Шарі Лапена_Тут усі брешуть

Розділ 6

Раян Бланшар застібає куртку до шиї та щільніше натягує каптур дощовика. Вже темно, дощ не вщухає. Стає холодніше. Він уже наскрізь мокрий і майже нічого не бачить. Дивиться на годинник. 20:06. Добровольці йдуть рваною шеренгою на відстані метрів двох одне від одного, освітлюючи землю ліхтариками. Вони почали ще на узліссі, за будинками на вулиці Коннахт, і прямують до річки.

Раян іде в ногу з рештою, дивлячись під ноги й розмахуючи ліхтариком. Навколишній ліс виглядає зловісно. Доводиться продиратись крізь зарості папороті й ожини, обходити дерева. Він чує, як під ногами тріскають гілки, відчуває запах мокрого ґрунту. З дерева перед ним злітає пташка.

Він зараз мав працювати на заводі. Вже минула б половина зміни, він був би втомлений, але в передчутті завтрашнього вихідного. Але його зміну скасували. Виробництво скоротили. І тепер він тут, під зливою, допомагає шукати зниклу дівчинку. Їм сказали, що вона могла заблукати в лісі або впасти й поранитись. Але він знає, про що всі тут думають — що її викрали дорогою зі школи, а шукають вони її мертве тіло. Втім, періодично чути, як люди вигукують у темряву її ім’я.

Він не хоче думати про Ейвері Вулер. Намагається відволіктись думками про майбутнє. Наступного року він точно поїде звідси в коледж. Бажання вирватися зі Стенгоупа зростає щодня.

Батько йде праворуч від нього, своєю знайомою розміреною ходою. Раян гадає, про що думає його батько, освітлюючи землю ліхтариком і повністю зосередившись на завданні. Тут він здається похмурішим, ніж удома, де випромінював оптимізм. Втім, тут усі похмурі. У лісі, під холодним дощем, усе реальніше, ніж по телевізору.

Вони з батьком уже не такі близькі, як колись. Вік дає про себе знати. У них не було нічого спільного, відколи той учив його їздити на велосипеді, ставити намет і грати в бейсбол. Вони вже не проводять час разом. Цей пошук Ейвері Вулер — перше, що вони роблять разом за дуже тривалий період. Його мати — серце родини. Це всі знають. А батько завжди десь осторонь. Ніби поруч, а ніби й ні. Його батько… відгородився. Але зараз Раян і з мамою не надто близький. Між ним і батьками пролягла прірва, і Раян знає, що це через нього. Він виявився не тим сином, якого вони хотіли.

Нора не відходить від телевізора у вітальні. Вона з тривогою очікує, коли темрява поглине все навколо. Немає жодної нової інформації. Ані в інтернеті, ані по телебаченню. З кожною годиною її страх посилюється. Вона дуже хоче, щоб Ейвері знайшлась, жива та здорова. Вона уявляє, як її чоловік і син прочісують ліс під крижаним дощем. Чи знайдуть вони щось? Чи шукатимуть усю ніч? Можливо, Ейвері десь тримають у заручниках. А може, вона вже мертва. Їй паморочиться в голові. Вона переживає за Вільяма. Вже шкодує, що з ним порвала. Звідки вона знайшла на це сили? Бо зараз вони її покинули.

Вона не наважується йому писати. На секунду вона думає про таємний телефон, ретельно захований у вентиляції в їхній з Алом спальні. Їй не можна з ним контактувати. Не зараз. У нього вдома поліція. Вони знайдуть телефон.

Зникнення його доньки зачепить усіх, і її теж. Вона має зібратись, подумати, що їй робити. Їхній секрет розкриють. Її думки крутяться шаленим вихором.

Раптом Нора робить те, чого не робить майже ніколи. Вона стає на коліна й молиться, за всіх них. Можливо, те, що сталося з Ейвері — це кара Божа для них із Вільямом. Можливо, кров тієї маленької дівчинки й на її руках.

Очікування нестерпне. Напруга в будинку відчувається майже фізично. Ерін Вулер ходить туди-сюди між вітальнею та кухнею. Вона вся аж стискається, коли у когось із детективів дзвонить телефон. Та поки все марно. Ніби Ейвері просто зникла з лиця землі. Школу ретельно обшукали, але дівчинки не знайшли. Криміналісти, які оглядали будиночок на дереві, не побачили там слідів присутності Ейвері чи якихось протиправних дій, тож вони не розглядають його як місце злочину.

Майкл розгублений. Вона зробила все можливе, щоб його заспокоїти й підбадьорити. Та глибоко всередині вона непокоїться, що син уже відправляв Ей-вері додому саму й розповів їй про ключ. Її серце мало не зупинилось, коли він їм зізнався. Вона мала переконати його, що він ні в чому не винен. Вона його не звинувачує. Він не міг знати, що так станеться. Та все ж їй непросто. Це абсолютно людська реакція —

думати про «що якби». Що якби він цього не зробив? Ейвері, мабуть, чекала б його на лавці біля музичного класу. І зараз би тут із ними була вона, а не детективи. Але вона не повинна так думати. Вільям міг би якось активніше підтримати сина. Але у нього, здається, шок.

