Та дівчина

ДО

— Та де ж вона? — Емілі роздратовано постукувала ногою. — Мені треба йти, маю до завтра купу всього повторити. Ганна глянула на телефон. Уже по десятій. Ворота, певно, давно зачинили. Вони вже пів години тинялися по фоє, чекаючи, коли Ейпріл збере речі й вийде, та її все не було.

— Може, підемо за куліси? — запитав Г’ю, знервовано глянувши на Вілла.

Той знизав плечима. Він майже не говорив після останньої розмови з Ейпріл і стояв у фоє з кам’яним обличчям, а на його футболці й досі виднілися смуги гриму. Ганні стало цікаво, про що він думає.

— Добре, я пішла, — рішуче сказала Емілі. — Ганно, ти йдеш?

Ганна розривалася. З одного боку, вона мусила йти додому й готуватися до останнього іспиту. З іншого ж — розуміла, що буде зрадницею, якщо покине Ейпріл у вечір її прем’єри. Але якщо Емілі верталася, то Раян, певно, теж піде з нею, а Г’ю за ними.

— Не знаю... — Вона глянула на Г’ю, потім на Раяна: — Що скажете? Ви лишаєтеся?

— Я йду, — озвався Раян, — здихаю з голоду. Я прийшов сюди просто з регбі й випив лише кілька плящин пива. Чого мені тут шастати, якщо можу взяти жирнючого кебаба надворі?

— А мені треба додому, — вимушено мовив Г’ю і глянув на Вілла, — завтра іспит. Вілле, сам упораєшся?

Вілл мовчки кивнув.

— Прекрасно, — сказала Емілі так, ніби всі питання було розв’язано, — тоді ми відчалюємо. Скоро побачимося, Вілле.

ВИЙШОВШИ З ТЕАТРУ, ГАННА ЗЛОВИЛА себе на тому, що роззиралася навсібіч, боячись побачити Невілла, який скрадається в пітьмі. Та, на її полегшення, його не було.

— Усе добре? — поцікавився Г’ю. Ганна знервовано засміялася.

— Так, вибач. Я просто думала, що побачила...

— Що побачила?

Ганна прикусила губу. Вона нічого не розповідала друзям про поведінку Невілла відтоді, як він сказав про «дівчаток» у будиночку чергових. Усі наступні звинувачення були б голослівними. Дівчина вже навіть відчувала сором через свою неприязнь до нього. Звісно, якщо не рахувати того вечора, коли він опинився в її кімнаті з посилкою. Однак відтоді минуло вже три тижні, і саме через цю подію дещо сталося далі — той самий поцілунок. Тому Ганна нічого й не розповідала іншим. Після того вечора її почуття до Вілла та сором за власні вчинки так міцно переплелися, що вона побоювалася потягнути навіть за однісіньку нитку, адже могла б розплутати цілий клубок подій і цим зрадити Вілла.

— Думала, що побачила чергового з коледжу, — зрештою мовила Ганна.

Г’ю розгубився, а Емілі, яка йшла трохи попереду, розвернулася.

— Господи. Це той дивакуватий Невілл? Той психопат, що обожнює «дівчаток»?

— Так, — відповіла Ганна. Глибоко в душі її охопив сильний смуток. — Мені здалося... здалося, що я бачила його на передніх рядах під час другого акту. Але не певна, чи то був він.

— Він, — раптом сказав Раян. — Я бачив його в черзі до вбиральні. Він і досі до тебе чіпляється?

— Н-ні... я не знаю, — відповіла Ганна. Здавалося, ніби хтось здирає пластир з її рани, оголюючи щось напрочуд чутливе й ніжне. — Просто він... він завжди десь поруч, завжди ніби крутиться біля мене. Якось зайшов до нашої кімнати.. . я навіть говорити про це не хочу, — швидко додала вона, побачивши, що Емілі нажахано роззявила рота, щоб вставити якусь обурену репліку. — Я сказала йому, щоб він забрався геть. І він таки забрався, просто... просто він реально мерзенний, і я не знаю, що із цим робити.

— Ти маєш звернутися до керівництва! — вибухнула Емілі. — Це ж ненормально!

— І що я їм скажу? Він прийшов на виставу моєї подруги, а мені стало трохи некомфортно?

— Вона має рацію, — кинув Раян через плече, — резони такі собі, не козирні. Пра?

Емілі вже хотіла заперечити, але Раян раптом показав на вагончик з кебабом, припаркований у провулку на перехресті, і на чергу, що зміїлася тротуаром.

— Овва, носом чую вечерю! Почекайте мене. Буду за секунду.

— Ти чергу бачив? — роздратовано кинула Емілі. — І ти не чув, що я казала? Маю до завтра купу всього повторити.

— Ну то не чекай, — озвався Раян. Він уже був на середині провулка. — Зігрій мені ліжечко!

— Хіба у твоїх мріях! — вигукнула Емілі й роздратовано зітхнула. — Баран. Гаразд, я пішла, він простоїть у тій черзі пів години, якщо пощастить. А потім ще жуватиме дві години. Ганно, ти як?

