Та дівчина

ПІСЛЯ

У потягу до Единбурга Ганна сиділа й дивилась у вікно, знову й знову прокручуючи в голові розмову з Раяном. Це жарт?

Тест на вагітність. Позитивний.

Нічого нового після розмови з Ґерайнтом вона не почула, але слова з уст Раяна...

«Він скидався на справжній?»

«Вона могла намалювати їх... кульковою ручкою, наприклад».

Паскудство. Паскудство. Вона потерла обличчя. Глибоко в душі вона хотіла б викреслити спогади про ту розмову й отруйні підозри, які вона породила, але розуміла, що це неможливо. Навіть якби Ганні випав шанс чарами стерти Раянові слова з пам’яті, вона ним не скористалася б. Не могла залишити все просто так. Байдуже, правда це чи ні, байдуже, що Ейпріл — затята й невиправна жартівниця — могла бути настільки жорстокою й утнути таку непрощенну безжалісну витівку з Раяном. У будь-якому разі цей факт — важливий шматочок пазлів, який несподівано виринув, звалився як сніг на голову, зруйнував попередню картинку й бачення всієї ситуації.

Позитивний тест на вагітність — справжній чи ні — це саме те, чого бракувало у справі проти Невілла. Мотив. І не тільки для Раяна. Це також мотив для Вілла й для кожного, хто спав з Ейпріл.

Ганна знову пригадала звуки, які вранці після прем’єри долинали крізь зачинені двері спальні Ейпріл. І тепер вона щиро шкодувала, що не зупинилася, не відчинила тих дверей і не побачила на власні очі того, хто там був.

Адже то був не Раян, вона впевнена: настільки переконана, що не запитала про це в нього відверто. Не лише через його поведінку у вечір прем’єри, коли він сторонився Ейпріл, ніби відчуваючи огиду від доторків до неї, а й через його слова під час останньої розмови: «Але написала мені зранку після першої вистави». Якщо Ейпріл була з Раяном у ліжку, то чому писала б йому повідомлення з тією новиною аж через годину? Це було б геть нелогічно — безтурботний гучний секс і тест на вагітність одного й того самого ранку. Раян не повірив би, він здивувався б, чому вона не розказала про все годину тому чи раніше.

Але якщо не Раян, то хто?

Очевидно, що Вілл — наступний кандидат. Але й щодо нього Ганна сумнівалася. Того вечора на виставі щось було не так. Та незрозуміла стриманість чи навіть ворожість між ним і Ейпріл не поєднувалися з гучними награними звуками, що долинали крізь стіну наступного ранку. Хоча Ганна й зніяковіла від цієї думки, але все ж знала, як звучав і звучить Вілл під час сексу — і тоді, і зараз. Спостерігаючи за пейзажами, що монотонно пропливали за вікном, вона думала про свого чоловіка: як він, спершись усім тілом на передпліччя, тримається над нею, дивиться їй у вічі — мовчазний, зосереджений, уважний. Він не стогне, не крекче й не рипається, наче якийсь порноактор.

Чому. Чому вона не залишилася того ранку? Чому не зіщулилася на кріслі у вітальні й не дочекалася побачити, хто саме вийшов зі спальні Ейпріл?

Чому вона не розповіла Ейпріл, що сталося?

Тому що була травмована і все заперечувала. Оговтувалася від... — лише зараз, через десять років, вона може сказати це, не вважаючи, що перебільшує, — оговтувалася від нападу. І тому, що вона не знала. Навіть уявити не могла, наскільки важливим стане це запитання. Не розуміла, що через багато років від нього залежатиме так багато. Її щастя. Її майбуття. Її шлюб.

Раптом потяг заїхав до тунелю, у вагоні стало темно, а Ганна дещо відчула. Щось унизу живота. Тріпотіння, наче всередині неї луснула булька або легесенько стрельнула натягнута гумка. Відчуття, як щось крихітне, гладеньке й ніжне смикнулося всередині неї.

Вона завмерла. Навіть не дихала.

Потяг виїхав з тунелю, і світло знову залило вагон, проте Ганна й далі сиділа заціпенівши, тримала руку на животі й сяяла від щастя. Вперше після смерті Джона Невілла вона не думала ні про Ейпріл, ні про минуле, ні про те, що, можливо, прирекла невинну людину на смерть у в’язниці.

Ганна думала про дитину — про нове життя всередині себе. Її щастя стало до болю сильним.