Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 31

— Ми не в курсі подібних скарг на Дерека Сетона, — каже директорка школи Еллен Беснер.

Ґаллі киває.

— Якби працівники щось таке дізнались, мені б повідомили, — каже директорка, — тож не думаю, що є необхідність питати кожного окремо.

Ґаллі згодна. Вона не хоче даремно завдавати нікому клопоту, та й знає, що вчителі мусять доповідати про подібні речі. Вона не наполягатиме. Вона знає, що вчителі пліткують, як і всі. Вона намагається бути обережною і розуміє, про що іноді базікають люди, навіть шкільні директори. Якщо Дерек не винен, вона не хоче йому шкодити.

— Дякую за ваш час, — каже Ґаллі й підводиться.

Дзвонить її телефон. Вона виходить із кабінету директорки й бере слухавку. Це полісмен у штатському, якого вона лишила біля будинку Сетонів.

— Так? — каже Ґаллі.

— Еліс щойно виїхала машиною з гаража. Поїхала в продуктову крамницю. Я зараз на парковці, вона складає покупки в багажник.

— Гаразд. Дякую, — каже Ґаллі.

Очевидно, Еліс Сетон не позбувається тіла.

Меріон Кук бачить, як вулицею йдуть полісмени. Вони вже приходили до неї того дня, коли зникла Ейвері

Вулер. Вона їм сказала, що нічого не бачила. Вона поважає те, що вони наполегливо ставлять ті ж питання тим же людям, сподіваючись почути щось нове.

У неї сьогодні вихідний, тож вона не в лікарні. Вона займається хатніми справами, періодично визираючи у вікно. Скоро поліція буде у неї. Вона мешкає за вісім будинків від Вулерів і за чотири від Бланшарів. Жінка прибирає і дивиться, як вони прямують до її будинку. Може, просто не відчиняти дверей? Вони вже з нею говорили, тож, можливо, просто підуть. Та все ж вона вирішує відчинити, бо вони можуть повернутись. Вона заскакує у ванну, щоб умитись і виглядати презентабельно.

Коли чує стукіт, вона вже готова.

— Вітаю, — каже вона двом чоловікам у темній уніформі.

— Добрий день, — каже старший чоловік, показуючи значок і називаючись. — Ми розслідуємо зникнення Ейвері Вулер. Ви не проти, якщо ми поставимо вам кілька питань?

— Ваші колеги вже у мене були, — каже вона, але всміхається, аби показати, що не проти й розуміє, що це необхідно.

— Я знаю, вибачте, але ми маємо все ретельно перевірити.

Вона киває. Полісмен каже:

— Ви нічого не бачили у вівторок, коли зникла Ейвері Вулер? Можливо, щось, що ви не згадали минулого разу, коли говорили з поліцією?

Вона хитає головою і ніяково насуплюється.

— Ні, вибачте. Я б дуже хотіла допомогти, але я нічого не помітила. Це так жахливо. Сподіваюсь, ви знайдете дівчинку. Сподіваюсь, із нею все гаразд.

Молодший полісмен пильно її роздивляється. Він її нервує.

— Ви знайомі з Бланшарами? — раптом питає він.

Вона цього не очікувала.

— З Бланшарами? — повторює вона. — Іноді можемо перекинутись парою слів, але я не дуже добре їх знаю. Нора Бланшар працює в лікарні на волонтерських засадах, тож ми трохи знайомі.

— Ви не знаєте, яке авто у Раяна Бланшара?

Вона хитає головою:

— Ні, не знаю. Ніколи не звертала уваги.

— А я думаю, знаєте, — каже молодший полісмен. У його голосі немає загрози. — Я думаю, це ви телефонували на гарячу лінію. Анонімно. Я впізнаю ваш голос.

Вона застигла. Чорт забирай. Вона цього боялась. Не хотіла, щоб її знайшли. Тому й телефонувала з таксофона. На щастя, вони ще є в Стенгоупі, хоч уже не багато. Меріон збирається все заперечувати, але бачить, що молодий полісмен впевнений у своїх словах. Та вона все одно заперечуватиме.

— Ні, — каже вона, відчуваючи, що червоніє. — Я не телефонувала на гарячу лінію.

— Ми хочемо, щоб ви поїхали з нами у відділок, — каже інший полісмен.

Ні. Вона не хоче, аби хтось бачив, як її забирають у відділок. Вона не може так ризикувати.

— Я поїду, але не з вами, не в поліцейській машині. Я приїду за кілька хвилин на своєму авто.

Полісмени дивляться один на одного. Вибір у них не великий. Зрештою, вони знають, хто вона й де живе.

— Гаразд. Якщо ви не приїдете, ми повернемось, — каже він.

