Та дівчина

ДО

Коли за Ейпріл зачинилися двері, Ганну охопив гнів, який вона навіть не могла як слід обґрунтувати. Ніби замало, що Ейпріл вродлива, стильна й багата, то ще вона мусить ділити з нею помешкання, а ще...

А ще Вілл. Саме в ньому була річ, але Ганна ніколи не зізнавалася собі в цьому.

А все ж... Чого Ейпріл суне носа до всіх її справ?

На мить Ганна відчула спокусу розвернутися, піти до своєї кімнати, стерти макіяж, а тоді жбурнути туфлі до захаращеної, як вигрібна яма, шафи Ейпріл. Однак розуміла, що це безглуздо. Доктор Маєрс чекає на неї, бо вона пообіцяла прийти. Було б неввічливо проігнорувати запрошення — цим вона зашкодить тільки собі.

Ганна подумки порахувала до десяти, а потім, хитаючись, перетнула сходовий майданчик і постукала у двері доктора Маєрса.

— Хто там? — Відчинила висока худорлява дівчина з довгим темним волоссям, а з-за дверей вилетів шквал сміху й розмов. Вона дещо зверхньо зміряла Ганну поглядом. — Чим можу допомогти?

— Привіт, — трохи знервовано відповіла Ганна. — Я Ганна. Доктор Маєрс запросив мене на свою вечірку.

— Ганна Джонс! — озвався доктор Маєрс, а потім вийшов та обійняв дівчину у дверях за плечі. Ганні здалося, що цим жестом він хотів по-добродушному змусити її відступити вбік і звільнити місце, та водночас у його поведінці ввижалася якась дивна власницька манера. На ньому був оксамитовий піджак винного кольору й біла шовкова краватка, та сама, що на першому занятті з Ганною. — Прошу, прошу. Заходьте, будьте як удома в моїй скромній оселі, хай яка вона вже є. Беріть шампанське.

Худорлява дівчина відступила, і доктор Маєрс провів Ганну до обшитої дерев’яними панелями вітальні, де зібралося безліч студентів. Озирнувшись, вона відзначила, що серед гостей переважають дівчата. Угледіла кількох хлопців тут і там, але співвідношення було, мабуть, п’ять до одного. Певно, нічого дивного, бо ж доктор Маєрс викладав англістику, на яку йдуть переважно дівчата.

У каміні потріскував вогонь, а поруч стояв столик із тацею порожніх склянок. Доктор Маєрс узяв келих і наповнив його зі знайомої для Ганни пляшки — саме її Ейпріл прихопила з холодильника перед виходом.

— Ганно, дозволь представити тобі кількох моїх улюблених студентів, — бадьоро мовив Маєрс, обвівши групу рукою. — Це — Клара Гіткліфф-Вайн, світило Оксфордського союзу. — Він вказав на дівчину з ельфійським обличчям, що згорнулася калачиком на підвіконні. Почувши своє ім’я, вона обернулась, побіжно кивнула і повела свою розмову далі. — Оріон Вілльямс, мегаблискучий третьокурсник. — Маєрс махнув на високого темноволосого хлопця, що стояв біля каміна. Той дещо зніяковіло кивнув і сором’язливо усміхнувся до Ганни. — Рубі Рей, яскрава зоря моєї консультаційної групи на другому курсі. — Маєрс з удаваною урочистістю вклонився дівчині, яка відчинила Ганні двері. — А ще... о, одна з моїх найновіших підопічних, ем-м, блискуча Ейпріл Кларк-Клівден.

Він відступив. Ганна побачила Ейпріл, що вмостилася на бильці вольтерівського крісла поруч із широкоплечим хлопцем, одягненим у темно-синій піджак, який — дещо розмито пригадала вона — був найвищою спортивною нагородою Оксфорду.

— Увага! — Доктор Маєрс побіжно оглянув кімнату, а потім поклав руку на плече Ганни. Вона відчула його гарячу й дещо вологу долоню на своїй оголеній шкірі. — Дозвольте представити вам надзвичайно обдаровану Ганну Джонс. Вона вкотре доводить, що можна закінчити державну школу, походити з робітничого класу й неповної родини, але так чи інак приєднатися до найвидатніших умів Оксфорду.

