Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 12

Пошуки тривають, але жодних слідів Ейвері немає. Ґаллі знає, наскільки важливий час. З кожною годиною шанси знайти її живою тануть.

Втім, одразу після телезвернення починають надходити дзвінки. Поліцейські приймають їх і реагують на кожен, окрім відверто дивацьких. Як для міста, що пишається своєю згуртованістю, забагато людей розповідають, що хтось із їхніх знайомих може бути збоченцем. Як і у будь-якому містечку, мешканці тут дивляться на речі не так широко, як у мегаполісах.

Ґаллі сидить у великій кімнаті, котру перетворили на командний пункт, коли до неї підходить Бледсо. Вона підводить на нього очі.

Окинувши її багатозначним поглядом, Бледсо каже:

— Ти нізащо не здогадаєшся, що знайшли в машині Вільяма Вулера.

— ДНК Ейвері в багажнику, — похмуро каже Ґаллі.

Він хитає головою:

— Ні, але над цим ще працюють. Знайшли перед-оплачений телефон у підлокітнику заднього сидіння.

Ґаллі намагається це осмислити, коли до них підходить полісмен і каже:

— Тут дехто хоче вас бачити.

Ерін майже нерухомо сидить на дивані у вітальні. Її мучать думки про Ейвері. Де вона? Її десь тримають? Ерін

стає важко дихати. Не треба цього уявляти. Потрібно триматись за надію, зосередитись на поверненні Ейвері.

Принаймні поліція перестала розглядати їхній дім як місце злочину. Може, тепер вони активніше шукатимуть Ейвері, а не виставлятимуть підозрюваними їх. Але вона не може не думати про свого чоловіка. Чому вчора його так довго не було на роботі? Якого біса він десь катався, коли мав працювати? Можливо, він щось від неї приховує?

— Тобі треба поїсти, — вмовляє її Вільям. — Ти майже не їла, відколи… — Він на мить замовкає. — Від учора.

Вона лише мовчки на нього дивиться. Майкл, не в змозі більше це витримувати, пішов у свою кімнату. Мабуть, щоб відволіктись відеоіграми. Вона хоче знову спитати чоловіка, що він робив учора вдень, але він говорить першим.

— Я зроблю тобі тост. І чай. Гаразд? — каже Вільям дбайливо.

Він іде на кухню. Принаймні їх залишили в спокої після такого жахливого ранку. То було справжнє випробування — допит у відділку, повернення додому з готелю, підготовка до телезвернення, виступ по телебаченню. Вона відчувала, як тремтіли її руки. Не хоче на це дивитись. Але у вітальні увімкнений телевізор і їхнє звернення транслюють щогодини. Вони стараються. Вони всі стараються.

Вільям приносить намащений маслом тост і чай та ставить на журнальний столик перед нею. Від запаху вона раптом усвідомлює, наскільки зголодніла. Вільям має рацію, вона не їла з учорашнього обіду. Вранці вона так і не торкнулась кексу.

Хтось стукає в двері, й вони завмирають.

— Хто там? — питає Ерін.

Вона зараз не хоче нікого бачити. Навіть друзів із найщирішими намірами. Вона сказала Вільяму, щоб нікого не впускав. Вона хоче сховатись, доки все не скінчиться.

— Не знаю, — каже Вільям. Він підходить до вікна у вітальні й визирає між завіс. — Чорт, — каже він палко. — Це ті кляті детективи. — Він раптом стає схвильованим і настороженим.

Вона не чекала від нього такої реакції.

— Може, у них є новини, — каже вона. — Можливо, вони знайшли її. — Її охоплює суміш надії та страху, від якої паморочиться в голові.

Вільям підходить до дверей і впускає їх. Ерін не впевнена, що зможе підвестись. Тост і чай так і стоять на столику.

Бледсо та Ґаллі заходять у вітальню, де вже провели купу часу. Вони сідають у ті ж крісла, що й раніше, а Ві-льям вмощується на дивані, біля дружини.

— Ви її знайшли? — питає Ерін надтріснутим голосом.

Ґаллі хитає головою, а Бледсо каже:

— На жаль, ні. Поки ні. — Він дивиться прямо на її чоловіка й довго мовчить.