Вона сидить на дивані й дивиться на свого чоловіка, а він вдивляється в темряву крізь вікно вітальні. Окрім тваринного страху за Ейвері (де вона? що з нею?), її непокоїть ще дещо. Що, як її не знайдуть найближчим часом? Що тоді? Детективи почнуть пильніше придивлятись до них. Вони продиратимуться крізь ті захисні шари, які сконструювала їхня родина, і всім покажуть, хто вони насправді. Вільяму це точно буде не на користь.

Бледсо кладе слухавку після чергового дзвінка, кидає погляд на Ґаллі й просить Вільяма присісти. Серце Ерін стискається. Він хоче їм щось сказати. Вільям слухається й виснажено падає на диван. Він має жахливий вигляд. Мабуть, вона теж. Здається, вона постаріла на багато років, відколи ввечері їй зателефонував син.

— Ми розглядаємо будинок як потенційне місце злочину, — обережно каже Бледсо.

Ерін дивиться на нього, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Потім зиркає на Ґаллі.

— Даруйте, що? — перепитує вона.

Бледсо пояснює:

— Ми вже з’ясували, що Ейвері весь день була в школі. В обід вона відбувала покарання і була присутня на всіх уроках. Вона могла повернутись додому й повісити куртку лише після школи, тобто після хору о третій сорок п’ять. Вона мала б прийти додому приблизно о четвертій нуль п’ять.

— Ми це знаємо, — нетерпляче каже Вільям. — Мабуть, вона прийшла додому, скористалась ключем під килимком і знову кудись пішла, забувши тут куртку. А тоді її хтось викрав. — Його хвилювання видно неозброєним оком.

— Намагайтеся зберігати спокій, докторе Вулер, — каже Бледсо.

Налякана Ерін не зводить очей з чоловіка.

— Справа в тому, — акуратно каже Бледсо, — що, на нашу думку, після школи Ейвері була в будинку не сама.

— Ви про що? — каже Ерін, у якої зводить шлунок. Ґаллі каже:

— Ми вважаємо, що хтось був із нею тут, у будинку, коли вона повернулась зі школи. Тому ми розглядаємо дім як місце злочину. Незабаром сюди прийдуть криміналісти й дуже ретельно все оглянуть. І ми розраховуємо на вашу допомогу.

Ерін приголомшена.

— Чому ви так вважаєте? — питає вона.

Чоловік поруч із нею майже не рухається. Блед-со каже:

— Бо хтось повісив куртку Ейвері на верхній гачок. Сама б вона до нього не дістала.

Ерін відчуває, як у голові починає паморочитись ще сильніше. Вони мають рацію. І як вона цього не помітила? Куртка на верхньому гачку. А Ейвері, звісно ж, завжди вішає її на нижній.

— Але хто міг проникнути в дім? — питає вона. Здається, у неї от-от почнеться істерика. Цього не може бути. Вона дивиться на детективів. Потім повертається до чоловіка. Його обличчя аж сіре.

— Килимок — не найкраща схованка для ключів, — зауважує Ґаллі. — Якби хтось захотів проникнути в будинок, то шукав би там у першу чергу. І хтось міг стежити за Ейвері та побачити, як вона сама приходить додому й відчиняє двері цим ключем.

Бледсо каже:

— Ключ досі на місці. Криміналісти його оглянуть.

Тепер Вільям хрускає пальцями з таким виглядом, ніби хоче провалитися крізь землю.

— Боже мій, — шепоче Ерін, стримуючи нудоту.

Вона раптом усвідомлює, наскільки ж просто викрасти дитину. Навіть якщо думаєш, що зробила все, аби вберегти дітей, цього недостатньо. Адже світ — жахливе місце, сповнене зла. Їй стає важко дихати.

— Або ж, можливо, вона сама когось впустила? — питає Бледсо.

— Кого, наприклад? — питає знервований Вільям.

Ґаллі каже:

— Незнайомця. Друга родини. Когось із батьків однокласників. Будь-кого.

Ерін стає ще гірше, ніж до цього. Жахливо, що Ей-вері могли викрасти дорогою зі школи, але це вже неможливо витримати.

— Вона могла таке зробити? — допитується Ґал-лі. — Слідів зламу немає.

Ерін намагається зосередитись:

— Не знаю. Мабуть. Якби хтось подзвонив у двері, вона б відчинила. Вона б не думала про те, що сама вдома. Вона нічого не боїться.

Жінка починає схлипувати. Ейвері зараз, мабуть, абсолютно нажахана.

Бледсо каже:

— Погано, що у вас немає камери спостереження. Ерін відчуває, як її обіймають руки чоловіка.

Ґаллі питає:

— Чи знаєте ви взагалі когось, хто виявляв інтерес до Ейвері? Ніхто останнім часом не вештався біля вашого дому? Не пропонував виконати для вас якусь роботу чи ще щось?

Ерін стримує ридання й намагається думати. Але її мозок ніби заклинило. Вона безпорадно хитає головою. Поглядом просить допомоги чоловіка. Але Ві-льям, здається, не менш приголомшений, ніж вона.

— Вона ходить на якісь додаткові заняття? Піаніно чи ще щось таке? Є щось, про що ви ще не розповіли? — питає Ґаллі.

Ерін відповідає:

— Ні, лише хор. Її ніде не вистачає надовго.

Бледсо каже:

— Треба ще раз пройтися по всіх. Друзі, родина, знайомі, всі, хто вас знає хоча б віддалено. Цілком імовірно, що її викрали. А коли дитину викрадають, зловмисником нерідко виявляється хтось знайомий. Ви навіть не уявляєте, як часто таке трапляється.