Усією кімнатою пронеслася хвиля схвальних вигуків: «Ми такі відкриті! Істинна меритократія!»

Ганна роззявила рота і знову стулила його, не знаючи, що сказати. Вона намагалася сформулювати доречну відповідь, але раптом одна зі студенток позаду доктора Маєрса торкнулася його руки й щось прошепотіла, а той легенько здригнувся.

— Ой, дякую, що нагадали, Меделейн. Ганно, перепрошую. Мушу подбати про канапки. — Він легенько стиснув її плече, а потім відпустив і поспіхом кудись подався.

— А я і не думала, що ти така смілива й завзята, — пролунав глузливий голос біля її вуха. Ганна обернулась і побачила Ейпріл, яка відійшла від хлопця в піджаку й тепер стояла позаду. Вона сміялася. — Як завзято ти наміряєшся вирватися нагору зі злих вулиць Додсворта.

— Ай, відчепись, — роздратовано кинула Ганна. — Я не знаю, звідки він усе це взяв. Я точно не казала йому, що належу до робітничого класу.

— Вважай це компліментом і живи собі далі, сонце. Я так і вчинила б.

«Я знаю», — мало не сказала Ганна, але прикусила язика.

ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Ганна пошкодувала, що прийшла на вечірку. Її ноги страшенно боліли від підборів Ейпріл, а ще довелося слухати довгий нудний анекдот про веслування від хлопця в темно-синьому піджаку, якого Ейпріл уже встигла спекатись.

Вечірка виявилася не таким вишуканим заходом, який уявляла Ганна, бо ж звелася до того, що доктор Маєрс курив огидні сигари й насолоджувався товариством трьох найвродливіших дівчат, однією з яких була Ейпріл. Він сидів, відкинувшись у кріслі біля каміна, Ейпріл примостилася на одному бильці, Рубі — на другому, а спереду, на підставці для ніг, — рудоволоса красуня, якої Ганна не знала. Ейпріл розвернулася, зловила Ганнин погляд і беззвучно прошепотіла щось над головою доктора Маєрса. Ганна не зрозуміла, що саме, але на обличчі Ейпріл вигравав лукавий сміх. Можливо, щось типу «я так і знала».

— ...така розкішна. Може, десь вип’ємо абощо? — запропонував веслувальник у темно-синьому й замовк, чекаючи на відповідь. Ганна здригнулась і відвела погляд від руки доктора Маєрса, якою він обхопив стан Ейпріл, нібито аби втримати її на вузькому бильці крісла.

— Вибач, що?

— Я сказав, що ти маєш розкішний вигляд, — відповів хлопець, почервонівши від комірця сорочки аж до чуба. — Хотів би запросити тебе кудись сходити, чогось випити. До «Вінсента», може? Я член клубу. Або куди-інде. На твій смак.

Ганна відчула, що почервоніла від співчуття.

— Боже... цс так мило, але...

Що відповісти? Що мас хлопця? Це була брехня, яка розкривається двохвилинним розслідуванням у СКВ. У цьому й полягала проблема життя в коледжі: першого дня Пелам видавався дуже великим, але Ганна швидко зрозуміла, що насправді він малесенький. Вона вагалась і думала, чи варто їй погоджуватися.

Чи справді вона хоче провести три роки, упадаючи за тим, хто ніколи не зважав на неї, ще й зустрічається з її найкращою подругою?

Піти кудись, напитися, переспати з іншим і викинути Вілла з голови раз і назавжди. Так Ганна порадила б своїй подрузі, коли б та була на її місці. Можливо, хтось і зміг би допомогти їй забути Вілла, але вона відчувала, що цей хлопець точно не той.

— Вибач, але я маю... я маю іншого, — нарешті відповіла вона, сподіваючись, що він не розпитуватиме про подробиці. Хлопець почервонів ще сильніше — обличчя стало гранатовим на тлі темно-синього піджака.