Ерін стає страшно. Що відбувається?

— Втім, у нас є зачіпка, — каже Бледсо, не зводячи очей з Вільяма. — Дехто дещо бачив. — Він знову вичікує. — Один із сусідів бачив, як ваша машина, докторе Вулер, учора приблизно о четвертій заїжджала в гараж.

Ерін із жахом обертається до чоловіка.

Вільям знову у відділку, в тій самій кімнаті для допитів, де був уранці.

— Я можу не їхати? — спитав він Бледсо вдома.

— Не думаю, — відповів Бледсо. — Зачитай йому права, Ґаллі.

Коли його забирали, дружина навіть на підвелася з дивана. Вона не на його боці. Більше ні. І після цього вже ніколи не буде, думає він. Все скінчено. Вона його зненавидить. І Майкл теж.

Вільям сказав, що йому не потрібен адвокат, бо він не зробив нічого поганого. Можливо, це помилка, але він уже й так справляє кепське враження, тож не треба робити ще гірше.

Попередивши, що розмову записують на плівку, вони починають.

— У нас є свідок, який бачив, як учора, близько четвертої пополудні, ваша машина заїжджала у ваш гараж, — каже Бледсо.

Спершу він усе заперечує. Він хотів би заперечити, що все це взагалі реально. Він хитає головою:

— Ні. Це неможливо. Мене там не було.

— Але вас бачили, Вільяме, — каже Бледсо. — Один із ваших сусідів. Потім він поїхав на цілий день у справах, тож повідомив нам лише сьогодні вранці. Ви маєте дещо пояснити.

Вільям затуляє долонями обличчя й починає схлипувати. Схлипує так, наче він зламався. І він таки дійсно зламався. Він цього не переживе. Але, ридаючи, він відчуває, що десь глибоко всередині ще вірить у власний порятунок. Нарешті, він збирається із силами й витирає долонями очі. Ґаллі підштовхує до нього пачку

серветок. Вони чекають, а він просто витріщається на стіл. Мабуть, думають, що вже розкрили справу, само-вдоволені покидьки, гадає він. Ну, все не так просто.

— Я нічого їй не робив, — каже він. — Я не знаю, де вона.

Детективи просто дивляться на нього й чекають.

— Я був там, — нарешті зізнається він, передчуваючи власну долю. Вони йому нізащо не повірять. — Я вирішив заїхати додому перевдягнутись. Думав, що вдома нікого немає. У вівторок Майкл ходить на тренування, а Ейвері — на репетицію хору. Я думав, вони прийдуть десь за чверть до п’ятої.

— Продовжуйте, — каже Бледсо, коли він замовкає.

— Мені ніколи не вдається побути на самоті, — каже він. — Завжди хтось є поруч. У мене повно пацієнтів, я з ніг збиваюсь у лікарні, а, коли приходжу додому, всі вже там. А мені лише треба трохи простору. Сам я буваю лише в машині. — Як же тупо це звучить. Ґаллі киває, ніби розуміє його, а от Бледсо взагалі не ворушиться. — Але, коли я зайшов на кухню, там була Ейвері. — Здається, Ґаллі йому співчуває, тож він звертається до неї: — Я повісив її куртку, бо вона кинула її на підлогу.

Далі він говорити не може.

— Гаразд, — каже Бледсо. — Що сталося потім?

Вільям насилу продовжує:

— Я спитав її, чому вона вдома сама. Вона сказала, що її вигнали з репетиції. Я сказав, що треба було дочекатись брата, а вона почала огризатись. Я зірвався й дав їй ляпаса.

Він замовкає. То був не просто ляпас, але він їм цього не казатиме. Всього він не розповість.

— А потім? — питає Бледсо.

— Я вибачався! Сказав, що мені шкода, що я не мав її бити, що люблю її та не повинен так поводитись. Але вона не відповідала й навіть не дивилась на мене. — Він дивиться Бледсо в очі. — А тоді я пішов.

Помітно, що Бледсо йому не вірить.