— Я з тобою, — відповіла Ганна. Вона глянула на годинник і спробувала зрозуміти, яка ймовірність, що Невілл уже в коледжі. Він там живе? Ганна раптом усвідомила, що взагалі не уявляє, як живуть чергові поза роботою. — Г’ю, а ти?

— Ну, я дуже зголоднів. Я міг би... я міг би піти з Рая-ном? — запитав Г’ю таким тоном, ніби чекав на їхнє схвалення. Він був геть невпевнений у собі. Ганна завжди підозрювала, що вони з Раяном не справжні друзі, що їх радше пов’язував Вілл, а не щось особисте. Можливо, Г’ю хотів це змінити.

— Хоч на всі чотири! — випалила Емілі. — Бувай, Ковтсе! — прокричала вона вслід Раянові, а потім круто розвернулась і пішла.

МАЙЖЕ ОБ ОДИНАДЦЯТІЙ вони повернулися до Пеламу. Наближаючись до головних воріт, Ганна мимоволі сповільнила ходу й задумалася, чи зустріне там Невілла.

— Ходімо, — нетерпляче сказала Емілі, коли вони перейшли Пеламську вулицю.

— Ти йди, — відповіла Ганна, — а я подивлюся, може, вхід біля клавду ще відчинений.

— Ні, зачинений, — сказала Емілі, а потім зупинилась і пильно глянула на Ганну. — Це через Невілла? Можу глянути, чи він у будиночку.

— Та ні, порядок, — мляво відповіла Ганна. — Це ж треба стукати до нього о такій годині, а потім ще й пояснювати, що мусиш вернутися й забрати мене. Якось переживу. І що, коли він там? Не з’їсть же він мене.

— Ну гаразд. Але, по-перше, я хочу ще раз наголосити, що це супердике рішення. Ти перекроюєш власні плани, аби уникати його, замість звернутися до керівництва. А по-друге, ти знала, що за клавдом можна перелізти через стіну?

— Що? — Ганна обхопила себе руками за плечі, тремтячи від пронизливого вітру, що витав Пеламською вулицею. Був червень, та навіть у кардигані вона замерзла від нічної прохолоди. — Ні, я не знала. А де саме? Усі стіни по два з половиною метри заввишки й вкриті колючим дротом.

— Там є малесенька місцина, де можна зачепитися й перелізти. Мені її Раян показав, раз скористався нею. Тоді він забув свій студентський, а йти аж до центрального входу не хотів. Показати?

— Так! — Ганна відповіла нетерплячіше, ніж мала б, і відразу відчула, як це безглуздо. — Хоча насправді невелика проблема. Я не проти піти повз будиночок. Просто той лаз міг би... ну знаєш. Знадобитись десь-колись.

Емілі глянула на Ганну без найменшого сумніву, розуміючи, що та не хоче зустрітися з Невіллом, і мовчки повернула на Пеламську вулицю. Вони швидко проминули клавдські ворота, потім повернули за ріг і вийшли на маленьку алею, що вела до так званої галявини — прилеглої до Пеламу території. На ній грали в крикет або відпочивали під теплим промінням у сонячні дні. Тамтешній мур, що облягав коледж із чотирьох сторін, поріс плющем і в’юнкими рослинами. Емілі, підсвічуючи телефоном, повільно пішла між низькорослих дерев. Зрештою зупинилася там, де плющ поріс найгустіше.

— Глянь, — показала дівчина, — бачиш? Плющ створює такий собі матрац над дротом. Ти можеш стати на отой камінь, що стирчить посередині, і підтягнутися.

— На оцей? — перепитала Ганна, недовірливо вказавши на камінь ледь не за півтора метра від землі. — Раян, може, і дістане туди, але точно не я. Надто високо.

— Так, цей. Раян тоді підсадив мене, але, може, знайдемо якусь колоду, — запропонувала Емілі. Вона пошукала в зарослях, підсвічуючи телефоном, але потім, здається, зрозуміла, що це марна справа. Поруч не було нічого достатньо міцного. — Добре, облишмо. Новий план. Я підсаджу тебе, а ти витягнеш мене, якщо зможеш. Якщо не вдасться, то я піду до головного входу.

Емілі склала долоні й налаштувалася. Ганна стала на ту живу піддатливу конструкцію зі схрещених пальців й відчула, як подруга щодуху штовхнула її.

Ганна вхопилася за верхню частину стіни, але на секунду завагалася, чи впорається. Старий камінь кришився під пальцями, а в’юнке гілля поволі відшаровувалося від стіни. Та потім вона намацала лівою ногою виступ, який показала Емілі, підтягнулася за допомогою нього і, задихаючись-шкрябаючись, перекинула праву ногу через стіну.

— А-ай! — зойкнула від болю гучніше, аніж того хотіла.

— Усе нормально? — стривожено прошепотіла Емілі знизу.