— Ага, добре. Звісно ж. Звичайно. Не турбуйся. Але якщо передумаєш — Джонті Вествелл. — Він простягнув руку. — Я живу в галереї.

— Дякую, — мовила Ганна, — так мило, що ти мене запросив. — Вона підвелася, шукаючи привід закінчити розмову. — М-м... мені... мені треба відійти на секундочку до вбиральні.

— Так-так, звісно. Нема питань. Радий знайомству.

— Я теж, — відповіла Ганна, допила вино, поставила келих і, важко шкутильгаючи, вийшла в коридор. Якусь мить вона стояла на місці, переводячи подих і намагаючись не застогнати від сказаного через бажання граційно відмовити Джонті.

— Ага-а-а... — пролунав протяжний голос позаду. Обернувшись, вона побачила Ейпріл, яка зачиняла двері кімнати доктора Маєрса. — Маєш іншого, так? Ну й хто ж цей щасливчик?

Ганна відчула, як її щоки знову запалали.

— Боже, та я сказала так, щоб він відчепився.

— Треба було погоджуватися! Я знаю Джонті. Він геть тупорилий, але миленький. А ще його батько — власник «Вествелл Фармацетікус».

— Не може він бути тупорилим, — роздратовано відповіла Ганна, стягуючи із себе спочатку першу, а потім другу туфлю Ейпріл. Вона відчула, ніби спустилася на одну уявну сходинку нижче, бо раптом стала на п’ятнадцять сантиметрів нижчою від подруги. — Він же вступив до Оксфорду й вивчає англістику.

— Ганно, ти така наївна. По-перше, він у веслувальній команді. А по-друге, я вже казала, його батько володіє компанією «Вествелл Фармацетікус».

— Ну і? Все одно треба складати вступний іспит.

Ейпріл зневажливо пирхнула.

— Он воно як! Мій колишній з Карне гарно заробляв, складаючи за людей ВМАТ[1].

— То це ж медицина,— не надто впевнено відповіла Ганна.

— Ну добре, вступні з англістики по-іншому називаються. Але яка різниця? Те, що ти так не робиш, не означає, що всі інші такі самі високоморальні.

— Ейпріл, не говори так.

— А чого? Бо люди подумають, що я теж купила собі місце? — зі сміхом відповіла Ейпріл. — Ну то й що? Вони все одно так думають. Хай тішаться відчуттям, ніби щось знають.

— Ну це ж не так! — вибухнула Ганна. — Я прекрасно знаю, що це не так. Нащо ти так говориш? Я читала твої есеї, Ейпріл. Тобі не треба нічого доводити.

— Саме так, — відповіла Ейпріл, але раптом припинила сміятися й стала абсолютно серйозною. — Мені нічого не треба доводити. Тож хай говорять, що хочуть.

Запанувала тиша. Першою озвалася Ганна:

— Я йду спати. Ти?

— Не знаю, — відповіла Ейпріл. Вона подивилася з вікна на блискучі дахи коледжу й вдалину, на заплавні луки за Айзісом, які вкрилися чорно-білими смугами від морозного місячного сяйва. — Не впевнена. Гораціо запросив мене й ще кількох дівчат випити в місті. Навіть не знаю, чи хочу я йти.

— Гораціо? — озвалася Ганна й зрозуміла, що запитання прозвучало несхвально, але було запізно.

— Він не мій. консультант, — огризнулась Ейпріл.

— Але він у будь-якому разі консультант. Тобі не здається, що це трохи недоречно?

— Ми не в школі, — нетерпляче кинула Ейпріл. Потім розвернулась і відчинила двері до кімнати доктора Маєрса, впустивши до коридору шквал сигаретного диму й сміху. — Не знаю. Ще не надумалася. Не чекай на мене.

— Я... — почала була Ганна, але двері грюкнули позаду Ейпріл. — Не буду, — договорила вона вже в порожньому коридорі, а потім зітхнула, підняла позичені підбори й подалася спати.