— Тому я був певен, що вона втекла, принаймні спершу. Розумієте? Вона розлютилась на мене за те, що я її вдарив. Мабуть, вийшла з дому після мене і хтось її викрав. Ви маєте її знайти…

Його перериває Ґаллі:

— Чому ви раніше не сказали нам, що були вдома й повісили куртку на гачок? Це б зекономило нам купу часу.

— Бо знав, який вигляд це матиме. Знав, що ви подумаєте, ніби я з нею щось зробив, хоч очевидно, що це не так.

— Як на мене, це не очевидно, — каже Бледсо важко.

Вільям злякано дивиться на детектива.

Бледсо нахиляється до Вільяма через стіл:

— Ви там були. Ви посварились із нею і вдарили її. Відтоді її ніхто не бачив. Ніхто не бачив, як вона виходила з будинку. Я думаю, що вона звідти виїхала в багажнику вашого авто.

Вільям відчуває, що блідне:

— Ні. — Він несамовито хитає головою. — Ні, це маячня. Такого не було.

Бледсо знову відхиляється назад і каже:

— Думаю, батько, який понад усе хоче повернути свою доньку, сказав би нам, що був там і повісив її куртку. Невинний батько, який хоче побачити свою

доньку живою, не брехав би поліції. — А потім додає: — І своїй дружині.

Обличчя детектива розпливається перед очима Ві-льяма. У грудях щось стискається.

— Вашу машину оглядають у лабораторії. Кожен сантиметр. І скоро ми дізнаємось, чи була ваша донька в багажнику. — Бледсо нахиляється ще ближче. — І ми вже знайшли у вашому авто дещо інше.

Вільям ледве тримається на стільці. Здається, ніби з нього випустили повітря, наче з кульки. Нарешті він каже:

— Це ніяк не пов’язано з моєю донькою.

Бледсо каже:

— Ретельно схований телефон, який не можна від-стежити. У вас багато таємниць, докторе Вулер.

— У мене був роман, — каже він прямо.

— З ким?

— Я не можу вам сказати.

Детективи чекають. Зрештою Бледсо каже:

— Ваша машина, седан Infiniti G37, вона нова, чи не так?

Вільям киває.

— Телефон став для нас несподіванкою. Не дивно, що його не помітили під час першого обшуку в гаражі. У підлокітнику заднього сидіння є секретне відділення, про яке не всі знають. Хоч, якщо поґуґлити, стає зрозуміло, що воно є. Очевидно, ви про нього знали. Ви саме тому купили цю машину, докторе Вулер?

Вільям заперечує:

— Я про нього не знав. Я випадково його знайшов.

Це брехня. Він знав. Це був один з аргументів на користь саме цієї машини. Його роман із Норою тоді

лише починався. Він пригадує, як радів, коли сів у своє нове авто.

— Те, що ми зараз чуємо, дуже схоже на брехню, докторе Вулер, — каже Бледсо.

— Я нічого не робив своїй доньці, — заперечує Вільям. — У мене був роман. Ось для чого телефон. Ось де я був учора до того, як поїхав додому. Я був у мотелі з іншою жінкою. Не катався, як казав до цього. Тому я й збрехав. Не хотів, щоб дружина дізналась.

— Який мотель? — питає Бледсо.

— «Морський бриз», на Дев’ятому шосе.

— О котрій ви поїхали з мотелю?

— Десь о третій сорок п’ять. Приїхав додому, побачив доньку й знову поїхав. З нею все було гаразд.

— О котрій ви вийшли з дому?

— Точно не знаю, десь о четвертій двадцять.

— І куди ви після цього поїхали? — питає Бледсо.

— От тоді я справді поїхав покататись.

— Журнал дзвінків на вашому мобільному це підтвердить? — питає Бледсо.

Він вимкнув мобільний, коли зустрівся з Норою в готелі. Він завжди так робив. Не хотів, щоб їх турбували. Пейджер він лишив у лікарні, а другий мобільний теж вимкнув, коли написав Норі номер кімнати й отримав відповідь. Увімкнув він телефон лише після п’ятої. Він розуміє, який вигляд це матиме. І він нічого не може вдіяти. Він каже:

— Я вимкнув мобільний.

Зависла довга пауза. Нарешті Бледсо каже:

— Та невже?