Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 28

Еліс не зводить очей із сина. Здається, серце калатає їй десь у горлі. Все дуже несподівано. Вона думала, Ґаллі прийшла поставити її сину кілька стандартних запитань, але це зовсім не так. Здається, Ґаллі звинувачує Дерека в розбещенні дев’ятирічної дівчинки. Еліс намагається приховати свою розгубленість. Її син тремтить. Він наляканий. Раптом її починає нудити. Вона хоче покликати чоловіка, бо не знає, що їй робити. Хоче піти по нього, але не наважується встати. Вона така приголомшена, що не може навіть гукнути його.

— Чому драбина була піднята, Дереку? — тисне Ґаллі.

— Не була, — каже він.

— Майкл каже, що була. Він каже, що Ейвері спустила її йому.

— Тоді, мабуть, це вона її спершу підняла, — каже Дерек. — Я цього не робив.

Його обличчя вже аж темно-червоне.

— Я знаю, навіщо підлітки ходять у той будиночок на дереві, — каже детектив.

Еліс не може в це повірити. Дерек мовчить.

У Еліс пересохло в роті. Вона думала, в тому будиночку граються малі діти. Вона не хоче цього слухати.

— Дереку? — наполягає Ґаллі.

Раптом Еліс стає страшно, що Дерек скаже зайвого. Щось таке, чого вона не витримає. Це треба припинити.

— Пітере! — голосно гукає вона, озираючись на сходи. — Можеш спуститись?

Ґаллі відкидається на стільці, схоже, роздратована таким втручанням.

Поки вони чекають, висить їдка тиша. Її чоловік швидко спускається сходами й заходить у вітальню. Він запитально дивиться на дружину. Розуміє, що прийшов посеред важливої розмови.

— Здається, детектив Ґаллі в чомусь звинувачує Дерека, — каже Еліс тихо.

Вона одразу бачить тривогу на обличчі чоловіка.

— Сідайте, будь ласка, — каже йому Ґаллі. — Я нікого ні в чому не звинувачую.

Він сідає на диван, з іншого боку від сина, кинувши на Еліс швидкий погляд. Вона стежить за його виразом обличчя, поки детектив пояснює ситуацію. Та ж недовіра, той же страх. Тоді всі знову переводять увагу на Дерека.

Дерек каже:

— Я не знаю, що там роблять інші. Я її не торкався. Я просто якось піднявся в будиночок на дереві, а вона там гралась, сама. Мені стало її шкода, тож я трохи з нею поговорив, а тоді прийшов Майкл. Мабуть, це вона затягла драбину всередину. Я цього не робив. Я ніколи її не торкався! Чому ви вірите Майклу, а не мені?

— У Майкла немає причин брехати, — каже Ґаллі.

— Мій син не брехун, — різко каже Еліс.

Тоді Ґаллі, ніби між іншим, питає Дерека:

— Просто цікаво, де ти був у вівторок вдень?

Еліс здається, ніби її вирвали з власного життя й запхнули в чиєсь інше. Детектив питає її сина про алібі.

Цього не може бути. Її чоловік, здається, надто шокований, щоб щось сказати.

— Я вийшов зі школи о третій тридцять, потім прийшов додому.

— Хтось був з тобою вдома?

Тривога Еліс посилюється. Вона знає, що більше нікого вдома не було. Піт був на роботі, вона їздила у справах, а Дженна була на репетиції. Вона забрала її після хору й повезла купувати взуття.

— Ні, — каже Дерек.

— Я з Дженною повернулась додому трохи по п’ятій, — каже Еліс. — Дерек був удома, як він і каже.

— Гаразд, дякую, — каже Ґаллі й підводиться. — Поки це все.

Зачинивши за детективом двері, Еліс повертається у вітальню, де мовчки сидять її син і чоловік.

Дерек підіймає на неї очі й кричить:

— Я не чіпав її, присягаюсь! Я не знаю, чому вони так вирішили!

Він заходиться ридати.

Еліс вірить йому. Звісно, вірить. Вона відчайдушно хоче йому вірити. Вона сідає поруч і стискає його в обіймах.

— Звісно, не чіпав, — каже вона заспокійливо, дивлячись на чоловіка, досі посірілого від шоку.

— А що, як вони вирішать, що це я… — плаче Дерек.

— Такого не може бути, — каже Еліс. Вона відмовляється в це вірити.

Поліцейська пошукова група закінчила роботу в будинку Бланшарів. Вони можуть повернутись у свій дім.

Нора гадає, що вони могли там знайти, крім схованого телефона. Вечеряють сьогодні значно пізніше, ніж завжди, і мовчки, але атмосфера напружена. Навіть Фейт якась неприродно пригнічена. Та воно й не дивно, враховуючи, що відбувається.

— Як погуляла із Самантою? — питає її Нора.

— Нормально, — каже Фейт, не дивлячись їй в очі. Донька знає, що всі вони були у відділку, через що їй і довелось їхати до подруги. Вона знає, що їхній будинок обшукали, а машину Раяна забрали. Вони сказали їй, що поліція мусила це зробити через анонімний дзвінок, але хвилюватись нема про що, бо то вигадка, і поліція скоро це зрозуміє. Та Нора бачить, що Фейт у це не вірить, адже всі вони очевидно нажахані, хоч і намагаються вдавати, ніби все добре.

Усі бояться вийти з-за столу. Ал першим відштовхує тарілку, підводиться й іде з кухні. Нора чує, як він увімкнув телевізор у вітальні. Раян теж мовчки встає й плентається сходами в свою кімнату. Чути, як він зачиняє двері.