Ґаллі готує чергову чашку кави в їдальні, коли з’являється Бледсо.

— Її знайшли, — мало не кричить він. — Нашого свідка. Ми знаємо, хто це. Вікс упізнав її голос. Вона їде сюди.

Втому Ґаллі наче рукою зняло. Ніби вона випила десять чашок кави.

І от Ґаллі роздивляється жінку, що сидить навпроти в кімнаті для допитів. Їй далеко за тридцять, чи вже навіть сорок. На ній джинси й кашеміровий светр. Вона струнка, видно, що займається собою. Манікюр професійний, але короткий. Блідо-рожевого кольору. Каштанове волосся місцями висвітлене й гарно підстрижене. Ґаллі поки не знає, що й думати про цю жінку. Вона досить респектабельна. Медсестра, живе в гарному охайному будинку й на вигляд цілком урівноважена. Але що за людина двічі телефонує на гарячу лінію з важливою інформацією про зниклу дитину й відмовляється назватись? А тоді ще й заперечує це. Поки Ґаллі її вивчає, Меріон Кук нервово совається на стільці.

Починає Бледсо:

— Міс Кук, один із моїх працівників вважає, що це ви двічі телефонували на гарячу лінію та заявляли, що бачили, як Ейвері Вулер сідала в машину Раяна Блан-шара. Він упізнав ваш голос.

— Він помилився, — каже вона. — Я ніколи не телефонувала на гарячу лінію. І нічого не бачила.

Але Ґаллі помічає, що вона хвилюється. Її погляд перескакує з одного детектива на іншого.

Бледсо тисне:

— Ви живете на вулиці Коннахт. Думаю, ви знали Ейвері в лице й могли впізнати машину Раяна Блан-шара. Але я не розумію, чому ви відмовились назватись і зараз продовжуєте все заперечувати. Та в мене є припущення. — Він зазирає її в очі й каже: — Ви збрехали.

Вона каже:

— Ні.

Нахилившись ближче, Бледсо стишує голос:

— Через цю брехню у вас можуть бути великі неприємності. Вас можуть звинуватити в неправдивих свідченнях, а це дуже серйозно. — Вона відводить від нього погляд і дивиться на стіл. — Ви бачили, як Ейвері сідала в машину Раяна Бланшара у вівторок вдень?

Тепер вона підводить очі й дивиться на них, ніби зважуючи рішення. Ґаллі чекає, затамувавши подих.

Нарешті вона каже:

— Так.

Бледсо видихає і дивиться в якісь записи перед собою.

— Гаразд. Ви сказали, ніби впевнені, що то була його машина, але самого його не бачили.

Вона киває.

— Де ви були, коли це побачили?

— У себе на ґанку.

— Ви чекали більш ніж день, перш ніж зателефонувати. А тоді відмовились назватись. А потім усе заперечували. Чому?

Вона ковтає клубок у горлі:

— Я мала одразу зателефонувати. Тепер я це розумію. І шкодую. Мабуть, я сподівалась, що вона зрештою з’явиться, жива й здорова. Принаймні так я собі казала. А потім, коли вона таки не з’явилась, я зателефонувала з таксофона. — Ґаллі та Бледсо чекають. — Я не хотіла в усе це вплутуватись. Не хотіла, щоб про мене згадували в новинах.

— Чому ж? — питає Бледсо.

— Через мого колишнього чоловіка, — каже Мері-он жалісно. — Кілька років тому я розірвала дуже нездорові стосунки. Мені довелось отримати заборонний ордер, щоб він до мене не наближався. Я не хочу, щоб він дізнався, де я живу. Я подумала, що, якщо назвусь, моє ім’я та фото покажуть у новинах, і він мене знайде. — Вона знову дивиться на них. — Я не хотіла знову ризикувати. Сподіваюсь, ви зрозумієте.

Для Ґаллі це звучить переконливо. Її пояснення цілком логічне. Як же прикро, що остання людина, яка бачила Ейвері живою, змушена боятися за своє життя.

— Ми спробуємо вас захистити, зберегти ваше ім’я в таємниці, — каже Бледсо.

— А ви зможете? — Вона дивиться на нього з відчаєм. — Ви дійсно зможете?

Її очевидне полегшення змушує Ґаллі щиро їй співчувати, хоч вона й зла, що Меріон не прийшла до них раніше, добровільно. Тоді все могло б скластися інакше.

Меріон Кук неспокійно, коли вона виходить із відділка, підписавши заяву. Вона припаркувалася далі по вулиці й іде до машини. Вже по четвертій, але вона ще не хоче додому. Хоче трохи пройтись центром міста, провітрити думки. Зазираючи у вітрини крамниць, вона міркує, що буде далі.