Пише...».

«Звісно. Зараз можеш говорити? Ладнаємося до парку».

У Ганни закалатало серце.

«Можу», — відповіла вона й кинула погляд на годинник. 7:51. Вілл точно не повернеться до 8:10, навіть якщо стане в чергу під дверима о 8:00. Потім дописала: «Набрати тебе?»

Раян відповів: «Зажди, дві секундочки, я сам наберу».

Ганна вернулася на кухню й стала чекати. Серце мало не вистрибувало з грудей. Пальці оніміли й замерзли. У роті з’явився металічний присмак.

Вона заходила туди-сюди, втупившись в екран.

О 7:56 телефон заграв так різко, що Ганна здригнулась і впустила його. Той гупнувся об кахель зі зловіщим тріском. Лаючись, вона через силу нахилилась і підняла його. На екрані з’явилася довга срібна тріщина, а ще — темна пляма. Однак телефон працював, тож вона відповіла.

— Раяне! — засапано вигукнула Ганна.

— Овва, Ганна Джонс! — здаля доносився звук мультфільмів і голос Белли, що просила дівчаток доїсти пластівці «Вітабікс». — Як ти там, люба?

— Добре. — Ганна хотіла поговорити, відтягти час, відкласти цю розмову, але не могла. Вілл от-от міг повернутися. Треба переходити до діла. А поговорити вони зможуть і пізніше... якщо...

Зайві думки.

Раян має дати їй ту відповідь, яку вона так прагне почути. Просто повинен.

— Слухай, Раяне, я... я маю дивне запитання.

— Про особливості сексу в кріслі колісному?

— Що? — Вона мимоволі засміялася, але настільки знервовано й тремтливо, що, здавалося, втратила контроль над собою та своїм тілом.

— Раяне! — крикнула Белла з іншого кінця кімнати. — Тобі, мабуть, дуже смішно, але тебе чують дівчата. Думаю, тобі не буде так весело, коли вони повторять ці слова в садочку.

— Перепрошую, — мовив він, але Ганна розпізнала в його голосі здушений сміх, глузливі провокативні нотки, типові для того самого старого Раяна. — Ти мене не слухай, продовжуй. Що ти там хотіла спитати?

— Про... — Вона ковтнула. Раптом їй стало погано. Раянів дружній жарт чомусь ще більше все ускладнив. Як їй сформулювати запитання? — Про ту ніч. Коли Ейпріл... коли Ейпріл померла.

Раян промовчав, але вона інтуїтивно відчула, що він похитав головою.

— Дехто сказав... розповів мені...

Раптом в її голові так чітко прозвучав голос Ейпріл, ніби та стояла поряд і пронизувала її крижаним поглядом: «Та кажи вже!»

— Дехто сказав мені, що тієї ночі Вілл був у коледжі, — поспіхом випалила вона. — Що він не був у Сомерсеті. Ти часом його не бачив?

— Що? — ошелешено запитав Раян, вочевидь узагалі не сподіваючись почути таке запитання. — А... а яка різниця? Ейпріл була живою, коли Невілл піднявся сходами, а коли спустився — вже мертвою. Більше ніхто не міг цього зробити. Ти ж саме так свідчила!

— Раяне, — Ганна намагалася говорити спокійно, але в її голосі лунав відчай, який він, певно, теж чув. — Слухай, зараз я не маю часу пояснювати всіх тих подробиць, але просто хочу знати: ти бачив Вілла тієї ночі? Ти чув якісь звуки в його кімнаті? Його алібі тримається на тому, що його не було в Оксфорді. Ти можеш це підтвердити?

— Я... — невпевнено відповів Раян, — я... не знаю. Треба подумати. Я не бачив, як він приїхав... Здається, зустрів його вперше, коли він... вийшов з душу. Десь в обід.

— У неділю? — запитала вона й замислилася. Скільки часу потрібно, щоб дістатися із сільського району Сомер-сета до Оксфорда в неділю? До обіду було б важкувато... але цілком можливо. — А до того? Ти щось чув у його кімнаті?

— Поліція стукала в його двері, — розгублено мовив Раян. — Я сказав їм, що він поїхав додому на вихідні.

— А всередину вони не заходили, правильно? Вони не перевіряли, чи кімната порожня?

— Ні, не заходили.

— А ти чув бодай якісь звуки? Після того як пішов спати.

— Та не знаю! — вигукнув Раян. Звична глузлива інтонація випарувалася з його голосу, тепер він говорив украй спантеличено: — Ганно, до чого ти хилиш?

Вона заплющила очі. Відчула, як на неї ринула млосна хвиля нудоти, тому мусила вхопитися за підвіконня.

— Я зателефоную пізніше, — мовила вона. — В-вибач, Раяне. Треба йти.

Вона поклала слухавку. Обернулася. У дверях стояв Вілл.