— Мені треба робити уроки, — каже Фейт, хапає з підлоги портфель і теж іде в свою кімнату.

Нора сидить за столом сама, наче паралізована. Вона має поговорити з Алом. Вона змушує себе встати й вимити посуд, тягнучи час. Зрештою, вона таки йде у вітальню. Ал її чекає. Він бачить, як вона заходить, і додає гучності на телевізорі. Він дивиться баскетбол. Шум приглушить їхню розмову. Якщо тільки сварка не вийде з-під контролю. Втім, може, й краще, якщо правда спливе. Все одно про її невірність скоро можуть написати газети. Вона не вірить поліції.

Вона сідає поруч із ним на дивані. Хто перший? Вона вирішує чекати. Її нерви настільки натягнуті, що от-от луснуть.

— Ти спала з Вільямом Вулером, — каже він, не зводячи очей з телевізора. Він говорить тихо, але його голос просякнутий гіркотою та відразою.

— Тобі поліція сказала? — питає вона глухо.

— Я й до цього знав. — Він робить паузу. — А тепер знатимуть усі.

— Я підозрювала, що ти здогадуєшся. — Дивно, що вона говорить так спокійно, адже всередині у неї все палає. — Ти попросив когось за мною стежити?

— Ні. Я сам стежив.

У неї стискається шлунок. Думка про те, як Ал їде за нею в мотель, стежить, бачить її з Вільямом… Вона його там не помічала. Вони думали, що їх ніхто не бачить. Які ж вони дурні.

— Коли? — питає вона, нарешті глянувши на нього. Вона хоче знати, коли він дізнався.

— Щовівторка останні пару місяців.

Це її приголомшує, аж відвисає щелепа.

— Це тебе дивує? — каже він, обертаючись до неї. — Що я вмію прикидатись не гірше за тебе?

Він нахиляється до неї так, що його обличчя опиняється буквально за кілька сантиметрів від її. Ніби збирається поцілувати. Він сичить:

— Я щовівторка паркувався за смітниками на задньому дворі, чекав, коли ти вийдеш із того вбогого мотелю зі своїм коханцем і сядеш у машину. І знаєш, що я робив, поки там сидів, поки ти була з ним? Поки порушувала шлюбні обітниці. Поки руйнувала наш

шлюб. Я тобі скажу. Я уявляв, що ти робиш у тій кімнаті, в тому ліжку. Все, що не хотіла робити зі мною. Я уявляв тебе голу з ним. Як ти насолоджуєшся своїм гріхом.

Вона загіпнотизовано дивиться на нього. Він уже не такий відсторонений, як був. Він тут, цілком і повністю. Такий лютий, такий загрозливий. Вона дивується, як узагалі за нього вийшла, покохала його.

— Мені шкода, — шепоче вона. — Це було неправильно, — визнає вона надламаним голосом.

То був гріх. Вона починає думати про пекельне полум’я і вічне прокляття. Вона не хоче вірити в пекло та й, переважно, не вірить. Але іноді боїться, що пекло таки існує і вона туди потрапить. Може, Ал буде там із нею. Може, в цьому полягає суть пекла? В людях, що будуть поруч?

— Що тепер? — нарешті питає вона.

— Я мав би тебе вигнати, — каже він мстиво.

Вона питає:

— Як довго ти збирався вдавати, що нічого не знаєш?

Невже він прикидався б решту життя, якби не зникла Ейвері? Але більше він не може вдавати. Тепер про це знають інші люди. Знає поліція. Журналісти теж дізнаються. І тоді вже знатимуть усі. Ховатись ніде. Їй погано.

— Не знаю, — каже він, затуляє обличчя руками й починає схлипувати.

Вона з жалем дивиться на нього, але не може змусити себе його втішати. Не зараз. Їй гидко думати про те, що він щотижня ховався за смітниками, поки вона кохалася з Вільямом, а тоді приходив додому й удавав, що нічого не знає. Але хто вона така, щоб його судити?

— Треба подумати про дітей? — каже вона, коли він нарешті збирається з силами.

Він киває. Вона має спитати.

— Раян знає? Ти йому казав?

Він обертається до неї. Його огида легко читається на його скривленому обличчі.

— На біса б я таке робив? — Його очі підозріливо звужуються. — А чому ти питаєш?

Тепер її черга розклеїтись. Вона віддається на поталу нестримним емоціям. Вони переповнюють її.

— Це моя кара. Моя і Вільяма. За те, що ми зробили. Його донька зникла, нас розкрили. — Вона чує істерику в своєму голосі. — Поліція вважає, що Ейве-рі сіла в машину Раяна, що він її викрав.

Вона витріщилась на чоловіка. Лише йому вона може це сказати. Вона шепоче:

— Що, як він дійсно це зробив?

— Як ти можеш навіть припускати таке? — відповідає він різко.

— Якщо він дізнався й хотів нашкодити Вільяму…

— Ні! Він не знав. І він би такого не зробив, — наполягає Ал.

Ні, вона не вірить, що її син пішов би на таку помсту. У ньому цього немає. Та, може, є в Алі. Що, як Ал викрав Ейвері, аби помститись. Що, як це його кара, що поліція вважає його сина винним у злочині батька? Господи. Вона втрачає глузд? Вони ж ходять у церкву. Ал набожний, а от вона не дуже. Іноді так, а іноді ні. Та вона знає, що, якщо Бог таки існує, Він не завжди милостивий. Шляхи Його незбагненні.