— Так, усе гаразд, — не зовсім чесно відповіла Ганна, адже зачепилася стегном за голу колючку зверху стіни, а піднявшись і сівши, відчула, як по нозі щось тече — точно кров. Ганна обережно торкнулася джинсів і намацала розірвану тканину й зловіщу вогкість. — Я просто вкололася дротом. Житиму, але царство небесне моїм джинсам, — мовила вона й сухо засміялася. — Ну добре, твоя черга. Я тягнутиму, а ти стрибай.

Вона напружилась і простягнула руку Емілі, але не побачила нічого, окрім темного силуету й мерехтіння телефона в мороці.

— А знаєш, — неохоче сказала Емілі, — я тут подумала, краще цього не робити. Ти можеш злізти?

Ганна глянула донизу. З іншого боку стіна видавалася нижчою, а ще там була підпірка, на яку вона могла б стати, щоб не впасти.

— Та, гадаю, все буде добре. Ти точно передумала?

— Так, цей обхід класний для регбіста зі зростом під сто вісімдесят, але не для тендітної крихітки заввишки сто п’ятдесят. Уже мовчу про те, що я у своїх улюблених босоніжках. Якщо ти точно спустишся, то я піду до будиночка.

— Точно, — відповіла Ганна. — Хай щастить з навчанням!

— Тоді бувай, побачимося вже за сніданком.

Ганна сиділа й прислухалася, аж поки хрускіт від ходи Емілі стих, розчинившись у темряві серед дерев. Потім перекинула другу ногу через стіну й завмерла, міркуючи, як спуститися.

Найлегше було б перевернутися на живіт: тоді вона трималася б руками за стіну й стала на підпірку. Попри біль, вона почала перевертатися, відчуваючи, як товсті в’юнкі лози плюща впиваються у шкіру і як протестує поранене стегно, коли джинсова тканина торкається рани.

Зрештою Ганна таки лягла на живіт, а її ноги теліпалися десь там, де мала би бути підпірка. Дівчина почала обережно спускатися. Уже майже повністю витягнулася, руки затремтіли від незвичного напруження, аж раптом відчула, як щось — хтось — схопив її за ногу.

Ганна інстинктивно смикнула ногою. Рука відпустила її, а якийсь чоловік застогнав від болю й поточився назад. Тоді вона не втрималася і сповзла, подерши ребра й боляче приземлившись на кісточки.

Однак усупереч цьому Ганна майже миттєво підхопилась і побігла за клавд, терплячи біль у стегні й колінах. Вона не знала, хто вхопив її, але й не хотіла з’ясовувати. Вона грубо порушила правила. Якщо хтось із консультантів чи викладачів коледжу дізнається про це, у неї будуть серйозні проблеми.

— Гей! — крикнув їй навздогін той, хто вже оговтався після удару ногою. То був чоловічий голос, але, на диво, високий, майже фальцет. — Гей, ти, зупинись!

Ганна дременула ще швидше й на розі звернула в прохід, що вів до Нового дворика.

Але чоловік таки наздогнав її.

Ганна відчула біль, стрепенувшись від несподіванки, коли переслідувач схопив її за комір, потягнув і збив з ніг. Вона впала, різко приземлившись ліктями й коліньми на рінисту доріжку.

Їй аж дух забило.

Чоловік важко навалився на неї всім тілом, накривши її майже повністю, притиснув свої стегна до її сідниць, а грудьми причавив до землі. Його рука лежала на її потилиці. Вона не могла глибоко вдихнути, але відчувала до жаху знайомий запах — огидну затхлу суміш поту й вологи.

Її охопила паніка.

— Відчепися від мене, — нарешті видала Ганна, задихаючись, але її голос звучав приглушено і ледь чутно. Чоловік притискав її голову до доріжки, тож вона ледь дихала. Дівчина тремтіла всім тілом від страху, її руки змокріли, а легені благали кисню. Вона відчула вагу його стегон на собі, а потім ще дещо. Щось тверде й товсте наполегливо притискалося до неї. — Від... — спробувала вона знову, але слова розчинилися в приглушеному риданні. У її голові почали вибухати зорі, затуманюючи зір. — Від...

Потім прозвучав інший голос, нижчий, незнайомий.

— Що тут відбувається, містере Невілле?

— Я зловив оцю дівчину, вона перелазила через стіну, — відповів засапаний Невілл, а потім став на коліна, боляче тиснучи своєю вагою на руку Ганни.

Поки він повільно підводився, дівчина лежала, ледве дихала й тремтіла, відчуваючи потужний потік повітря, яке поволі наповнювало легені.

— Добре, а все ж я сумніваюся...

Більше Ганна нічого не чула. Нею керував єдиний інстинкт — утікати.

Коли вага Невілла повністю спала з неї, вона перекрутилася, як тварина в пастці, і вирвалася з-під нього, а тоді пошкутильгала вздовж дворика до сьомих сходів, піднялася, долаючи по три сходинки за раз, до вітальні, до свого укриття. Притулилася спиною до міцних дерев’яних дверей власної спальні... а потім опустилася на підлогу й ридма заридала.